ТОП 10:

Державно-правовий механізм забезпечення національної безпеки



Потреба в безпеці належить до числа базисних мотиваційних джерел людської життєдіяльності, а соціальна організація являє собою спосіб забезпечення нормальних життєвих умов, засіб спільної протидії природним і соціальним загрозам. Кооперація зусиль, підлеглих єдиній громадській волі, учасників соціальних відносин, дозволяє надавати протидію таким загрозам, яким неможливо протистояти індивідуально. При цьому посилення «панування» людей над природою супроводжується поглибленням диференціації фактора загрози людству, збільшенням масштабів загроз, підвищенням ступеня їх небезпеки.

У міру ускладнення суспільних відносин розширюється спектр загроз соціального характеру, а модифікація фактора загрози, в свою чергу, відображає процес суспільного розвитку. Складна діалектична взаємозумовленість фактора загрози та стану розвитку соціальної системи об’єктивно спричиняє відокремлення, спеціалізацію, ускладнення соціальних засобів забезпечення безпеки, які є невід’ємним атрибутом організованих соціальних систем.

В умовах політико-правової організації система забезпечення безпеки приймає специфічну форму, але при цьому не змінюється за своєю суттю. Держава, її інститути та органи стають найбільш ефективним засобом протидії внутрішнім і зовнішнім загрозам соціального, природного, техногенного характеру. У зв’язку з постійними змінами внутрішнього і зовнішнього середовища держава і суспільство завжди намагалися виробити дієві засоби захисту від відповідних загроз. Особливу актуальність ця проблема набуває в умовах глобальних загально цивілізаційних змін.

Глобальні зміни, що відбуваються в сучасному світі поряд з позитивними явищами, спричиняють виникнення нових загроз і підсилюють дію загроз які існували раніше, змінюється характер і ступінь небезпеки. У даних умовах держава стає основним суб’єктом забезпечення безпеки, особлива роль відводиться державним засобам протидії загрозам різного характеру та ступеня небезпеки.

У зв’язку з цим у Стратегії національної безпеки України, констатується, що в умовах глобалізації процесів світового розвитку, міжнародних політичних і економічних відносин, що формують нові загрози і ризики для розвитку особистості, суспільства і держави, Україна як гарант благополучного національного розвитку переходить до нової державної політики в галузі національної безпеки. Перехід до якісно нової державної політики зумовлює необхідність відповідних змін у правовій формі. Саме тому правовий аспект вдосконалення державного механізму забезпечення національної безпеки, сьогодні має не тільки теоретичне значення, а й досить істотне прикладне значення в контексті загального питання про правове реформування системи національної безпеки України.

Соціальна природа державно-правового механізму забезпечення національної безпеки зумовлена об’єктивними історичними процесами кооперації та організації соціальної діяльності. Виживання, нормальна життєдіяльність, розвиток і безпека кожної людини забезпечується об’єднанням людей в єдину організовану системну. Цілісність надає можливість скооперуватися для колективної протидії загрозам, що походить від інших аналогічних організованих соціальних утворень і агресивного природного середовища. Це забезпечується інститутами соціальної влади, що діють у рамках конкретної соціальної системи, в тому числі і в рамках національної політико-правової системи. При цьому у найбільш складних і масштабних соціальних систем, до яких відноситься зокрема національна політико-правова система, виникає об’єктивна потреба в забезпеченні внутрісистемної безпеки.

У цьому зв’язку, перш за все, слід констатувати, що стан політико-правової системи оцінюється як безпечне в тому випадку, якщо усуваються негативні фактори, що перешкоджають ефективній реалізації інтересів особистості, суспільства, держави і тим самим створюють загрозу стабільності функціонування системи її цілісності. При цьому зміст політико-правової форми становить безліч конкретних соціальних відносин, заснованих на властивих даному суспільству нормативних системах (релігії, моралі, звичаїв, традицій). Зміст соціальних норм детермінує відповідний комплекс властивих даному суспільству цінностей, духовних і матеріальних благ, задоволенню життєво важливих потреб учасників суспільних відносин.

Необхідність збереження, захисту, примноження традиційних національних цінностей і благ відображає сутність національних інтересів та їх особливості на різних етапах розвитку національної спільноти.

Законодавчо національні інтереси України визначені як сукупність внутрішніх і зовнішніх потреб держави у забезпеченні захищеності та сталого розвитку особистості, суспільства і держави.

Для держави, суспільства, особистості інтерес представляють не самі їх суб’єктивні потреби як такі, а духовні і матеріальні блага, без яких неможливо задовольнити життєво важливі потреби. Саме по відношенню до цих благ і цінностей зазвичай виявляють інтерес, і саме вони визначають зміст категорії «національні інтереси». Визначення відображає формальний, структурний аспект явища і не вказує на властивості політико-правової системи, які дозволяють їй зовні (в міжнародних відносинах) проявляти себе в якості нації (в смисловому значенні Статуту ООН).

Разом з тим саме безпека такого національного суверенного утворення, загалом, розглядається як стан захищеності національних інтересів від внутрішніх і зовнішніх загроз, а в міжнародних документах і в законодавстві держав визначається як національна безпека.

Нормативна система державного правового регулювання у сфері забезпечення національної безпеки представляє собою категоріальну зв’язку «загальне - особливе - одиничне», виділяючи при цьому три відповідних рівня – конституційний, законодавчий, концептуальний.

На конституційному рівні закріплюються основні засади, які повинні забезпечувати стабільний розвиток і цілісність національної політико-правової системи. Основу основ в цьому сенсі представляють принципи суверенітету та законності.

На рівні національного законодавства здійснюється конкретизація відповідних конституційних положень, визначаються напрями діяльності, прописується механізм, закріплюється система базових категорій. Усе це визначає загальний вектор розвитку системи національної безпеки держави в зв’язці з національними ціннісними пріоритетами, законодавчо закріпленими, у вигляді системи об’єктів національної безпеки. Відповідно державно-правовий механізм забезпечення національної безпеки визначається як система державних інститутів послідовно організованих, що діють поетапно і на основі офіційних нормативних установок здійснюючи діяльність з підтримки правових і інституційних механізмів, ресурсних можливостей держави та суспільства на рівні, що відповідає національним інтересам.

Функціями державно-правового механізму забезпечення національної безпеки виступають напрями державно-правового впливу що передбачають вирішення певних завдань в основних сферах життєдіяльності, які в комплексі відображають сутність і зміст правової діяльності держави щодо забезпечення національної безпеки. Функції державно-правового механізму забезпечення національної безпеки безпосередньо залежать від характеру масштабів і ступеня реальних та потенційних загроз у політичній, економічній, соціальній сферах, у сфері науки і освіти, в духовній, інформаційній, військовій, оборонно-промислової, екологічної сферах, а також у сфері громадської безпеки.

Крім того функції здійснюються не тільки у внутрішній, але і в зовнішньополітичній сфері, що зумовлює необхідність участі у заходах щодо забезпечення безпеки за межами України відповідно до міжнародних договорів і угод, укладених або визнаними Україною.

Функції державно-правового механізму забезпечення національної безпеки здійснюються за допомогою взаємодіючих між собою державних організаційних інститутів, які умовно поділяють на дві групи: по-перше, це державні організаційні інститути, для яких відповідна функція є основною, по-друге, це ті інститути держави, для яких функція забезпечення національної безпеки є додатковою (реалізується, як правило, у разі виникнення відповідних загроз інтересам держави, суспільства, особистості).

Державно-правовий інститут забезпечення національної безпеки, як різновид організаційних інститутів держави характеризується рядом ознак:

по-перше, він являє собою відносно відокремлену частину єдиного механізму, що володіє певною автономією;

по-друге, має регулятивним державно-владним характером;

по-третє, має не тільки свою організацію, але й функціональне призначення в рамках державно-правового механізму забезпечення національної безпеки.

Крім того, слід враховувати, що державно-правовий (організаційний) інститут забезпечення національної безпеки не тотожний відповідному державному органу, який є способом зв’язку регульованих державою відносин з їх матеріальною основою. Інститут являє собою нормативне вираження системи суспільних відносин, у зазначеному сенсі це ідеальне явище, виражене як система категорій, статусів, принципів, духовних цінностей тощо.

Матеріальна складова, безумовно, передбачається, але не є основною, коли мова йде про інститути права або держави. У свою чергу поняття державного органу, і в науковій і в навчальній літературі, як правило, пов’язується з матеріальною основою (людьми, будинками, приміщеннями, обладнанням, технічними засобами, озброєнням і тощо) тобто це структурні утворення мають в своєму розпорядженні «матеріально-технічні можливості для здійснення своїх функцій».

Зокрема державні органи, що здійснюють функцію забезпечення національної безпеки, реалізують свої матеріально-технічні можливості за допомогою відповідних технологій, а також технічних, програмних, лінгвістичних, правових, організаційних засобів, включаючи телекомунікаційні канали, використовувані в системі забезпечення національної безпеки для збору, формування, обробки, передачі або прийому інформації про стан національної безпеки та заходи щодо її зміцнення.

В якості інституційної основи механізму забезпечення національної безпеки України, виділяються і розглядаються наступні організаційні інститути держави вищого рівня: інститут глави держави; інститути державної влади (законодавчої, виконавчої, судової); інститут конституційного правосуддя; інститут ради безпеки.

Другий рівень інституційної системи утворюють правоохоронні інститути; судові інститути; інститути державного контролю та нагляду; державні інститути виконавчого провадження; інститут цивільної оборони; інститути захисту від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру; інститути розвідки, контррозвідки та охорони державних кордонів, а також силові інститути, і, перш за все збройні сили, які виражають силовий компонент державного механізму забезпечення національної безпеки.

Розглядаючи правові і організаційні форми державного забезпечення національної безпеки, крім функціонально-інституційної складової, державно-правовий механізм забезпечення національної безпеки, припускає також динаміку функціонування, яка в юридичному аспекті виражається в системі процедурних, процесуальних норм які регулюють відповідну діяльність державних органів і посадових осіб.

Динаміка функціонування державно-правового механізму забезпечення національної безпеки виражається в послідовному проходженні стадій що завершуються рішенням проміжних завдань, необхідних для досягнення мети.

Захист інтересів держави, суспільства, особистості від зовнішніх і внутрішніх загроз здійснюється у формі циклічної діяльності, що передбачає проходження трьох стадій.

Перша – виявлення та нівелювання передумов виникнення загроз національній безпеці. На цій стадії здійснюється виявлення та прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об’єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних та довготривалих заходів щодо їх попередження і нейтралізації.

Друга – усунення фактора загрози національній безпеці. Ця стадія пов’язана з протидією загрозам і характеризується нормативним застосуванням заходів державно-владного заходу, здійснюється управління силами і засобами забезпечення безпеки в повсякденних умовах і при надзвичайних ситуаціях.

Третя – усунення наслідків суспільно небезпечної діяльності, що передбачає відновлення умов необхідних для реалізації інтересів особистості, суспільства, держави шляхом здійснення заходів з відновлення нормального функціонування об’єктів безпеки в регіонах, постраждалих в результаті виникнення надзвичайної ситуації.

Ефективне функціонування механізму забезпечення національної безпеки передбачає координацію різних правових і організаційних форм діяльності, спрямованої на забезпечення інтересів держави, суспільства, особистості. Злагодженість у процесі здійснення функцій повинна забезпечуватися правовим розмежуванням функцій і повноважень державних органів. В організаційному плані взаємодія між усіма суб’єктами забезпечення безпеки здійснюється у формі обміну інформацією, спільного планування і проведення заходів, взаємного використання сил і засобів в інтересах вирішення загальної для суб’єктів цього процесу завдання, організації спеціального моніторингу та ін. Національна безпека є показником стану суспільства, середовища її проживання, що означає здатність даного суспільства витримувати вплив руйнівних факторів і адаптуватися до мінливих умов таким чином, щоб зберігати високу якість життя.

Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання національної безпеки Російської Федерації і України вказує на суттєві відмінності у змісті, визначенні цілей і рівні правового забезпечення системи національної безпеки в представлених державах. В якості основної мети в Російській Федерації виступає захист і розповсюдження національних цінностей усіма доступними засобами та методами (включаючи військову силу), тоді як пріоритетним напрямком національної безпеки України є досягнення міжнародного балансу за допомогою співпраці та конструктивного діалогу з іншими державами.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.009 с.)