Проблеми правових процедур забезпечення екологічної безпеки продуктів харчування.

З А К О Н У К Р А Ї Н И «Про безпечність та якість харчових продуктів»

Одним з найважливіших елементів національної системи контролю харчових продуктів є

законодавство. Основним Законом в сфері безпеки та якості харчових продуктів України є

Закон «Про безпечність та якість харчових продуктів» №771/97-ВР від 23 лютого 1997 р.

Іншими Законами, які певним чином регулюють цю сферу є:

- «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» № 4004-XII

від 24 лютого 1994 р.;

- «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» № 468/97-ВР

від 17 липня 1997 р.;

- «Про ветеринарну медицину» № 2498-XII від 25 червня 1992 р.;

- «Про карантин рослин» № 3348-XII від 30 червня 1993 р.;

- «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» № 486-IV від 6

лютого 2003 р.;

- «Про молоко і молочні продукти» № 1870 – IV від 24 червня 2004 р.;

- «Про захист прав споживачів» № 1023-XII від 12 травня 1991 р.

Крім того, до законодавчих актів в сфері безпеки та якості харчових продуктів відноситься

велика кількість підзаконних нормативних актів, якими встановлюються певні процедури

контролю.

Однак на практиці прослідковується неузгодженість українського законодавства в сфері

контролю та нагляду за харчовими продуктами. Так, зокрема, Законом «Про безпечність

та якість харчових продуктів», який було викладено у новій редакції Законом № 2809-

IV від 6 вересня 2005 р., ставилось на меті чітко розподілити повноваження та сфери

відповідальності між державними контролюючими та наглядовими службами. А саме,

статтею 5 цього Закону визначено, що Державний служба ветеринарної медицини України

(далі – Ветеринарна служба) здійснює контроль за:

1) необробленими харчовими продуктами тваринного походження на потужностях

(об’єктах) з їх виробництва;

2) усіма рослинними продуктами, сільськогосподарською продукцією та необробленими

харчовими продуктами тваринного походження, що продаються на агропродовольчих

ринках;

3) виробництвом і готовою продукцією на м’ясопереробних, рибодобувних,

рибопереробних, молокопереробних підприємствах, які використовують необроблені

харчові продукти тваринного походження як сировину, та підприємствах гуртового

зберігання необроблених харчових продуктів тваринного походження.

Згідно з цією статтею Закону «Про безпечність та якість харчових продуктів» Державна

Санітарно-епідеміологічна служба (далі – Санітарна служба) здійснює контроль за:

1) усіма харчовими продуктами для спеціального дієтичного споживання;

2) усіма функціональними харчовими продуктами;

3) усіма харчовими продуктами, крім визначених як такі, що підконтрольні Ветеринарній

службі, тобто готові та оброблені харчові продукти та продукти, які не містять

інгредієнтів тваринного походження.

При цьому ряд підзаконних актів не було приведено у відповідність з цим Законом.

Наприклад, у відповідність до Закону «Про безпечність та якість харчових продуктів»

не було приведено Постанову Кабінету Міністрів України (далі – КМУ) № 1569 від

24 жовтня 2002 р. «Про затвердження Порядку справляння єдиного збору у пунктах

пропуску через державний кордон», яка визначає перелік товарів із зазначенням кодів за

Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі – УКТЗЕД),

щодо яких повинні застосовуватися певні види контролю при ввезенні та вивезенні з

митної території України. Яскравим прикладом порушення норм основного Закону в сфері

харчових продуктів є той факт, що готові харчові продукти такі як, сосиски, ковбаси (код

УКТЗЕД 1601 00), готові або консервовані продукти з м’яса (код УКТЗЕД 1602), сири (код

УКТЗЕД 0406), продукти з рослинних жирів, масел або олій (код УКТЗЕД 1517), згідно

цієї Постанови підпадають під контроль Ветеринарної служби, а згідно положень Закону

«Про безпечність та якість харчових продуктів» мали б контролюватися Санітарною

службою як готові та оброблені харчові продукти.

Ситуація з неузгодженим контролем харчової продукції погіршується неврегульованістю

питання щодо необхідності обов’язкового засвідчення відповідності харчової продукції

встановленим законодавством вимогам, а саме обов’язкової сертифікації. Зокрема, це

стосується митного оформлення та контролю імпортованої харчової продукції, адже

донедавна законодавством передбачалася обов’язкова наявність сертифікату відповідності

імпортованої харчової продукції українським стандартам якості.

В цьому контексті варто зазначити, що згідно з Угодою про застосування санітарних та

фіто санітарних заходів Світової Організації Торгівлі (далі – СОТ), до якої має намір увійти

Україна вже найближчим часом, всі питання пов’язані з харчовими продуктами, мають

регулюватися лише спеціальним Законом в галузі харчових продуктів, а в Україні таким

Законом є Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів», яким визначено

правовий порядок забезпечення безпечності харчових продуктів, що виробляються,

знаходяться в обігу, імпортуються та експортуються. Цим Законом, а саме новою

редакцією цього Закону від 6 вересня 2005 р. було виключено положення про обов’язкову

сертифікацію харчових продуктів. Крім того, змінами до Закону «Про державне

регулювання імпорту сільськогосподарської продукції», внесеними Законом України «Про

внесення змін до Закону України «Про ветеринарну медицину» № 361-V від 16 листопада

2006 р. була скасована обов’язкова сертифікація і імпорту харчової продукції. А статтею 2

Закону України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»

№ 3164 від 1 грудня 2005 р., який визначає основоположні принципи державної політики

у сфері технічного регулювання та оцінки відповідності в Україні, зазначено, що дія цього

Закону не поширюється на санітарні заходи, які розроблені та застосовуються для захисту

людини від ризиків, пов’язаних із харчовими продуктами, тощо.

В той же час, як це часто трапляється в українському законодавстві, старі закони та

інші підзаконні нормативні акти, такі як Закон «Про забезпечення санітарного та

епідемічного благополуччя населення» та Закон «Про захист прав споживачів» та Наказ

Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі

– Держспоживстандарт) № 28 від 01 лютого 2005 р., не були приведені у відповідність

до вищевказаних законів а ні протягом 6 місяців, як того вимагає законодавство, а ні до

сьогодні.

Згідно законодавства України, старі закони, що не були приведені у відповідність до нових

законів, можуть застосовуватися лише в частині, що не суперечить новоприйнятим законам

в цій сфері. Але, неузгодженість законодавства і чинність таких нормативних документів

як Наказ Держспоживстандарта № 28, яким встановлюється перелік продукції, що підлягає

обов’язковій сертифікації, дає приводи для безпідставного вимагання сертифікатів під час

того ж митного контролю.

На користь скасування обов’язкової сертифікації харчової продукції свідчать основні

принципи СОТ, а саме положеннями Угоди «Про технічні бар’єри в торгівлі» щодо не

створення додаткових бар’єрів в торгівлі, якими, по суті, є обов’язкова сертифікація

харчової продукції, і досвід країн ЄС, який викладено нижче.

Обов’язкова сертифікація продукції в Україні на відповідність вимогам щодо безпечності

продукції для життя, здоров’я та майна громадян, запроваджена з 1993 року, відіграла

певну роль в умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і певною мірою

захищала внутрішній ринок від експансії іноземної продукції сумнівної якості. Але

ситуація змінилась. Обов’язкова сертифікація харчових продуктів перетворилась на

додатковий контрольний механізм, який не виправдовує своєї ефективності через:

• наявність у діючих застарілих стандартах норм, які не відповідають сучасним світовим

вимогам і чинному законодавству України;

• відсутність методів ідентифікації та підтвердження відповідності харчових добавок,

барвників, ароматизаторів тощо, які ввозяться в Україну в складі товарів різних

торгових марок;

• низьку якість продовольчих товарів, які випускаються за технічними умовами, що

реєструються у територіальних органах стандартизації і мають значно гірші показники,

ніж чинні державні стандарти;

• застарілі санітарні норми і правила, які не переглядались в Україні з 1989 року.

Також неефективність обов’язкової сертифікації харчових продуктів підтверджується

самим Держспоживстандартом, а саме за даними Звіту про результати діяльності

Держспоживстандарту України за 2006 рік, опублікованого на офіційному сайті

Держспоживстандарту 12.03.07, за результатами перевірки споживчого ринку продовольчих

товарів 49% товарів були забраковані та зняті з реалізації. А отже, навіть за наявності

такого інструменту як обов’язкова сертифікація, ринок не захищений від неякісної та

небезпечної продукції, адже контрольні перевірки Держспоживстандартом проводяться

вже на ринку, і вищезазначені неякісні продукти вилучаються вже з обігу, а не на стадії

сертифікації.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що в законодавстві України

стосовно контролю за харчовими продуктами відсутня узгодженість, а отже це підриває

основу всієї системи державного контролю за харчовою продукцією.

2. Офіційні служби контролю за харчовими продуктами:

В той час, коли відповідальність за постачання населенню безпечних харчових продуктів

розподіляється між усіма учасниками процесів виробництва, переробки, торгівлі, офіційні

служби контролю відповідають за реалізацію законодавства в сфері безпеки харчових

продуктів та здійснюють інспекцію самих продуктів харчування, відповідних приміщень

та процесів, тим самим запобігаючи торгівлі небезпечними продуктами харчування.

В Україні контролюючими органами в цій сфері законодавство визначає Ветеринарну

та Санітарну служби, як зазначалося вище, Держспоживстандарт, Державну службу

з карантину рослин, Державну екологічну інспекцію Міністерства навколишнього

природного середовища України.

Згідно ст. 4 Закону «Про безпечність та якість харчових продуктів», центральний орган

виконавчої влади у сфері охорони здоров’я (Міністерство охорони здоров’я) є органом,

який затверджує належний рівень захисту здоров’я людей, обов’язкові параметри

безпечності та мінімальні специфікації якості харчових продуктів, правила та належну

практику виробництва харчових продуктів та координує діяльність органів виконавчої

влади з питань безпечності та якості харчових продуктів.

При цьому до функцій, покладених на Санітарну службу, Ветеринарну службу,

Держспоживстандарт та Державну службу з карантину рослин України (згідно Постанови

КМУ «Про затвердження Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу»

№ 1272 від 24 вересня 2004 р.; Постанови КМУ «Питання Державного департаменту

ветеринарної медицини» № 1075 від 30 серпня 2007 р., Указу Президента України

«Питання Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої

політики» № 225/2003 від 18 березня 2003 р. та Наказу Міністерства аграрної політики

«Про затвердження Положення про Державну службу з карантину рослин України»

№ 310 від 8 травня 2007 р. відповідно) відноситься контроль за сільськогосподарською

продукцією і харчовими продуктами, зокрема, а також відповідальність за їх безпеку та

проведення відповідних випробувань.

Відтак, як правило, продукти харчування, що перетинають митний кордон України,

проходять мінімум два (а інколи 3-4) види контролю з боку державних установ, окрім

митного.

Отже, можна зробити висновки, що чинна структура організації контролю за харчовими

продуктами в Україні має ряд недоліків. Вже на етапі регламентації та визначення

контрольних повноважень спостерігається перехресне регулювання, що негативно

впливає на ефективність системи. Крім того, виникає неузгодженість нормативних

положень, непорозуміння щодо юрисдикції, а як наслідок і неефективність діяльності

та прогалини в організації контролю за продуктами харчування. Також спостерігається

відсутність координації на національному рівні і на рівні окремих органів, які займаються

моніторингом продовольчої політики та контролем за безпекою харчових продуктів.