Характеристика зон екологічних небезпек

Виходячи з характеристик екологічної ситуації виділяють зони екологічної небезпеки.

Зона надзвичайних екологічних ситуацій (небезпек) – це території, де виникли незворотні природні стихійні лиха або техногенні кризові процеси у межах яких вводиться особливий правовий режим її функціонування, захисту, використання, відновлення.

Розрізняють наступні зони екологічної безпеки:

1. Зона обмеженої екологічної безпеки – це територія на якій в результаті техногенної або руйнівної дії природних стихійних явищ виникли короткочасні негативні зміни в навколишньому середовищі, які посилили ризик захворювання населення, безмірне зниження якості природних ресурсів, що потребує обмеження екологічно небезпечних видів діяльності.У цій зоні потрібно здійснювати екологічний контроль, систематичне медичне обстеження, профілактичні заходи, контроль за дотриманням підприємствами норм екологічної безпеки, заходи що до відновлення якості природних ресурсів.

2. Зона підвищеної екологічної небезпеки – це території де внаслідок техногенної або руйнівної дії стихійних природних явищ на довгий час виникають негативні зміни в навколишньому середовищі, яки призводять до загрози здоров’ю людини, порушення природних об’єктів, обмеження діяльності людини.У цій зоні здійснюється обмеження на час існування небезпеки господарської діяльності, постійний медичний нагляд за станом здоров’я населення, проведення постійного екологічного та санітарно-гігієнічного нагляду та контролю, проведення науково-технічних робіт що до зниження екоризику.

3. Зона екологічної катастрофи (лиха) – це території де внаслідок техногенної або руйнівної дії стихійних природних явищ виникли стійкі незворотні негативні зміни в довкіллі які призводять до евакуації населення і на яких заборонена господарська діяльність. В цих зонах проводиться постійний контроль, медико-біологічний моніторинг, наукові дослідження.

У законі України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» зазначено, що надзвичайна екологічна ситуація - надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.

Негативні зміни в навколишньому природному середовищі – це втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах.

Зона надзвичайної екологічної ситуації -окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація.

Основними принципами регулювання правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації є:

1) пріоритет захисту життя та здоров'я людей;

2) непорушність конституційних прав і свобод людини і громадянина;

3) комплексність заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану;

4) забезпечення населення достовірною інформацією про стан довкілля, можливу загрозу для життя та здоров'я людей і про виконання заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану;

5) невідворотність відповідальності осіб, винних у виникненні чи ускладненні надзвичайної екологічної ситуації.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

1) значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

2) виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

3) негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

4) негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

5) значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.

Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.

Оголошення окремої місцевості Автономної Республіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації або окремих її місцевостей може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

В Указі Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації зазначаються, зокрема:

­ обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

­ обгрунтування необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

­ межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації;

­ заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життє- діяльності населення в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

­ основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації;

­ обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

­ час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

На території зони надзвичайної екологічної ситуації встановлюють правовий відповідний режим.

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації – це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

У випадку запровадження в межах зони надзвичайної екологічної ситуації правового режиму надзвичайного стану відповідно до Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" можуть запроваджуватися, зокрема, такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду;

2) обмеження руху транспортних засобів та проведення їхнього огляду з метою необхідної їхньої обробки, тимчасової затримки в разі виявлення можливого небезпечного їх впливу на життя і здоров'я людей або загрози погіршення екологічної ситуації;

3) посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення;

4) встановлення обмежень чи заборони на проведення масових заходів, у тому числі у разі загострення епідеміологічної обстановки крім заходів, заборона та проведення яких встановлюється судом;

5) відселення людей з місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жилих приміщень для постійного або тимчасового проживання;

6) встановлення тимчасової заборони на будівництво нових і розширення діючих підприємств та інших об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної екологічної ситуації або із забезпеченням життєдіяльності населення;

7) встановлення карантину та здійснення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

8) запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення;

9) проведення мобілізації ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, зміна режиму їх роботи та профілю виробничої діяльності в межах, необхідних для проведення аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт;

10) проведення необхідних робіт по наданню допомоги тваринам у разі їх захворювання, загрози їх загибелі;

11) примусове відчуження об'єктів права приватної власності з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх вартості;

12) виконання комплексу робіт щодо нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.

У зоні надзвичайної екологічної ситуації організовується кризовий моніторинг з метою: визначення ступеня впливу небезпечних факторів, що спричинили виникнення і призвели до надзвичайної екологічної ситуації; короткострокового і довгострокового прогнозування негативних змін навколишнього природного середовища в зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також на прилеглих до неї територіях.

Рішенням про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійснення заходів для нормалізації екологічного стану, можуть встановлюватися обмеження на здійснення певних видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на:

­ будівництво та функціонування об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

­ застосування в господарській та іншій діяльності особливо небезпечних речовин (хімічних, радіоактивних, токсичних, вибухових, окислювальних, горючих, біологічних агентів тощо), засобів захисту рослин, сукупність властивостей яких і/або особливості їх стану можуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні;

­ функціонування санаторно-курортних закладів;

­ провадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку для людей, рослинного, тваринного світу та інших природних об'єктів.

Основними причинами високої небезпеки виникнення надзвичайних екологічних ситуацій в Україні є такі: старіння основних фондів, у тому числі природоохоронного призначення; аварійний стан значної частини каналізаційних мереж у комунальному господарстві; недостатня інвестиційна підтримка екологічно небезпечних галузей промисловості, насамперед металургійної, хімічної, нафтохімічної, а також енергетики, щодо впровадження новітніх ресурсо-зберігаючих і екологічно чистих технологій; критичне екологічне становище в гірничодобувних регіонах країни, зокрема в Донбасі, Кривбасі, Львівсько-Волинському реґіоні; екологічні проблеми, пов язані з істотними змінами стану геологічного та гідрогеологічного середовища у зв’язку з закриттям нерентабельних гірничодобувних підприємств, шахт і розрізів; недосконалість системи екологічного нормування тощо.

 

2.5. Основні закономірності формування екологічної небезпеки

 

Основополагаючими філософськими категоріями (властивостями, принципами), що визначають закономірності формування екологічної небезпеки, є:

− регіоналізація (кожний регіон відрізняється тільки йому властивими пріоритетами й ієрархією структур небезпеки, які обумовлюють специфіку її аналізу і можливого розвитку);

− просторова і часова структуризація небезпеки – сукупність екологічно небезпечних об'єктів будь-якого генезису, що внаслідок взаємодії і взаємного впливу утворять небезпечні для життєдіяльності біоті ситуації і загрожують функціонуванню технічних споруд, об'єктів і т.і.;

− позиційність розміщення джерел небезпеки (враховується не тільки просторове розміщення джерел небезпеки щодо різноманітних об'єктів, але і характеристики середовища, у якому небезпека поширюється);

− різноякісність і різнопорядковість джерел небезпеки (наприклад, гранітний кар'єр чи кар'єр з видобутку глини поруч з небезпечним об'єктом);

− сусідство – взаєморозташування і комбінації різних складових небезпеки;

− профілізація регіонів стосовно умов формування небезпеки.

Важливою специфікою наведених властивостей є те, що в складному об'єднанні в межах індустріально навантажених регіонів вони визначають домінування техногенного класу екологічної небезпеки.

Практично на будь-якій території завжди реально існує екологічна небезпека. Залежно від особливостей регіону її рівень може приймати значення від мізерно низького до надзвичайно високого. Ця небезпека в одних регіонах може бути представлена широким спектром складових, в інших випадках цей спектр може бути досить вузьким (одиничні підвиди).

Основною визначальною закономірністю формування екологічної небезпеки, що обумовлює специфіку управління безпекою, є регіоналізація. Вона полягає у визначенні територій (регіонів) з характерною концентрацією і домінантністю визначених типів і класів небезпеки в їх межах. При переході від імпактної до регіональної оцінки станів небезпеки необхідно враховувати не просто деяку суму чи середні значення параметрів, що описують процеси і явища, але й характер їх територіальної зміни. Просторові закономірності можуть бути зрозумілі тільки в поєднанні з часовими при використанні принципу просторової і часової некомутативності. Територіальні утворення, в межах яких оцінюється ступінь небезпеки, являють собою складну комбінацію техногенних (промислові підприємства, транспорт, комунікації різного призначення, житлові приміщення) і квазиприродних (парки, водойми і т.і.) об'єктів.

Слід виділити наступні основні принципи регіоналізації екологічної небезпеки:

− територіальна цілісність регіону;

− зосередження характерних джерел небезпеки в його межах;

− спільність процесів формування небезпеки;

− переважна локалізація проявів небезпеки в межах регіону.

Процес регіоналізації представлений наступною послідовністю етапів:

− виявлення існуючих типів, класів, видів і підвидів небезпеки;

− детальний аналіз процесів формування небезпеки (з урахуванням впливу як природної, так і соціально-економічної підсистем);

− дослідження просторового і часового поширення небезпек різного генезису;

− установлення меж регіонів.

Ознаками регіоналізації є:

− наявність природних і техногенних складових небезпеки, що обумовлюють формування визначених екоситуацій;

− наявність позиційності і сусідства, що підсилює ступінь прояву небезпеки;

− специфічне єднання і комбінації видів і підвидів небезпеки.

Виділений з позицій регіоналізації регіон буде характеризуватися сукупністю природних і соціально-економічних умов, що формують визначену екологічну небезпеку з чітко вираженими взаємодіями, взаємовідносинами і взаємним впливом складових.

Регіоналізація небезпеки має ієрархічну структуру, представлену наступними рівнями:

− вузловий (локальний) – включає окремі об'єкти (джерела небезпеки);

− регіональний – сукупність об'єктів, розташованих на визначеній території (регіоні). Залежно від розмірів і особливостей регіонів виділено мікро-, мезо-, макрорегіональний підрівні;

− національний – розподіл небезпеки в межах держави;

− міжнаціональний – характеризує небезпеку, сформовану на території декількох держав, що межують;

− глобальний – розподіл небезпеки по планеті.

Часова структуризація екологічної небезпеки – це розподіл небезпеки у визначеному часовому інтервалі, тобто окремі види небезпеки можуть існувати чи бути значимими протягом доби, сезону, у багаторічному режимі і т.і. Істотне значення в моделюванні і прогнозуванні екологічних ситуацій має хронологія зародження і динаміка розвитку джерел небезпеки. Ступінь гостроти екоситуацій на різних часових етапах буде відрізнятися, що визначається різними комбінаціями видів і підвидів небезпеки в різних умовах соціально-економічного розвитку регіонів.

Просторова структуризація екологічної небезпеки – це просторова форма концентрації джерел різних видів і підвидів небезпеки. Стосовно до техногенної небезпеки такий поділ обумовлений диференціацією джерел унаслідок спеціалізації національного господарства (окремих виробничих одиниць).

Системно-структурна парадигма територіальної структуризації екологічної небезпеки заснована на диференціації регіонів (зон) за різним ступенем концентрації небезпек різного генезису: надзвичайно висока; висока; підвищена; помірна; низька.

Раціональна територіальна структуризація екологічної (у першу чергу, техногенної її складової) небезпеки повинна бути покладена в основу розробки системи управління безпекою. Критерії раціональної структуризації – це критерії, що гарантують надійний захист населення від потенційних і реальних природних, природно-антропогенних і техногенних небезпечних чинників.

Принципами раціональної структуризації є:

максимальне зниження концентрації небезпек;

ліквідація (істотне зменшення інтенсивності) деяких видів і підвидів небезпеки (в першу чергу, які домінують);

здійснення моніторингу процесів формування небезпеки і забезпечення надійного управління ними.

Розглянемо інші закономірності.

У теперішній час при дослідженнях гостроти екологічних ситуацій переважна увага приділяється вивченню трансформації речовини й енергії в процесах господарської діяльності й особливостей надходження збуджень (як речовинних, так і енергетичних) у навколишнє середовище. Поряд з функціональними характеристиками об'єктів необхідно враховувати їх позиційні властивості. Це дозволяє сформулювати одну із закономірностей формування екологічної небезпеки – ступінь небезпеки значною мірою визначається несприятливою позиційністю її джерел щодо об'єктів і споруд різного призначення. Необхідно враховувати взаємне розташування зон розподілу небезпеки і територій з різним ступенем піддавання впливам її проявів. Так, екологічну небезпеку можна вважати незначною, якщо, наприклад, джерела забруднення атмосферного повітря знаходяться на досить великій відстані від густонаселених територій і до того ж вони розділені масивами зелених насаджень. З іншого боку, коли потужний кар'єр розташовується в безпосередній близькості від греблі великого водосховища і кристалічний фундамент геологічного середовища залягає на невеликій глибині, ступінь небезпеки буде надзвичайно високою.

При аналізі формування екологічної небезпеки варто брати до уваги різноякісність і різнопорядковість (разномасштабність) її джерел. Різноякісність визначає якісно різні впливи на навколишнє середовище (наприклад, комбінації шкідливих речовин, що викидаються різними джерелами). Визначені сполучення полютантів, що одночасно присутні в атмосферному повітрі, утворюють так звані групи сумацій з односпрямованою шкідливою дією. Різнопорядковість джерел небезпеки характеризується різними інтенсивностями дії джерел (наприклад, істотне розходження в кількісних характеристиках викидів). Інтенсивність джерел впливає на ступінь прояву небезпеки, хоча не завжди є визначальним чинником. Так, відомо, що сукупність невеликих котелень формує більш високий рівень забруднення атмосферного повітря, ніж велика ТЕЦ, хоча сумарні викиди шкідливих речовин у першому випадку значно менші. Це визначається відмінністю умов розсіювання, а також геометричними і фізичними параметрами джерел.

Істотне значення має сусідство різних видів і підвидів небезпеки. Так, наприклад, автомобільний транспорт, зокрема, створює екологічну небезпеку, пов'язану як з дією хімічних (шкідливі речовини, що викидаються з відпрацьованими газами), так і фізичних (шумове забруднення) чинників. Урахування обох чинників призводить до необхідності застосування більш жорстких вимог до безпечної (відносно людини і навколишнього природного середовища) експлуатації автомобілів. На підставі приведеного аналізу встановлена закономірність формування небезпеки – сусідство небезпек різного генезису може бути несприятливим, нейтральним, умовно допустимим. Несприятливе сусідство може істотно підсилити негативний вплив на людину і навколишнє середовище.

Закономірністю формування екологічної небезпеки також є наступне положення – профілізація регіонів визначається присутністю домінуючих за інтенсивністю можливого впливу екологічно небезпечних видів господарської діяльності і природних явищ.

Як приклад профілізації регіонів за окремими природними і природно-антропогенними чинниками формування небезпеки наведемо наступні:

− Закарпаття – паводкова небезпека;

− Хмельницька, Вінницька область – метеокліматична небезпека і т.і.

Профілізація за чинниками техногенного походження дозволяє виділити:

− регіони, де розміщені атомні електростанції – радіаційна небезпека;

− території з високою концентрацією кар'єрів – небезпека техногенних землетрусів і т.і.

Динаміка функціонування небезпеки передбачає наступні етапи:

− виникнення (зародження);

− розвиток (підвищення ступеню небезпеки);

− ослаблення; зникнення.

Перші два етапи відповідають деструктивному (в екологічному аспекті) розвитку регіонів, останні – конструктивному, який вимагає ефективного управління.