ТОП 10:

Вдосконалення і реформування законодавства: співвідношення понять



Реалізація міжнародно-правових зобов´язань на національному рівні є передумовою та впливає на визначення мети і пріоритетних напрямів правотворчої діяльності, тобто діяльності спеціально уповноважених органів державної влади та органів місцевого самоврядування, спрямованої на формування відповідного правового режиму об´єктів екологічної безпеки, визначення правових моделей забезпечення екологічної безпеки. Такий стан обумовлює необхідність удосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.

Як основоположні засади нормотворчої діяльності в контексті виконання міжнародно-правових зобов´язань, на нашу думку, варто визначити основні підходи до розуміння поняття «вдосконалення законодавства», основні пріоритетні напрями відповідної діяльності. Поряд із цим існує необхідність розглянути співвідношення між поняттями «вдосконалення законодавства» та «реформування законодавства».

Сучасна правова доктрина пропонує кілька визначень поняття «вдосконалення законодавства», проте, перш ніж перейти до аналізу наукових підходів, вважаємо за необхідне визначити власне поняття «процес удосконалення законодавства».

Термін «удосконалення законодавства» широко вживається як у науковій, так і в законодавчій доктрині, нормотворчій та правозастосовчій діяльності, застосовується як фахівцями-правника-ми, так і спеціалістами інших галузей знань. Але чітке розуміння та визначення цього терміна відсутнє у довідковій літературі, його обходять і автори низки енциклопедичних видань.

3 онтологічної точки зору «вдосконалення» є процесом покращення вже існуючих категорій і явищ [4], тобто приведення їх до певної досконалості. Проте, як і будь-яка категорія чи явище, «вдосконалення» є певним процесом, послідовністю певних дій, що мають відповідне змістовне навантаження, залежно від якого і одержується відповідний результат.

У лінгвістичному значенні «удосконалення (вдосконалення)» розуміється у двох аспектах: 1) як зміна чого-небудь у бік поліпшення (покращення) або 2) результат такої зміни [5].

На рівні сучасних наукових правових досліджень проблема вдосконалення законодавства чи не найактуальніша. Майже кожне наукове дослідження в сфері юридичних наук містить або обґрунтування необхідності вдосконалення законодавства в тій чи іншій сфері, або, власне, пропозиції зміни, доповнення чи вдосконалення законодавства. Тобто практична спрямованість наукових досліджень у галузі права так чи інакше має кінцеву мету — вдосконалення законодавства (як зовнішньої форми виразу права як такого).

Дослідження поняття «вдосконалення законодавства про екологічну безпеку» в контексті міжнародно-правових зобов´язань, виявлення притаманних йому ознак та характеристик обумовлює необхідність комплексного підходу та звернення до наукових досліджень різного галузевого спрямування, оскільки вирішення низки питань удосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань знаходиться на перетині кількох галузей юридичної науки — загальної теорії права, міжнародного, конституційного, адміністративного, екологічного права та права екологічної безпеки тощо. Процес удосконалення законодавства про екологічну безпеку характеризується певною реформацією усталених категорій та понять. Проте визначальним у цьому аспекті, на нашу думку, є розмежування і визначення співвідношення категорій «вдосконалення» та «реформа». В енциклопедичних джерелах «реформа» (фр. reforme, від лат. reformo — перетворюю) розглядається як перетворення, зміна, перебудова будь-якої сфери суспільства, життя (порядків, інститутів, установ), не знищуючи засад (основ) існуючої соціальної структури; формально — це нововведення будь-якого змісту. Реформою називають більш або менш прогресивні перетворення. Реформа — це засіб зміни різних сфер життя [6].

Поняття «реформа» характеризується здебільшого ознаками процесу, в межахякого здійснюється система взаємоузгоджених дій спеціально уповноважених на те суб´єктів — реформаційна діяльність або реформування. Процес удосконалення, на наш погляд, являє собою певний складовий елемент реформи. Відповідні категоріальні розмежування властиві й для законодавчої діяльності.

Розглядаючи співвідношення понять «удосконалення» та «реформа» можна дійти висновку, що визначення загальної категорії «реформа» в певній частині співпадає і, в той самий час, є відмінним від поняття «удосконалення». Однак таку відмінність ми можемо визначити лише абстрагуючись, оскільки немає чітких критеріїв її визначення. Здійснення реформ, на відміну від удосконалення, передбачає здійснення більш глибоких змін (якісно відмінних). А розглядаючи реформу у системі правових зв´язків, на нашу думку, можна говорити не лише про такі глибокі зміни у системі правового регулювання, інституціях держави, а й про зміни (інколи суттєві) в системі самих правовідносин, виникнення або трансформації існуючих правовідносин.

Розглядаючи «реформу» як правову категорію, доцільно звернутися до розуміння особливої категорії «правової реформи». На науковому рівні сформувалися підходи до визначення і розуміння «правової реформи — як зміни стану суспільства та умов його життєдіяльності шляхом перетворюючої діяльності державного апарату, що по суті є державним управлінням» [7].

Видається, що за такого підходу процес реформування законодавства охоплює собою значну кількість послідовних законотворчих дій, які різняться за своєю природою. В межах правової реформи в цілому відбувається приведення права (а відповідно, і законодавства. — О. Ш.) у відповідність до назрілих інтересів і потреб розвитку суспільства [8]. В. К. Грищук зазначає, що наявний історичний досвід показує, що результати, визначені як мета правової реформи, досягаються, зокрема, за допомогою таких чинників, як: 1) законодавче врегулювання правотворчої діяльності; 2) утворення спеціальних органів управління правовою реформою; 3) планування правотворчої діяльності; 4) розробка загальної концепції правової реформи та концепцій кодифікації галузевого законодавства [9]. Проте відповідні дії, що визначаються автором як послідовні етапи правової реформи, хоча і стосуються процесів кодифікації законодавства, але відображають основні методологічні підходи до реформування законодавства в цілому.

У зазначеному контексті в межах досліджуваної проблеми в даній статті певний інтерес викликають дослідження процесів реформування видів екологічних правовідносин, зокрема земельних (як ілюстрація вищевикладеного). Зокрема на науковому рівні сформувалися підходи до визначення та розуміння земельної реформи — як врегульованих нормами права суспільних відносин процесуального характеру, що опосередковують зміну (перетворення) норм земельного права та земельних правовідносин, у яких зобов´язані державою органи та організації взаємодіють із зацікавленими суб´єктами (громадянами та їх організаціями) у економічному, екологічному, інституційно-функціональному та правотворчому напрямах з метою відновлення ефективного використання природних ресурсів України [10]. Другий підхід, пропонує розглядати земельну реформу як врегульовану спеціальним земельним законодавством систему дій різних суб´єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвитку суспільства і держави та забезпечення земельних потреб людини і громадянина України [11].

Розглядаючи з цих позицій поняття «вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань», на нашу думку, можна говорити саме про процес реформування правовідносин екологічної безпеки на національному рівні, оскільки, зміна норм чинного законодавства відповідно до вимог міжнародних угод є юридичним складом, який слугує підставою виникнення нових правовідносин у цій сфері.

Проте вдосконалення законодавства України про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань має ознаки постійно триваючого процесу як складова процесу реформування правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки, який впливає на зміну та перетворення всіх елементів юридичного складу правовідносин: умови та підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин екологічної безпеки; формування об´єкта правовідносин екологічної безпеки; формування змісту правовідносин та визначення спеціальної правосуб´єктності учасників правовідносин тощо.

Проведений аналіз свідчить, що на науковому рівні термін «удосконалення законодавства» розглядається як процес, який забезпечує постійну відповідність юридичних норм реально існуючим суспільним відносинам шляхом своєчасного видання правових актів у суворо впорядкованій системі всього законодавства, що і за змістом, і за формою вираження відповідає об´єктивним потребам суспільства, котре розвивається [12]. При цьому зазначимо, що, розглядаючи процес удосконалення законодавства як видову категорію, необхідно розмежовувати сферу та характер такої діяльності, зважати на зовнішні та внутрішні чинники, передумови, мету, що є визначальними у формуванні напрямів такої діяльності щодо вдосконалення законодавства про екологічну безпеку в контексті міжнародно-правових зобов´язань.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.176.125 (0.006 с.)