Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом



Англосаксонська правова сім'я та її особливості

Англосаксонська правова сім'я об'єднує правові системи Великої Британії та інших країн. В її основу покладено англійське право.

Порівняно з правом країн романо-германської правової сім'ї, англосаксонське право не має внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне та юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне й адміністративне, кримінальне і торгове. В англійському праві не існує галузевих інститутів як сукупності однотипових норм права. Норми права не поділяються на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів. Іншими словами, англійське право не е кодифікованим, адже воно створюється судовою та адміністративною практикою.

Однак англійське право диференціюється на загальне право і право справедливості, тому й англійські юристи поділяються на юристів загального права та юристів права справедливості.

Загальне право створювалося королівськими судами, і поступово сформувалася одноманітність підходів до вирішення аналогічних справ для всієї країни. При розгляді справ намагалися вирішувати їх відповідно до раніше прийнятих судових рішень. Воно сформувалося завдяки позитивним місцевим особливостям і було орієнтоване, головним чином, на засоби правового захисту. Тому норми загального права мають інститут тільки фізичного примусу, зовсім виключаючи моральний. Загальне право формувалося як неписане право, що базувалося на думках суддів при вирішенні справ. Одним із фундаментальних його основ було те, що кримінальні та більшість цивільних справ розглядалися судом присяжних. Тому для англійського юриста головне — вміти порушити справу, знайти форму позову. Якщо ж процес почався, можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішення. Згодом процесуальне право стає домінантним.

Право справедливості — це сукупність норм, які створювалися судом канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права. Але королівські суди мали дуже вузьку компетенцію і сувору процедуру, а тому не завжди встигали за плином часу. Це і зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що ґрунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшення і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі й совісті. При цьому процедура права справедливості не передбачала інституту присяжних, канцлер приймав не судове, а управлінське рішення; справи розглядалися у письмовій процедурі.

Серед юридичних джерел цього права найбільш значущим є судовий прецедент, тому право Англії було і залишається прецедентним, норми права — положення, які беруться з особливих рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями (Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної ради, Апеляційним судом та Вищим судом). Нижчі суди правом на створення прецедентів не володіли.

Іншим джерелом визначаються закони і підзаконні нормативні акти. їх другорядність зумовлюється тим, що вони визначаються джерелом права лише після апробації їх судовою практикою.

Джерелом англійського права визначається також звичай, який у сфері конституційного права відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані "конституційні угоди", що регулюють важливі питання державного життя. В інших сферах регулювання суспільних відносин роль звичаю дуже обмежена.

До джерел англійського права відносять і правову доктрину — концептуально оформлену думку відомих учених з питань права. За останні часи використання доктрини значно зростає. Серед правових доктрин виділяють: "Трактат про закони Англії"" Бректона (1250 p.), "Коментарі законів Англії" Блекстона (1525 р.), книгу "Англійська Конституція" Беджіота (1865 р.) та ін.

 

Види інтерпретації норм права за суб’єктами та юридичними наслідками.

Залежно від різних критеріїв розрізняють різні види та способи тлумачення.

За суб'єктами тлумачення поділяються на офіційне і неофіційне. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування і реалізації.

Офіційне тлумачення залежно від того, на яке коло суб’єктів розраховане це тлумачення, поділяється на нормативне і казуальне. Нормативне тлумачення норми права характеризується загальнообов'язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування реалізації роз'яснюваної норми.

Існують два види нормативного тлумачення:

1.аутентичне, тобто тлумачення, здійснене тим самим органом, що встановив дану норму;

2.легальне, або делеговане, тобто тлумачення органу, який не приймав дану норму, але спеціально уповноважений законом давати її загальнообов'язкове роз'яснення. Наприклад, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, яке розраховане і стосується конкретного випадку, з приводу якого і дається роз'яснення даної правової норми.

Казуальне тлумачення буває:

1.судове, тобто тлумачення судом правової норми, у зв'язку з розглядом конкретної справи, яке знаходить своє закріплення в рішенні чи вироку суду з конкретної справи;

2.адміністративне — це тлумачення, яке здійснюється вищими адміністративними органами (міністерствами, державними комітетами іншими центральними органами державної виконавчої влади), коли вони дають офіційну відповідь на запити підпорядкованих установ з приводу трактування та застосування окремих положень нормативних актів в конкретному випадку.

Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом і не є формально обов'язковим.

•Види неофіційного тлумачення:

1.доктринальне — це тлумачення норм права вченими правниками. Воно знаходить своє закріплення у статтях, монографіях, наукових коментаріях практики, усних та письмових обговореннях проектів законодавчих актів та правової практики. Воно не має загальнообов'язкової сили і його переконливість базується на авторитеті вчених, глибокій науковій аргументації та обґрунтованості. Цей вид тлумачення має суттєвий вплив на правотворчу та правозастосувальну діяльність;

2.професійне, або компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюється юристами-практиками: адвокатами, прокурорами, юрисконсультами тощо;

3.буденне, або повсякденне тлумачення — це тлумачення правових норм всіма іншими суб'єктами правовідносин. Значення цього виду неофіційного тлумачення полягає у виявленні рівня правової свідомості учасників правовідносин.

 

Коротка характеристика галузей національного права України

Систему права України становлять галузі, які можна класифікувати за різними критеріями:

1. За предметом правового регулювання: конституційне, адміністративне, цивільне, сімейне, кримінальне право, цивільне процесуальне право та ін.

2. За субординацією в правовому регулюванні:

• матеріальні галузі права — прямо регулюють суспільні відносини (адміністративне, кримінальне, сімейне право);

• процесуальні галузі права — визначають процедуру реалізації матеріального права та є похідними від нього (кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне право).

3. За місцем у правовій системі:

• основні — до їх складу не можуть входити норми інших галузей права (конституційне, кримінальне право). Основні у свою чергу поділяються на: профільні, процесуальні та спеціальні;

• комплексні — складаються з норм, що входять до різних галузей права (господарське, екологічне, інформаційне право).

 

Поняття і сутність держави

Держава — продукт соціального розвитку, тому з розвитком самого суспільства змінюється держава, її мета та завдання, керівні структури та функції. Відповідно змінюються і погляди на поняття, сутність та призначення держави. Усі різноманітні підходи до визначення держави можна звести до двох основних:

• або держава розглядається з соціологічного погляду як організація загального блага;

• або з класових позицій — як організація класового насильства.

Нині науковці намагаються визначити державу з урахуванням того, що метою сучасного суспільства є розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав та свобод.

Але за будь-якого тлумачення державі притаманні такі основні ознаки, без яких така організація не може існувати, а саме:

1) це єдина територіальна організація політичної влади у масштабі всієї країни;

2) це особлива організація політичної влади, яка має спеціальний апарат (механізм) управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності;

3) вона організовує суспільне життя на правових засадах;

4) це суверенна організація політичної влади;

Ці ознаки дозволяють дати таке визначення держави.

Держава — це єдина політична організація, яка поширює свою владу на всю територію й населення країни, маючи для цього у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління, видає загальнообов'язкові розпорядження і володіє суверенітетом.

Розглядаючи сутність держави, слід виявити те головне, що зумовлює її об'єктивну необхідність у суспільстві, з'ясувати, чому суспільство не може існувати й розвиватися без держави.

Найбільш важливою, якісно постійною рисою держави є те, що вона (у всіх своїх різновидах) виступає як єдина організація політичної влади, яка керує всім суспільством. Отже, сутністю держави є організація політичної влади в суспільстві.

Світова теоретична наука та історична практика довели, що держава виникає як класова організація політичної влади. І справді, рабовласницька, феодальна та буржуазна держави були політичними організаціями класів — власників основних засобів виробництва.

Сучасний період розвитку державності характеризується переважанням прогресивних тенденцій, які перетворюють державу в організуючу силу суспільства, що виражає та охороняє як особисті, так і загальні інтереси членів суспільства. Таким чином, сучасна держава за своїм змістом є засобом соціального компромісу та згоди.

Поняття та сутність права

Проблема праворозуміння досить складна, адже у праві знаходять своє відображення дуже різноманітні відносини та інтереси людей, воно має різні форми вияву, прямо пов'язане з природою людини, її життєдіяльністю, безпосередньо впливає на поведінку людей, визначає межі їхньої свободи. Тому за будь-якого праворозуміння спільним є те, що вони так чи інакше, у тій чи іншій формі торкаються свободи людини, способів та засобів її визначення та обмеження.

Отже, сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а свобода певним чином визначена й забезпечена. Тому право є свободою:

• взаємодії з іншими суб'єктами;

• у першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;

• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;

• реалізація якої захищається юридичними засобами;

• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

Право — це система загальнообов'язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виражають волю домінантної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві і є регулятором найбільш важливих суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

1) регулятивний характер права. Право має регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей. Це засіб регулювання суспільних відносин. У цьому полягає одна з його функцій, його соціальне призначення, а отже, і соціальна цінність;

2) нормативність (нормативний характер) права. Свою регулятивну роль право може виконувати, оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб'єктів. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Це має місце в ситуаціях, які передбачаються нормами права, що вносять у життя людей суспільне буття, певну впорядкованість і визначеність;

3) загальнообов'язковість правових приписів. Право — це система норм, обов'язкових до виконання всіма, кому вони адресовані;

4) формально визначений характер правових установок. Право — це сукупність формально визначених норм, тобто ці норми приймаються (видаються) при додержанні встановленої державою процедури і мають відповідати певним вимогам щодо їх змісту та оформлення;

5) системність. Право становить не розрізнену сукупність норм, а систему взаємопов'язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил. Право складається із сукупності тісно пов'язаних між собою норм, які виконують свої регулювальні функції не ізольовано одна від одної, а в системі та у взаємодії. Система простежується не тільки на внутрішньогалузевому рівні, коли взаємопов'язані норми, що регулюють однорідні суспільні відносини (скажімо, кримінальне право, сімейне право тощо), а й між нормами різних галузей права;

6) встановлення (санкціонування) державою. Право як система норм походить від держави, а конкретно — від її органів. Такими є, насамперед, законодавчі органи. Але нормативно-правові приписи встановлюються також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний характер. Щодо санкціонування раніше діючих правил як правових норм, то цей спосіб створення права державою в сучасному житті застосовується відносно рідко. Але ж державні органи формуються народом, тому в праві знаходить вираження воля більшості народу в умовах демократичної держави;

7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, а й державного примусу. На відміну від інших соціальних норм, норми, які утворюють систему права, гарантуються державою. Норми права, як і інші види соціальних норм, виконуються, як правило, добровільно. Але лише право підтримується державою. Номенклатура заходів державного примусу достатньо широка: від різних видів юридичної відповідальності до інших видів невигідних правових наслідків державно-примусового характеру. Вид і міра державного примусу, як і порядок його застосування, суворо регламентуються правом.

Публічне і приватне право

Предмет і метод правового регулювання, на яких ґрунтуються поділи системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним до становища держави, приватне - до користі окремих осіб.

Публічне і приватне право - це, з одного боку, суперечливі, а з іншого - взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним.

Представимо поділ права на приватне й публічне з указівкою предмета, ознак, методу, які є стосовними до кожного з них:

Публічне право

Приватне право

- підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.

- підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю 'їх учасників.

Предмет регулювання публічного права

Предмет регулювання приватного права

- сфера "державних справ": сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

- сфера "приватних справ": сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права:

Ознаки приватного права:

1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес - акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.

1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідаль-ність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права - Метод приватного права -

імперативний диспозитивний

Галузі права, у яких началом є публічне право:

Галузі права, у яких началом є приватне право:

- конституційне, - адміністративне, - кримінальне, - фінансове, - що включає бюджетне і податкове, - адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, - міжнародне публічне, - міжнародне гуманітарне право та ін.

- цивільне, - сімейне, - авторське, - житлове, - трудове, - цивільне процесуальне, - міжнародне приватне право та ін.

Критерії віднесення норм до приватного ни публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес - галузь публічного права, приватний - галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному - немай-нові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві - метод субординації, у приватному - координації);

4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне - приватних осіб між собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других -диспозитивний (автономії).

Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативна-

го і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих" галузей права.

Приміром, підприємницьке право - система норм, що регулюють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других - імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він передбачає обов'язкові управлінські акти, адресовані підприємцям - у межах компетенції управлінського органу).

Екологічне, аграрне, земельне право внаслідок специфіки предмета правового регулювання потребують суміщення кількох методів правового регулювання.

В екологічному праві застосовуються: імперативний (владний) метод, необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення, необхідний для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів регулювання якості навколишнього середовища.

Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права - цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву - властиві елементи як диспозитивного, так й імперативного методу, з превалюванням одного з них. Зрозуміло, що система методів правового регулювання перебуває у постійному русі, динаміці.

Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом

Акт застосування норм права — це державно-владний індивідуально визначений акт, який видається компетентним суб'єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків конкретних суб'єктів.

Правозастосовчий акт необхідно розглядати і як акт-дію відповідного компетентного органу, і як акт-документ, в якому ця дія відображена.

Відбиття акта застосування має бути як у вербальній формі, так і у формі конклюдентних дій. Але означені форми мають єдину соціальну та юридичну природу. Словесне вираження, у свою чергу, може бути або усним, або письмовим. Правозастосовчі конклюдентні дії відображаються у відповідних формально встановлених жестах, сигналах, знаках.

Незважаючи на форму, всі правозастосовчі акти мають спільні ознаки:

• акт правозастосування має владний характер;

• правозастосовчий акт видається на основі і відповідно до норм матеріального і процесуального права;

•має індивідуально-правовий характер. Він містить у собі конкретне веління, яке має юридичну силу стосовно певного випадку і не поширюється на інші казуси. Має персоніфікований характер, під його дію підпадають конкретно визначені особи;

•видається у певній формі і в передбаченому законом порядку, має точну назву. Закон визначає чіткий порядок видання і внутрішнього та зовнішнього оформлення індивідуального правового акта. Наприклад, письмові акти, які приймаються правоохоронними органами, повинні мати вступну частину (найменування акта, назву органу, який видав акт, час видання, адресат), описувальну частину (фактичні обставини справи), мотиваційну частину (обґрунтування прийнятого рішення), резолютивну частину (зміст рішення у справі);

• правозастосовчий акт викликає початок, зміну або припинення правових відносин. На підставі акта застосування у конкретних осіб виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Класифікація актів застосування норм права така.

1. За формою зовнішнього вираження: письмовий акт; усний акт; конклюдентний акт.

2. За способом прийняття: колегіальні та одноособові.

3. За суб'єктом прийняття: акти парламенту, акти глави держави, акти виконавчих органів, рішення судів, акти нотаріату, акти прокурорського нагляду, акти місцевих органів влади, акти керівників підприємств, установ, організацій та ін.

4. За юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, рішення та ін.

5. За функціями права:регулятивні та охоронні.

6. За юридичними наслідками: правотворчі; правоконстатаційні; правозмінюючі; правоприпиняючі; правоскасовуючі.

Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів такими ознаками:

1) нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола суб'єктів, а правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб;

2) правозастосовчий акт поширює чинність норми права на конкретну ситуацію;

3) він включає обов'язок підкорення — виконання сформульованого рішення у справі;

4)нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування мають одноразову чинність.

Спільним у нормативно-правових актів, актів застосування та актів тлумачення норм права є те, що:

• у поєднанні вони утворюють так звану "тріаду" правових актів;

• усі правові акти мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер;

• усі види правових актів можуть походити від одних і тих самих органів та посадових осіб (парламенту, уряду, глави держави, міністерства тощо).

Нормативно-правовий акт відрізняється від інших правових актів, зокрема актів застосування норм права та інтерпретаційних актів (актів тлумачення) тим, що:

• нормативно-правовий акт містить норми права, тобто приписи для невизначеного кола суб'єктів. Інші юридичні акти ніколи не встановлюють норми права, зокрема правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб, а акт тлумачення дає лише роз'яснення змісту чинних норм права;

• нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, він поширює свою дію на всіх суб'єктів права, тоді як акт застосування має індивідуальну спрямованість, поширює чинність норми права на конкретну ситуацію, стосується конкретних осіб;

•нормативно-правовий акт призначений для багаторазового використання, а акти застосування мають одноразову чинність;

• акт застосування норм права та інтерпретаційний акт приймаються на основі нормативно-правового акта;

• акт застосування включає обов'язок підкорення — виконати сформульоване у справі рішення;

• акт тлумачення норми права не містить нових нормативних приписів, він є уточнювальним судженням про вже наявну норму права;

•нормативно-правові акти виражають метод загальнонормативного, абстрактного правового регулювання, а інші правові акти — метод індивідуального (казуального) регулювання;

•нормативно-правові та інтерпретаційні акти завжди мають документальну форму вираження, а акти застосування — не завжди.

 

2.Аналогія закону та аналогія права: поняття та правила їх застосування.

Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують цивільно-правового регулювання.

Так, безпосередньо в Цивільному кодексі України, незважаючи на регулювання ним широкого кола приватних відносин, відсутня правова регламентація питань, які виникають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуванням, функціонуванням закладів громадського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування, тобто ці відносини залишилися поза полем правового регулювання.

Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право вирішувати справи такого роду за допомогою аналоги.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відносини, не регульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією, вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.

У певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосування аналогічного закону. Так, до відносин за договорами контрактації, міни, не врегульованих правилами щодо цих договорів, застосовують загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або іншими нормативно-правовими актами.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналоги права, їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.025 с.)