Антропоцентричний та гуманістичний характер філософії доби Відродження.

В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження були гуманістами саме в цьому значенні слова.

Гуманізм — світогляд і діяльність, що виражають повагу до гідності і прав людини, її цінності як особистості, проникнуті турботою про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов суспільного життя.

Як цілісна світоглядна система і як широка течія суспільної думки гуманізм сформувався в епоху Відродження, а сповістив про нього останній поет Середньовіччя і перший поет Відродження італієць Дайте Аліґ'єрі (1265—1321), автор безсмертної "Божественної комедії". Його концепція містить у межах "теорії двоїстої істини" багато наївних і схоластичних аргументів, але її значення зумовлене головною ідеєю: все людство має бути підкорене людському розуму. Людина сама відповідальна за своє благо, вирішальними в досягненні якого є особисті якості, а не багатство чи успадкований стан.

Отже, філософія в гуманістів перестала бути служницею богослов'я. Велику роль у відмежуванні філософії від теології відіграла теорія "двоїстої істини", яка відокремила предмет пізнання (вивчення природи) від предмета релігії (спасіння душі). Однак процес подолання середньовічної схоластики відбувався не тільки через Ренесанс. Іншим шляхом пішла європейська Реформація.

Реформація (лат. перетворювати) — широкий антифеодальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Європи XVI ст., що мав форму боротьби проти католицької церкви. Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня 1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, голови бюргерської Реформації, засновника німецького протестантизму (лютеранства) Мартіна Лютсра (1483—1546).

Реформація сама по собі не означала переходу до вільної філософської думки, але сприяла ліквідації монополії католицької церкви, у тому числі в ідеології, прокладаючи шлях до прогресу філософії. У реформаційній філософії також з'явилися зародки нової етики, які пізніше вплинули на розвиток усієї етики Нового часу з її головною вимогою автономності та свободи особистості.

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина – природа – Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473–1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля – центр Всесвіту, людина – вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології.

Телеологія – вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше – це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами – Джордано Бруно (1548– 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

Пантеїзм – філософське і релігійні вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швейцарський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493–1541), який висунув здогад, що людське тіло – це хімічна система.

Філософія Відродження вирізнялась також зростаючим інтересом до вивчення природи. Це була натурфілософія — умоглядне тлумачення природи з позиції її цілісності, звернення на новій основі до атомістичної гіпотези Демокріта та поглядів інших античних філософів на природу. У Середньовіччі натурфілософія майже зникла з філософського горизонту, а її окремі елементи були пристосовані до креаціопістських (від. лат. утворення, вчення про створення світу Богом) уявлень християнської, мусульманської та іудейської теології.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії

Тема 4: Філософія Нового часу. Класична німецька філософія.

План

1. Яка відмінність між емпіризмом, раціоналізмом та сенсуалізмом?

2. Що таке Просвітництво і які ідеї воно висувало? У чому полягає зв'язок Просвітництва з епохою Відродження?

 

1) Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання - чуттєвості та розуму - він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Раціоналізм (від лат. «ratio» — «розум») — цілісна гносеологічна концепція, згідно з якою істинним началом буття, пізнання та поведінки людей є принципи розуму. У філософію термін «розум» перейшов з теології, де ним позначали такий напрям, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від всього, що не може знайти розумового пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу. Філософський раціоналізм своїм корінням сягає античності: до вчення Сократа про ототожнення істини і моралі, до вчення Платона про ідеї як істинні субстанції дійсності, до вчення Аристотеля про космічний розум як всезагальну умову буття і мислення.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання - це сила».

Античний раціоналізм був трансформований у середньовічну теологію, яка поєднала ідею божественного розуму як смислу і першопричини світового буття з вченням про надрозумність божественної волі, її неосяжність та непізнаваність людським розумом.

Тенденція звеличення людського розуму, яка була притаманна гуманізму Відродження, зустріла страшенний опір ідеологів Реформації, які вбачали у філософському раціоналізмі загрозу істинній вірі. Але їхнє ставлення до розуму було неоднозначним: з одного боку, вони заперечували філософський раціоналізм, з другої - підтримували ідею активної участі розуму у богопізнанні, оскільки предметом природознавства був світ як божественне творіння, яким управляв Бог у кожний момент свого існування. Це звільняло науку від догматичного контролю з боку теології та сприяло розвитку наукового раціоналізму.

Сенсуалізм (лат. sensus - відчуття, почуття) - напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як у Локка, який стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він піддав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу - «вроджені». Локк категорично не погоджується з цим. Всі ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній - чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній - самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам'яті тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії - діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий «внутрішній досвід» не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального - понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася.

Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.