ТОП 10:

Джерела трудового права: поняття, особливості, види.



Трудове право України, регулюючи трудові і тісно пов'язані з ними відносини, є сукупністю правових норм. Зовні ці норми мають певну форму (закон, декрет, указ, постанова тощо), яка визначається терміном "джерело права". Джерело трудового права необхідно розглядати як наслідок нормотворчої діяльності компетентних органів держави або уповноважених нею інших суб'єктів права. До них належать: Верховна Рада України, Пре­зидент України, Кабінет Міністрів України, окремі міністерства і відомства, підприємства, установи, організації. Способи прийняття норм права і форми їх вираження залежать від компетенції суб'єктів, уповноважених на їх створення. Тому, під джерелом трудового права України слід розуміти форму вираження норм трудового права, які приймаються чи санкціонуються компетентними органами.

Джерела трудового права різноманітні за своїм складом і змістом. Класифікувати їх на види можна за різними підставами. Так, за походженням джерела трудового права України можна поділити на акти національного законодавства та міжнародні договори.

Конституція України (ст. 3,24,32,36,43 ч.1,3-6, 45)

Міждународні правові - акти: Декларації соціального прогресу і розвитку вiд 11.12.1969, Конвенція про примусову чи обов'язкову працю N 29 від 28.06.1930, МІЖНАРОДНИЙ ПАКТ про громадянські та політичні права вiд 16.12.1966, Конвенція про скасування примусової праці N 105 від 25.06.1957.

Багатосторонні та двосторонні угоди:Угоду про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів від вiд 15.04.1994 (між СНГ), Угода між Урядом України і Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист від 08.04.1996, Угода між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки від 21.03.1996, Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про соціальний захист сімей з дітьми громадян України, які працюють і навчаються в Російській Федерації і сімей з дітьми громадян Російської Федерації, які працюють і навчаються в Україні від 14.01.1993, Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами кордонів своїх держав від 13.12.1993, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників від 16.02.1994, Угода між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про взаємне працевлаштування громадян від 28.03.1995, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав від 17.06.1995, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Вірменія, які працюють за межами своїх держав від 17.06.1995, Угода між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про трудову діяльність та соціальний захист осіб, які постійно проживають в Україні та Латвії і працюють на територіях обох держав від 21.11.1995.

Кодифікований нормативний акт про працю це єдиний юридично та логічно цільний внутрішньо узгоджений законодавчий акт, який визначає юридичні особливості трудового права та його основні інститути. (Кодекс Законів про Працю вiд 10.12.1971 № 322-VIII).

Поточні закони - регулюють різні аспекти трудових відносин чи інші групи вілносин, що входять до предмету трудового права: "Про колективні договори і угоди", від 24 березня 1995 р. "Про оплату праці", від 15 листопада 1996 р. "Про відпустки", від 14 жовтня 1992 р. "Про охорону праці" в редакції Закону від 21 листопада 2002 р. тощо. Проте є й закони, які мають комплексний характер, регулюють різні за характером відносини, але містять норми трудового права. Такими є, наприклад, Закон України "Про вищу освіту", Закон України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову і науково-технічну діяльність", Закон України від 4 липня 1996 р. "Про залізничний транспорт" тощо.

Нормативно-правові акти органів державної виконавчої владирізних рівнів: указами Президента України нормативного характеру (наприклад, Указ Президента України від 26 квітня 1995 p. № 334/95 "Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня"); постановами Кабінету Міністрів України нормативного характеру (наприклад, Порядок обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 p. № 100); нормативними актами міністерств і відомств (наприклад, Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів, затв. наказом Міністерства транспорту та звязку України від 07.06.2010 р. № 340).

Локальні нормативні акти(колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку тощо) приймаються на підприємствах, установах, організаціях для вирішення питань правового регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними відносин.

Судова практика(офіційне тлумачення норм трудового права)

 

7. Загальна характеристика основних принципів трудо­вого права.

 

Принципи трудового права України — це основоположні керівні ідеї, які виражають сутність норм трудового права І головні напрями політики держави в галузі правового регулювання , суспільних відносин, що пов'язані із застосуванням та організацією праці людей.

У теорії права під правовими принципами розуміються керівні ідеї, які виражають суть, основні властивості й загальну спрямованість розвитку правових норм у межах всієї системи права або її окремих галузей, або інститутів. Принципи - це ідеї. На яких будується система права (Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учеб. для вузов. - М.: Юрайт, 1999. - С. 186).

У науці немає єдності в розумінні цієї категорії. Існують різні точки зору: одні автори розуміють під принципами права тільки "керівні ідеї" і виводять їх значення зі змісту правових норм, інші вважають, що вони обов'язково повинні бути ще закріплені в цих нормах. Поширеним також є ототожнення правових принципів і суб'єктивних прав і обов'язків, тобто принципи трудового права пов'язуються в основному зі змістом ст. 2 КЗпП, що визначала раніше основні трудові права і обов'язки працівників, а в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. - основні трудові права працівників.

Правові принципи важливі для нормотворчої і правозастосовчої діяльності. Вони служать тим правовим орієнтиром, виходячи з якого законодавець формулює галузеві норми, вносить зміни і доповнення в діючі нормативні акти. Правові принципи допомагають глибше зрозуміти значення конкретних норм і визначають тенденції розвитку законодавства.

Професор О. В. Смирнов вважає, що під принципами трудового права потрібно розуміти закріплені в чинному законодавстві основоположні керівні засади (ідеї), які виражають суть норм трудового права і головні напрями політики держави в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з функціонуванням ринку праці, застосуванням і організацією найманої праці (див. Трудовое право: Учебник. - М.: "Статус ЛТД+", 1996. - С. 23).

Професор Р.З. Лівшиць виділяє два різновиди принципів права - принципи-норми та принципи, які виводяться з норм. На його думку, одні правові принципи прямо закріплюються в нормах. Після подібного закріплення вони стають принципами-нормами. Інші принципи прямо не закріплюються в конкретних нормах. Формулювання правового принципу не переходить у формулювання однієї конкретної норми. Але ж воно переходить у численну кількість норм, ніби розчиняється у них... У цих випадках ми маємо справу з принципами, які виводяться з норм (Лившиц Р.З. Теория права: Учебник. - М.: БЕК, 1994. - С. 196).

Під принципами трудового права слід розуміти основні керівні ідеї (засади), які закріплені в нормах або виводяться з них і є такими, що характеризують зміст трудового права та напрямки його подальшого розвитку.

Проблема принципів сучасного трудового права не досліджена в науковій літературі. Відкритим залишається як питання про перелік принципів, так і про їхній зміст в умовах перехідного періоду. Принципи як керівні ідеї мають надзвичайно важливе значення для ефективного функціонування всієї системи норм даної галузі права. За допомогою принципів не тільки формулюється сучасний державний підхід до правового регулювання праці, але й визначається суть майбутніх правових норм. Яка важлива проблема для держави, що перебуває в перехідному періоді! Не менш важливим є те, що правильно сформульовані принципи дозволяють усувати прогалини в законодавстві при застосуванні правових норм. Сучасне законодавство про працю України в багатьох питаннях є незавершеним, неповним. Ринкові засади, які впроваджуються в економіку України, породили нові відносини, що не знайшли ще свого адекватного регулювання. І в цій справі значення принципів трудового права важко переоцінити.

Ще один аспект заслуговує уваги. Принципи повинні створювати певну систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами державної політики. Сьогодні необхідно говорити і про їх узгодженість з принципами міжнародно-правового регулювання праці, в тому числі регіонального на рівні Ради Європи, Європейського Союзу.

 

 

8. Основоположні принципи і права у сфері праці (Де­кларація МОП про основоположні принципи і права у сфе­рі праці від 18 червня 1998 р.).

Основою цивілізованих відносин між партнерами на ринку праці мають бути принципи, розроблені МОП. Серед них найважливішими є умови:

· загальний і міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості. Якщо, наприклад, частка прибутку, яка йде на споживання, буде визначена роботодавцем несправедливо, це може викликати незадоволення членів трудового колективу, знизить стимули до праці й рано чи пізно призведе до трудового спору (конфлікту). З іншого боку, надмірні вимоги працівників можуть примусити роботодавця перепрофілювати підприємство або шукати більш лояльних працівників;

· ненадання в якій-небудь країні працівникам людських умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають поліпшити становище трудящих;

· свобода слова і свобода об'єднань є необхідними умовами постійного прогресу. Цей принцип закріплений Конвенцією МОП №87 і надає гарантії робітникам і службовцям на вільне використання права організовуватись. Експерти МОП вважають, що для виконання цього принципу потрібні три умови:

· відсутність будь-якої відмінності в законі й на практиці між тими, кому надано право на об'єднання;

· відсутність попереднього дозволу для заснування організації;

· свобода вибору членства в таких організаціях.

Конвенція визначає чотири основні гарантії:

· трудящі й службовці мають право вільно об'єднуватись без попереднього дозволу, беручи до уваги зазначені умови;

· профспілкові організації та організації роботодавців мають право встановлювати свої правила, обирати своїх представників, організовувати свою адміністрацію і діяльність та формулювати свої програми;

· організації мають право засновувати федерації та конфедерації;

· організації мають право бути філіями міжнародних організацій трудящих і роботодавців.

· бідність у будь-якому місці є загрозою для загального благополуччя;

· всі люди, незалежно від раси, віросповідання й статі, мають право на матеріальне благополуччя і духовний розвиток в умовах свободи і демократії, сталості економіки і рівних можливостей;

· повна зайнятість і підвищення життєвого рівня.

МОП проголошує і сьомий принцип - праця не є товаром (на наш погляд, тут мається на увазі не економічне, а соціальне і моральне визначення поняття „праці”).

Орієнтуючись на принципи діяльності МОП, яка в сутності являється вищою структурною ланкою всесвітнього механізму системи соціального партнерства, національні соціальні партнери на всіх рівнях - все державних, регіональних, галузевих, виробничих - повинні також визначити свої принципи діяльності і суворо керуватись ними. Але, без сумніву, принципи, проголошені МОП, мають універсальний, всесвітній характер.

Перший принцип МОП потребує дотримання справедливості.

Безумовно, національні соціальні партнери всіх рівнів повинні керуватися цим принципом, так як відступ від нього тягне за собою соціальні протести і вибухи. В умовах демократії в управлінні позиції партнерів швидко стають відомі всім робітникам, аналізуються ними в результаті складаються відносини чи довіра, або недовіра.

Якщо, наприклад, в ході переговорів частка прибутку, яка припадає на споживача, не обґрунтована або розподіляється між адміністрацією і робітниками несправедливо, то такий партнерський договір не буде підтриманий членами колективу, не стане стимулом для праці і рано чи пізно приведе до трудового спору або конфлікту.

І навпаки, надмірні вимоги робітників, які розвалюють або звертають виробництво і інвестиції в нього, спровокують роботодавця на пошук шляхів перепрофілювання підприємства або підбору більш „змовленого” складу робітників. В загальному, соціальні партнери повинні свято дотримуватись принципів справедливості та сім раз відміряти, перш ніж прийняти рішення.

Другий принцип вимагає, щоб соціальні партнери даної республіки, регіону, підприємства вирішували соціально-трудові проблеми, враховуючи ті наслідки, які можуть викликати їх дії в інших країнах, регіонах, і передбачили, як даний „прецедент” буди використаних іншими регіонами для утиску соціально-трудових інтересів трудящих. Потрібно уникнути ефекту ланцюгової реакції.

Особливе значення має дотримання третього принципу. Сама сутність соціального партнерства базується на паритетному функціонуванні одного партнера - підприємця і другого - профсоюзу як представника трудящих. Тому визнання і гарантія права на об'єднання - обов'язкові умови існування партнерства.

Окрім зазначених загальних принципів соціального партнерства, варто назвати це й такі:

· визнання неоднаковості інтересів різних соціальних груп, права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи;

· усвідомлене бажання сторін досягти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім'я соціального миру;

· надання роботодавцями можливостей найманим працівникам брати участь у прийнятті рішень відносно управління виробництвом і в розподілі створеного продукту;

· відмова від гармонічної соціальної утопії;

· відмова від класової боротьби.

Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному та галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, уловлювача, арбітра та ін.

Держава є гарантом основних громадянських прав, що дуже важливо для вільної реалізації прав працівників і підприємців, для ефективного функціонування будь-якої системи соціально-трудових відносин. Як гарант держава організовує, координує і регулює соціально-трудові відносини. У межах цієї функції держава розробляє правові основи і організаційні форми соціального партнерства, правила і механізми взаємодії сторін, встановлює обґрунтовані розміри і порядок визначення мінімальних соціально-трудових стандартів (мінімальної заробітної плати, соціальних пільг і гарантій тощо). У межах цієї функції держава може виступати як незалежний регулятор соціально-трудових відносин, встановлюючи юридичні рамки, що захищають права профспілок і трудящих і закладають організаційні та процедурні основи колективних переговорів і вирішення трудових конфліктів.

Держава, як сторона на переговорах і в консультаціях, бере участь у соціальному партнерстві з метою розробки і впровадження в життя соціальної, економічної та промислової політики в країні.

В періоди економічних труднощів з метою недопущення інфляції держава може виконувати функції уловлювач. У таких випадках держава вмовляє роботодавців і профспілки не приймати такі рішення щодо заробітної плати, які вона вважає інфляційними і такими, що підривають конкурентоспроможність тих чи інших галузей економіки. Якщо вмовляння з боку провідних посадових державних осіб виявляється замало, уряд може покликати на допомогу громадську думку, щоб посилити тиск на суб'єктів соціального партнерства. Останнім часом у країнах Західної Європи почастішали випадки застосування з боку держави таких методів, як погроза прийняття законодавчих заходів у разі нездатності соціальних партнерів прийти до згоди.

Крім умовляння, держава може застосувати також і контроль. Найжорсткіші форми контролю полягають у законодавчому замороженні заробітної плати, встановленні граничних розмірів надбавок тощо.

Держава бере на себе функцію арбітра в разі виникнення трудових конфліктів унаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу розв'язанню трудових конфліктів через примирливі та арбітражні процедури під егідою третьої сторони - держави. У деяких країнах функції арбітра виконують урядові служби примирення, в інших - незалежні від уряду органи примирення і посередництва (служба консультацій, примирення і арбітражу у Великобританії, федеральні служби посередництва і примирення в США, Комісія по трудових спорах у Японії тощо). Останні користуються більшою довірою з боку соціальних партнерів завдяки нейтральному характеру примирливого механізму.

Зважаючи на те, що внаслідок таких трудових конфліктів, як локаути і страйки, завмирає виробництво і всі три сторони несуть певні економічні втрати, законодавством деяких зарубіжних країн надано право урядовим структурам втручатись, використовуючи примусовий арбітраж. У таких випадках публічно обрана комісія, до якої входять представники обох сторін ринку праці, розробляє обов'язкові угоди між роботодавцями і працівниками, які діятимуть у період між колективними переговорами.

В умовах соціальної ринкової економіки держава залишається крупним роботодавцем і її політика в соціально-трудових відносинах у державному секторі суттєво впливає на трудові відносини загалом. Така ситуація виникає тоді, коли дві функції держави - як роботодавця і арбітра - не розмежовані. Тільки роз'єднавши ці дві функції, можна підвищити соціальну відповідальність адміністрації підприємств, галузевих органів управління виробництвом і підвищити роль держави як гаранта прав усіх учасників виробничого процесу.

 

 

9. Поняття і класифікація суб'єктів трудового права.

Трудове право України, регулюючи суспільні відносини, пов'язані з працею, у своїх нормах визначає і суб'єктів права. Необхідно мати на увазі, що тільки на підставі правових норм суб'єкти суспільних відносин у сфері праці є носіями суб'єктивних прав і обов'язків, а також наділяються особливою властивістю — правосуб'єктністю. Правосуб'єктність включає в себе два елементи: правоздатність і дієздатність. Правоздатність — це визнана державою здатність суб'єкта мати права і нести обов'язки. Дієздатність — це здатність особи своїми діями вступати в правовідносини, здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Під суб'єктивним правом необхідно розуміти забезпечену законом міру можливої поведінки особи, направленої на досягнення цілей, пов'язаних із задоволенням її інтересів. Юридичні обов'язки — це міра необхідної поведінки, яка встановлена і забезпечена правовими нормами.

Здатність бути суб'єктом трудового права не є природною властивістю особи, а суспільно-юридичною. Зміст цієї властивості визначається законодавством, тобто законодавство встановлює суб'єктів і воно ж наділяє їх суб'єктивними правами і покладає на них юридичні обов'язки. однак слід зазначити, що законодавство визначає суб'єктів трудового права виходячи із рівня розвитку суспільства, його продуктивних сил, державної політики в сфері зайнятості та трудових відносин. Основними ознаками суб'єктів трудового права є: це особа чи організація; ця особа чи організація визнана законом; ця особа чи організація є учасником трудових чи тісно пов'язаних із ними відносин; законом визначено суб'єктивні права та юридичні обов'язки особи чи організації у цих суспільних зв'язках. Отже, суб'єкти трудового праваце фізичні особи чи організації, які відповідно до закону наділені здатністю мати та здійснювати безпосередньо або через представника суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки.

Залежно від кількісного складу учасників суспільних зв'язків суб'єктів трудового права можна підрозділити на індивідуальні та не індивідуальні.

Індивідуальні суб'єкти трудового права — це трудящі, працівники та фізичні особи, які наймають працівників на роботу. Основне, що характеризує індивідуального суб'єкта трудового права — це те, що ним може виступати тільки людина.

Не індивідуальні суб'єкти трудового права — це юридичні особи (підприємства, їх об'єднання, установи, організації) та організації, які не мають статусу юридичної особи (трудовий колектив, комісія по трудових спорах тощо). Серед названих не індивідуальних суб'єктів трудового права у трудовому законодавстві найчастіше зустрічаються такі терміни як "підприємство", "установа", "організація". Під терміном "підприємство" розуміються заводи, фабрики, майстерні та інші підприємства, які створюють матеріальні цінності, засоби виробництва, надають послуги. Терміни "установа" і "організація" дуже схожі за змістом, оскільки позначають те, що організовано, засновано або створено. Однак, ці терміни дещо відмінні. Так, до організацій зазвичай відносять органи, які здійснюють невиробничу діяльність у сфері науки, культури, а до установ — такі органи, основу діяльності яких складають планово-регулюючі і господарсько – розпорядчі функції в межах певної галузі народного господарства (управління, відділи, контори тощо). Для право­вого регулювання трудових відносин названі терміни мають суто умовний характер.

Не індивідуальні суб'єкти трудового права характеризуються наступними ознаками:

• стійке об'єднання окремих індивідів;

• чітка мета створення — задоволення об’єднаними зусиллями особистих інтересів, які не суперечать інтересам суспільства і держави (наприклад, мета створення підприємства отримання прибутку, частина якого трансформується у заробітну плату працівників);

• організаційна єдність, що дає підстави розглядати сукупність індивідів як єдине ціле, як соціальний інститут;

• визнання цього об'єднання державою.

Таким чином, не індивідуальний суб'єкт трудового права — це стійке об'єднання людей, пов'язаних єдиною метою, для досягнення якої вони діють, як організаційно оформлене ціле, що визнається державою. Так, наприклад, згідно зі ст. 252-1 КЗпП трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу визначається законодавством.

Не індивідуальні суб'єкти трудового права наділяються певним правовим статусом. Правовий статус суб'єкта трудового права — це сукупність його прав і обов'язків. Вони визначаються правоздатністю суб'єкта, яка виникає разом із дієздатністю. Правоздатність і дієздатність не індивідуального суб'єкта трудового права визначається його статутом, положенням або іншим державним актом, на підставі якого він здійснює свою діяльність. Оскільки обсяг і характер правоздатності не індивідуального суб'єкта обмежується цілями, які поставлені перед ним статутом чи положенням, його правоздатність називається цільовою. Так, ч. 1 ст. 14 Закону Укра­їни від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" встановлює правило, що профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. А ч. 3 цієї статті визначає обов'язкові положення, які повинен містити статут (положення) профспілки. Аналогічні норми щодо об'єднань профспілок містить ст. 15 вказаного Закону. Слід також зазначити, що не індивідуальні суб'єкти трудового права мають різний правовий статус, який обумовлюється перш за все їх місцем у системі соціальних зв'язків, які регулюються нормами трудового права. Так, наприклад, статус, порядок формування, повноваження та порядок діяльності комісії по трудових спорах визначається гл. XV КЗпП.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-24; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.232.51.240 (0.014 с.)