Екологічна політика в галузі екологічної безпеки

При визначенні місця екологічної безпеки в системі національної безпеки держави (вищий рівень національного інтересу) важливий аспект цього методологічного завдання полягає у вивченні стратегічного планування екологічної політики та визначенні особливостей формування відповідних прогнозованих стратегій як складової цілісної системи всебічного гарантування національної безпеки держави на середню та віддалену перспективу.

Екологічна політика – це науковий напрямок, що вивчає взаємозв`язки між процесами техногенної зміни природного середовища і політичними процесами в житті суспільства, як в регіональному, так і в глобальному вимірі. Екологічна політика являє собою теоретичну систему політичних, економічних, юридичних та інших заходів, спрямованих на врегулювання стану навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів на будь-якій території або світу загалом (глобальна політика).

В основу стратегічного планування політики екологічної безпеки необхідно покласти ряд принципів.

Принцип політичних пріоритетів екологічної діяльності (за аналогією із загальним принципом стратегічного планування, який формулюється як принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики. Це означає, що саме з політичних міркувань держава може дійсно розпочати активну природоохоронну діяльність або імітувати її. Як показує досвід Канади, Німеччини, Швеції, у суспільстві можна акцентувати зусилля суб’єктів господарювання на раціональному природокористуванні, пбо не зважати на існування механізмів нераціонального використання (або й розкрадання) природних ресурсів (досвід багатьох країн Західної та Центральної Африки, Радянського Союзу середини ХХ століття тощо). Якщо держава на міжнародному рівні всіляко підтримує міжнародні екологічні ініціативи, а в себе ставить під загрозу існування природних резерватів вищого рівня охорони (як-то в Україні — дискусія щодо Дунайського біосферного заповідника у зв’язку з планами створення каналу «Дунай — Чорне море»), демонструється неготовність певних владних кіл (чи державної влади загалом) до сприйняття власного екологічного інтересу і суті зовнішнього вектора його прояву на рівні послідовного впровадження політики екологічної безпеки.

За наявності в державі розвинутих демократичних інститутів можлива й політична ініціатива «знизу», спроможна формувати рішення «зверху» з екологічних питань, а за відсутності таких інститутів — саботаж на місцях виконання рішень влади.

Принцип стратегічного планування політики екологічної безпеки - принцип збалансування та взаємного доповнення національних та регіональних пріоритетів у розробці та впровадженні екологічної політики. Цей принцип реалізується системою державних замовлень на здійснення та впровадження екологічної політики та формування пріоритетів регіонального рівня через можливості залучити фінансування природоохоронних проектів на місцевому (обласному, районному, міському) рівні. Цей принцип є похідним від принципів регіональної політики вирівнювання, а саме - принципу системної збалансованості з урахуванням усіх видів державної підтримки регіону та гранично допустимої локалізації.

Прикладом може слугувати система державних субсидій і трансфертів, що спрямовуються на заходи з екологічної безпеки чи надання податкових або не фінансових пільг при залученні місцевих ресурсів на реалізацію проектів з підвищення екологічної безпеки.

Принцип науково-технічного обґрунтування стратегічного планування політики екологічної безпеки, який реалізується з підвищенням рівня науково-технічних та дослідно-конструкторських робіт екологічного спрямування. Обов’язковим має бути постійний науково-технічний супровід проектів з екологічної безпеки. Кінцевий рівень реалізації цього принципу у практичній площині визначається відповідністю прийнятих рішень до рекомендацій науково-технічних фахівців та науковців. Так, кожна державна соціально-економічна програма вимагає ретельного наукового обґрунтування та створення умов для постійного моніторингу її реалізації. Це, зокрема, відбито у настановах до Стратегічної оцінки навколишнього середовища (SEA), що використовується країнами Євросоюзу, США та Канади. Для України моніторинг державних програм у процесі їх виконання та після реалізації є нагальним та актуальним завданням інституційного рівня.

Принцип стратегічного планування політики екологічної безпеки громадкістю - принцип громадського контролю. Він реалізується у залученні громадських активістів (через неприбуткові організації, ініціативні групи, окремих небайдужих громадян) та системи громадського почину до процесу планування, прийняття рішень та дій у сфері екологічної безпеки. Практично це може виявитися у створенні громадських рад та приймалень при регіональних відділеннях Мінекоресурсів, проведенні відкритих слухань, конференцій, семінарів, поширенні інформації з екологічних питань через ЗМІ тощо. Так, у Першій всеукраїнський конференції екологічної громадськості (грудень 2000 р.) брали участь представники понад 150 неурядових екологічних організацій, де критичний діалог між владою та громадськими активістами набув продуктивної конкретики, рішення та рекомендації конференції стосувались як загальних, так і локальних проблем поліпшення стану довкілля. Через два роки, на Національній конференції зі сталого розвитку (листопад 2002 р.) цей діалог став ще конструктивнішим та продемонстрував відчутний вплив громадських організацій на діяльність влади у сфері екологічної політики.

Діяльність щодо забезпечення екологічної безпеки як складової державної політики та об’єкта стратегічного планування є вагомим важелем сприяння демократизації суспільства та інтеграції держави до європейських структур.

Екологічна політика має певні рівні та сфери дій. Вона може бути глобальною, регіональною, національною та локальною, може бути спрямована на збереження тієї чи іншої екосистеми або біосфери загалом, стосуватися різних аспектів людської діяльності.

Екополітика на практиці це політика, що здійснюється в різних сферах суспільного життя і спрямована на зменшення екологічного ризику.

Політика екобезпеки реалізується в інтересах людини та довкілля і наділена наступними характеристиками:

1. Приоритетне дотримання екологічної безпеки при проведенні господарської діяльності;

2. Зміна характеру виробничих відносин з мінімалізацією екологічних наслідків;

3. Врахування екологічна ємність територій при розміщенні господарських комплексів;

4. Необхідність зіставлення можливості екосистем окремих регіонів України, врахування цього в демографічній, регіональній і національній політиці;

5. Послідовне та чітке впровадження природоохоронних заходів;

6. Впровадження ресурсозбереження й енергозбереження, еколого безпечних і безвідходних технологій, що застосовуються в промисловості та сільському господарстві.

7. Принцип дотримання невід’ємного права на здорове навколишнього середовища;

8. Міжнародне співробітництво в галузі екологічної безпеки;

9. Новий погляд на проблему споживання (ресурсозбереження). Поліпшення рівня життя людей має відчуватися не коштом природи, а супроводжуватися збереженням і відтворенням умов існування тваринного та рослинного світу.

10. Закріплення пріоритету загальнолюдських цінностей, впровадження в заклади освіти та виховання дисциплін екологічного змісту. Сприйняття людиною себе як частки природи.

У схвалених Верховною Радою України Основних напрямах державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (1998) визначена довгострокова стратегія розв’язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємо узгодженості цілей, завдань, механізмів та інструментів. Ця стратегія базується на органічному розв'язанні економічних та екологічних проблем і передбачає:

1) гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

2) поліпшення екологічного стану басейну р. Дніпро та якості питної води;

3) стабілізацію та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

4) будівництво нових та реконструкцію діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

5) запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;

6) формування збалансованої системи природокористування та структурну перебудову економіки, екологізацію технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

7) розроблення і впровадження сучасних технологій, устаткування та створення потужностей для переробки, утилізації відходів з орієнтацією на розв'язання економічних, екологічних та соціальних завдань.

8) збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

9) З урахуванням ключових положень екологічної політики, визначених в Основних напрямах та інших законодавчих актах і з огляду на нагальні екологічні проблеми сьогодення, визначені такі пріоритетні напрями наступного десятиліття:

10) оптимізація структури природокористування;

11) екологічно орієнтована структурна перебудова економіки;

12) створення системи державного моніторингу довкілля;

13) створення системи моделювання екологічної ситуації, здійснення запобіжних заходів щодо нейтралізації можливих чинників шкідливого впливу;

14) досягнення балансу між рівнем негативного впливу на довкілля і його здатністю до відновлення;

15) активна інтеграція в європейський та світовий екологічний процес.

В ході реалізації пріоритетних напрямів основними завданнями будуть:

• розвиток економічних механізмів природокористування;
• підвищення ролі вартісних регуляторів щодо використання природних ресурсів;
• впровадження механізму забезпечення цільового використання коштів, що виділяються на природоохоронні заходи;
• зміцнення інституціональних засад державної системи регулювання і екологічної безпеки та охорони природи;
• реалізація відповідних державних програм;
• розвиток природоохоронного законодавства, гармонізація його з європейським законодавством;
• підвищення ролі регіонального рівня у реалізації екологічної політики;
• розроблення та впровадження механізмів реалізації екологічної політики в контексті соціально-економічних реформ;
• створення та розвиток механізмів внутрішнього і зовнішнього інвестування в природоохоронну галузь;
• забезпечення науково-технічної підтримки політики екологічних реформ.

У результаті забезпечення цих завдань має бути створена система збалансованого управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме охорону довкілля та відновлення його природних властивостей і забезпечить належне регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил держави.