Світогляд як духовно-практичний феномен

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В. І. Шинкарука, В. П. Іванова, М. В. Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляєть­ся іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не оз­начає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сфор­мувати світогляд. Це – просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні. закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світо­гляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних влас­них проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засво­єння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької кон­цепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнай­ство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що мож­на за допомогою абсолютного знання іззовні формува­ти особистість, спричинила до появи репресивної педаго­гіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу «не хочеш – примусимо».

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світо­гляд може мати місце лише там, де є «само», тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконален­ня, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування націо­нальної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон’юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина – в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти ло­яльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеп­лення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін «світогляд» не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, – це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, – а як активне самовизначен­ня людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд є системою принципів, знань, ідеалів, пере­конань, ціннісних орієнтацій, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального суб'єк­та. Світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спо­нукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світо­сприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К. Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окре­мих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоції, почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному пред­ставлені у різних світоглядних системах і спричиню­ють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світо­відчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світо­гляд поділяється на життєво-практичний, тобто здо­ровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і е філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах жит­тєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих сис­темах, в основі яких лежить певний категоріальний апа­рат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність пере­конання. Це – ядро світогляду, оскільки саме переко­нання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у прак­тичну діяльність.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні жит­тєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вва­жає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й світ ідеалів, цілей і спо­дівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Ще. раз підкреслимо, що світогляд – не просто уза­гальнене уявлення про світ, а форма суспільної само­свідомості людини, вузловими категоріями якої висту­пають поняття «світ» і «людина». Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існу­вання, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Найбільш вивченими історичними типами світогля­ду є міф, релігія та філософія.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправ­да, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е. Кассірер спробував осягнути світ «зсередини» відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадця­тому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Най­помітнішими стали праці Д. Фрезера та К. Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції – О. Ф. Лосева та інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антро­поморфізм, тобто ототожнення природних сил з люд­ськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил при­роди (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особ­ливо характерно для античної міфології. Міф є істо­рично першою формою самосвідомості, котра відокре­милася від практики. Тут криються витоки його антро­поморфізму. Для міфологічного світогляду характер­ним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної осо­би, переконаної у наявності спільного предка – тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування вия­вились надзвичайно практичними, через те, що цементу­вали індивідів у родову цілісність, а отже, були життє­вою силою. Власне в цьому і полягає головне призна­чення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світо­гляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Фор­мально майбутнє начебто обернене у минуле, але на­справді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і май­бутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу тра­диції, а як наслідок – панування циклічної моделі істо­ричного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропо­морфний, то неминуче формування анімістичної карти­ни буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюд­нення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світо­відчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспіль­ство – це дитинство людства, і цій стадії міг відповіда­ти світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше по­встання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за ди­тинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що поро­дило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому ви­падку це стимулює процес художньої творчості (зга­даймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршо­му – породжуються ідеологічні міфи, що наклали жор­стокий відбиток на життя людства у XX столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогля­ду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність лю­дини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний Та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах «язицьких релігіях» і боги) живуть у феноме­нальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає го­ловним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу жит­тя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є кри­терієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'яз­ку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігій­ної творчості, яка в історії виступала джерелом, потуж­них зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовід­чуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світо­гляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтова­ним почуттям, вона переживається і підживлює віру Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: «Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкува­ти і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру. щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного... Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, – та припиняться, хоч мови існу­ють, – замовкнуть хоч існує знання, – та скасується» (Кор., 13, 1-3).

Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду ста­новить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігій­ний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтерна­тивою