Проблеми міжнародно-правового регулювання поводження з ГМО.

учасне регулювання обігу ГМО в правовому полі здійснюється міжнародним законодавством (міжнародні зобов'язання держав-підписантів міжнародних угод) і внутрішнім законодавством держав, а також їх об'єднань (наприклад, ЄС).

 

Міжнародне законодавство у сфері ГМО почало формуватися у 80-ті роки минулого століття. Сьогодні головними документами є:

 

«Всесвітня хартія природи» (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1982 р.);

«Порядок денний на 21 століття» / Принцип 15 Декларації РІО (1992 р., Всесвітня Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку);

Амманська резолюція 2000 р. і Бангкокська резолюція 2004 р.;

Кодекс Аліментаріус (ООН, 2003 р.);

Картахенський Протокол до Конвенції про біорізноманіття (ООН);

Орхуська Конвенція ЄЕК ООН (Нарада Сторін Конвенції, Алма-Ата, травень 2005 р.).

Міжнародні акти не тільки привернули увагу громадськості до проблематики ГМО, але і врегулювали наступні питання:

 

дано чітке визначення ГМО;

створено «юридичну основу» для формування спільної міжнародної бази, яка містить дані по ГМО, а також нових інформаційних центрів;

визначено обов'язки держав-підписантів і учасників міжнародних документів щодо обігу ГМО; встановлено стандарти і окремі процедури щодо визначення ступеня ризику, пов’язаного з обігом ГМО.

 

 

Особливо актуальним вважається питання міжнародно-правової регламентації

поводження з ГМО та регулювання цього питання в межах внутрішнього права різних

держав. Деякі національні системи беруть за основу концепцію «достатньої

еквівалентності», суть якої полягає в тому, що ГМ продукт, який визначається достатньо

еквівалентним до вже існуючих продуктів, не повинен бути предметом додаткових вимог

регулювання і вважається настільки безпечним, наскільки такими є організми, вироблені

традиційними методами. Це означає, що будь-які подальші тестування й випробування, а

 

http://www.vokrugsveta.ru/publishing/vs/archives/?item_id=1257

90також маркування ГМО не потрібні3

. Вперше ця теорія з’явилась в національному праві

США щодо контролю над продуктами харчування і медикаментами. Вперше на практиці

концепцію було реалізовано у зв’язку з оцінкою безпеки ГМ томатів перед їх допуском на

ринок США. В 1993 р. Організація економічного співробітництва і розвитку

сформулювала схожу теорію у так звану «концепцію еквівалентності по суті», яка

визначає не абсолютну безпеку генетично модифікованого продукту, а відносну, коли за

початковий рівень безпеки приймається традиційний аналог ГМ- продукту. Ця теорія

прийнята у всьому світі, в тому числі і в країнах ЄС. Вона зазнає значної критики з боку

екологічних громадських організацій, які звинувачують її в підлаштуванні до вимог

виробників. Варто зазначити, що, відповідно до діючого на сьогодні законодавства США,

виробник повинен просто вказувати, що до їх складу входить трансгенна продукція.

Якщо вміст білків і ДНК є незначним (від 0,1 до 0,5%), то таке маркування не є

обов’язковим. При використанні гербіцидо-стійких рослин важливо вказувати

залишковий вміст гербіциду (чи продуктів його деградації), незалежно від того, чи є в

продукті ДНК (білок), чи ні. Концепція достатньої еквівалентності активно

підтримується і просувається урядом США на різноманітних міжнародних форумах та в

міжнародних організаціях (ФАО, ВООЗ, ОЕСР, ККА), оскільки вона усуває практично

будь-які перепони до експорту ГМ продукції в інші країни.

Недоліком концепції достатньої еквівалентності є неможливість оцінити та

передбачити можливі екологічні наслідки, спричинені впровадженням ГМО, не можливо

також визначити раптові зміни в продукті, оскільки знання, якими керуються вчені,

охоплюють переважно сферу сільського господарства, а не галузь екології. Тому має місце

також протилежна теорія – концепція «науково обґрунтованого» оцінювання ризику, що

базується на оцінці вірогідних специфічних екологічних сценаріїв. Процес оцінки ризику

включає в себе визначення можливості настання певних негативних явищ та обчислення

обсягу їх негативних впливів.

Деякі спеціалісти переконані, що на національному рівні необхідно

запроваджувати так званий «нульовий поріг» маркування замість кількісного методу,

який відображає часткову наявність ГМ-компонента в продукті. «Нульовий поріг» є

якісним методом, тобто повинен діяти за принципом «так -ні», що, в свою чергу,

спричиняє необхідність зазначення про наявність ГМ-елементів, незважаючи на їхню

процентну кількість.

 

3 Медведєва М.О. Міжнародне право і біотехнології/Київський національний університет імені

Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. – К.: Вид.дім «Промені», 2006. – 256 с.

(бібліотека кафедри міжнародного права).

91На сьогодні існує низка міжнародно-правових документів, які в тій чи іншій мірі

регулюють питання поводження с ГМО. Перш за все, варто зазначити Стокгольмську

декларацію про навколишнє середовище (1972 р.

). В цьому документі закріплені основні

принципи охорони довкілля, які мають враховуватись при здійсненні будь-якого виду

діяльності, що може вплинути на стан здоров’я людини, збереження видового

різноманіття, на навколишнє середовище в цілому. Варто звернути увагу на принципи 2 і

4 декларації. Вони передбачають необхідність збереження природних ресурсів Землі на

благо цього та майбутнього поколінь. Для цього важливим є ретельне планування й

управління діяльності людини, яка може вплинути на екосистеми Землі. Принцип 4

покладає відповідальність за збереження і розумне управління продуктами живої

природи і її середовища, які знаходяться під загрозою. Необхідним є урахування

можливості негативного впливу на природу й уникнення цього впливу, важливе місце в

плануванні економічного розвитку має надаватись збереженню природи.

Резолюція 37/7 Генеральної Асамблеї ООН або ж Всесвітня хартія природи (1982

р5

) також має важливе значення. В преамбулі цього документу вказується, що людство є

частиною природи і життя залежить від безперервного функціонування природних

систем, які є джерелом енергії і корисних речовин. Людина може своїми діями чи їх

наслідками видозмінювати природу чи вичерпати її ресурси, а тому має повної мірою

усвідомлювати необхідність збереження рівноваги й якості природи і природних

ресурсів. Вигода, яку можна отримати від природи, залежить від збереження екологічних

процесів і систем, які є суттєво важливими для збереження життя та різноманіття

органічних форм. В статті 1 Хартії зазначається, що генетична основа життя не повинна

зазнавати небезпеки. Відповідно до пункту с) статті 11 діяльності, яка може нанести

шкоду природі, має передувати оцінювання можливих наслідків. Дослідження впливу

проектів необхідно проводити завчасно.

Таким чином, Всесвітня хартія природи визначає основні орієнтири для

гарантування єдності і балансу екосистем під час впливу на неї діяльності людини, а

зокрема виведення, вирощування і використання ГМО-продукції.

Відповідно до норм Всесвітньої стратегії охорони природи (1980 р.

) діяльність

людини у сфері використання природи повинна засновуватись на таких принципах:

непорушність важливих природних процесів, розумне управління екосистемами й

організмами, попередження процесів деградації природи.

 

4 www.bellona.ru/Casefiles/stockholm

5 www.un.org/russian/documents/instruments/docs_ru.asp?year=1980

http://www.unep.org/GEO/geo3/russian/049.htm

92Отже, саме в зазначених документах закріплено базові принципи поводження, які

мають враховуватись при здійсненні діяльності людини, що може вплинути на

навколишнє середовище. Саме до такого виду діяльності належить діяльність пов’язана з

ГМО.

В Декларації Ріо-де-Жанейро про навколишнє середовище і розвиток (1992 р.

)

вироблено принцип перестороги, який полягає в тому, що у випадках, коли існує загроза

серйозної чи невідворотної шкоди, відсутність повної наукової впевненості не

використовується як привід чи відстрочка прийняття ефективних з точки зору витрат

заходів для попередження погіршення стану навколишнього середовища. Це означає, що

якщо існує причина вважати, що певна технологія або діяльність може спричинити

шкоду й існує наукова невизначеність стосовно природи й розміру такої шкоди, заходи з

попередження й відвернення цієї шкоди є необхідними і цілком виправданими.

В основу принципу перестороги покладено такі критерії: пропорційність –

вживати пропорційні до ступеню потенційного ризику заходи; неприпустимість

дискримінації відносно подібних видів діяльності та ризику однакового рівня;

зворотність – можливість перегляду компетентними органами вжитих заходів

перестороги.

Одна з головних ознак принципу перестороги – це переміщення тягарю

доведення вини з тих, хто стверджує, що нові технології чи діяльність небезпечні, на тих,

хто стверджує, що вони безпечні. Таким чином, принцип перестороги заперечує

традиційний підхід до доведення вини – принцип «невинний, поки не буде доведено

протилежне» або ж «безпечні, поки не буде доведено інше». Критики принципу

перестороги вважають, що його використовують лише з метою прихованого

торгівельного протекціонізму, цей принцип є ірраціональним. Прихильники ж

принципу перестороги стверджують, що він не суперечить науковим принципам

управління ризиком, оскільки вимагає досконалого аналізу наукових даних, визначення

ступеню наукової невизначеності і лише тоді дозволяє застосовувати відповідні

попереджувальні заходи, коли наукового знання виявляється недостатньо для повного

гарантування безпеки продуктів споживання.8

 

Варто також зауважити, що найбільшим прихильником принципу перестороги є

ЄС, в той час як США всіляко підтримує принцип достатньої еквівалентності. Причини

такого розділення переваг мають економічне підґрунтя: значну частку імпорту США

 

7 www.ecolife.org.ua/laws/inter/1992/07.php

8 Медведєва М.О. Міжнародне право і біотехнології/Київський національний університет імені

Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. – К.: Вид.дім «Промені», 2006. – 256 с.

(бібліотека кафедри міжнародного права).

93складають продукти з ГМО-компонентами, в той же час США – найбільший конкурент

Європейського співтовариства і це шкодить інтересам національних виробників ЄС.

Положення про принцип перестороги містяться і в Конвенції про біологічне

різноманіття (Ріо-де-жанейро, 1992 р.

), що торкається питання біобезпеки в статті 14 (1)

(а), яка покладає на держави обов’язок проводити екологічну експертизу нових проектів,

що здатні здійснити значний несприятливий вплив на збереження і стале використання

біологічного різноманіття. Не менш важливим документом є Картахенський протокол

до Конвенції про біологічне різноманіття, який набрав чинності 11 вересня 2003 року.

Більше 200 країн є учасниками цього протоколу. Він надає державам можливість

отримання інформації для ввезення нових біотехнологічних організмів. Протокол визнає

право держави регулювати організми, отримані шляхом біоінженерії, в рамках існуючих

міжнародних зобов’язань. Він також створює структуру, яка дозволяє надавати допомогу

державам, що розвиваються в питаннях захисту біологічного різноманіття. Протокол

передбачає створення «Інформаційного центру біологічної безпеки» з метою обміну

науковою, технічною, природоохоронною і правовою інформацією про живі

модифіковані організми. Документ також містить вимогу про наявність відповідної

документації, де б вказувалось, що в товарі «може міститися» ГМО. В Протоколі

вказується інформація, яка повинна міститися в документах, які супроводжують ГМО,

включаючи правила поводження з ними, а також конкретні відомості для отримання

додаткової інформації для отримувача товару.

Картахенський протокол включає в себе «положення про збереження прав і

обовязків», в якому йде мова про те, що цей договір не повинен тлумачитись як такий, що

передбачає певні зміни в правах і обов’язках його сторін в будь-якому з діючих

міжнародних договорів, враховуючи, наприклад, угоди, укладені в рамках СОТ. В той же

час Протокол не торкається питань гарантування безпеки продовольства. Він не

розглядає питання неживих продуктів, які отримано з рослин чи тварин, що, в свою

чергу, були отримані за допомогою генної інженерії. В Протоколі не пред’являється

вимога щодо виокремлення товарів, котрі можуть містити живі модифіковані організми.

Не висувається вимога і щодо маркування споживчих продуктів.

В рамках Організації Об’єднаних Націй в липні 2003 року було прийнято Кодекс

Аліментаріус «Харчові продукти, отримані методом сучасних біотехнологій». Codex

Alimentarius – звід прийнятих міжнародною спільнотою стандартів щодо харчових

продуктів. Цей документ встановив жорсткі правила регулювання поводження з ГМП,

встановив стандарти, за допомогою яких буде визначатись ступінь ризику при вживанні в

 

http://www.un.org/russian/documen/convents/biodiv.htm

http://usinfo.state.gov/journals/ites/0903/ijer/cartagena.htm

94їжу продуктів, отриманих за допомогою біотехнологій. Нові стандарти прописують

процедури, що визначають вміст в ГМП токсинів чи алергенів. Передбачається також

визначення принципів ризику, оцінка яких включає процес оцінки безпеки, спрямованої

на виявлення шкоди, харчової або іншої небезпеки, а у випадку виявлення – на збір

інформації щодо її природи і складності.

Варто виділити ще один важливий крок, який здійснила міжнародна спільнота –

ГМО було визнано інвазіями. Інвазії – це вторгнення чужорідних видів. Таке положення

було закріплено в Амманській Резолюції 2001 р. в рамках роботи Всесвітнього Союзу

Охорони Природи (IUCN), а також в розповсюдженій між усіма членами Союзу

Тематичній доповіді, яка цілком однозначно відносить ГМО до інвазій.

В вересні 2000 р. в Брюсселі було проголошено спільну Декларацію екологічної

фракції Європарламенту, європейської фракції екологічних політичних партій і фракції

екологічної молоді, яка закликала держави Європи до створення зон, вільних від ГМО. Ці

фракції вимагають продовження мораторію на комерційне розповсюдження ГМО в

Європі, який було накладено з 1999 по 2003 рр.

У липні 2001 р. в м. Бангкок відбулася міжнародна конференція «Нові

біотехнології в сфері продовольства і сільського господарства: наука, безпека,

суспільство». Конференція була ініційована урядом Великобританії, Організацією

економічного співробітництва і розвитку ООН і Всесвітньою організацією охорони

здоров’я. В Бангкок було запрошено не тільки представників біотехнологічної індустрії і

прихильників генетично змінених організмів, а й вчених, журналістів, фермерів, які

виступають проти генної інженерії в промислових масштабах. На форумі намітились

зрушення в позиціях сторін – виробники ГМО вже визнали, що трансгенні культури і

продукти з них потенційно небезпечні, що було підтверджено рядом досліджень. Хоча

противники ГМО залишились незадоволеними – на їх думку, до заключного документу

не увійшли найважливіші рекомендації, зокрема, рекомендації з організації моніторинга

за трансгенними культурам

[1] Н. В. Ільків. Місце юридичної відповідальності за екологічні правопорушення у системі юридичної відповідальності [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2008_2/08invsyv.pdf

[2] В. І. Андрейцев зазначає: «В еколого-правовому значені екологл – правова відповідальність (екологічна відповідальність за екологічні правопорушення) може розглядатися як виконання обов’язку в межах правових приписів, передбачених екологічним законодавством.»

[3] В розділі 2 цієї роботи були охарактеризовані ознаки екологічного правопорушення. Також, термін «екологічне правопорушення» вперше був введений у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., але поняття «еколого-правової відповідальності» там не застосовується.

 

[4] Еколого-паравову відповідальність в цій сфері досліджував В. І. Андрейцев в статті «Превентивні гарантії реалізації та захисту конституційного права громадян на екологічну безпеку»