ТОП 10:

Поняття і структура форми держави



Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі, залежні від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття “форма держави” в суспільній думці змінювалися неодноразово — від Арістотеля і до наших днів. Наукою вироблена універсальна конструкція, виражена в понятті форми держави для характеристики численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту, — організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішнього виразу цієї влади в суспільстві.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридично визначений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни; правове закріплення устрою державної влади, її територіальної організації; легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, використовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових та ін.) тощо. Таким чином, поняття “форма держави” відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів організації державної влади. Держава — складно організована система, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольовано лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави вони характеризуються взаємодією і взаємовпливом.

На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяльності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особливості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих факторів держава має робити вибір способів здійснення державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.

Способи організації державної влади, які становлять поняття “форма держави”, розкриваються через способи та порядок утворення і організації вищих органів державної влади, правовий (передусім — конституційний) порядок їх взаємовідносин між собою і з населенням. Ці моменти відображені у понятті “форма правління держави”.Способи територіального устрою державної влади і організація системи державних органів, що відповідає цьому устрою, їх правове закріплення відбиті в понятті “форма державного устрою”. Сукупність способів здійснення державної влади, реальна оцінка взаємодіючих і поєднаних нею правових та неправових методів розкривається через поняття політичного (державного) режиму.

Отже, форма держави — це взяті в єдностіспособи організації державної влади, її устрою і методів її здійснення. Це вироблена юридичною і політичною науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади.

 

Форма правління держави

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; взаємовідносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, при якій систему вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного правління історично склалися протягом тривалого часу. Вони такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Її різновидом є деспотична монархія — історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Монархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непорушний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і економічна централізація влади яка концентрується в руках монарха. Його влада не є необмеженою, поділ влади не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії). Такі монархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в ХХ столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржуазної державності в європейських державах (Англія ХYII століття). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох держав Європи (Англії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

Республіка — форма правління, при якій вищі органи державної влади обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) установами.

Основні юридичні ознаки республіки:

влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у конституційних законах;

виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента);

відповідальність глави держави;

верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки.

До основних ознак парламентських республік належать:

1) формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе відповідальність за свою політичну діяльність;

2) вибори до парламенту одночасно передбачають питання формування ним уряду;

3) уряд формується парламентом (головним чином з числа депутатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);

4) виконавча влада існує окремо від президента: на нього покладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем’єр-міністру, канцлеру тощо);

5) уряд користується підтримкою парламентської більшості і відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у відставку і сформувати новий;

6) розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту;

7) особливості виборів президента: він може обиратися парламентом за правилами парламентської процедури (наприклад, у країнах Східної Європи — Албанії, Угорщині, Чехії, Словакії, Югославії) і нести відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; крім того, у парламентських республіках президент може обиратися двома шляхами: парламентом за участю представників адміністративно-територіальних (автономних) одиниць і спеціально створеним органом, який складається з парламентарів та представників суб’єктів федерації.

Позитивні якості парламентських республік звичайно вбачають у їх здатності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати політичному процесу певної гнучкості. Недоліки пов’язуються з нестабільністю виконавчої влади, що виражається в частих урядових кризах при умові відсутності стабільної правлячої більшості в парламенті.

Президентська республіка. Її основні ознаки й особливості:

1) президент об’єднує повноваження глави держави і глави уряду (виконавчої влади);

2) позапарламентський метод обрання президента: він обирається шляхом загальних виборів;

3) позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);

4) відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв’язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США) не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний партійний склад парламенту й уряду;

5) президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

6) президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшістю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).

7) іноді в законодавстві передбачається можливість введення прямого президентського правління з метою підтримання стабільності.

Однак цей тип республік має і недоліки (президент не залежить від вотуму довіри парламенту, не несе відповідальності перед ним; часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом).

Напівпрезидентськареспубліка. Республіки не завжди відповідають ознакам їх “чистих” парламентських і президентських форм. Можуть бути створені й інші моделі республіканського правління, що поєднують у собі ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і дозволяє вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламентській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду, призначення на ключові посади. Однак уряд, з одного боку, залежний від президента, а з другого — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П’ята французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).

Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:

а) президент пропонуєкандидатуру глави і членів уряду, а парламент призначаєїх (наприклад, у Польщі, Фінляндії);

б) глава держави пропонуєкандидатури членів уряду, парламент схвалюєїх і глава держави їх призначає(наприклад, у ФРН);

в) глава держави призначаєглаву і членів уряду, а парламент схвалює (наприклад, у Греції, Італії).

В Україні парламент дає згодуна призначення президентом прем’єр-міністра (ст. 85 п. 12, ст. 106 п. 9 Конституції України). Щодо складу українського уряду, то згідно зі ст. 106 п. 10 Конституції України Президент України призначаєза поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України.

§ 3. Форми державного устрою

Форма державного устроюце спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові частини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (федерації і конфедерації).

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі:

а) вона не містить у собі відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;

б) являє собою централізовану державу (місцеві органи підконтрольні центральній владі);

в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці такого права не мають);

г) має єдину систему законодавства;

д) має одноканальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);

є) громадяни мають єдине громадянство.

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі України є Автономна Республіка Крим. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, комплексності і керованості її частин, поєднання державних і регіональних інтересів.

Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить у собі державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність.

З юридичної точки зору федерація означає створену за принципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.

Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неоднорідність федеративно організованих держав. Можна припустити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федеративних держав.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб’єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб’єктів федерації; в той же час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, якщо вони не схвалені суб’єктами федерації);

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб’єкта федерації (штату, землі, провінції тощо);

г) суб’єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не тільки держава в цілому, але й суб’єкти федерації;

д) існує двоканальна податкова система (державні податки загальнофедеральні і податки суб’єктів федерації);

е) суб’єкти федерації самостійно вирішують питання свого адміністративно-територіального устрою;

ж) суб’єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

з) для федерації, як правило, характерна наявність двопалатних парламентів: головний законодавчий орган федерації (парламент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб’єкти федерації мають рівне представництво в його палатах;

і) федеральна влада має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики;

к) федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони суб’єктів федерації.

Підставою формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежування компетенції між федерацією і її суб’єктами, можуть бути конституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними органами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб’єктам федерації.

Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.

Частіше всього в конституціях визначені три сфери повноважень: федерації, її суб’єктів і питання спільноговідання(прикладом останнього може бути Російська Федерація).

Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може приймати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб’єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:

а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія, Мексика, ФРН та ін.);

б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія, Канада, Мексика та ін.);

в) паспортна справа, еміграція, еміграція, пошта (Бразилія, Індія, ФРН та ін.);

г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія та ін.);

д) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт (США, ФРН, Швейцарія та ін.);

е) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та поширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).

Розмежування компетенції може здійснюватися й за принципом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб’єктів, інші питання вирішуються за згодою).

Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох принципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль, або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).­

Статус суб’єктів федерації в історії держав формально визначався по-різному: суб’єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які вже не називаються “суверенними”. Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб’єкти мають неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву), в силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.

На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфедераціяявляє собою державно-правовий союз суверенних держав, об’єднаних одним або кількома органами і створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:

а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли;

б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це об’єднання міжнардно-правового характеру;

в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кожний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території), єдиної території створюваного об’єднання, громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об’єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);

г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав — членів конфедерації;

д) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загальноконфедеративного органу;

е) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав;

є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швейцарська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву “конфедерація”. Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.

 

Політичний режим

Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правління й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та

ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;

б) способи легітимації державної влади;

в) співвідношення правових і неправових способів здійснення владних функцій;

г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових структур, інших ресурсів влади;

д) механізм ідеологічного тиску.

Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям. Політичні реалії — невід’ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспотичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитарного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов’язаний і з іншим виміром політичного життя держави — його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх досягнення. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дестабілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов’язують захист власних інтересів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто примусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до делегітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.

Типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних показників.

Демократичний режим — стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини. Основним його різновидом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо ліберальна класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною (демократією індивідів), то сучасна демократія стала демократією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб’єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду(особистості); як соціальному суб’єкту (члену громадських и професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові, підданцю держави, міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про максимально можливу свободу особистості сьогодні достатньо використовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Однак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократичних держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. I це є закономірним тією мірою, в якій відсутність такого плюралізму закономірно призводить до переродження демократії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм.

До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

д) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

е) реальне здійснення поділу державної влади;

ж) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Демократичний режим має кілька основних різновидів: ліберально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.

Недемократичні режими — це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав і свобод людини.

До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;

г) застосування примусових методів управління;

д) протиправне використання силових структур;

е) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів у прагненні держави повністю контролювати всі сфери суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. п.).

До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих); тиранічний(панування жорстких способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах); військово-диктаторський; расистський; фашистський, мусульманського фундаменталізмута ін.

Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний характер, який лише проявляється в них різною мірою. Авторитарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, політична опозиція недопустима, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня форма авторитарного) особливо помітні методи силового і ідеологічного тиску, зрощення державного апарату з партійним, жорстка централізація управління, протизаконне використання силових структур держави, мілітаризація державної політики, підміна державних і правових механізмів створенням неконституційних органів (наприклад, органів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).

Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто “чистих” режимів практично не існує. Це особливо важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у державах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й автократією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвитку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благоденства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням авторитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий державний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не виступає індивід, то там немає демократії.

 

Глава VІІ. ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.220.225 (0.016 с.)