Об’єктивно-ідеалістична філософія Г. В. Ф. Гегеля, його система та метод.

Вчення Г.В.Ф. Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля в тотожність буття та мислення. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, яксистема логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям"абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї - це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці діалектичного методу. Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення. Перша - розсудок. Друга -негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка - спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення. Тому логіка збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення. Аналізуючи поняттякількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегельприходить до категорії міри. Міра - це єдність якості і кількості.

Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зоруГегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і його розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза -антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення).

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка у Гегеля - це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому вона є царством розсудку.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування. У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв'язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує. Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології,ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух -людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія),вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності". Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав "хитрістю розуму" (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина - деспот, у другому - вільна певна група, в третьому -вільні всі.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система - незмінності існуючогостану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

 

44. Вивчення речей, предметів об'єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого — кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об'єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.

Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне — це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: "Іван є людина". Вже тут є діалектика одиничного і загального. "Іван" — одиничне. "Людина" — загальне. "Іван" має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об'єктивно пов'язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково — в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття "особливе", яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе — це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова рослина — особливе;

рослина взагалі — загальне. Поняття "злакова рослина" є загальним у відношенні до поняття "пшениця". В свою чергу поняття "злакова рослина" є одиничним стосовно поняття "рослина взагалі".

Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні, індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. "Івану" як людині притаманні загальні риси:

наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але "Іван" може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.

Як взаємопов'язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідума, особу, формує їх — загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна свідомість — це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками, ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається зворотний процес — індивідуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.

Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця — це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця — результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

У живій природі такий взаємозв'язок можна простежити на прикладі взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (індивідуальний розвиток). І навпаки, онтогенез (індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості, котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку, передаються ним у спадок всьому роду.

Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об'єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб'єктивізму, до помилковості.

Методами вивчення, з'ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення грунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв'язок і єдність, то такий зв'язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, — результат індукції.

У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного — наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з'ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання — загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що "той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове".

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом "дурної нескінченності" — скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ — до суб'єктивізму. Інколи особливе, що об'єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах — онтологічному, гносеологічному і логічному.

Зробимо загальний висновок: категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок з практикою, історичність, рухливість.

45. Загальна характеристика некласичної філософії Під некласичної філософією прийнято розуміти сукупність розрізнених філософських течій, які з'явились у Західної Європи о 19-й ст. поза межами німецької класичної філософії. Остання, проте, має саме прямий стосунок до виникнення цих течій, оскільки вона самим фактом присутності і сфери впливу на уми сучасників, стимулювала критичне ставлення й прагнення її подолання. Починаючи з епохи Відродження і Нового часу й до середини 19 ст. у Європі складалася і міцнішала традиція раціональної філософії, знайшла свою остаточну оформлення в філософських системах представників німецької класичної філософії, передусім І. Канта і Р. Гегеля. Реальна історія 18 та19 ст., проте, не затребувала цю філософію: піднесений на її вершину людських цінностей розум виявився нездатним як пояснити, і запобігти дисгармонію і хаос, котрі почали змістом життя. Разом з крахом Наполеоновской Франції на початку 19 ст. були осоромлені високі ідеали епохи Просвітництва (розуму); 30-40-і р. р. у Німеччині й Франції різко загострилася класова боротьба, обозначившая непримиренні позиції з суспільстві. Цей розкол збільшився до кінця 19 ст. і вилився в спробу корінного перебудови самих основ економічної і суспільної практики (Паризька Комуна в 1871 р.). Франко- Прусська війна 1870- 1871г. р. винесла свій вирок духовних цінностей епохи розуму. Прогрессистские ілюзії у майбутнє золотого століття вони були розвіяні. Іншим чинником, оттеснившим німецьку класичну філософію, стала революція в природознавстві і промислова революція. Тріумф хімії, створення теорії збереження енергії, відкриття Фарадеем электро-магнитной індукції, Ампером- теорії магнетизму; до кінця 19 в. відкриття радіоактивності, рентгенівських променів та інших. було неможливо залишитися непоміченими громадським свідомістю. Усе це відбувалося і натомість інтенсивного застосування знань на модернізацію виробництва та технічних новацій. Світ змінювався очах: перша залізниця, перший автомобіль, перші досліди повітроплавання, електричний телеграф і електрична лампочка, потім- телефон, радіозв'язок й багато іншого. Техніка агресивно вторгалася у духовну життя, завойовуючи у ній провідні позиції. Європеєць втягнуто у цей процес; наука і ставали ціннішої “філософією”, бо їх використання обіцяло нові блага. Привертає увага фахівців і ту обставину, як демографічний вибух, що стався в Європі. Коли у період із шостої в по 1800 р. населення Європи не змогло перевищити 180млн. людина, то починаючи з 1800г. по 1914г. воно досягло 460 млн., тобто зросла більш, ніж у 2, 5 разу. Прихід маси на арену історії ознаменував це й усунення акцентів у культурі. Класична філософія не могла матимете успіх поза університетських кафедр. Динамічний 19 століття, як нам бачиться, ламав багато звичні уявлення людей. Разом з райдужними надіями були й тривожні передчуття, і справдилися побоювання, і переляк перед невідомим. Усе це загострювало інтерес до суто людським формам життя, про які раціональна філософія змовчала. Течения, які становлять зміст некласичної філософії, саме- екзистенціалізм, ідеї А. Шопенгауера, “філософія життя”, прагматизм та й позитивізм, попри відданість науці, досвіду, корисності,. тощо. по суті є иррационалистическими. Залишити розуму, його заперечення як духовної цінності є суттєва риса некласичної філософії. Інша її спільна риса плюралізм (множинність) концепцій, ідей, підходів, течій, своєрідна “різноголосиця” серед філософів. Сенс те, що відбувається можна зрозуміти в тому разі, якщо чути всіх разом, а чи не окремо кожного їх. Некласична філософія знаменувала собою більшої уваги людині, спробу побачити його в усій складності його багатогранній натури. У цьому полягає її гуманістичний зміст. Екзистенціалізм З. Къеркегора Основоположником цього філософського течії є Сьорен К'єркегор (1811-1855). Він народився Копенгагені, у ній заможних батьків; його виховання здійснювалось у дусі суворих християнських канонів протестантського штибу. Хилый і болісний хлопчик, Сьорен в шкільні роки піддавався численним глузуванням із боку кривдників. Після закінчення школи сімнадцятирічний К'єркегор був зарахований студентом теологічного факультету Копенгагенського університету, проте теологія не захоплювала його. Він уже цікавився естетикою, й у остаточному підсумку навчання його затяглася аж десятиліття. У К'єркегор був схильний вести неупорядоченный, богемний спосіб життя. Серйозним епізодом у його біографії стала несподівано расстроившаяся заручини з юної дівчиною, до якої він плекав ніжні почуття. Незабаром пішли смерть батька, матері, всіх сестер і двох братів. У цих життєвих негараздів він замкнулося у собі, вів суто самотній спосіб життя, хоча й забезпечений, отримавши спадщину. Усе це каже через те, що Серен К'єркегор мав особистий досвід душевного дискомфорту, глибоких переживань, що також можливе зумовило її загострене відчуття самітності й невпевненості, що виразилося у філософії екзистенціалізму. З. К'єркегор однією з перших звернув увагу до глибинні пласти людської душі, яскраво показав притаманні їй протиріччя; його філософія вторгається до сфери психології, а психологія — до сфери філософії. Слово екзистенціалізм походить від латинського слова existentia, що означає існування. Тут, проте, ідеться виключно про про духовної боці свого існування. Для ідеї К'єркегора важливо пам'ятати його ставлення до філософії Гегеля. Умозрительная філософія Гегеля, має у своїй основі раціональне мислення, представляється двумерной; тоді як філософія К'єркегора, вводящая екзистенціальне мислення та переживання бачиться як третє, об'ємне вимір, хіба що достраивающее загальне полотно буття. Вважають, що К'єркегор уникнув Гегеля до Иову. Тут мають на увазі те, що абсолютний пріоритет загального як світового духу, і чистої думки у філософії Гегеля був “зміщений” пріоритетом одиничного як душі простої людини, узагальненим чином якої виступила біблійний герой Іов. (Див. Книгу Іова. Старий заповіт). Роботи К'єркегора: “Страх і трепет”, “Поняття страху”, “Хвороба до смерті”, “Або- чи” та інших. засновані на ідеях протестантській догматики і мають антигегелевскую спрямованість, хоча у них багато запозичене у Гегеля, наприклад діалектичне бачення духовного світу. За відправний пункт в міркуваннях К'єркегора є Біблійна історія первородного гріха. Адам і Єва, як відомо, порушили заборона Бог і погода вкусили плід від дерева пізнання. Як бачить цю ситуацію К'єркегор? У цьому вся він бачить якийсь якісний перегонів, саме- перехід від незнання до знання. Адам і Єва, як наші далекі прабатьки, здобули волю і Божий. Цей перегонів слід розглядати як поворотний пункт у долі людства (і як людини), як початок всесвітньої історії. У основі переходу від незнання до знання лежить еротичне початок: первородний гріх є порушенням етичного заборони і добровільне підпорядкування гносеологическому забороні. Тепер, з вигнанням Адама і Єви з Раю, усе, що не піддається розуму, вважається неістинним і бути відкинуте як такий. Замість “старого” Бога з'явився “новий” Бог — раціональна істина. Отже, первородний гріх ознаменував перехід від дерева життя (його символом вважається Єрусалим) до древу пізнання (його символ- столиця Стародавню Грецію Афіни, батьківщина раціональної філософії). Вступивши на шлях Розуму і відвернувшись від віри, Адам і Єва, проте, сильно не справдилися. Избегнув одних рамок необхідності- підкорення волі Бога, вони потрапили “в капкан” інших рамок ще більше жорсткої необхідності, бо розум все зводить до пошукам законів і кінцевих причин. Людина опиняється іграшкою до рук природи й суспільства, де з нього панують цих законів і. Інакше висловлюючись, набута свобода обертається несвободою нового штибу. У цьому закладений трагізм людського буття. Диктаторська суть християнської етики, що людині кордону дозволеного, з одного боку, і примус людського духу анонімної історичної необхідністю у філософії Гегеля, з іншого, однаково неприйнятні для К'єркегора. Він проти будь-якого диктату над людським духом. Але духовне життя, як його бачить К'єркегор, дуже складна. Її перипетії розкриваються їм у категоріях “первородний гріх”, “страх”, “трепет”, “свобода”, “розпач”, “надія”, “вина”, “віра”, “безвір'я”, “нескінченне самозречення” т. п. Початком філософії (екзистенціалізму) К'єркегор вважає не подив, як це було у Сократа, а розпач. Воно виникає тоді, коли людина усвідомлює відсутність можливостей. Первородный гріх, породжений бажанням свободи, обертається страхом, перед “Ніщо”, т. до. Бог не з людиною, а далеке від нього. Саме тому страх К'єркегор називає “непритомністю свободи”. Саме в точці духовного самотності й незахищеності людини виникає розпач як усвідомлення своєї приреченості. Пошуки порятунку та породжують філософію. Відчай може відступити в тому разі, якщо блисне удалечині промінь надії. Але це лише тоді, коли через нескінченне самозречення та усвідомлення свою вину людина повертається до Віри. Безверие прирікає особи на одне загибель. Отже, аби здолати кривду розпач, ми повинні відкинути Розум і прийняти Віру, від дерева пізнання повернутися до древу життя. Наведені вище міркування містять одну, дуже важливу думку, яка служить ключем до розуміння суті екзистенціалізму. Мислити у межах екзистенції, по Кьеркегору, означає мати справу з ситуацією вибору. У реальному житті кожен із нас у цій ситуації. Вибір здійснюється з альтернативних можливостей. К'єркегор закликав відрізняти у людині “глядача” (відповідно до Гегеля людина є лише іграшка до рук світової необхідності) від “актора”, який, граючи своєї ролі, цим творить спектакль (реальне життя). Тільки “актор” втягнутий у экзистенцию. Вибір завжди пов'язані з рішенням. Цю процедуру має спиратися наукові, математичні знання, на етичні й естетичні уявлення. Проте завжди по неї шикується конкретна людське життя, і тому абстрактні міркування під час виборів мало допомагають. Цей суб'єктивний елемент часто замінюється апеляцією до наукового знання, логіці й ін., а він же притаманний усім людей і тому важливий їм. Що ж до екзистенції, вона унікальна, тоді як наукове, філософське тощо. п. знання має загальністю. Але саме у силу унікальності індивідуального душевного досвіду (переживання) істина має виключно суб'єктивного характеру, тоді як раціональна істина має загальністю. Екзистенціальна істина формується, по Кьеркегору, на своєму шляху людського життя від сутності для існування. Традиційне що цього руху міститься у теології і це зводиться до гріхопадінню людини. К'єркегор дає психологічну інтерпретацію цій ситуації. Він відокремлює занепокоєння людини перед неминучої смерті причину відчуженості його сутності. Прагнучи віддалити від неминучий кінець, людина не тільки зростає і тим самим додає до своїх переживань відчуття провини й відчаю.
46.Емпіричні дослідження — спостереження і дослідження конкретних явищ, експеримент, а також узагальнення, класифікація та опис результатів дослідження і експерименту, впровадження їх у практичну діяльність людей. Емпіричні дослідження використовуються для відповіді на емпіричні питання, які повинні бути точно визначені згідно з даними. Як правило, дослідник має певні теорії на тему, з якої ведеться дослідження. На основі цієї теорії пропонуються певні припущення або гіпотези. З цих гіпотез робляться прогнозування конкретних подій. Ці прогнозування можуть бути перевірені відповідними експериментами. Залежно від результатів експерименту, теорії, на яких гіпотези та прогнози були засновані, будуть підтверджуватися чи спростовуватися. Спостереження (англ. Observation): збір та групування емпіричних фактів, формування гіпотези. Індукція (англ. Induction): розробка гіпотез. Дедукція (англ. Deduction): дедукція (виведення) послідовності гіпотез, які перевіряються прогнозуванням. Перевірка (англ. Testing): перевірка гіпотези з нового емпіричного матеріалу. Оцінка (англ. Evaluation): оцінка результатів перевірки.   47. Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-270 рр. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система Демокріта. Головна увага Епікура акцентується на етиці. неї труднощі, апорії». Сенека Епікур не сприймає вчення Аемокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Разом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, виходячи з висунутого ним принципу детермінізму, приписує атомам лише прямолінійний рух, Епікур допускає і визнає закономірним і визначеним відхилення від прямолінійного руху. Епікур викладає основні тези атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта не відповідав загальній концепції Епікура, яка'завершувалася його етичними поглядами і уявленнями про суспільний устрій. Допуск відхилення від прямолінійного руху дає можливість більш «діалектичного» розуміння проблеми руху. Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності «Звикай думати, що смерть для нас - ніщо: адже все - і добре, і погане - міститься у відчутті, а смерть є позбавлення відчуттів... Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих, позаяк для одних вона як така не існує, а інші для неї як такі не існують». Епікур Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі людей. Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з вищих кіл римського суспільства Вульгаризована епікурейська етика стає об'єктом критики християнських філософів. Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.   47. Філософія епохи еллінізму. Епікур Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Занепад полісної демократії, відчуження держави від індивіда призводить до того, що останній втрачає інтерес до загального. Особа замикається в собі. Зрештою, саме в цей період і формується особа з її приватними інтересами. Тему на передньому плані філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилася як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. Згідно ж з етикою Епікура (271 - 342 рр. до н.е.), метою людського життя є щастя, яке Епікур розумів як насолоду. Однак справжню насолоду Епікур бачив зовсім не в тому, щоб без усякої міри вдаватися грубим чуттєвим насолодам. Як і більшість грецьких мудреців, Епікур був прихильником ідеалу міри. Тому широко розповсюджена уява про епікурейців як людей, що вдаються до чуттєвих насолод і ставлять їх вище за усе, не є вірною. Вищою насолодою Епіку вважав незворушність духу, духовний спокій і безтурботність, а такого стану можна досягти лише за умови, що людина навчиться угамувати свої пристрасті, підкори їх розуму. Отже, філософія Стародавнього світу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістовне наповнення. У філософській думці Стародавнього сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалася у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Антична філософія– великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначавши на віки людське розуміння космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Сократа, Платона, Аристотеля.     48. Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюдський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремої людини практично в будь-якій точці планети. Наприклад, загроза термоядерної катастрофи, загроза деградації природного середовища та екологічного самогубства людства, продовольча проблема, проблеми боротьби з небезпечними для людства захворюваннями і т. д. Всі ці проблеми породжені роз'єднаністю людства, нерівномірністю його розвитку. Свідоме початок ще не стало найважливішою передумовою людства як єдиного цілого. Негативні результати і наслідки неузгоджених, непродуманих дій країн, народів, окремих людей, накопичуючись в глобальних масштабах, стали потужним об'єктивним чинником світового економічного і соціального розвитку. Вони роблять все більш істотний вплив на розвиток окремих країн та регіонів. Їх рішення передбачає об'єднання зусиль великої кількості держав і організацій на міжнародному рівні. Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основних груп: 1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав: а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів; б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку. 2. Проблеми взаємодії суспільства і природи: а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища; б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством); в) освоєння світового океану та космічного простору. 3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства: а) проблема зростання народонаселення; б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей; в) проблеми освіти і культурного зростання. В умовах "потепління" міжнародного клімату, скорочення гонки озброєнь створюються політичні та економічні передумови зняття проблеми термоядерної катастрофи. Проте спокушатися успіхами в демілітаризації людства не слід. По-перше, зберігається протистояння окремих держав і небезпеку для людства локальних конфліктів і малих війн. По-друге, в умовах швидкого розвитку атомної енергетики зростає небезпека термоядерного катаклізму через безконтрольного розповзання атомної зброї і потрапляння його в руки політичних маніяків і гангстерів. Проблема повної демілітаризації людства може бути вирішена тільки на основі усунення гноблення і експлуатації одного народу іншим, подолання економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення справедливого міжнародного економічного порядку. Ця проблема є ключовою в справі переходу до нового історичного типу природокористування, до коеволюційний механізмом розвитку людства в гармонії з природою і самим собою. Суть екологічної проблеми полягає в небезпечному для існування людства порушення рівноваги біосферних процесів. Відомо, що життя на Землі існує у формі біотичних круговоротом органічної речовини, заснованих на взаємодії процесів синтезу і деструкції. Кожен вид організмів - ланка біотичного кругообігу, процесу відтворення органічної речовини. Функцію синтезу в цьому процесі виконують зелені рослини. Функцію деструкції - мікроорганізми. Людина на перших етапах своєї <