Етапи розвитку Середньовічної філософії.

Період апологетики:

На цьому середньовічному етапі розвитку філософія існувала переважно як теоцептричний світогляд і течія богословської думки в умовах домінування релігії в усіх сферах суспільного життя: у арабомовних державах, Аравії і Передній Азії — ісламу, у державах Європи — християнства (католицького і православного). Останнє, як й інші світові релігії, утверджувалося в завзятій і жорстокій боротьбі з язичницькими релігіями, які підтримувала і захищала тоді імператорська влада. Потреби та інтереси цієї боротьби зумовили формування, існування, активне поширення та функціонування теологічних, філософських і політико — соціальних доктрин, які захищали й обґрунтовували християнське віровчення.

Філософська думка була приречена на виконання в основному апологетичних функцій; їй належало зображати християнство як найдосконалішу релігію, захищати її від нападок властей та прибічників античного політеїзму, пропагувати ідею єдності релігійної віри і знання, союзу з теологією. Звідси її назва — філософська апологетика, тобто філософія захисту і виправдання християнського віровчення за допомогою доказів, звернених до розуму. У такому статусі філософія перебувала впродовж усього періоду патристики (лат. батько, у значенні "Отці Церкви"), який безпосередньо передував схоластиці і підготував її.

Період Патристики — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній.

На ранньому етапі вирішувалася філософська проблема про співвідношення християнського віровчення і античного духовного спадку, яка вважалася центральною. Сформувалися дві протилежні течії: одна — з орієнтацією на гармонійний синтез християнської ідеї відвертості з філософською традицією античного раціоналізму, інша — з орієнтацією па їхню несумісність, дистанціювання.

Характерною рисою зрілого етапу патристики була спроба її представників синтезувати християнське віровчення і філософські методи античності з метою посилення боротьби з єресями (від грец. вибір, особливе віровчення, відхилення від ортодоксії, прийнятих догматів) — аріанством, гностицизмом, маніхейством та ін.

Період Схоластики:

Суперечка щодо універсалій у середньовічній філософії— схоластична. Насправді, існують предмети, речі, явища і процеси, об'єктивний світ у цілому. Кожен із них і всі вони разом мають неповторні, лише їм притаманні властивості рис, ознак, що визначаються поняттям "одиничне". Загальне — вираження об'єктивної подібності характеристик предметів, їх однотипності в деяких відношеннях, належності до однієї групи явищ або єдиної системи зв'язків. Одиничне і загальне, отже, — поняттєві вираження певних властивостей і ознак реальних об'єктів. їх зв'язок має загальний характер, охоплює всі предмети, явища і процеси. Фундаментальний він і для людського мислення.

У середині ХШ ст. у схоластиці перемогла думка, згідно з якою теологія потребує оздоровлення філософією Арістотеля. Схоласти поділились на два табори. Консерватори наполягали на збереженні основних постулатів Августина з одночасним упровадженням філософських елементів арістотелізму. Прогресивний табір робив ставку тільки на Арістотеля. Поступово з'ясувалось, що августинізм нездатний протистояти сильному впливові арістотелізму. Втілення ідей Арістотеля в католицьке вчення стало життєвою необхідністю для церкви. Це завдання вирішили схоласти домініканського ордену, найбільш видатними з яких були Альберт Великий і Фома Аквінський.

 

3) "Боротьба" між номіналізмом та реалізмом

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна.

Реалізм — це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033—1109 pp.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім’я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити, «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

 

4) Епоха "Відродження".

Відродження (Ренесанс) — період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи у XIV—XVI ст., перехідний етап від середньовічної культури до культури Нового часу, що характеризується, переважно, гуманістичним світоглядом, його антифеодальною, антиклерикальною та антисхоластичною спрямованістю, а головним чипом — поверненням до культурного спадку античності, своєрідним "відродженням" його (звідси і назва).

У філософії Ренесанс означав перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, нове "відкриття" Платона, Арістотеля, неоплатоніків, стоїків, епікурейців, Ціцерона та ін., подолання схематизму та апріорних спекуляцій, урахування реальностей, зосередження уваги па питаннях практичного значення і користі знання. Весь цей процес був діалектичним, суперечливим і складним, відбувався повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах. Розпочався віп з гуманістичного ідейного руху.

Починаючи з XІV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов’язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.

Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження — людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.