Особиста безпека як чинник комфортності в міському середовищі.

На сьогодні проблематика соціальної безпеки займає важливе місце в системі соціологічного знання й отримала висвітлення в спеціальній науковій літературі. Цьому питанню присвячено роботи О. У. Хомри, Т. Є. Русанової, О. Білоруса, В. К. Кузнєцова, П. В. Шевчука, І. Я. Богданова, В. В. Сєрєбряннікова, В. І. Добренькова, Ж. Т. Тощенко, Р. Г. Яновського. Проте потрібно констатувати, що окремі аспекти цієї проблеми малодосліджені та потребують теоретико-методологічного обґрунтування.
Нажаль, доводиться констатувати, що сьогодні, в умовах об’єктивно-глобальних змін, розв язання проблем безпеки здійснюється з позицій буденного глузду, застарілих підходів. У той час, коли соціальна безпека є важливим інструментом забезпечення життєдіяльності суспільства, розвитку економіки та розвитку міст. Отже, соціальна безпека стає найпріоритетнішою серед інших видів безпеки.[13, с. 55]

Соціальна безпека – це стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідли-вого впливу на людину, стан, при якому ризик шкоди чи ушкодження обмежений механізмами державного управління, котрі забезпечуються організаційно-правовими нормами, відсутність непри-пустимого ризику, пов’язаного з можливістю спричинення будь-якої шкоди при дотриманні вимог соціальної, державної, національної безпеки, не порушуючи при цьому Конституції України, Законів України й інших соціально-правових норм та актів [14, с. 440]. Надзвичайно важливим аспектом цього твердження є забезпечення зацікавленості держави в суспільній і особистій безпеці громадян.

Слід зазначити, що в системі соціологічного знання проблематика безпеки посідає важливе місце. Одним із перших дослідників, які зайнялися її вивченням, є основоположник соціології О. Конт. Важливе місце в цьому ученні займає проблема гармонізації суспільства та досягнення його ста-більності. «Гармонія в суспільстві, – писав О. Конт, – це, передусім, якнайкраще поєднання інтересів різних осіб і соціальних верств. Він покладав на церкву роль інституту формування самосвідомості та усвідомлення безпеки. О. Конт мріяв про суспільство, у якому соціальний порядок не призводить до застою, а прогрес – до революційної монархії.

Свою точку зору на проблему безпеки виклав Г. Спенсер. Не втратили досі своєї актуальності його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонія, деструкція. Як теоретик еволюціонізму, Г. Спенсер відстоює засаду вільного розвитку суспільства від утручання урядів і реформаторів. В основу своєї теорії мислитель поклав актуальні на той час дарвінівські й мальтузіанські ідеї про природний відбір і боротьбу за існування. За Г. Спенсером, виживати мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство через природний відбір здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих. Утручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні про- цеси, сприятиме виживанню непристосованих, що, урешті-решт, призведе до занепаду суспільства. Він розглядав державу як складноструктуроване явище, окремі одиниці якого мають власні функції. У дусі ліберальних поглядів науковець уважав, що держава як соціальна інституція повинна слугу- вати індивідам, а не навпаки. Г. Спенсер застерігав від небезпеки, що приховується в бюрократичній державі [15, с. 17]. Слід зазначити, що Дж. С. Мілль був першим мислителем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували. Він стверджував, що весь рух суспільства постійно прямує до такого стану, коли, урешті, для кожного індивіда стане просто неможливим мати які-небудь стосунки з кимось із подібних до себе інакше, як за умови абсолютної рівності. Саме безпеку Мілль обґрунтував як інтерес найвищого порядку, забезпечення якої він убачав у безперервному моніторингу суспільних відносин.

У соціології ХХ ст. сформувалося розуміння безпеки з позицій структурно-функціонального підходу як суспільної згоди й управління процесом її досягнення корпораціями соціальних експертів (Е. Дюркгейм); функціональності соціальних інститутів як подолання дисфункціональних станів і приведення інституційних засобів до реалізації базисних соціальних потреб (Р. Мертон); концепція «наукового управління», яка, незважаючи на певний прагматизм, містить поняття збалансованості інтересів суб’єкта й об’єкта управління, через які організація розглядається як «раціональний інструмент» для досягнення поставлених цілей (Р. Емерсон). Концепт безпеки актуалізується в соціологічній парадигмі М. Вебера. У контексті постіндустріальних трансформацій проблеми безпе- ки знаходять теоретико-методологічне обґрунтування в працях У. Бека, К. Поппера. І. М. Дубровський стверджує, що соціологічне знання стало базою для розуміння соціальної безпеки як стану суспільства, при якому зберігаються й розвиваються його системні характеристики. Для дослідження соціальної безпеки застосуємо системний метод, вибір якого пояснюється складністю та унікальністю досліджуваної проблематики. Вибір методу можна пояснити також і рівнем аналізу. У цьому дослідному проекті ми розглядаємо всі три – макро-, мезо- та мікрорівень.

Під системою будемо розуміти сукупність елементів, об’єднаних загальними властивостями й зв’язками, функціональним середовищем і ціллю існування. У будь-якій макросистемі можна виділити підсистеми (компоненти) – це сукупність відносно однорідних елементів системи, що характеризуються загальними функціями й ресурсами. Варто зазначити, що відмінними ознаками будь-якої системи є наявність системоутворюючих властивостей та інтегрованість їхніх компонентів; до того ж будь-яка система володіє своєю структурою. Структура, як відомо, є множиною зв’язків й елементів, завдяки яким забезпечується обмін інформацією не лише всередині системи, але й між нею та навколишнім світом. Важливою характеристикою системи є її стан у конкретний момент часу, тобто сукупність сутнісних властивостей на цей момент їх прояву. Під станом потрібно розуміти такий режим функціонування системи, при якому її інтегральні показники характеризуються відносною незмінністю та незначними коливаннями її параметрів навколо деякого середнього значення, а узагальнена структура системи – незмінна в часі й просторі. Кожна система прагне до збереження стійкості та стабільності. Саме послідовна зміна стану системи, яка здійснюється під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів, є процесом функціонування системи. Використовуючи ці основні положення загальної теорії систем до вивчення проблем соціальної безпеки, спробуємо представити останню як систему, яка має свої елементи (компоненти), об’єднані загальними властивостями й зв’язками. Підсистема забезпечення безпеки системи – це засоби, методи та способи забезпечення системи соціальної безпеки. Проте, з огляду на її стійкий розвиток, може бути досліджена і як самостійна система. Розглянемо елементи та підсистеми соціальної безпеки. Людина, суспільство й держава виступають основними суб’єктами соціальної безпеки. Вони підтримують безпеку відповідно до своїх прав та обов’язків, що прописані в законодавстві України. Людина, суспільство й держава виступають одночасно суб’єктом й об’єктом системи соціальної безпеки. Це випливає із Закону «Про основи національної безпеки України». Саме Закон передбачає необхідність системного підходу до обґрунтування проблем безпеки, у тому числі й соціальної. Ця системність виокремлюється в тріаду – особистість, суспільство, держава. З урахуванням необхідності системного підходу та рівнів аналізу матимемо таке.

По-перше, головним суб’єктом й об’єктом соціальної безпеки виступає людина як найвища цінність. Саме забезпечення безпеки особистості стає умовою забезпечення безпеки всіх її видів і рівнів. Саме тому обґрунтованим, на нашу думку, є визначення соціальної безпеки як властивості діяльності людини щодо створення особливих умов самоствердження та захисту. Проте стан особистості визначається станом суспільства й держави. Особистість перебуває в епіцентрі всіх небезпек і надзвичайних ситуацій – військових, соціальних, політичних, економічних, екологічних, техногенних, етнічних. Окрема людина може забезпечувати особисту безпеку лише в рамках закону, не нехтуючи інтересами суспільства й держави. Суспільство, його громадські організації та структури певною мірою забезпечують безпеку окремих груп населення, але основним суб’єктом забезпечення безпеки повинна виступати держава; її основна функція й призначення. Як суб’єкт соціальної безпеки, держава виконує такі функції: охоронна, що реалізується в процесі забезпечення безпечної діяльності людини, суспільства, держави, усіх соціальних інститутів. Її головною метою є дотримання прав людини, що виражається в здатності та вмінні протистояти реальним і потенційним загрозам; контрольна. Її суть полягає у використанні законодавчо-нормативних актів для дотримання соціальної безпеки. По-друге, логічним є тлумачення соціальної безпеки як виду безпеки, що вивчає найбільш загальні властивості явищ взаємодії людей між собою, з одного боку, і явищ, що випливають із цього процесу, – з іншого, окремі види чи сторони яких вивчаються спеціальними видами безпеки (політичної, економічної, екологічної, інформаційної). Диференціація цих видів безпеки не лише не виключає, але, навпаки, потребує виокремлення «генералізуючого» виду безпеки. Ця теза ґрунтується на тому, що там, де є низка явищ, що розділяються на декілька видів, повинен бути вид, який вивчає узагальнюючі властивості цього роду явищ.

Тобто саме для детального вивчення явищ соціальної безпеки необхідна спеціалізація видів; кожен зі спеціальних видів вивчає певний аспект явища людської взаємодії. Але всі ці види як часткові випадки людської взаємодії повинні мати низку спільних властивостей. Їх вивчення потребує «генералізуючого» виду цих властивостей: таким видом є соціальна безпека, що виступає як надійна захищеність життєво важливих інтересів соціальних суб’єктів (макро- та мікрорівнів), збереження й розвиток людського потенціалу, систем життєзабезпечення людей, незмінних цінностей їхнього способу життя, моральної поведінки та діяльності. По-третє, система соціальної безпеки – це сукупність соціальних взаємодій людини, суспільства й держави, що виражається в забезпеченні умов щодо захисту та протидії від реальних і потенційних загроз і небезпек. Система соціальної безпеки покликана надійно захищати суспільно-прогресивні інтереси соціальних суб’єктів, зберігати й розвивати творчі можливості людини, ефективні механізми соціалізації та життєзабезпечення людей, цінності їхнього стилю життя, моральності, постійно підтримувати високу мотивацію громадсько корисної діяльності. Висновки та перспективи подальших досліджень. Уявлення науковців про природу соціаль- ної безпеки є неоднозначними та багатоплановими. Зокрема, проблема безпеки знаходить обґрунтування в працях класиків соціології (О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера, Р. Мертона), а також теоретиків постіндустріального суспільства (У. Бек, К. Поппер). Соціальну безпеку можна окреслити як неоднорідну, багаторівневу систему, що складається з елементів, основними з яких є суб’єкти, об’єкти та підсистема забезпечення соціальної безпеки. Ця система є відкритою, оскільки характеризується обміном із навколишнім середовищем і схильністю до внутрішніх та зовнішніх загроз. Соціальна безпека, як і будь-яка система, намагається зберегти стійкість і стабільність, але для цього потрібно виявити внутрішні та зовнішні загрози й звести їх вплив на цю систему до мінімуму. Перспективними, на нашу думку, є наукові розвідки щодо виявлення та попередження ризиків і загроз соціальної безпеки.