ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суб'єктивний ідеалізм И. Фіхте



Суб'єктивний ідеалізм И. Фіхте

И.Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення).

У своїй теорії пізнання він відходить від головного положення кантівської філософії про "річ у собі" і протиставляє йому мисляче "Я". Це "Я" він трактує двояко: по-перше, як "Я", яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто "індивідуальне або емпіричне Я"; по-друге, "Я" як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це "абсолютне Я". Абсолютне "Я" усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності.

Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях: 1) "Я покладає Я". Це стверджує самототожність "Я"; 2) "Я протипокладає не-Я" (Я-суб'єкт, не-Я - об'єктивна реальність, природа). Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) "Я покладає і Я, і не-Я".

Отже, діяльність "Я", що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання "Я" до протилежності "не-Я", а від нього до покладання, яке є єдністю, синтезом перших двох і "Я", і "не-Я". Й.Фіхте був не тільки мислителем, філософом, а й відомим громадським діячем, який ставив перед собою завдання об'єднати німецький народ і повести його на боротьбу із поневолювачами батьківщини (французами). Тому його філософія орієнтована не стільки на аналіз проблем пізнання, скільки на проблему свободи, вихованнямолоді у патріотичному дусі, у дусі високих моральних цінностей. За Фіхте, емпіричне "Я" прагне поєднатися із абсолютним "Я". "Я" пересічного німця має поєднатися із "Я" німецької нації. А для цього потрібні великі зусилля з боку емпіричного "Я".

Філософія Фіхте в цілому справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки.

 

Предмет філософії

В різні періоди історії питання, що таке філософія, отримувало різні відповіді. Особливо зміни обличчя філософії, її статуса, зв'язку з наукою, політикою, соціальною практикою, духовною культурою проходять на зламі історичних епох. Але по при всі зміни все ж зберігався деякий зв'язок старих і нових форм, виникала та єдність духовної діяльності, яка відрізняла філософську думку від усього іншого. Гегель справедливо відзначив: якими б різними не були між собою філософські системи, всі вони - філософські системи.

Їхню увагу протягом століть привертала природа, про що свідчать назви багатьох філософських творів (Лукрецій "Про природу речей", Гольбах "Система природи", Гегель "Філософія природи", Енгельс "Діалектика природи"). При цьому їх цікавили не окремі, а космогонічні і космологічні питання: виникнення і створення світу, Землі, Сонця, зірок. Суттю філософії, яка на ранніх стадіях її розвитку, так і пізніше, стало учення про першооснову усього існуючого, із якої все виникає і в яку все перетворюється. Погляди філософів були неоднаковими. Але при цьому зберігалася основне завдання: поєднати фрагменти людських знань в одне ціле. Пошук єдності в різноманітності світу, синтез людського досвіду і знань стає одним з головних завдань філософської думки.

Згодом до сфери філософії входять питання суспільного життя людей, його політичного, правового устрою та інше.

Це знаходить відображення в назвах творів. Наприклад: Платон "Держава", "Закони"; Аристотель "Політика"; Т. Гоббс "Про громадянина"; Гегель "Філософія права"; Ф. Енгельс "Походження сім'ї, приватної власності і держави"; В. Ленін "Держава і революція".

Філософи розробляли загальне розуміння, теоретичні принципи знання про суспільство. Поряд з вивченням, аналізом суспільних явищ філософи замислювалися про найкращій устрій суспільства, залишали наступним століттям, покоління знайдені ними гуманістичні ідеали розуму, справедливості, волі.

Що ще хвилювало філософів? Предметом їх роздумів стає сама людина, її природа, розум, почуття, мова, мораль, релігія, мистецтво тощо. Головними філософськими питаннями стають питання життя і смерті, сенс людського існування, призначення людини, природи знань, істини, справедливості, мужності та інших моральних цнот.

Про це свідчить і тематика творів філософів. Наприклад: Аристотель "Етика"; Р. Декарт "Пристрасті душі"; Т. Гоббс "Про людину"; О.М. Радищев "Про людину, його смертність і безсмертя"; Гегель "Філософія релігії".

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже сказано вище, є загальні проблеми існування світу як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб'єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно охоплює, як основне, - відношення "людина - світ", його різні модифікації.

Але ж природа, суспільство, людина є основними темами будь-якого світогляду. В чому ж своєрідність філософії? Перш за усе, в теоретичному характері мислення: філософи звертались до знань і розуму людей. Формування філософії як науки продовжуватиметься століттями.

Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Найбільш загальні засади сущого (буття-набуття, простір-час, причинність, сенс людського буття, істина, добро, свобода тощо), з яких "конструюється” світ, і є предметом філософії.

Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. На основі всезагального вона намагається пізнати і пояснити світ.

Отже, в чому полягає специфіка філософського знання.

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим – теоретичним, тобто заснованим на розумі.

Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу, її життєві позиції, програми поведінки, дії людей.

Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія не займається пізнанням світу, щоб потім давати йому свої пояснення – Філософія націлена на пізнання.

Першу спробу виділити філософію як особливу сферу теоретичних знань зробив давньогрецький філософ Арістотель (IV ст. до н.е.).

Світогляд соціальних груп, постатей також змінюються. Кожна епоха має свої загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою. Але в реальній дійсності світогляд формується в свідомості конкретних людей.

Таким чином, кожна людина чи соціальна група, яку виділено за тією чи іншою ознакою (наприклад, за соціальним походженням, рівнем освіти, професії та ін.), має свої, а іноді уявлення про світ та життєві програми, які не завжди співпадають з іншими.

До складу світогляду відносяться загальні знання – життєво-практичні, професійні, наукові. Але знання ніколи не заповнюють собою усе поле світогляду. Крім знань про світ (включаючи і світ людини) у світогляді осмислюється весь устрій людського життя, відображаються ті чи інші системи цінностей (уявлення про добро і зло), відбудовуються образи минулого та проекти майбутнього.

Тому програма життя має під собою дві "підпори": знання і цінності.

Таким чином, світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначили загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини і разом з тим життєві позиції, програми поведінки, дій людей.

У світогляді в узагальненому вигляді надані пізнавальна ціннісна і підсистема поведінки.

У різних формах світогляду по-різному показано інтелектуальний і емоційний досвід людей. Емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почутті в складають світовідчуття. Досвід формування пізнавальних образів світу з використанням наочних уявлень відносять до світосприйняття. Пізнавально-інтелектуальний бік світосприйняття складає світорозуміння.

З тих пір багато хто замислювався над питанням: "Що таке філософія?" (це, мабуть, одне із самих складних питань філософії).

Філософія – теоретично сформульований світогляд, це система самих загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, з'ясування різних форм відносин людини до світу.

 

Класифікація світогляду

За носієм:

1. Індивідуальний;

2. Колективний;

3. Національний;

За рівнем світобачення:

1. Усвідомлений;

2. Неусвідомлений;

3. Буденний;

4. Філософський;

За історичними епохами:

1. Античний;

2. Середньовічний (теоцентричний);

3. Гуманістський (епоха ренесансу(відродження));

4. Новий (епоха нового часу);

5. Новітній (новітній час);

За морально-ціннісними орієнтирами:

1. Егоїстичний;

2. Гуманістичний;

3. Антигуманний;

4. Шовіністичний;

Функції світогляду

1. Вписати людину у світ;

2. Надати життєвих орієнтирів;

3. Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Філософія постає теоретичною формою світогляду. Філософствувати – означає не просто думати про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх необхідність та зв’язки. Філософіяспрямована на критичне осмислення та дослідження проблем світогляду, з метою підвищення ступенів достовірності та надійності таких вирішень.

Структура світогляду

1. Світовідчуття;

2. Світосприйняття;

3. Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

 

Структура свідомості

Попри те, що прояви свідомості мають системний та інтегрований характер, вчені для зручності вивчення цього феномену виробили структуру, що має такі компоненти:

Рис. 1.4.3. Структура свідомості

Цілком очевидно, що структура свідомості взаємопов'язана з її функціями, майже кожний компонент відповідає за певну функцію, наприклад, знання - за пізнавальну і прогностичну, рефлексивна функція забезпечується роботою самосвідомості тощо.

Рівні вияву психіки людини

Психіка - це складний комплекс, який працює за певними закономірностями. Як складові цього комплексу виокремлюють несвідомий, підсвідомий, свідомий і над свідомий рівні, які взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Кожен рівень виконує свої необхідні функції у цілісному функціонуванні всієї психіки. Усі вони надзвичайно важливі під час життєдіяльності людини.

Свідомість є особливою формою психічної діяльності, орієнтованої на відображення й перетворення дійсності. У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина психічного.

Рис. 1.4.4. Рівні психіки

Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

Типові завдання, які часто трапляються у звичайній ситуації, людина розв'язує підсвідомо, реалізуючи автоматизми. Автоматизми підсвідомості розвантажують свідомість від рутинних операцій (ходьба, біг, професійні навички тощо) для нових завдань, що в даний момент можна розв'язати лише на свідомому рівні.

Підсвідомість- це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити

З. Фрейд вивчав сновидіння, помилкові дії, невротичні симптоми як прояви підсвідомого

Проникнути в підсвідомість можна за допомогою таких методів, як аналіз описок, обмовок, запам'ятовувань, фантазій і снів людини, а також методу вільних асоціацій, проективних тестів тощо.

Явища людської психіки дуже різноманітні. Психічна діяльність може виходити за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень.

Несвідомість- це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність

Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так.

Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів.

Надсвідомістьутримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії

До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо.

Наприклад, різка зміна погоди, пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їхній настрій.

Оскільки людина має справу з комплексним використанням фактів свідомості та поведінки, вона може заглиблюватися в сфери неусвідомлюваного психічного.

 

7. Кант – засновник класичної німецької філософії. Філософська позиція І. Канта.

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Еммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 1770 р.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Головні твори "критичного періоду": "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму"(1788), "Критика здатності судження" (1790), присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на ці запитання може дати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія - філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи, як визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключи на поняттях теоретичного знання.

Знання, на його думку, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою.

I. Кількості: єдність, множина, цільність.

II. Якості: реальність, заперечення, обмеження.

III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежне існування.

IV. Модальності: можливість - неможливість, існування - неіснування, необхідність - випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. В процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатомконструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, що дозволяють знайти його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "переворот у філософії".

Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом. Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття - трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму - це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види.

1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я".

2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос:природа, космічна цілісність, "людина в природі".

3. Світ теологічних ідей, де фіксується абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Застосування понять абсолютного, безкінечного, співвідносних лише із світом "речей у собі", до світу досвіду, де наявне лише перехідне, кінечне і зумовлене призводить до антиномій.

Антиномія - суперечність у законі. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) - світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) - все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) - в світі немає свободи все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) -не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно. Таким чином розум людини за природою антиномічний, тобто роздвоюється у суперечностях.

В етиці Кант вимагає керуватися таким правилом, яке незалежно від морального змісту вчинка могло б стати всезагальним законом поведінки (Категоричний імператив). В естетиці він зводить прекрасне до"незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

 

Релігійний світогляд.

Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.

Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв'язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей "чужих" їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як "вищі сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

Основні риси релігійного світогляду:

– поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний");

– віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей;

– наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів;

– поклоніння Богові як вищій істоті.

За своєю природою релігійний світогляд є антропоморфічним і теїстичним, тобто Бог сприймається як істота, що має людську подобу та людські властивості. Основою релігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму — створення Богом світу з нічого.

На відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципу монізму, а не плюралізму. Першоосновою і першопричиною світу, як правило, визнається першопочаток, який створює природу й людину, встановлює характер взаємовідносин між ними, а також між природою та людиною, з одного боку, і Богом —з другого.

Релігії, особливо світові (буддизм, християнство, іслам), виникають на новому етапі розвитку суспільства, коли людина, її існування більшою мірою залежать не від сил природи, а від соціального середовища. У класовому суспільстві людина залежить від людини, тому і Бог, як вища сила, асоціюється вже не з явищами природи, а безпосередньо з людиною.

Специфікою релігійного світогляду, як і міфологічного, є фаталізм — визнання наперед визначеності кимось життя людини, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечує свободу в бутті людини. Тією чи іншою мірою це властиво всім релігіям, а найбільше — іудаїзму й мусульманству. Так, талмудист Елеазар Каннор повчав: «Знай, що все — по рахунку, відповідно до вчиненого; не запевняй себе, що могила для тебе — сховок, бо не своєю волею ти народився, не своєю волею живеш, не своєю волею умреш і не своєю волею відповіси перед царем царів, святим». [2, с.54]

Релігія і релігійний світогляд грунтуються на вірі — вірі у надприродне. Надприродне (Бог, ангели, диявол) — особлива духовна сутність, яка існує сама по собі. Вона протилежна і нерідко протистоїть матеріальному світові (природі) й не підкоряється його законам.

Поділ світу на земний і божественний, тобто розділяння і протиставлення природного й надприродного проглядається вже у міфології. В релігії цей поділ завершується. Надприродне (Бог) визнається вищою, надсвітовою реально творчою силою. На відміну від космоцентризму міфологічного світогляду, релігійний світогляд — геоцентричний. Бог — центр світобудови, буття світу й людини.

Віра — це і соціально-психологічний механізм, і спосіб передачі досвіду від людини до людини, від покоління до покоління. Причому такого соціального й духовного досвіду, який з тих чи інших причин людині важко або неможливо перевірити у своєму житті, оскільки це пов'язано з певними наслідками для її існування. Цю особливість віри можна вважати однією з причин догматичності релігійного та міфологічного світогляду, які, як правило, не допускають сумнівів у правильності світоглядної настанови.

Релігійний світогляд догматичний ще й тому, що він канонічний. Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведінки та спілкування визнаються абсолютними, тобто всезагальними, істинними, історично незмінними. . Релігійний світогляд багато в чому не може бути основою переконань, оскільки переконання — це усвідомлена віра, яка пройшла процес самоусвідомлення, критичного осмислення вільною людиною змісту свого буття, його цілей, цінностей, способів їх реалізації.

Оскільки предмет релігійної віри — надприродне, те, що перебуває за межами земного, поза дією законів природи та історії, то до віри неможливо підійти із звичними критеріями наукової і дослідної достовірності. Через це віра нерідко протиставлялася розуму. На відміну під наукового світогляду, релігійний і міфологічний світогляди засновані на чуттєво-емоційному ставленні до дійсності і до самого себе. Людина пізнає Бога, його творіння, сенс буття не розумом, а почуттями («божественним одкровенням», «переживанням», «інтуїцією віри» і т. д.).

 

13 Плато́н (грец. Πλάτων; 427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейськоїфілософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона.

Основні філософські погляди[ред. • ред. код]

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів

 

14 Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух– це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення цієї суперечності і є рух. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усьо­го сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.

Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання.

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім’я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, Е. Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання; Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції); І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

 

15 Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський,Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, придатніших для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Елейська школа

Елейська школа - школа давньогрецької філософії, що отримала свою назву по грецькому місту Елее (інша назва - Велія) на півдні Італії. Вчення школи було засноване на двох принципах: буття єдине, а зміни ілюзорні. Засновником школи звичайно вважається Ксенофан з Колофона (р. бл. 570 до н.е.), хоча до повного розвитку його довели в 5 в. до н.е. Парменід (р. бл. 515 до н.е.) і Зенон Елейський (р. бл. 490 до н.е.). Ксенофан піддав критиці сучасний йому політеїзм, проголосивши в своєму дидактичному епосі, що Бог - це вічна єдність, що пронизує Всесвіт і управляє нею силою своєї думки. Уявний монотеїзм цього твердження може бути примирений з його пантеїстичним вченням про єдність і вічності всього буття, тільки якщо виходити з того, що Ксенофан ототожнював Єдине з Богом.


Це вчення отримало подальший розвиток і систематизацію у учня Ксенофана, Парменіда, який у власному дидактичному епосі Про природу додав йому метафізичне звучання. Парменід - перший грецький філософ, противопоставивший мислення думку. Він стверджував, що істинно лише одне незмінне буття, в той час як множинність і зміна - лише ілюзія. Істина перебуває в думці, відчуття ж ведуть до помилки. Буття і небуття утворюють фундаментальну опозицію, вони внутрішньо суперечливі, а оскільки небуття не існує, буття єдине і виникнення неможливо. Іншими словами, мислення вказує, що буття єдине і незмінно, всупереч породженої відчуттями ілюзії множинності і мінливості.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.42.98 (0.023 с.)