Предмет і метод екологічного права України.

Предмет і метод екологічного права України.

 

Екологічне право - система правових норм, які регулюють відносини, що складаються у сфері взаємодії суспільства і природи з метою раціонального природокористування

збереження, відтворення та покращання стану навколишнього природного середовища

забезпечення екологічної безпеки

Предмет екологічного права - відносини у сфері взаємодії суспільства і природи

з приводу раціонального використання природних ресурсів

з приводу охорони навколишнього природного середовища

з приводу забезпечення екологічної безпеки.

Методи екологічного права:

- імперативний, тобто адміністративно-правовий метод;

- диспозитивний, тобто з використанням елементів цивільно-правового методу.

Система та джерела екологічного права України.

 

Система екологічного права — це відповідним чином структурно об'єднані елементи, що утворюють відповідну га­лузь права.

Система екологічного права сладає:

1) Загальна частина

2) Особлива частина

3) Спеціальна частина

Загальна частина екологічного права охоплює інститути, що містять найбільш важливі положення, які мають спільний харак­тер для цієї галузі.

У Загальну частину входять такі інститути:

— право власності на природні ресурси;

— право природокористування;

— екологічні права та обов'язки громадян;

— правові механізми управління в галузі охорони довкілля;

— екологічна експертиза;

— економічний механізм у галузі охорони навколишнього природного середовища;

— правове забезпечення екологічної безпеки;

— юридична відповідальність в галузі охорони довкілля.

Особлива частина містить норми, які регулюють окремі ви­ди екологічних відносин з урахуванням специфіки окремих при­родних об'єктів.

В Особливу частину входять такі підгалузі та інститути:

— земельне право;

— надрове право;

— водне право;

— лісове право;

— фауністичне право;

— правова охорона атмосферного повітря;

— правовий режим екологічної мережі України, що охоп­лює правову охорону природно-заповідного фонду, а також пра­вовий режим лікувальних, оздоровчих, рекреаційних зон та ін­ших її складових;

— правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Спеціальна частина екологічного права охоплює норми, що регулюють міжнародне співробітництво в галузі охорони дов­кілля.

У системі права України екологічне право існує не відособ­лено, а взаємодіє з іншими галузями права.

Джерела екологічного права:

-Конституція України

-Міжнародні договори, учасницею яких є Україна;

-Закони України (у тому числі кодифіковані);

-Постанови Верховної Ради України;

-Укази і розпорядження Президента України;

-Постанови і розпорядження КМУ;

-Інструкції та інші нормативні акти міністерств і відомств України;

-Рішення місцевих органів державної виконавчої влади;

-Рішення органів місцевого самоврядування;

-Локальні нормативно-правові акти;

-Судова практика, зокрема рішення Конституційного Суду України.

 

Основні принципи екологічного права.

 

Принципи екологічного права — це основні, вихід­ні, положення, засади, на яких базується правове регулювання екологічних відносин.

У системі принципів екологічного права можна виділити такі.

1. Загальні принципи, на яких базується вся система пра­ва, — законності, невідворотності, відповідальності за проти­правну поведінку тощо.

2. Спеціальні (галузеві), що стосуються і діють лише в рам­ках однієї галузі, зокрема, екологічного права.

3. Принципи підгалузей екологічного права (земельного, надрового, водного).

4. Принципи інститутів екологічного права (наприклад, прин­ципи інституту екологічної безпеки).

В Декларації по навколишньому середовищу і розвитку, прийнятій на конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. сформульовано 27 соціально-екологіч­них принципів, що мають основоположне значення для всього міжнародного співтовариства і для кожної окремо взятої дер­жави.

Серед основних спеціальних (галузевих) принципів екологіч­ного права можна виділити наступні:

1) Принцип пріоритетності охорони життя і здоров'я лю­дини.

2) Принцип оптимального поєднання екологічних і еконо­мічних інтересів суспільства.

Дотримання і забезпечення цього принципу покликане ство­рити умови для вироблення реальних гарантій права людини на безпечне довкілля і, з іншої сторони, забезпечити розвиток еко­номіки і виробництва.

3) Правове забезпечення раціонального та ефективного ви­користання природних об'єктів.

Реалізація цього принципу пов'язана з необхідністю охоро­ни і відтворення природних ресурсів та недопущення незворот-них наслідків для природи.

Раціональність полягає в тому, що кожен власник чи користувач зобов'язаний у процесі викорис­тання природних об'єктів додержуватись правових екологічних вимог, щоб не нашкодити довкіллю. Такими правовими вимога­ми є закріплені права та обов'язки природокористувачів, встано­влені для них обмеження та заборони, а також ліміти в галузі природокористування.

Економічна ефективність полягає в отри­манні найвищих економічних показників при експлуатації при­родних ресурсів з найменшими затратами.

4) Запобіжний характер заходів щодо охорони навколиш­нього природного середовища.

Діяльність у сфері охорони навколишнього природного се­редовища повинна бути спрямована, в першу чергу, на недопу­щення негативних впливів на нього, а не на відновлення, від­шкодування вже заподіяної шкоди.

Найбільш ефективним механізмом у цьому плані є екологіч­на експертиза об'єктів, які планується ввести в експлуатацію. Щодо діючих об'єктів, то ефективними є перевірки діяльності підприємств на предмет дотримання екологічних вимог і негай­не реагування на будь-які відхилення від екологічних норм.

5) Гласність і демократизм при прийнятті рішень, пов'яза­них із впливом на довкілля.

Оскільки заподіяння шкоди безпосередньо впливає на лю­дину, зачіпає її життя, здоров'я, інтереси, то й охороняти довкіл­ля можна лише спільними зусиллями громадян.

Тому процедура громадської екологічної експертизи, обго­ворення проектів нормативно-правових актів з питань охорони довкілля, громадських слухань щодо безпеки виробничих об'єк­тів тощо, повинно стати обов'язковою практикою в діяльності держави по охороні природи.

6) Забезпечення міжнародного співробітництва в галузі охо­рони навколишнього природного середовища.

Негативні наслідки впливу суспільства на природу не обме­жуються кордонами держави. Багато проблем охорони довкіл­ля зачіпають інтереси всіх держав.

Разом з тим окремі підгалузі та інститути екологічного пра­ва дотримуються також своїх спеціальних принципів, як напри­клад, принципу поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва, характерного для земельних відносин; принципу збалансованості екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки, що реа­лізується при проведенні екологічної експертизи тощо.

Конституція України, екологічні права та обов’язки громадян України.

Громадяни України зобов'язані

-берегти природу, охороняти, раціонально використовува­ти її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища

-здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів викори­стання природних ресурсів

-не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів

-вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і сплачувати штрафи за екологічні правопору­шення

-компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

 

Види природокористування.

 

Право природокористування - сукупність прав і обов'язків, що виникають у зв'язку з одержанням природного об'єкта (його частини) в користування.

Право природокористування розрізняють в різних значеннях:

— як об'єктивне право — тобто правовий інститут — су­купність правових норм, що регулюють відносини з приводу екс­плуатації, використання корисних властивостей природних об'єк­тів, порядку, умов надання, експлуатації та припинення викорис тання природних об'єктів.

— як суб'єктивне право — можливість, що належить конкре­тному природокористувачу і спрямована на задоволення різно­манітних інтересів і використання різних властивостей довкіл­ля - економічних, екологічних, оздоровчих, естетичних тощо;

— як правовідносини — врегульовані нормами права суспільні відносини щодо використання корисних властивостей природ­них об'єктів, змістом яких є відповідні права та обов'язки приро­докористувачів.

Суб'єкти - фізичні особи юридичні особи

Об'єкти - частини природних ресурсів (об'єктів), відособлені фізично (в натурі) і юридично

Право природокористування класифікують:

- за обєктами користування: земле­користування, водо­користування, лісо­користування, надрокористування, користування тваринним світом, користування атмосферним повітрям;

- за підставами та умовами користування: загальне, спеціальне;

- за строками здійснення природокористування розрізняють:

— постійне (коли термін користування не визначений);

— тимчасове, яке, в свою чергу, поділяється на:

— довгострокове (в залежності від виду об'єкта законодав­ство передбачає різні максимальні строки довгострокового ко­ристування — до 25 років для водокористування, лісокористу­вання, до 50 років для користування надрами);

— короткострокове (до 3 років для водокористування, лісо­користування, до 5 років для користування надрами).

- за підставами виникнення:

— первинне (похідне від права власності),

— вторинне (похідне від первинного користування).

Певною специфікою характеризується право користування природними об'єктами на умовах оренди. Його особливості по­лягають в тому, що оренда передбачена не для всіх природних об'єктів, вона містить специфіку в оплаті користування; більш чіткіше визначає права, обов'язки, відповідальність природоко-ристувача, обмеження та інші умови користування. Природоко­ристування на умовах оренди передбачене Земельним кодек сом України (ст. 93), Водним кодексом України (ст. 51), Лісо­вим кодексом України (ст. 18).

Основною є класифікація права природокористування на:

— загальне природокористування;

— спеціальне природокористування.

Загальне природокористування — це використання люди­ною природи з метою задоволення своїх життєво необхідних по­треб (купання в річці, збирання в лісі грибів, ягід для власного споживання).

Ознаками (особливостями) загального природокористуван­ня є:

— метою природокористування виступає необхідність задо­волення життєво необхідних, природних потреб людини;

— суб'єктами його здійснення виступають фізичні особи, гро­мадяни;

— природні об'єкти не закріплюються за конкретними осо­бами;

— для його здійснення не потрібно одержання спеціального дозволу від компетентних державних органів;

— безоплатний характер.

Спеціальне природокористування — виробничо-господар­ське використання природних об'єктів (видобування корисних копалин, рубка лісу).

Право спеціального природокористування — це

передбачена законодавством можливість для громадян і юридичних осіб

використовувати природні ресурси

у встановленому порядку

згідно з цільовим призначенням

на підставі спеціальних дозволів

за плату (а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах)

для здійснення виробничої та іншої діяльності

Ознаками (особливостями) спеціального природокористу­вання є:

— метою природокористування є здійснення виробничо-гос­подарської чи іншої спеціальної діяльності;

— суб'єкти природокористування — підприємства, організа­ції, громадяни, наділені спеціальною екологічною правосуб'єкт-ністю;

— закріплення відособленої частини об'єкта за окремою осо­бою на праві користування чи оренди;

— необхідність отримання спеціального дозволу для вико­ристання природного об'єкта;

— оплатний характер.

 

Надрокористувачі

мають право:

-здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії)

-розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцензії)

-здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консервацію наданого в користування родовища корис­них копалин або його частини

-на першочергове продовження строку тимчасового кори­стування надрами

зобов'язані:

-використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано

-забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональ­не, комплексне використання та охорону надр

-забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного середовища

-приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, до стану, придатного для подальшого їх викори­стання в суспільному виробництві

-виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України.

 

Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд до якого належать:

-поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні об'єкти

-підземні води та джерела

-внутрішні морські води та територіальні моря.

Види екологічної безпеки

За територіальним принципом розрізняють: глобальну (міжна­родну), національну (державну), регіональну, місцеву, об'єктову екологічну безпеку.

За способами забезпечення виокремлюють — техногенно-еко-логічну, радіоекологічну, соціально-екологічну, природну, економіко-екологічну безпеку та ін.

За об'єктами охорони можна вирізнити: загальну екологічну без­пеку довкілля, яка включає: а) глобальну; б) національну; в) локаль­ну; г) особисту екологічну безпеку громадян.

Залежно від причин порушення екологічної безпеки розрізняють таку, що виникла: внаслідок впливу на природний об'єкт людської діяльності (соціально-політичного, військового, техногенного ха­рактеру); під впливом самих природних процесів (землетрус, вивер­ження вулкану, повінь тощо).

Екобезпека диференціюється залежно від екологічно небезпечних видів діяльності, об'єктів на: технічну, хімічну, токсичну, біологічну, радіаційну, ядерну, гідротехнічних споруд, транспортних засобів тощо.

Виходячи з масштабів шкідливого впливу і наслідків аварій і ка­тастроф в конкретній місцевості, можна виокремити зовнішню і внутрішню екологічну безпеку.

Під внутрішньою розуміють діяль­ність працівників підприємств, установ, організацій, які виконують роботи, пов'язані з джерелом підвищеної небезпеки, та завідомо йдуть на екологічний ризик, ставлять себе в залежність від негатив­ного екологічного впливу. Для населення територій, на яких роз­ташовуються об'єкти підвищеної небезпеки, останні є джерелом зовнішньої екологічної небезпеки.

Правові заходи забезпечення екологічної безпеки:

-організаційно-превентивні. Вони спрямовані на виявлен­ня екологічно небезпечних для навколишнього природного середо­вища та здоров'я людини територій, зон, об'єктів і видів діяльності, а також здійснення певних заходів для попередження виникнення екологічної небезпеки;

- регулятивно-стимулюючі. Вони являють собою систему юридичних норм і правил, спрямованих на регулювання відносин, забезпечення дотримання пріоритетів, нормативів, стандартів, лімітів та інших вимог у галузі екологічної безпеки;

- розпорядчо-ви­конавчі. Вони полягають у реалізації пев­них функцій у сфері забезпечення екологічної безпеки з боку спеціально уповноважених органів;

-охоронно-відновлювальні. Ці заходи спрямовані на ло­калізацію проявів екологічної небезпеки, здійснення ліквідаційних робіт, визначення правового режиму територій відповідно до рівня екологічного ризику, встановлення статусу осіб, які потерпіли від наслідків екологічної небезпеки.

-забезпечувальні. Вони спрямовані на попередження еко­логічних правопорушень в галузі забезпечення екологічної безпе­ки, захист права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля та пов'язані з ним інші екологічні права, а також застосування до винних осіб засобів державно-правового примусу в разі порушення вимог і норм екологічної безпеки.

ЗУ “Про відходи”.

 

ЗУ „Про відходи” від 5 березня 1998 року визначає правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов’язаної із запобіганням або зменшенням обсягів утворення відходів, їх збиранням, перевезенням, зберіганням, обробленням, утилізацією та видаленням, знешкодженням та захороненням, а також з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини на території України.

Відходи — будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.

Складається з 10 розділів:

-р.1 загальні положення (терміни, законодавство, сфера дії, принципи і напрями державної політики, стандартизація, нормування);

-р.2 відносини права власності на відходи (субєкти, перехід права власності, безхазяйні відходи);

-р.3 субєкти у сфері поподження з відходами (права та обовязки громадян України, іноземців, осіб без громадянства підприємств, установ та організацій усіх форм власності);

р.4 компетенція органів місцевого самоврядування та органів місцевого самоврядування у сфері поводження з відходми (компетенція КМУ, АРК, місцевих адміністрвцій, органів місцевого самоврядування, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади,

санітарно-епідеміологічної служби, інших спеціально уповноважених органів виконавчої влади);

-р.5 державний облік, моніторинг та інформування сфері поводження з відходами (облік і паспортизація відходів, Ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення, утилізації відходів, місць видалення відходів; моніторинг місць утворення, зберігання та видалення відходів; інформування про вплив відходів і місць чи об'єктів їх зберігання та видалення на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людини)

-р.6 заходиі вимоги щодо запобігання або зменшення відходів та екологічно безпечно поводження з ними;

-р.7 економічне забезпечення заходів щодо утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення (організаційно-економічні заходи, плата за розміщення відходів; стимулювання, фінансування таких заходів);

-р.8 правопорушення у сфері поводження з відходами і відповідальність за них (правопорушення, відповідальність, вірішення спорів);

-р.9 міжнародне співробітництво у сфері поводження з відходами (участь України у міжнародному співробітництві)

-р.10 прикінцеві положення.

Особливості регулювання відносин щодо поводження з невловлюваними газоподібними речовинами, що викидаються безпосередньо у повітря, речовинами, що скидаються із стічними водами у водні об’єкти (крім тих, які акумулюються і підлягають вивезенню у спеціально відведені місця складування), радіоактивними відходами і речовинами, забрудненими ними, розкривними породами гірничодобувних підприємств, які за технологією зворотного відвалоутворення використовуються для закладення виробленого простору, металобрухтом, включаючи побічні продукти від виробництва та обробки чорних і кольорових металів та їх сплавів (шлаки, шлами та інше), а також вторинними матеріальними чи енергетичними ресурсами та іншими відходами визначаються відповідними законами.

 

Види експертизи

За суб'єктами проведення екологічної експертизи можна розрізняти: державну, громадську, інші види (наукову, міжна­родну).

ЗУ «Про екологічну експертизу» в ст. 12 нази­ває їх формами екологічної експертизи.

Державна екологічна експертиза організується і проводить­ся еколого-експертними підрозділами, спеціалізованими уста­новами, організаціями або спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони довкілля, його органів на місцях із залу­ченням інших органів державної виконавчої влади. До проведен­ня державної екологічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підпри­ємств, а також експерти міжнародних організацій.Її висновки носять імперативний (обов'язковий до виконання) характер.

Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціати­ви громадських організацій (як правило, шляхом укладення до­говорів з науково-експертними установами) і має рекомендацій­ний характер.

За об'єктами експертизи розрізняються:

— екологічна експертиза передпланових, передпроектних та проектних матеріалів по об'єктах і заходах, що підлягають реа­лізації на території України, а саме: проекти законодавчих та ін­ших нормативно-правових актів, передпроектні, проектні мате­ріали, документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища. Детальний пере­лік об'єктів державної екологічної експертизи закріплений в ст. 14 Закону України «Про екологічну експертизу»;

— екологічна експертиза екологічних ситуацій, що склали­ся на діючих об'єктах і комплексах, які мають значний негативний вплив на навколишнє природне середовище.

Екологічна експертиза таких об'єктів від­повідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про екологічну експер­тизу» здійснюється за рішенням КМУ, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та їх виконавчих органів.

За необхідністю проведення експертизи розрізняються:

— обов'язкова, яка відповідно до ч. З ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу» проводиться щодо видів діяльно­сті та об'єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку. Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затверджений постановою КМУ від 27.07.1995 р. (це, наприклад, атомна енер­гетика, видобування нафти, автозаправочні станції, хімічна про­мисловість тощо);

— ініціативна, тобто експертиза інших об'єктів, яка може здійснюватись за ініціативою самих замовників або за рішенням КМУ, Ради міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, місцевих рад чи їх виконавчих органів.

За часом і процедурою розгляду розрізняються:

— первинна екологічна експертиза, що здійснюється в за­гальному порядку;

— вторинна (додаткова), яка може призначатись у випадку оскарження висновків первинної екологічної експертизи за рі­шенням відповідних рад, органів державної екологічної експер­тизи, інших органів, що приймали рішення про проведення еко­логічної експертизи (ст. 44 Закону).

 

Екологічні програми.

Планування полягає в детальній розробці порядку здійснення певної діяльності, в конкретизації цієї діяль­ності, проводиться в рамках здійснення різних видів діяльності, пов'язаної з впливом на довкілля, і на даний час комплексного характеру немає. Воно може стосуватися власне природоохо­ронної діяльності або включатись в рамки планування інших видів діяльності.

Програмування - розроблення комплексу заходів з побудовою ієрархічної системи завдань, підпорядкованих в кінцевому рахунку єдиній визначеній меті.

Екологічні програми є різновидом державних цільових про­грам, правові засади розроблення, затвердження та виконання яких закріплені Законом України від 18.03.2004 р. «Про держав­ні цільові програми».

Метою екологічних програм, як закріп­лено в статті 3 Закону «Про державні цільові програми», є здійс­нення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобіган­ня катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків. Загальнодержавні програми охорони довкілля за поданням КМУ затверджуються законом. Наприклад, Законом України від 21.09.2000 р. затверджена Загальнодержав­на програма формування національної екологічної мережі Укра­їни на 2000—2015 роки², тобто єдиної територіальної системи, яка включає ділянки природних ландшафтів, що підлягають особ­ливій охороні (території природно-заповідного фонду, рекреа­ційні, водозахисні тощо).

Порядок розробки державних цільових екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів України.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм.

Види екологічних програм.

 

З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються:

- державні цільові,

-міждержавні,

-регіональні,

-місцеві та інші територіальні програми.

Державна цільова програма — це комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв’язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державні цільові програми поділяються на:

-загальнодержавні програми — це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

-інші програми, метою яких є розв’язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

Державна цільова програма розробляється за сукупності таких умов:

-існування проблеми, розв’язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

-відповідності мети програми пріоритетним напрямам державної політики;

-необхідності забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків технологічно пов’язаних галузей та виробництв;

-наявності реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми.

 

==================Відповідальність.==============

 

Склад екологічних порушень.

 

Головна ознака, яка дозволяє відме­жувати екологічне правопорушення від інших (в тому числі тих, які пов'язані з природними об'єктами) і дає підстави визнавати його самостійним видом в системі правопорушень, полягає в за­подіянні ним шкоди природі, природним об'єктам, екосистемам (а через них і людині).

Склад екологічного правопорушення:

1) суб'єкт - фізична чи юридична особа. Серед юридичних осіб — це виробничі підприємства, проектні установи, державні органи тощо. Часто суб'єктами екологічного правопорушен­ня, особливо адміністративних, є посадові особи. Відповідно до чинного законодавства адміністративна і кримінальна відпо­відальність фізичних осіб за екологічні правопорушення настає з 16-річного віку. У порядку цивільного судочинства громадя­ни несуть обмежену відповідальність з 14 до 18 років, повну — з 18 років. Багато екологічних правопорушень можуть бути вчи­нені лише спеціальним суб'єктом, тобто особою, що наділена спеціальними правами й обов'язками в галузі здійснення функ­цій, завдань, видів діяльності, пов'язаних з природокористуван­ням чи іншою діяльністю, що впливає на довкілля.

2) об'єкт - суспільні від­носини з ра­ціонального використання природних ресурсів, охо­рони навколишнього при­родного сере­довища, за­безпечення екологічного правопорядку і безпеки на­селення;

3) суб'єк­тивна сторона - вина у формі умислу чи необе­режності. Відповідальність без вини можлива у випадку, коли відшкодовується шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки (що прямо передбачено ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

4) об'єктивна сторона:

а) протиправне діяння, що по­рушує вимоги екологічного законодавства;

б) шкода (загроза шкоди) навко­лишньому при­родному середо­вищу або здо­ров'ю людини;

в) причинний звязок між діянням і шкідливими на­слідками.

Види екологічної шкоди.

За характером наслідків, які настали:

-забруднення, засмічення навколишнього природ­ного середовища

-виснаження природних ресурсів

-знищення, забруднення, псування, пошкодження природних ресурсів

-руйнування екологічних зв'язків, порушення еко­логічної рівноваги в при­родному середовищі

Право земельного сервітуту.

 

Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. (ст.98 ЗК)

Дія земельного сервітуту

Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту. (ст.101 ЗК)

Лісові землі

-вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослин­ністю;

-не вкриті лісовою рослин­ністю, які підлягають залі­сенню (зруби, згаригца, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожеж­ними розривами тощо.

Нелісові землі

-зайняті спорудами, пов'я­заними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продукто-проводів і підземними ко­мунікаціями тощо

-зайняті сільськогосподар­ськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, нада­ні для потреб лісового господарства).

-зайняті болотами і водо­ймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісо­вого господарства.

Ліс — тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Ліси України за екологічним і господарським значенням поділяють на:

ліси І групи - водоохоронні захисні, полезахисні лісо­ві смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу залізниць, захисні лісові насадження на смугах відводу автомобі­льних дорігсанітарно гігієнічні та оздоровчі

ліси на територіях при­родно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угрупування;

ліси II групи -ліси, що поряд з екологі­чним мають експлуата­ційне значення і для збе­реження захисних функ­цій, безперервності та невиснажливості викори­стання яких встановлю­ється режим обмеженого лісовикористання.

Предмет і метод екологічного права України.

 

Екологічне право - система правових норм, які регулюють відносини, що складаються у сфері взаємодії суспільства і природи з метою раціонального природокористування

збереження, відтворення та покращання стану навколишнього природного середовища

забезпечення екологічної безпеки

Предмет екологічного права - відносини у сфері взаємодії суспільства і природи

з приводу раціонального використання природних ресурсів

з приводу охорони навколишнього природного середовища

з приводу забезпечення екологічної безпеки.

Методи екологічного права:

- імперативний, тобто адміністративно-правовий метод;

- диспозитивний, тобто з використанням елементів цивільно-правового методу.