Тема 1: Філософія як світоглядне знання, її предмет, структура та функції.

Тема 1: Філософія як світоглядне знання, її предмет, структура та функції.

План

1. Наведіть різноманітні, найбільш поширені визначення поняття «філософія», вказавши при цьому використані підручники та словники. Поясніть багатомірність існуючих визначень філософії.

2. Використовуючи хрестоматію з філософії, наведіть декілька висловлювань відомих філософів про сутність та значення філософії. Викладіть власні думки з цього приводу.

3. Розкрийте поняття та зміст предмету філософії, його еволюцію на різних етапах історичного розвитку суспільства.

4. Дайте характеристику основним функціям філософії, покажіть їх взаємозв’язок і взаємообумовленість.

5. Назвіть і дайте коротку характеристику основним структурним розділам філософського знання.

 

1) Філософія (любов до мудрості) - це теоретично структурований світогляд, що вивчає світ в цілому і намагається його пояснити в цілісності.

Філософія - особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

Філософія – це навіть не форма суспільної свідомості, це дещо більше. Якщо кажуть, що світопереживання можна виразити у звуках, то філософія – це світопереживання, виражене у поняттях. Філософія наближена і до релігії, і до мистецтва, вона певним чином об’єднує різні напрями. (Микола Кисельов)

Філософія (від греч. phileo - люблю, sophia - мудрість, philosophia - любов до мудрості) - особлива форма суспільної свідомості і пізнання світу, що виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття, про найбільш загальні сутнісні характеристики людського відношення до природи, суспільства і духовного життя в усіх їх основних проявах.

Філософія (греч., букв.- любов до мудрості, від - люблю і - мудрість) - форма суспільної свідомості; вчення про загальні принципи буття і пізнання, про відношення людини до світу; наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Філософія - форма суспільств. свідомість, спрямована на вироблення цілісного погляду на світ і на місце в нім людини і що досліджує витікаючі звідси пізнавальне, ціннісне, этич. і эстетич. відношення людини до світу.

Філософія - особлива форма суспільної свідомості і пізнання світу, що виробляє систему знань про підстави і фундаментальні принципи людського буття, про найбільш загальні сутнісні характеристики людського відношення до природи, суспільства і духовного життя.

 

2)а) Гегель вважав основою всіх явищ природи і суспільства абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — ''світовим розумом'', ''світовим духом'', ''абсолютною ідеєю'', які нібито існували ще до матеріального світу.

б) Аристотель розрізнює першу й другу філософії. Перша філософія, або метафізика, належить до всього того, що перебуває над природою. Фізика, або природа, складає другу філософію. Природа не співпадає з сущим, оскільки суще стоїть вище за природу. Предмет першої філософії – "суще як таке". Вона вивчає в цілому причини й начала всього сущого. Аристотель називає ці причини вищими, а начала першими.

в) Філософія для Платона – це не лише пізнавальний процес, але й прагнення душі до надчуттєвого світу ідей, і тому вона тісно пов’язана з Любов’ю. На думку Платона, не займаються філософією лише Боги або цілком неосвічені люди, які самовпевнено вважають, що знають все. І, навпаки, філософією займаються лише ті, хто відчуває потребу в знанні й охоплений бажанням пізнати мудрість. Цю напругу, породжену нестачею знання й величезним бажанням його, Платон визначає як Ерос, Любов, прагнення Краси, яку він розумів як порядок і гармонію.

в) Серцем філософії св. Фоми є метафізика, філософія буття. В кожному бутті він розмежовує сутність (essentia) і існування (esse). Для нього кожна річ через існування дотикається Бога. Але для існування всіх речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. В ньому немає різниці між сутністю й існуванням, тому що сутність цього дещо є існування (essentia = esse). Це ядро будь-якого існування, існування за сутністю, св. Фома називає Богом.

г) Філософські погляди Боеція в цілому характеризуються еклектичністю, поєднанням вчень Платона, Аристотеля, неоплатонізма і стоїцизма.
Філософія алегорично зображена Боецієм в першій книзі "Розради" як прекрасна дама, яка явилася йому, коли він знаходився у в'язниці. Він пізнає у величній незнайомці свою годувальницю, в домі якої перебував з дитинства: то була філософія. Філософія просвіщала, втішала і зцілювала Боеція. Її медикаменти – знання та ідеї, а єдиний метод лікування – логічні міркування в поєднанні з поетичними образами.

д) Специфічна Кантівська філософія, що заклала основи усієї німецької класичної філософії, сформувалася в так званий критичний період, після публікації ним трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781 г), "Критики практичного розуму" (1788 г), "Критики здатності судження" (1790 г). Усі ці роботи пов'язані єдиним задумом і є послідовними східцями обгрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант іменував свою філософську систему).

Поняття та зміст предмету філософії

Зміст будь-якого знання відображає певний предмет, під яким розуміється все те, що має властивості, які перебувають у відносинах між собою.

Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то неважко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми "людина - світ", яка має багато проявів, модифікацій: "суб'єктивне-об'єктивне", "матеріальне-духовне", "природа-суспільство" тощо. Проблема "людина-світ" виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова направленість, з орієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і виступає основним питанням філософії. "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття..."

Визначення предмета філософського знання: Космос та Людина простежується в процесі всього розвитку культури. Філософія Середньовіччя ще продовжує традицію античності, вважаючи будову (порядок) космосу предметом філософії. Альтернативою трактуванню предмета філософії в Середньовіччі є погляди гуманістів-мислителів епохи Відродження, які виступили проти космічної орієнтованості філософів Середньовіччя, вважаючи її культурним ретроградством, що спотворювало античне розуміння філософії як науки про людину.

Філософія – це система поглядів на світ, суспільство, місце Людини в світі та суспільстві. Тому розуміння світогляду, насамперед, пов’язувалось з філософськими поглядами, хоча й не зводилось до них. Поняття світогляду охоплює ширше коло явищ, аніж поняття філософії, їх співвідношення можна схематично уявити у вигляді двох концентрованих кіл, де велике коло – світогляд, а менше, що входить у велике коло – філософія.

 

Основні функції філософії

Філософія виконує методологічну функцію.

Філософія узагальнюючи висновки спеціальних наук, обєднуючи їх на основі своїх філософій і методів пізнання - виконує інтеграційну функцію.

Філософська система не тільки висуває й обгрунтовує теоретичні положення, але й інтепретує їх, дає оцінку, формує систему цінностей. У цьому полягає аксеологічна функція філософії.

Піддаючи критичної оцінці те, що не відповідає філософській системі філософія виконує свою критичну функцію.

Спілкування і передачу інформації здійснює комунікативна функція філософії.

У такий спосіб очевидно, що філософія має в даний час чимало значимих функцій, проте можна виділити з них основні функції філософії:
- теоретико-пізнавальна функція;
- пізнавальна функція;
- оцінна функція.

Пізнавальна функція

У всі історичні епохи філософія і наука йшли рука об руку, доповнюючи один одного. Багато ідеалів науки, такі як доказовість, систематичність, перевірюваність висловлювань, були спочатку вироблені у філософії. У філософії, як і в науці, досліджують, як одні висловлення підтверджуються іншими. Але там, де наука роз'єднує, філософія об'єднує, для неї не характерно дистанціювання від якоїсь сфери буття людини. Йде, і ні на мить не зупиняється процес обміну ідеями між філософією і наукою, що породило прикордонні між наукою і філософією області знання (філософські питання фізики, математики, біології, соціології.

Безпосередньою метою науки є опис, пояснення і пророкування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення, на основі законів що нею відкриваються. Філософія завжди в тієї або іншого ступеня виконував стосовно науки функції методології пізнання і світоглядної інтепретації її результатів. Філософію об'єднує з наукою також і прагнення до теоретичної форми побудови знання, до логічної доказовості своїх висновків.

До всього іншому відмінністю філософського знання від інших є те, що філософія - єдина з наук пояснює що таке буття, яка його природа, співвідношення матеріального і духовного в буття.

Оцінна функція

Кожна наука вивчає своє коло проблем. Для цього виробляє власні поняття, що застосовуються в суворо визначеній області для більш-менш обмеженого кола явищ. Проте, жодна з наук, крім філософії не займається спеціальним питанням, що таке «необхідність», «випадок», і т.д. хоча може використовувати їх у своїй області. Такі поняття є гранично широкими, загальними й універсальними. Вони відбивають загальні зв'язки, взаємодії й умови існування будь-яких речей і називаються категоріями. Основні задачі або проблеми стосуються з'ясовування відношень між людською свідомістю і зовнішнім світом, між мисленням і навколишнім нас буттям. Цікаво і те, що хоча більшість людей дуже слабко уявляє, що ж таке філософія, саме це слово достатньо часто зустрічається в їхніх розмовах.

План

1. Назвіть особливості виникнення та існування двох історичних типів філософської культури: східної та західної парадигм.

2. Складіть схему основних етапів розвитку античної філософії, визначивши при цьому, до яких філософських шкіл належить найбільш відомі філософи Давньої Греції та Риму.

 

1) Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі карб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (побудована на спільному корені — давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською філософією та індійською й китайською суттєва.

Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігійними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією.

Даосизм і конфуціанство в Китаї, виникнувши як філософські системи, трансформувалися в релігійні течії. У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов´язана з релігією, а протягом усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокремлена від міфології.

Європейська філософська традиція тісно пов´язана з наукою. На Сході такого зв´язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії — вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб´єктів філософування. В Китаї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом.

Крім того, школа в європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націленою на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв´язок: філософія — наука — техніка. Остання і є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння світом.

Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодіння внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, практики морального самовдосконалення тощо.

Ці особливості філософських традицій можна пояснювати специфікою духу, психології народів Європи й Азії, але тоді постає запитання: чим зумовлена ця специфіка? Найприйнятнішим є соціально-економічне пояснення цих відмінностей.

Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмінність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у східній та західній філософіях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували, що філософія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу.

Єдність різних філософських традицій, яка дає підстави вважати їх саме філософіями, виявляється в тому, що всі вони тяжіють до раціонального (заснованого на розумі) пояснення світоглядних проблем. І структура порушуваних проблем (онтологічна, гносеологічна, етична, соціальна), практично однакова.

План

1. Назвіть основні проблеми, вирішенням яких займалась філософія Середньовіччя.

2. Дайте характеристику трьом основним етапам розвитку середньовічної філософії.

3. У чому полягає "боротьба" між номіналізмом та реалізмом?

4. Чому епоху XVI-XVII ст. називають "епохою Відродження"?

5. Доведіть антропоцентричний та гуманістичний характер філософії епохи Відродження.

 

1) На відміну від грецької філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.

В середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.

 

План

1. Яка відмінність між емпіризмом, раціоналізмом та сенсуалізмом?

2. Що таке Просвітництво і які ідеї воно висувало? У чому полягає зв'язок Просвітництва з епохою Відродження?

 

1) Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання - чуттєвості та розуму - він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Раціоналізм (від лат. «ratio» — «розум») — цілісна гносеологічна концепція, згідно з якою істинним началом буття, пізнання та поведінки людей є принципи розуму. У філософію термін «розум» перейшов з теології, де ним позначали такий напрям, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від всього, що не може знайти розумового пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу. Філософський раціоналізм своїм корінням сягає античності: до вчення Сократа про ототожнення істини і моралі, до вчення Платона про ідеї як істинні субстанції дійсності, до вчення Аристотеля про космічний розум як всезагальну умову буття і мислення.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання - це сила».

Античний раціоналізм був трансформований у середньовічну теологію, яка поєднала ідею божественного розуму як смислу і першопричини світового буття з вченням про надрозумність божественної волі, її неосяжність та непізнаваність людським розумом.

Тенденція звеличення людського розуму, яка була притаманна гуманізму Відродження, зустріла страшенний опір ідеологів Реформації, які вбачали у філософському раціоналізмі загрозу істинній вірі. Але їхнє ставлення до розуму було неоднозначним: з одного боку, вони заперечували філософський раціоналізм, з другої - підтримували ідею активної участі розуму у богопізнанні, оскільки предметом природознавства був світ як божественне творіння, яким управляв Бог у кожний момент свого існування. Це звільняло науку від догматичного контролю з боку теології та сприяло розвитку наукового раціоналізму.

Сенсуалізм (лат. sensus - відчуття, почуття) - напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як у Локка, який стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він піддав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу - «вроджені». Локк категорично не погоджується з цим. Всі ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній - чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній - самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам'яті тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії - діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий «внутрішній досвід» не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального - понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася.

Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

 

План

1. У чому суть "коперніканського перевороту" у філософії, здійсненого І.Кантом?

2. Що таке категоричний імператив І.Канта? Назвіть вихідні принципи етики І.Канта.

3. Що таке "речі в собі" і "речі для нас"?

4. Назвіть основні проблеми, які знаходились у центрі уваги філософських досліджень Ф.Шеллінга?

5. Що таке "абсолютна ідея" і "абсолютний дух" у філософії Г.В.Ф. Гегеля?

6. Що, на Вашу думку, залишається цінним у марксистській філософії з позицій сьогодення?

 

1)"Коперніканський преворот" І.Канта у філософії.

Іммануї́л Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг — 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначущі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив.

Перший період Канта творчості (до кінця 1760) характеризується переважанням природничо-наукових інтересів. У 1754 у статті «Дослідження питання, чи зазнала Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого виникнення» розглянув систему Земля — Місяць і зробив висновок про те, що приливне тертя повинно уповільнити обертання Землі навколо осі. У праці «Загальна природна історія та теорія неба» (1755) виклав свою космогонічну гіпотезу, відповідно до якої планети і Сонце виникли із хмари розсіяної матерії, що займала колись весь простір Сонячної системи.

Докритичний період.

В цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.

В «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи.

Зробивши припущення, що "не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою", Кант доходить висновку, що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. Таким чином Кант зробив своєрідний "Коперніканський переворот" у філософії з якого і почалась класична німецька філософія.

Проте, зробивши вихідним пунктом саме пізнання, а не предмет, суб'єкт, а не об'єкт, Кант обирає альтернативу щодо своєї дотеперішньої орієнтації думки орієнтацію - ідеалістичну. Він називає свою позицію у філософії -"критичний ідеалізм".

З того, що будь-яка загальність і необхідність наших пізнавальних зусиль завжди є лише результатом віри, Кант робить висновок, що загальність і необхідність результатів пізнання не залежить від сваволі пізнаючого або від досвіду. Ці результати мають своїм джерелом апріорні (додосвідні) форми чуттєвості та розсуду.

Категоричний імператив Канта допущений лише остільки, оскільки він сам себе скасовує: він наперед «знято» і заздалегідь прийнятий в аспекті його неавтономного. По Канту, борг - одностороння і тривка цільність --реальна альтернатива моральної м'якотілості і протистоїть останньому, як принциповість - компромісів, як суворість - розпливчатості і невизначеності, в'ялість і потуранню, як аскетизм - гедонізму,як послідовність - половинчастості, як рішучість --безхарактерності.

3) "Речі в собі" і "речі для себе"

Предмет пізнання, вважав І. Кант, є таким, яким він уявляється суб´єкту. Така постановка питання призводила до суб´єктивістського розуміння процесу пізнання, відповіддю до якого пізнання саме створює свій об´єкт, а не відображає в дійсності, що існує поза і незалежно від нього. У Канта те, що пізнається, не існує незалежно від пізнання, а те, що незалежне від суб´єкта, який пізнає, виключається зі сфери пізнання. Так у нього виникли непізнаванні "речі в собі". Пізнаванні лише явища ("речі для нас"). Між "речами в собі" і "речами для нас", отже, — прірва.

Кант — непослідовний і суперечливий. З одного боку, міркував він, "речі в собі" впливають на пашу чуттєвість і викликають відчуття, з яких утворюються досвід, знання, а з іншого — чуттєві сприйняття не розглядаються як відображення "речей у собі", тому що непізнаванні. Заперечуючи пізнаванність "речей у собі", стверджуючи, що пізнання, як би далеко воно не просунулося, не наближає нас анітрохи до "речей у собі", Кант, проте, наголошував, що "речі в собі" виявляють себе в явищах. Тому безглуздим є твердження, нібито явища існують без того, що є.

Витоки помилок І. Канта полягають у відриві ним явищ від "речей у собі". Однак його філософія, незважаючи па агностицизм, вела до виникнення питання про реальний зв´язок "речей для нас" і "речей у собі". Змістові суперечності, що містять у собі спроби подолання обмеженої, однобічної постановки тих або інших проблем, є не просто вадою, а в певному значенні навіть їх перевагою. У полеміці проти споглядальної гносеології і спекулятивно-ідеалістичної метафізики, у своїх спробах перебороти протилежність раціоналізму і емпіризму, осмислити дійсну єдність раціонального і чуттєвого, Кант підходив до постановки корінних діалектичних проблем теорії пізнання. Кант був першим філософом, який виступив проти споглядального тлумачення процесу пізнання. Йому належить ідея про те, що теоретично нерозв´язані проблеми можна вирішити практично.

Заслугою І. Канта є його вчення про антиномії — суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютного, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі", також застосовується до пізнання "речей для нас", де е тільки минуще, скінченне й обумовлене. Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не має початку в часі і нескінченний в просторі.

2. Кожна складна субстанція утворюється простими. — Жодна річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає нічого простого.

3. Причинність за законами природи недостатня для пояснення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за необхідністю.

4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність, як його причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу як його причини ні в ньому, ні поза ним.

І. Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він довів об´єктивну необхідність суперечностей у самому змісті теоретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб´єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалектики об´єктивної дійсності. Яким, за І. Кантом, є механізм процесу пізнання? Щось невідоме — "річ у собі" — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Розташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприйняття. Сприйняття мають індивідуальний і суб´єктивний характер. Загально значущість, і в цьому розумінні об´єктивність, сприйняттю надають категорії розсудку.

Отже, розсудок конструює предмет пізнання. Рушійним стимулом розсудку є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього безумовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина приходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсолютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. Кант розумів ідеї як уявлення промету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у нього регулятивні функції, спонукають розсудок до діяльності, керують ним.

Світ "речей у собі" відкривається, за вченням філософа, "практичному розуму", який виконує в нього функцію керівництва вчинками людини, тобто встановлення меж моральної дії.

План

1. Який період у філософії ми умовно називаємо сучасною світовою філософією?

2. Визначте і дайте стислу характеристику основним напрямам та течіям сучасної світової філософії.

3. Визначте основні філософські засади позитивізму, неопозитивізму та постпозитивізму.

4. У чому сутність еволюції релігійної філософії ХХ ст.?

5. Що є спільним для основних напрямків та течій сучасної світової філософії?

 

Сучасна світова філософія

Наша епоха — це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого — йде еволюція капіталізму, в якій разом з тим проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається не в гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ - украй складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу — науково-технічна й інформаційна революція, які розпочалися ''новітньою революцією в природознавстві'' на зламі XIX і XX століть. Відкрилася ''неминучість дивного світу'' (назва відомої книги Д.Граніна), необхідність корінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і грізні небезпеки - екологічні катастрофи і, навіть, (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю — по-новому осмислити свою одвічну проблему ''людина і світ'' і при цьому визначити своє відношення до ''класичної'' філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Цій філософії були властиві віра в розум - не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

 

2) Новітня наукова революція порушила ''класичну'' галілеївсько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо ж катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експерименти з встановленням тоталітарних, репресивних режимів, невдача ''розвинутого соціалізму'' і розвал Радянського Союзу) підірвали ''благодушну'' віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), ''предтеча'' цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у ''світовій волі'', первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.

Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, втлумачив ''світову волю'' як ''волю до влади'' і став співцем ''надлюдини'', що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває ''по той бік добра і зла''. Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви ''філософії життя'' і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, Л.Клагес, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як ''життя'', яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість (''потік''). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через ''відчуття''.

Якщо ''класична'' філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в ''кінці віку'' (відомий французький вираз ''fin de siecle'') і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель 3.Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.

Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман (1842—1906) створює свою ''філософію несвідомого''. Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей: '