ТОП 10:

Діяльність держави у сфері забезпечення екологічної безпеки



Важливим чинником є положення Конституції України (ст. 16), яка визначає забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу обов´язком держави. Відповідно до цього забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є не просто обов´язком держави, а й одним із пріоритетів у діяльності держави, пріоритетів зовнішньої та внутрішньої екологічної політики. Зокрема ст. 3 Конституції визнає в Україні людину, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. До того ж, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (у тому числі й щодо забезпечення екологічної безпеки). Дане положення в контексті ст. 50 Основного Закону, яка закріплює право кожного на безпечне для життя та здоров´я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, дозволяє говорити про те, що держава має реалізовувати своє основне призначення, а саме, бути засобом упорядкування суспільних відносин та розв´язання соціально-економічних суперечностей, які виникають у суспільстві. Таким чином держава виконує свою основну зовнішню та внутрішню функцію в сфері забезпечення екологічної безпеки.

Визначаючи мету та основні завдання діяльності держави щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань, важливо, на нашу думку, конкретизувати об´єкт правового регулювання. Як відомо, право регулює ті суспільні відносини, об´єкти яких мають (про що свідчить суспільна практика) суттєве значення для держави та суспільства, і взаємодія суб´єктів з якими потребує на сучасному етапі розвитку удосконалення правової регламентації. Важливість об´єкта для держави, суспільства та людини визначає сама держава у встановлених або санкціонованих нею правилах поведінки людини (нормах права) [13]. Підтвердженням цієї тези є ціла низка положень політико-правових та законодавчих актів. Зокрема в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. закріплено, що держава дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління; в Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. № 964-ІУ екологічна безпека визначається у складі національної безпеки Україні.

Це дає підстави констатувати, що кінцевою і основною метою діяльності, яку держава здійснює щодо вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань, є забезпечення екологічної безпеки та реалізації і захисту конституційного права громадян України на екологічну безпеку.

На нашу думку, серед правових підстав та умов здійснення такої діяльності держави, доцільно виокремити, як мінімум, дві основні групи: 1) міжнародно-правового (зовнішнього) характеру та2) національно-правового (внутрішнього) характеру.

Міжнародно-правові підстави та умови здійснення державою діяльності на національному рівні щодо вдосконалення законодавства в означеній сфері ґрунтуються на загальновизнаних принципах сучасного міжнародного права, положеннях Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05. 1969 р. та Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23.08. 1978 р. Норми міжнародних угод у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки містять безпосередні зобов´язання держав-учасниць вдосконалювати національне законодавство з метою реалізації положень міжнародної угоди на національному рівні. Як приклад можна навести положення п. «д» ст. 5 Конвенції Організації Об´єднаних Націй про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці (1994 р.), відповідно до якого держави—сторони Конвенції зобов´язуються на національному рівні забезпечити сприятливу атмосферу шляхом посилення існуючих законів, а у випадках, коли вони відсутні, шляхом прийняття нових законів та формування довготривалої політики і програми дій.

Підстави національно-правового характеру діяльності держави щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань ґрунтуються на конституційних положеннях. Відповідно до Конституції України (ст. 9) міжнародні договори, згоду на які висловила Верховна Рада України, стають частиною національного законодавства України. В розвиток конституційних положень, 3акон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906-ІУ визначає порядок ратифікації, приєднання та затвердження міжнародних договорів України, що передбачає, у разі необхідності, внесення змін та доповнень до чинного законодавства з метою реалізації міжнародного договору.

Дану діяльність здійснюють спеціально уповноважені суб´єкти, опосередковуючи її у правовідносинах щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань, підставою виникнення яких є конституційна норма. Характеризуючи дані правовідносини за змістом та умовами виникнення можна, на нашу думку, говорити про специфічний вид конституційно-екологічних правовідносин щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань як про комплексну міжгалузеву групу правовідносин.

Для означення сфери діяльності держави щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку ключове значення має виокремлення кола суспільних відносин, які підлягають врегулюванню і формують предмет правового регулювання, — правовідносини щодо забезпечення екологічної безпеки, врегульовані нормами законодавства про екологічну безпеку. Специфіка правовідносин екологічної безпеки, що обумовлена специфічними особливостями їх об´єкта, є системоутворюючою передумовою нормотворчої діяльності в цій сфері, проте процес нормотворення обумовлений прагненням законодавця врегулювати сферу суспільних відносин у такий спосіб, щоб в результаті прийняття відповідного нормативно-правового акта окреслена сфера суспільних відносин знаходила найбільш ефективне законодавче регулювання.

Вважаємо, що розвиток законодавства України про екологічну безпеку має передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства та забезпечувала захищеність суспільства, особи та держави від зовнішніх та внутрішніх екологічних загроз і характеризувалася такими показниками, як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо.

Виходячи з вищевикладеного доходимо висновку про те, що, розглядаючи поняття «вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань», можна говорити про процес реформування правовідносин екологічної безпеки на національному рівні, оскільки зміна норм чинного законодавства відповідно до вимог міжнародних угод є юридичнимскладом, який слугує підставою виникнення нових правовідносин у цій сфері.

Удосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань має ознаки постійно триваючого процесу як складова процесу реформування правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки, який впливає на зміну та перетворення всіх елементів юридичного складу правовідносин: умови та підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин екологічної безпеки; формування об´єкта правовідносин екологічної безпеки; формування змісту правовідносин та визначення спеціальної правосуб´єктності учасників правовідносин тощо.

Серед правових підстав та умов здійснення державою діяльності щодо вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародноправових зобов´язань доцільно виокремити, як мінімум, дві основні групи: 1) міжнародно-правового (зовнішнього) характеру та 2) національно-правового (внутрішнього) характеру.

На підставі норм Конституції України (ст. 9) виникають правовідносини щодо вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань. Дані правовідносини, за змістом та умовами виникнення, на нашу думку, можна віднести до специфічного виду конституційно-екологічних правовідносин і розглядати їх як комплексну міжгалузеву групу правовідносин щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

 

15. Поняття і функції об'єктів природи: природні об'єкти, природи І ресурси та природні комплекси, їх інтеграція і диференціація; фонди природних об'єктів

Згідно з екологічним законодавством України до природних об'єктів належать земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тварин­ний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін. Право безпосередньо не впливає на природні об'єкти, його вплив виявляється через поведінку суб'єктів екологічних відносин.Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які людина використовує в своїй діяльності. Природні ресурси дуже різноманітні, як і можливості їх застосування в господарстві і побуті, вони є складовою частиною матеріально-технічної бази суспільного виробництва.Законодавство передбачає внутрішню класифікацію кожного природного об'єкта. Вона встановлюється з метою визначення пра­вового режиму кожного виду природного об'єкта, що сприяє під­тримці екологічної стабільності.У правовій літературі визначено співвідношення між природни­ми явищами. Так, природні об'єкти складають невід'ємні компонен­ти навколишнього природного середовища, а природні ресурси ут­ворюють частину природних об'єктів, які використовуються як дже­рела задоволення різних інтересів людини. Природні комплекси — це сукупність взаємопов'язаних між собою частин природних об'єктів, виділених з метою створення заповідної території. Ланд­шафтом вважається територіальна система, яка складається з вза­ємодіючих природних компонентів. Крім того, в екологічному зако­нодавстві виділені також конкретні природні об'єкти, яким прита­манні специфічні ознаки і які мають юридичне значення.Земля належить до основних природних об'єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід'ємна її частина. Однак землю слід розглядати у двох аспектах: як сукупність усіх природних багатств (планета) і як поверхневий ґрунтовий шар землі, який виконує екологічні, економічні (засоби виробництва, просто­ровий базис), культурно-оздоровчі функції. Земельне законодавст­во розраховане на правове регулювання використання поверхне­вого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охо­ронним законодавством.

 

16. Природне і соціальне середовище як інтегрований об'єкт екологічного права: матеріалізовані та не матеріалізовані об'єкти екологічного права.?.

 

Об’єктом екологічного права виступає сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства.Згідно з екологічним законодавством України до природних об'єктів належать земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін. Право безпосередньо не впливає на природні об'єкти, його вплив виявляється через поведінку суб'єктів екологічних відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб'єктами цих відносин є індивіди, колективи людей, органи управління, держава. В праві визначається міра можливої і належної поведінки суб'єктів екологічних відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх відтворення і охорону навколишнього природного середовища (екологічної системи).

Навколишнє природне середовище визначається «як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів». 3 цього випливає, що не середовище є складною екосистемою, якій властиві не тільки суто природні, а й природно-антропогенні закономірності.

До природних ресурсів у широкому значенні належать усі природні блага, які слугують задоволенню потреб людини, а у вузькому — природні джерела для задоволення потреб матеріального виробництва. При цьому за законом державній охороні й регулюванню використання підлягають природні ресурси, як залучені в господарський оборот, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (ст. 5). Відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» до природних територій і об'єктів, що підлягають особливій охороні, належать території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші (ст. 60).Закон свідчить, що у випадку незначних втручань у природне середовище його екосистеми здатні саморегулюватися та відновлюватися, а коли ці втручання перевищують певні межі і вже не можуть згаснути в ланцюгу ієрархії екосистем, вони призводять до значних порушень енерго- і біобалансу на значних територіях і в усій біосфері.

17. Суб'єкти екологічного права: природоохоронна правосуб'єктність і екологічні права й обов'язки юридичних і фізичних осіб.

Суб'єктами екологічного права є народ України, держава (яка реалізує свої правомочності через відповідні органи державної влади, наділені компетенцією по регулюванню екологічних відносин), територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), фізичні і юридичні особи, громадські, міжнародні і релігійні об'єднання, іноземні держави та ін. Суб'єкти екологічного права мають характерні ознаки: вони наділені юридичними правами та обов'язками; реально здатні брати участь в екологічних правовідносинах. Юридичні норми створюють обов'язкову основу участі суб'єктів екологічного права у відповідних правовідносинах (право власності на природні ресурси, природокористуванні та ін.). Здатність володіння екологічними правами й обов'язками складає екологічну правоздатність, а здатність самостійно здійснювати екологічні права й обов'язки — екологічною дієздатністю. У сукупності правоздатність і дієздатність створюють правосуб'єктність.Фізичні особи — це переважно різновид індивідуальних суб'єктів в екологічному праві. При наявності певних умов вони можуть бути суб'єктами права власності на визначені в законодавстві природні ресурси, права користування ними, на отримання екологічної інформації; мають право на подання позовів до винних осіб про відшкодування збитків, заподіяних забрудненням природного середовища, тощо.Фізична особа-підприємець має право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності в галузі використання природних ресурсів за умови її державної реєстрації.Юридичною особою є організація, створена й зареєстрована відповідно до законодавства. Залежно від порядку їх створення ці суб'єкти поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариства у свою чергу поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Юридичні особи публічного права створюються розпорядчими актами Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.Правосуб'єктність органів, які виконують управлінські функції у сфері екології, визначається їх компетенцією. Дані суб'єкти поділяються на органи загальної й спеціальної компетенції. До перших належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи місцевого самоврядування, їх виконавчі комітети та державні адміністрації. До других належать органи, що вирішують спеціальні питання у галузі екології. Це міністерства, Державні агентства тощо.

Конституція України закріпила ряд екологічних прав людини і громадянина, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Проте вперше в Україні екологічні права громадян були визначені у ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Кожний громадянин має право на:
а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;
б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самовряднування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;
в) участь в розробці та здійсненні заходів шодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;
ґ) об'єднання в громадські природоохоронні формування;
д) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;
є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;
є) одержання екологічної освіти;
ж) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;
з) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Загальні обов'язки громадян, передбачені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»

• берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства;

• здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів та лімітів природовикористання

• не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористування;

• сплачувати штрафи за екологічні порушення. Спеціальні зобов'язання громадян, передбачені системою екологічного законодавства, які випливають із умов права власності на природні ресурси, природокористування та реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності

Обов'язки майнові:

• своєчасно вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища та понадлімітне використання природних ресурсів;

• ефективно використовувати природні ресурси, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення;

• проводити заходи щодо попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього природного середовища (забруднення, засмічення тощо).

Обов'язки немайнові:

• одержувати дозволи на здійснення діяльності, спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;

• передавати екологічно небезпечні об'єкти на екологічну експертизу;

• надавати органам екологічного контролю відомості про характер екологічно небезпечної діяльності;

• здійснювати первинний облік використання природних ресурсів, викидів та скидів у навколишнє природне середовище;

• погоджувати свою діяльність з іншими суб'єктами, якщо вона спроможна потенційно шкодити здоров'ю людини і природним ресурсам;

• оволодівати екологічними знаннями і практичними навичками щодо їх реалізації;

• виконувати розпорядження органів екологічного контролю тощо.

 

 

18. Право власності українського народу на природні багатства: суб'єкти права державної, комунальної та приватної власності на природні об'єкти та їх ресурси.

Екологічне законодавство розрізняє суб'єктів права власності залежно від форми власності, у якій перебувають ті чи інші природні ресурси. Таким чином, право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної та приватної. Тобто слід ділити суб'єктів права власності на суб'єктів права державної, комунальної або приватної власності на природні ресурси.

Характерною ознакою суб'єкта права власності є належна право- і дієздатність. Через відсутність відповідних приписів в екологічному законодавстві правовий статус суб'єктів права власності на природні ресурси доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної праводієздатності з урахуванням вимог екологічного законодавства. Екологічною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які спрямовані на самостійне або спільно з іншими особами отримання об'єкта власності, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди тощо.

Екологічна праводієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то праводієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу укладання шлюбу.

Юридичні особи набувають екологічної правоздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Суб'єктом права приватної власності можуть бути тільки юридичні особі, засновані на праві приватної власності. Юридичні особі, засновані на праві державної або комунальної власності, не можуть бути власниками природних ресурсів. Вони їм надаються тільки в користування.

Суб'єктами права комунальної власності визначено територіальні громади сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад. Територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Безпосередньо свої повноваження територіальна громада може здійснити шляхом проведення місцевих референдумів, в інших випадках — через селищні, сільські, міські ради.

Особливим суб'єктом права власності на природні ресурси є держава. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Але слід враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Специфічною особливістю суб'єкта права державної власності, не властивою іншим суб'єктам права власності, є те, що держава виступає в один і той же час і як носій політичної влади (суверен), і як власник і здійснює право власності в нерозривному зв'язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені народу України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, що належать їй, створює органи управління об'єктами природи, визначає їх компетенцію.

Природні ресурси юридично закріплюються за певним громадянином, але право власності ними фактично здійснюють усі члени його сім'ї, що мають цивільну правоздатність. Тому, наприклад, надання у власність другої присадибної ділянки на сім'ю не допускається. Добровільна відмова від права власності на природний об'єкт можлива лише за згодою всіх дієздатних членів сім'ї. Смерть громадянина, якому було надано природний об'єкт на праві приватної власності, не позбавляє членів його сім'ї права власності на нього.

Вказане дає певні підстави визнавати фактичним суб'єктом права приватної власності на природні ресурси сім'ю громадянина. Проте чинне екологічне законодавство сім'ю громадянина суб'єктом права власності не вважає.

 

19. Підстави виникнення права власності на природні об'єкти: сучасні цивільно-правові засади виникнення права власності на природні об'єкти.

За загальними правилами право власності набувається на підставі придбання відповідних об'єктів за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Підставою виникнення права власності на природний об'єкт може бути й рі­шення органу влади про передачу відповідного об'єкта у власність.

Окрім того, законодавством можуть передбачатися особливості набуття права власності на окремі приро­дні ресурси. Так, наприклад, відповідно до Закону "Про тваринний світ" законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути під­тверджена відповідними документами, що засвідчу­ють законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які вида­ються в установленому законодавством порядку.

Оскільки до землі прив'язані інші природні ресур­си, то вимоги земельного законодавства щодо набуття права власності на землю поширюються на інші при­родні об'єкти (землі лісів, землі водного фонду, землі природно-заповідного фонду тощо). Земельним кодек­сом України встановлено, що громадяни набувають право власності на землю, окрім як за цивільно-право­вими угодами, також: на підставі безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; прива­тизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в на­турі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (частина 1 статті 81). Комунальна власність на землю виникає в разі: передачі територіальним громадам зе­мель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної не­обхідності та для суспільних потреб; прийняття спад­щини; за цивільними угодами та виникнення інших підстав, передбачених законом (частина 4 статті 83 Земельного кодексу України). Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних діля­нок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за цивільно-право­вими угодами; прийняття спадщини; передачі у влас­ність держави земельних ділянок комунальної власнос­ті територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Припинення права власності на природні об'єкти може відбуватися за різних підстав, передбачених за­конодавством: припинення існування об'єкта права власності (втрата, загибель); припинення існування суб'єкта права власності (у разі втрати громадянства України, смерті фізичної особи, а також при реоргані­зації або ліквідації юридичної особи); добровільна від­мова (купівля-продаж, дарування); примусове відчу­ження у власника природного об'єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення при­родного об'єкта, що утримується нераціонально або засобами, що призводять до його знищення).

Також Земельний кодекс України до підстав при­пинення права власності відносить: звернення стяг­нення на земельну ділянку на вимогу кредитора; від­чуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб; конфіскацію за рі­шенням суду; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; не усунення допущених по­рушень законодавства (забруднення земель радіоакти­вними та хімічними речовинами, відходами, стічними водами тощо, а також використання земель способа­ми, які завдають шкоди здоров'ю населення) у термі­ни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів тощо (статті 140, 143).

На певні особливості припинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу звертається ува­га у статті 8 Закону України "Про тваринний світ".

Окрім вищезазначеного, право приватної власності на об'єкти тваринного світу може припинятися також у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу. У цих випадках право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути при­пинено в судовому порядку за позовами органів конт­ролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.

 

20. Особливості змісту та умови здійснення правомочностей власності щодо природних об'єктів: законодавчі обмеження прав власників природних об'єктів.

право власності на природні ресурси в об'єктивному значенні слід розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в Україні.

На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певні частини природних об'єктів.

Відповідно до Конституції України всі природні ресурси, а саме земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу і основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Таким чином закріплюється особливий правовий статус природних ресурсів, який впливає на зміст права власності відносно них. Тому право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних як з екологічним змістом останніх, так і особливим статусом охорони та використання.

По-перше, право власності на природні ресурсі не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації. До них належать земля, її надpa, води, ліси та тваринний світ. Інші елементи природного середовища не здатні через об'єктивні властивості бути об'єктами власності (вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо) бо не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

По-друге, природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно екологічно взаємопов'язані, їх не можна відокремлювати від навколишнього природного середовища, вони підкоряються саме законам розвитку довкілля. Тому вилучення природної речовини в процесі використання природних ресурсів як об'єктів права власності, а саме видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл та відловлення тварин, ловля риби і т. ін. не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

І нарешті, по-третє, природні ресурси як об'єкти природного походження складають національне багатство України і, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Вони не є майном у прямому значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи виражає відносини приватної власності на природні багатства. Ціна в даному випадку виступає у вигляді капіталізованої ренти. Відчужуючи природний об'єкт, власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Загальнопоширеним є в юридичній науці визначення змісту суб'єктивного права власності як сукупності трьох правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом. Ні в земельному, ані цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони і сформульовані в науковій літературі.

Переліченими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних прав власника. В юридичній літературі пропонуються й інші правомочності власника щодо об'єкта власності, наприклад, право на здійснення власної господарської діяльності. Але, на наш погляд, більш обґрунтованною є позиція О. В. Дзери, який вважає «доцільним застосування випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою у принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні вияви цих традиційних правомочностей».

Кожна з правомочностей має свої особливості щодо природних ресурсів як об'єктів права і своє призначення. Право володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об'єктом. Зрозуміло, що фактичне володіння тим чи іншим природним об'єктом, а в даному випадку землею, надрами, лісами, тваринним світом, робить можливим здійснення інших правомочностей — користування та розпорядження ними. Очевидно, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Проте правомочність власника, що розглядається відносно природних ресурсів як об'єктів права власності, має певну своєрідність. Це викликано не відокремленістю окремих природних ресурсів від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю їх вилучення та перенесення, скажімо, в інше місце своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об'єктом належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передає об'єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо і власник, і користувач мають, згідно із законом, право на витребування речі з чужого незаконного володіння.

Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Воно завжди припускає право власності на даний природний об'єкт як право первісне. Власнику, крім права володіння, належать також правомочні користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу — титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути договір з власником, адміністративний акт та інші юридичні факти. Екологічне право визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє річчю, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником. Користування — це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об'єктів права власності під користуванням в даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення з них їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки згідно з договором та цільовим призначенням землі.

Виключною правомочністю власника є право розпорядження. Право розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії,







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.187.81 (0.014 с.)