Риси української філософської думки

Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує загальнолюдсь­кий ідеал, є ідея необмеженої свободи, ви­знання рівного права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип індивідуальності, сформувалась у глибинах са­мого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла ут­воренню малих соціальних спільностей українців, де самоцінним вва­жався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки українців, спри­яв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму вияв­ляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий інди­відуалізм - це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця - це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чо­гось священного і недоторканого. Історичний взірець такого суб'єкта свободи - вільнолюбний козак і козаччина в Україні.

Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху ство­рення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захища­ючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, при­єдналися до союзу з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світогляд­ної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі - лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше - є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля - не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька - Україна, що переживається глибокими почуттями. В ній ра­дощі й печалі кожного, доля, існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі - своєї матері, яка дає. йому непереможну силу.

Антеїзм - важлива особливість ментальності українського філо­софського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи - відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла народні повір'я, вірування в живі істоти, що ото­чують людину (водяні, русалки, лісовики тощо). Їх поважають, при­носять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер світосприймання породжує ро­мантичний дух народу, тисячократне оспіваний у мелодійних українсь­ких піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Ро­мантичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм - ще одна грань української ментальності, що фор­мувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української менталь­ності так чи інакше властиві всій історії філософії України.

 

 

Тема 8: Філософський зміст проблеми буття. Основні форми існування матерії

План

1. Як в історії філософії формувались уявлення про світ?

2. Що таке простір і час? Що їх об'єднує та розрізнює?

3. Що таке "дух", "душа", "свідомість"?

4. Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?

5. Дайте розгорнуту характеристику структури свідомості.

6. Що вивчає гносеологія і як формулюється її основне питання?

7. Розкрийте діалектику стосунків між об'єктивною, абсолютною, відносною та конкретною істинами.

8. Дайте характеристику основним функціям науки.

9. Що таке методологія наукового пізнання, її предмет та функції.

10. Що визначає сутність методологічної концепції Т.Куна в роботі "Структура наукових революцій".

 

1) Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та філософія.

Під впливом Левы-Брюлля, Шеллінга у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д. Фрезера та К. Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції — О. Ф. Лосєва та інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.

Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема.

За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності.

У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.

Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

2) Простір і час

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одно-мірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. *Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору - фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об'єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини.

Час — одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірності простору - продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність - рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу - незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв'язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об'єктивно-реальний час, функціональний і концептуальний. Об'єктивно-реальний час - це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний - це час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний - реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об'єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об'єктів і їх самих.

Можна виділити три типи розуміння їх зв'язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час здавався людям діяльною силою Світу. Обожнювання часу в культурі Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду уявленням. Другий тип розуміння співвідносин часу і діяльності став можливий в епоху буржуазних революцій, коли час став розглядатися як зовнішні рамки для затиснення тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що час є найважливіший фактор будь-яких видів діяльності.

3) "Дух", "Душа", "Свідомість"

Дух (з латів. spiritus букв.: "подих", "щонайтонше повітря") - в широкому сенсі поняття, що виражає ідеальний початок, від якого виходить творча сила, удосконалювальна і така, що піднімає людину і світ до абсолютного, безумовно цінному. У вузькому сенсі дух ототожнюється з мисленням. В цілому поняття духу допомагає людині осмислити себе в якості істоти, що відкритої світу, удосконалюється і вільного.

Античне розуміння духу космологічно, безособово, раціоналістично. Він вступає у вигляді Нуса - ідеї ідей, космічній думці мислячої себе, першорушія, що оформляє хаотичну матерію(Арістотель); у вигляді Логосу - осмисленого слова світу, закону, що встановлює в нім порядок і гармонію (Гераклит). Проте дух розумівся і як надрозумний початок, пізнаваний безпосередньо, інтуїтивний(Гребель).

Християнська середньовічна філософія(Августин Блаженний) розглядає духовне і тілесне як начала подвійної природи людини. Головна здатність людського духу - віра у Бога. Третя іпостась Божественної Трійці - Дух Святий - всюдисущий, вічний, всемогутній, чудодійний, має потужність животворення. Він перебуває в містичному єднанні з церквою. До нього безпосередньо звернена людська духовність і від нього виходить натхнення.

Дух, по Гегелю, проходить стадії суб'єктивного(особистого) духу, об'єктивного духу(право, мораль, моральність) і абсолютного духу(мистецтво, релігія, філософія). За допомогою філософії дух долає природне, чуттєве і піднімається до самого себе в процесі самопізнання.

У філософії життя, інтуїтивізмі, екзистенціалізмі поширюються переконання на дух як явище ірраціональне, що визначає необмежену творчу силу особи, її здатність до вільної комунікації(Бергсон, Бердяев, Жердин, Ясперс, Лосский та ін.). Бердяев вважав, що дух є божественний елемент в людині, що проявляється в любові, доброті, співчутті і так далі. Як наслідок, дух лежить не в об'єктивності, а в суб'єктивності. Тому про нього не можна дати раціонального поняття.

Душа - історично перший термін, що вживався в якості синоніма терміну психіка. Цим поняттям в історії філософії виражалися переконання на внутрішній світ людини, що ототожнюється в ідеалізмі з особливою нематеріальною субстанцією.

На перших етапах розвитку філософії ДУША розглядалася як безособовий початок, позбавлений неповторності і індивідуальності людської особистості. Властивості душі зв'язувалися з властивостями космосу: власна активність людської душі відкрита ще не була.

Так, у Платона душа людини безтілесна, безсмертна і незнищувана, містить в собі три нерівноцінні частини(розумну, вольову і жадаючу). Розум людини сполучає його з космічним духом - світом ідей. Завдання душі - підпорядкувати собі тілесність і постаратися заслужити після смерті кращу долю в новому тілі. Платон розвиває вчення про світову душу, яка зв'язує світ ідей і світ речей, править ними, дає творчу життєвість макрокосму. Таким чином, макрокосм - світ зображається у вигляді досконалої живої істоти. По Платону, трикомпонентна будова людської душі відповідає структурі душі макрокосму. Придбання істинного знання зв'язується з процесом пригадування людською душею свого перебування у світі ідей.

У філософії Арістотеля людина міцно вкорінена у світі речей, і душа його суто індивідуальна, нерозривно пов'язана з цим тілом. По Арістотелю, існує три роди душ: рослинна з функціями живлення і відтворення; що відчуває, властива тваринам; розумна - вона є у людей і у богів. Арістотель вірить в сили душі, здатні доставити щастя в одному житті, і не сподівається на замогильну подяку. Арістотель уперше формулює ідею розвитку стосовно душі, трактуючи її як організуючий принцип життя.

У Новий час душа стає предметом досвідченого вивчення в її зв'язку з тілесністю. Душа розуміється як щось існуюче разом з тілом і як похідне від нього, але при цьому душа, психічна діяльність, зводилася до механічних або фізико-хімічних процесів. Почало цьому поклав Декарт, який розглядає живих істот, окрім людини, як механізми.

У 20 ст. відроджуються уявленя про одушевлену природу як організм, ідея "світової душі"(неоплатонізм, Шеллинг, Соловйов).

Свідомість - це вища, властивіша тільки людині і пов'язана з промовою функція мозку, що полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні об'єктивної дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному саморегулюванні поведінки людини. Свідомість є суб'єктивний образ об'єктивного світу. С. - єдність психічних процесів, що беруть активну участь в осмисленні людиною об'єктивного світу, свого відношення до світу і власного буття. Свідомість робить людину здатною виділяти себе з навколишнього світу і протиставляти себе йому як суб'єкта об'єкту. Безпосередньою основою свідомості є трудова діяльність. Воно виникає в процесі праці, розвивається і збагачується під впливом соціокультурної реальності. Визначальну роль грає практика.

У історії філософії можна виділити різні традиції аналізу С. Антична філософія → В старогрецькій філософії надчуттєвим початком буття виступав Логос (осмислене слово світу, закон, що встановлює в нім порядок і гармонію), в старокитайській філософії - дао (шлях, всюдисущий і спонтанний закон природи). У давньоіндійській філософії - це брахман(безособове духовне начало); цінність свідомості визначалася мірою приобщенности його до цього єдиного початку світопорядку.

Субстанціального підходу дотримується і філософія Нового часу, к-рая формує уявлення про С. як замкнутому в собі внутрішньому світі. С. з'являється як самосвідомість. Для Декарта С. - субстанція особливого роду. Лейбніц визнає психічно діяльними субстанціями монади - неділимі першоелементи буття. Він вводить у філософію поняття апперцепції, яке означає акт переходу несвідомих психічних сприйнять у виразно усвідомлювані представлення.

Сучасна західна феноменологія розглядає С., спрямоване на предмет, як специфічний вид буття і в той же час як щось невід'ємне від предметного світу. Здійснюється вичленення деякого дорефлексивного рівня С. і опис останнього в його сутнісній "чистоті"(від теоретичних догм), феноменальній виразності, спрямованості на пізнання процесу утворення суті, а не пізнання реальних фактів Гуссерль, Сартр). Фіксація життя С. здійснюється також через пласт несвідомого і через мовні структури (психоаналіз, структуралізм, герменевтика).