Поняття та види екологічного ризику.

Екологічний ризик має кілька визначень:

1. Імовірність порушення стійкості системи навколишнього середовища через господарську чи іншу діяльність людини, тобто перевищення еколого-економічного потенціалу.

2. Імовірність збільшення смертності або кількості захворювань людей при підвищенні концентрації певного забруднювача чи суми забруднювачів в навколишньому середовищі або порушенні яких-небудь характеристик цього середовища (наприклад, збільшення дози ультрафіолетового випромінювання).

3. Ризик, обумовлений впливами і навантаженнями на середовище існування, екологічними порушеннями, новими та існуючими джерелами впливів на об`єкти, що охороняються.

4. Імовірність небажаних наслідків того чи іншого рішення у глобальній, регіональній або локальній експлуатації природних ресурсів і в процесі використання природних умов, функціонування споруд, технологічних ліній тощо, які споживають ці ресурси в межах і за межами нормативного терміну їхньої роботи.

Отже, Екологічний ризик - це імовірність настання негативних наслідків для довкілля та/або людини у результаті діяльності суб’єктів екологічних правовідносин або впливу на об’єкти підвищеної екологічної небезпеки природних факторів.

Екологічний ризик є різновидом більш широкої категорії ризику.

 

Види екологічного ризику:

1 Екосистемний- ризик часткової чи повної втрати функціональності екологічної системи.

2 Груповий- ризик захворювання чи смерті сукупності живих організмів – популяції тварин

чи рослин, людського соціуму (територіального, професійного, родинного тощо).

3 Індивідуальний- ризик захворювання чи смерті людини, тварини, рослини.

4 Природний абіотичний- ризик часткової чи повної втрати функціональності будь-якої природної складової екосистеми, крім організму та популяції (чи соціуму).

5 Господарський- ризик часткової чи повної втрати функціональності підприємства, споруди,

механізму, транспортного засобу.

 

13. Проблеми реалізації принципу пріоритетності вимог екологічної безпеки у земельному законодавстві.

Вже з перших законотворчих кроків суверенної України визначено основи забезпечення екологічних прав людини. Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року не лише проголошує, але й передбачає систему гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну впорядкованість в систему управління в галузі природокористування. Він закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Це невід´ємне право реалізується шляхом участі громадян в обговоренні проектів законодавчих актів та інших рішень в галузі охорони навколишнього середовища; участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; об´єднання в громадські природоохоронні організації; отримання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища.

 

Закон надає громадянам України право звертатися до суду з позовом на підприємства, установи і організації щодо відшкодування збитків, заподіяних здоров´ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище. Він зобов´язує державні органи надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності та враховувати їхні пропозиції щодо цього.

 

Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, але й обов´язки щодо збереження природи, раціонального використання її багатств, дотримання законодавства про охорону навколишнього природного середовища. У Законі встановлені принципи охорони навколишнього природного середовища:

 

— пріоритетність вимог екологічної безпеки;

 

— гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров´я людей;

 

— екологізація матеріального виробництва;

 

— науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

 

— збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об´єктів і комплексів;

 

— гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

 

— науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

 

— стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

 

— вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.Повноваження щодо реалізації права на екологічну безпеку належить громадянам, а всі інші особи зобов’язані забезпечувати пріоритетність вимог екологічної безпеки, визначених законодавством, та їх не порушувати.

Конституція України не тільки закріплює екологічні обов* ки держави та екологічні права громадян, але й визначає механіз реалізації, передбачає певні гарантії їх здійснення. Так, забезпече здійснення політики в галузі екологічної безпеки, охорони прир природокористування, виконання загальнодержавних програм ох ни навколишнього середовища є обов'язком уряду України (ст. 11(Вказані положення Конституції України складають конституції основу екологічної безпеки та охорони навколишнього природні середовища. Більш детально основи екологічної безпеки регулюй ся чинним екологічним законодавством України.

 

Загальні положення в галузі екологічної безпеки визначені Зг ном України «Про охорону навколишнього природного середовиі У законі визначені основні принципи охорони навколишнього п(родного середовища, зокрема і в галузі екологічної безпеки. Прині правового забезпечення екологічної безпеки належить до основі принципів екологічного права, який зводиться по суті до того, щоі допомогою правових та інших заходів забезпечується підтримка ї~ печного стану навколишнього природного середовища для жит здоров'я громадян та навколишнього природного середовища в ци му. У законодавстві окремо виділяються принципи, які забезпечу* приорітет екологічних вимог перед іншими. До них належать принципи: приорітетність вимог екологічної безпеки, обов'язкові* додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів викорі тання природних ресурсів; гарантування екологічно безпечного редовища для життя та здоров'я людей. Характерною рисою принципів, відмінністю їх від інших є забезпечення підтримання І логічної рівноваги на території України.

 

У Законі «Про охорону навколишнього природного середовиі окремо виділяється розділ, який закріплює заходи по забезпечені екологічної безпеки при здійсненні різних видів господарем діяльності, які можуть негативно впливати на навколишнє прирол середовище, а також, як наслідок — на здоров'я людини.

 

14. Проблеми реалізації принципу пріоритетності питного водопостачання у водному законодавстві.

Питання покращення якості води, якаспоживається населенням, визнано Верхов-

ною Радою України пріоритетним завданням охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів [3]. Кабінетом Мі-ністрів України в числі основних завдань національної екологічної політики визначено

приведення якості питної води у відповіність до європейських стандартів [4].

Більш того, в Україні прийнято та діє спеціальний нормативно-правовий акт у досліджуваній сфері – Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» [5] (далі – Закон), яким зроблено спробу визначити правові, економічні та організаційні засадифункціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для

здоров’я людини питною водою, а також закладено законодавчу основу системи відповідного нормативного масиву включно із підзаконними актами та нормативно-технічними документами і проголошено принцип пріоритетності питного водопостачання.

Слід зазначити, що наявність безпечної для життя і здоров’я людини питної води є невід’ємною умовою дотримання і реалізації конституційно закріпленого суб’єктивного на безпечне для вказаних благ довкілля, адже вода є складовою останнього. ст.6 Закону передбачено, що одним із принципів держа-

вної політики у сфері питної води та питного водопостачання є пріоритетність питного водопостачання перед іншими видами спеці-

ального водокористування, якими, відповідно до положень ч.1 ст.48 Водного кодексу України [6] (далі – ВКУ), є насамперед: забір води з водних об’єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води; скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти; забір води та скидання забруд-

нюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів.

Термін «пріоритет» означає першість у якому-небудь відкритті, винаході, висловленні ідеї; переважне, провідне значення кого-, чого-небудь; перевага над кимсь, чимсь; привілеєве право, значення, положення; те, що вимагає першочергової уваги [7] Наведене дає підстави для висновку, що

пріоритет питного водопостачання в розумінні ст.6 Закону вказує на те, що державна політика у відповідній сфері повинна перед усім враховувати і забезпечувати потреби населення у питній воді, і вже після цього – надавати можливість здійснювати інші види спеціального водокористування. доцільним було би визначити вказаний принцип не тільки в якості принципу державної політики, але й як принцип відповідного законодавства. Такий підхід вказував би на необхідність дотримання принципу пріоритетності питного во-

допостачання при формулюванні нормативних приписів, які врегульовують здійснення спеціального водокористування, що за сучасного стану законодавства забезпечується недостатньо.

Так, у ВКУ згадується про важливість забезпечення питного водопостачання. Цим Кодексом передбачається створення зон санітарної охорони, якими відповідно до положень його ст.1 є територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання,

а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд.

Статтею 36 ВКУ для оцінки можливостей використання води з водних об’єктів для потреб населення та галузей економіки передбачається встановлення екологічних нормативів водокористування, серед яких

гранично допустимі концентрації речовин, в тому числі – радіоактивних, у водних об’єктах, вода яких використовується для задоволення питних потреб населення. В статті 44 ВКУ одним із обов’язків водокористувачів визначено утримання в належному стані зони санітарної охорони джерел питного водопостачання.

При регламентації обмежень прав водокористувачів ст.45 цього Кодексу встановлено, що у разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з метою забезпечення охорони здоров’я людей та в інших державних інтересах, але при цьому

пріоритетність надається використанню вод для питних і побутових потреб населення.

Всі перелічені випадки регламентації у ВКУ питань питного водокористування хоч і спрямовані на забезпечення належної якості води, яка використовується для задоволення питних потреб людини, але мають на меті упорядкування спеціального водокористування для «непитних» потреб, яке вже здійсню ється. Так, наприклад, дотримання екологічних нормативів водокористування можливо

при здійсненні останнього, а обов’язок утримувати в належному стані зони санітарної охорони, виходячи зі змісту відповідної статті, поширюється виключно на суб’єкта, який здійснює водокористування.

Наведене, на нашу думку, не забезпечує безпечного для життя і здоров’я населення питного водопостачання та його пріоритетності по відношенню до інших видів спеціального водокористування. Так, відповідні положення ВКУ цілковито допускають паралельне і одночасне використання одного і того ж самого водного об’єкта для забору води для питних потреб та для, зокрема, ски-

дання у нього забруднюючих речовин, що вже саме по собі є ризикованим, адже створює ймовірність забруднення під час такого скидання вод, які потрапляють у водогін. Від цього не убезпечують ані вищевказані нормативи, ані обов’язки. І обумовлюється це різними факторами, серед яких можна виділити: відсутність технічних можливостей для правильного визначення вмісту забруднюючих речовин у воді; об’єктивну неможливість за конкретних умов водокористуван-

ня (через рівень вже наявного забруднення) не порушувати відповідні нормативи; необізнаність конкретних водокористувачів або їх працівників із їх обов’язками; свідоме пору- шення приписів чинного законодавства, в тому числі через обізнаність про проблемність доведення порушень водного законодавства (насамперед через технічні складнощі фіксації таких порушень конкретними

особами).

Змінити таку ситуацію можливо лише шляхом удосконалення нормативного регулювання принципу пріоритетності питного водопостачання перед іншими видами спеціального водокористування. Такі зміни мають забезпечити реальність, а не формальність вказаного пріоритету та попереджувати порушення екологічної безпеки через вживання населенням неякісної питної води. Із урахуванням запропонованих змін слід уточнити норми Порядку погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування [9], в якому питання пріоритетності питного водопостачання навіть не згадуються.