Монадологічне розуміння цивілізацій

У чому ж полягає специфіка монадологічного тлума­чення цивілізації? Передусім – в урахуванні тієї об­ставини, що будь-яка жива істота не «: чимось одинич­ним, а постає як певна множинність; навіть тією мірою, якою вона нам видається індивідуумом, вона все ж зали­шається зібранням живих самостійних істот, які за ідеєю, за сутністю однакові, в явищі ж, однак, можуть бути од­наковими або схожими, неоднаковими або несхожими.

Саме нерозуміння цієї імпліцитної атрибутивної «гомеомеричності цивілізацій як живих індивідів історич­ного процесу не дало змоги трьом китам цивілізаційного підходу – Данилевському, Шпенглеру й Тойнбі – зрозу­міти і. тим більше, послідовно провести цей підхід як прин­ципово нелінійний, а самі цивілізації – як монади історії.

Цивілізація, визначена як самобутній соціокультурний індивід, виникає, що добре показав А. Тойнбі, як пев­на відповідь на виклик середовища, того чи іншого гло­бального етнобюгеоценозу. Вже в процесі становлення цивілізації, в ході відповіді на цей первинний виклик закладається їі геном, сукупність детермінант, що впли­ватимуть на її індивідуальність і розвиток. 1 спромож­на прогресувати цивілізація доти, доки реалізується її геном., доки вона може сприймати все нові виклики дов­кілля і адекватно реагувати на них.

«Біхевіористичний» механізм і основні етапи існу­вання цивілізації через взаємодію «виклик – відповідь» з'ясовано А Тойнбі.

Однак при цьому поза увагою залишається змістова сторона даного процесу, зокрема, – співвідношення су­спільних цілей та ідеалів з реальністю. Між тим, саме цивілізаційний підхід дає можливість розглянути цю проблему по-новому.

За формаційного підходу суспільний ідеал тлумачиться як щось трансцендентне відносно реального істо­ричного процесу. А реалізація суспільного ідеалу – як фінальний акт майбутніх глобальних лінійно-поступаль­них суспільних змін всесвітньо-історичного рівня.

Цивілізаційний же підхід уможливлює розгляд су­спільного ідеалу не як чогось трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної складової перебігу самого реаль­ного цивілізаційного процесу. Причому, не щодо однолі­нійної послідовності на рівні розвитку людства в цілому. а в контексті і з урахуванням своєрідності відповідного культурно-історичного типу. Формування ж і реалізація суспільного ідеалу з неминучим подальшим розходжен­ням між ним і дійсністю та потребою в новому суспільному ідеалі з повторенням циклу постають тут теж перед­усім як внутріцивілізаційні характеристики – ритму самоідентифікації тієї чи іншої цивілізації. Така концептуальна спрямованість ставить перед необхідністю циві­лізаційного аналізу проблем ментальності. «Історик, — констатує М. Блок, – ніколи не виходить, за рамки часу, але змушенний рухатися всередині нього то вперед, то назад він то розглядає великі хвилі споріднених фено­менів, що мандрують у часі з кінця в кінець, то зосереджу­ється на якомусь моменті, де ці течії сходяться ПОТУЖНИМ вузлом у свідомості людей»

З'ясування сутності й ролі ментальності в істо­ричному процесі якраз і уможливлює осягнення своєрід­ності таких вузлів, а отже, – і монадних утворень історії.

І не тільки нелінійності їхньої природи, а й нелінійності поступального руху історії як множини та­ких монад. У цьому плані проникнення в суть не­лінійності усього розмаїття монадних виявів і витворів історії з необхідністю призводить і до зміни погляду на історичний прогрес. Один із засновників цивілізацій­ного підходу М. Я. Данилевський зазначав, що прогрес полягає не в тому, щоб іти весь час в одному напрямі, а в тому, щоб сходити все поле, яке є ареною історичної діяльності людства, в усіх напрямках.

З позицій цивілізаційного підходу як підходу по­слідовно нелінійного, історичний прогрес – не в не­ухильному русі, поступальний характер якого визна­чається через позиції «нижче – вище», «гірше – кра­ще», а в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самови­значення і самоствердження відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні струк­тури і цінності загальнолюдського характеру.

З'ясовуючи і своєрідність цих цінностей і структур, їхню роль у ритміці цивілізаційних процесів, не можна обійтися без урахування не тільки досвіду історико-типологічних порівнянь О. Шпенглера, а й праць, присвя­чених аналізу архетипних утворень (Юнга, Дюркгейна тощо). Адже, такі цінності і структури мають характер своєрідних архетипів і не підлягають зовнішньому екс­портно-імпортному обміну. Кожна цивілізація може їх засвоїти лише самостійно і бути чутливою до конгені­альних, споріднених щодо неї на той час структур і цінно­стей, вже створених раніше іншими цивілізаціями.

Тому відтворення таких інваріантних загальнолюд­ських цінностей у контексті певної цивілізації має свій ритм і реалізується через органічне поєднання засвоєн­ня і творення. У такому зрізі кожна цивілізація в своє­му онтогенезі проходить основні ступені філогенетич­ного шляху людства. І критерієм прогресу виступає в даному разі не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвиненості, самоідентифікації і самореалізації відповідної цивілізації, умовно кажучи, – відстань, прой­дена саме нею по шляху опредметнення свого геному і водночас по шляху відтворення та збагачення загаль­нолюдських цінностей і інваріантних структур культури.

Таке розуміння історичного прогресу має не протисто­яти іншим, наприклад формаційному, а доповнювати їх. Однак у даному разі вже не цивілізація припасовується іззовні до, скажімо, формаційної послідовності. Навпаки, формаційні особливості постають як внутрішні, інваріантні, архетипні характеристики певної цивілізації, притаманні тій лише тою чи іншою мірою і в контексті інших архетипів.

Осягнення найзагальніших і найглибинніших тен­денцій історичного процесу, його своєрідності, співвідно­шення єдності та розмаїття, повторюваності й неповтор­ного, універсального і локального в історії, проблема її сенсу, початку, спрямованості й кінця завдання тієї галузі людських знань, що носить назву філософії історії. Історичний процес багатоманітний і мінливий, відповідно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, у руслі різних напрямків, призводило до фор­мування, утвердження та зміни основоположних пара­дигм історичної свідомості.

Основних напрямків філософського тлумачення історії три: прогресистський, регресистський і цикліч­ний; основних парадигм дві: класична і некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас. першим кон­турним абрисом некласичної парадигми історичної реф­лексії є марксистська інтерпретація історії як природ­но-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій. З'ясування своєрідності цивілізацій як ці­лісних, відносно автономних і локалізованих у соціаль­ному хронотипі культурних утворень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис некла­сичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є одним з дієвих засобів розробки, обґрунтування і реалізації нелінійного підходу до осягнення та адек­ватного відображення розмаїття людської історії.

Запроваджений у середині XVIII ст. французькими гуманітаріями термін «цивілізація» вживався досить тривалий час у контексті традиційно-класичного, лінійно­го тлумачення історії. Спочатку – для позначення про­цесу переходу від варварського до культурного, цивілі­зованого суспільства. Пізніше – вже для найменуван­ня самого цього суспільства, уособленням якого поста­вало для філософів та істориків Європи до другої по­ловини XIX ст. суспільство західноєвропейське. Лише з цього часу започатковуються – спершу поодинокі, а з плином часу й дедалі чисельніші – спроби подолання моноцентричного (байдуже прогресистського чи регресистького, європо- чи азіацентричного) розуміння всесвітньоісторичного процесу і розробки принципово іншого, нелінійного осмислення історії. Класичними представ­никами такого, некласичного розуміння історичної реаль­ності і є передусім прибічники цивілізаційного напряму в світовій історії філософії кінця XIX – першої полови­ни XX ст.: М. Я. Данилевський, О. Шпенглер та А. Тойнбі.

Історичний шлях людства за такого підходу постане як однолінійний і неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта – людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів, багатолі­нійний, поліцентричний багатомірний процес надсклад­ної конфігурації, перебіг якого аж ніяк не може зводитись до сукупності змін поступального характеру. Циві­лізації виступають у даному разі як своєрідні макро-індивіди історії, в кожному з яких фокусується, відтво­рюється, уособлюється відповідною мірою і специфіч­ним саме для нього чином увесь всесвітньоісторичний процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні мо­нади загальноісторичного рівня, відмінності між якими спричинюють багатоманітність, невичерпність і не­скінченність людської історії. Відповідно докорінним чином переосмислюються, помітно конкретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування суспільного прогресу. Прогрес вбачається за нелінійного розуміння історії не лише в невпинному і нескінченному просуванні в одному й тому ж «оптпмізуючому» напрям­ку одного, уніфіковано тлумаченого надсуб'єкта за век­тором «від менш досконалого – до досконалішого'', але не меншою мірою – у саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні і самоздійсненні кожною з цивілі­зацій своїх, лише їй притаманних задатків, здатностей, здібностей і можливостей. І завдяки цьому – в одно­часній актуалізації, відтворенні та відкритті для себе заново, збагаченні своїм, властивим саме для відповідної цивілізації, екзистенційним досвідом філогенетичних загальнолюдських, архетипних структур і цінностей, які в онтогенезі кожної з цивілізацій збагачуються новими й новими смисловими відтінками.

Контрольні запитання

1. Що є предметом філософії історії?

2. Хто і коли запровадив поняття «суспільно-еконо­мічна формація» та заклав підвалини формаційної теорії історичного процесу? В яких основних значеннях вжи­вається термін «формація»?

З Чим відрізняється класичне філософське розумін­ня історії від некласичного?

4. Що таке цивілізація?

5. Які зміни відбуваються у цивілізаційному підході до історії з переходом філософії історії на некласичний етап розвитку?

6. Як співвідносяться формаційний та цивілізацій-ний підходи до історичного процесу в контексті сучас­ної філософії історії?

 

Теми рефератів

1. Філософія історії та історична наука: спільні риси і відмінності.

2. Прогресистська філософія історії та історична дійсність.

3. Регресистський напрямок філософії історії і про­блема «кінця історії».

4. Античні та західноєвропейські філософські кон­цепції історичного кругообігу: порівняльний аналіз.

5. Теорія суспільно-економічних формацій і реалії сучасного історичного процесу.

6. Універсалізм і монізм як парадигми класичного філософського осягнення всесвітньої історії.

7. Зміна парадигм історичної свідомості в некла-сичній філософії історії.