Закономірності розвитку науки

Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє «вертикальну» інтеграцію науки – тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв'язку з цим – до зближення між фундаментальними і при­кладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання.

Результатом диференціації є поява окремих теоре­тичних систем і виділення їх у самостійні галузі науки зі своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об'єднання існуючих систем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі взаємозв'язку запозичити один v одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для вивчення свого об'єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового знання.

Для сучасної науки характерним є посилення взає­мозв'язків між великою кількістю різноманітних галу­зей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них.

Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції е практична суспільно-виробнича діяльність людей. На­ука як система знання виступає в той же час і як тип діяльності, пов'язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції породжуються,! потреба­ми соціально-економічного характеру Суттєву роль v посиленні взаємодії наук відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і спрямованість, необо­ротність процесів мінливості в об'єктивному світі.

Інтеграція і диференціація діалектичне взаємопов'я­зані. Диференціація виступає як форма виділення но­вих концепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція може виступати як хронічний. випадок нової із збереженням її значення для певного кола явищ (прикладом є співвідношення класичної і квантової ме­ханіки) Але в процесі диференціації розвиваються теорії, які починають наближатися між собою, формуючи за­гальний концептуальний апарат і сприяючи дальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові дисципліни. Так виникає нова наука, що виділяється із старої. Разом з тим «киплячий» шар наукового знання, що безперервно оновлюється, стає ос­новою міждисциплінарного і міжнаукового синтезу.

Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знання е проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв'язків між науками.

Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об'єк­тивні (предметні) основи, а й діяльнісні фактори та ха­рактеристики, тому що згадані науки відрізняються і за суб'єктом діяльності, і з; і методами, прийомами, метою дослідження та ін.

Є також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (досліджен­ня), що взаємодіють між собою. При взаємодії фунда­ментальних і прикладних наук потрібно враховувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть корис­туватися апаратом інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання.

Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з другого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і «зовнішній» синтез між дисциплінами та їхніми основними підроз­ділами.

Філософія, що е ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, нау­кова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і су­спільство, на розвиток техніки.

Якщо в тій чи іншій галузі науки відбувається доко­рінна ломка системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів, відбувається повна перебудова ме­тоду мислення вчених, самого способу розуміння і пояс­нення пізнаваного світу, то в даному випадку ми маємо справу з науковою революцією.

Наукова революція як закономірність розвитку на­уки має дві функції, які вона інколи виконує одночасно у взаємозв'язку, а інколи послідовно, - одну за одною. Перше завдання наукової революції (її перша функція)має негативний, критичний, руйнівний характер:

потрібно рішуче, революційним шляхом, до самих під­валин зруйнувати всю систему старих понять, теорій, принципів і законів даної науки. Без виконання цього революційно-критичного завдання не може бути усуну­та основна перешкода для розробки і прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, не може бути розчищений шлях для проникнення в науку нових ідей і положень.

Друге, причому найважливіше, завдання наукової революції є позитивне, конструктивне, творче: необхід­но виробити, обґрунтувати і утвердити в науці систему нових понять, теорій, принципів і законів,; і разом з цим – нове мислення вчених, новий спосіб сприйняття і розу­міння світу, який вивчається ними. Без виконання цього позитивного, творчого завдання наукова революція не може бути доведена до свого логічного реального за­вершення.

Внаслідок наукових революцій відбуваються суттєві зміни в структурі наукового знання, в побудові науко­вих теорій. Сучасна наука характеризується виникнен­ням метатеорій і метанаук як специфічних форм науко­вого знання, прагненням усвідомити основи, що лежать у фундаменті побудови наукових теорій.

Сучасне наукове знання набуло до краю абстракт­ного характеру, оскільки важко встановити зв'язок його понять з об'єктивною реальністю. Проте це не зробило йоги менш практичним, навпаки, абстрактні теоретичні системи науки нашого часу дають можливість в прин­ципі оволодівати і керувати різними процесами природи.

Наука як соціальна система

Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю. Сучасна наука досліджуєть­ся у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психо­логічному та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки ма­ють філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження.

З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука роз­глядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Однак наукові знання це ще не наука в справжньому розумінні. Такою наука стає лише тоді, коли здійснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання.

Дослідження процесу виникнення нового наукового знання в цьому аспекті передбачає свій підхід до про­блеми, інший, ніж той, який необхідний при логіко-гносеологічному аспекті аналізу того ж процесу.

Розуміння науки як системи знання цілком право­мірне, оскільки її функцією є пізнання. І, звичайно, та­кий підхід до науки може бути цілком придатним для логіки науки. Ллє його обмеженість відразу виявляєть­ся, як тільки підійти до науки як до складного явища, спробувати з'ясувати її закономірності і соціальні функції.

У рамках духовного виробництва вихідними для розуміння й аналізу сутності науки виступають уже не самі наукові знання, а діяльність щодо їх виробництва – наукова праця. Тому аналіз науки як системи знання має бути доповнений її дослідженням як специфічного виду духовної праці. Наука – не лише сума знань, це система знань, що постійно розвивається і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Як систе­ма знань наука існує і як реальний факт, передусім у самому процесі наукової діяльності, і як результат нау­кової діяльності. Соціологічний аналіз науки передба­чає також розгляд її як певного соціального інституту. В науці як складній соціальній системі закладено свій механізм розвитку. Тому поняття «соціальний інсти­тут» має сприяти виявленню внутрішньої суперечливості науки і механізмів її розвитку.

Наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази. Люди, професійно зайняті науковою діяльністю, і матеріальні за­соби здійснення цієї діяльності є тими елементами, які необхідно організовувати в соціальний інститут

Отже, наука як соціальний інститут являє собою об'єд­нання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

Наука виступає як соціальний організм, який охоп­лює діяльність людей, спрямовану на отримання науково­го знання, засоби цієї діяльності і безпосередній про­дукт наукове знання. Ядром такого організму є нау­кова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Цілісність же його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, а й з наявного наукового знання; наукове знання в свою чергу актив­но впливає на неї і органічно вплітається в її тканину, тобто є продуктом попередньої і засобом наступної нау­кової діяльності. Розгляд науки як єдності опредметненої діяльності (знання) і живої діяльності (отримане знання) долає традиційну обмеженість логіко-гносеологічного і філософсько-соціологічного підходів до неї.

Розглянуті складові елементи системи «наука» не­розривно пов'язані між собою, зумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відігра­ють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, науки включається в процес роз­витку як його інтегруючий фактор, а цілі суспільства стають органічними стимулами розвитку науки. Соці­альні функції науки носять об'єктивний характер і визна­чаються суспільними потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією е практична, прикладна її функ­ція. Призначення науки – не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продук­тивною силою суспільства. Концентроване вираження практична функція науки знаходить в умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції спричинила формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво.

Відкриваючи об'єктивні закони розпитку природи і суспільства, наука сприяє розвиткові суспільного вироб­ництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція науки тісно пов'язана з гносеологічною.

Пізнавальна і практична функції науки зумовлю­ють одна одну, виступають в діалектичній єдності. Ра­зом з тим, пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей, і, отже, гносеологічна функція в цьо­му плані підпорядкована практичній.

У сучасних умовах спостерігається виникнення і роз­виток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності.

Від науки чекають не лише розробок способів приско­рення зростання виробництва, а її відкриття нових на­прямків його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних та при­родничих явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості й ефективності.

Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше використання її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматичне розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна че­кати певної користі. Наукове знання є цінністю як ре­зультат людської праці, як основа формування науково­го світогляду людей..

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. На­ука сприяє формуванню наукового світогляду. Це озна­чає, що наука як система знань і специфічний вид діяль­ності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

В реальному житті, однак, всі соціальні функції на­уки тісно взаємопов'язані, ніколи не виявляються в чи­стому вигляді, відокремлено. У процесі своєї історії вони постійно змінювались, принципово змінювалась і сама наука, розуміння її предмета і мети.

Структура науки

Наука як система знань виконує певні логічні функ­ції. Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено чітких наукових теорій з певною структурою, системою доказів та ін. Фіксація деяких фактів, геніальні здогадки, фантастичні уявлення – от що становить зміст нерозчленованої на­уки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строги­ми науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає на­самперед чітке визначення предмета її вивчення.

Оскільки науки відрізняючись за предметом, мірою зрілості розвитку, можна говорити про своєрідність ло­гічної структури кожної науки. Для логіки ж науково­го дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде носити певною мірою характер ідеалу, до якого мають Прагнути науки в своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їхнього історичного розвитку і знаходити загальне в їхній побудові. Є лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура. На основі аналізу цих галузей знання слід помітити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання. Елементами логічної структури науки є: 1) осно­ви, 2) закони, 3) основні поняття, 4) теорії, 5) ідеї.

Основи науки. Потрібно виділити два види основ науки: ті, що перебувають за її межами, і ті, що входять у. саму систему науки. Основою будь-якої науки і всьо­го знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша становить об'єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають справу з відоб­раженням закономірностей руху явищ об'єктивного світу. Друга – критерій істинності наукових теорій.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як така не входять у систему будь-якої науки і навіть наук у цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними в свідомості людини: одне – у ви­гляді теорій, принципів, аксіом, законів науки, інше – в формі певного логічного способу побудови і доказу нау­кових теорій. В першій відображені закономірності, вла­стивості об'єктивної реальності, в другій у формі логіч­них фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, становлять насамперед ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки. Ці по­ложення беруться за основу при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями ви­ступають її аксіоми, що розкриваються у вигляді визна­чень, постулатів, загальних понять.

Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, що виражають цільові установки науки. Це – ідеали і норми доказовості і обґрунтованості знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціону­ють ідеа. Тн і норми наукового пізнання.

Другий блок основ становить наукова картина світу, яка вміщує в собі загальні уявлення про світ. Ця загаль­на наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення пік) структуру і розвиток при­роди називають прнроднпчо-науковою картиною світу.

Третій блок основ науки представлений філософськи­ми основами, що включають в себе ідеї та принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, науко­ву картину світу з другого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знан­ня в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхній сходинці ієрархії логічної структури науки, то закони – на найнижчій. Закони, по суті, виконують функцію фак­тичної бази науки: відображають предмет даної науки і носять всезагальннй характер. Як факти закони носять достовірний характер; п процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки сфера їхнього за­стосування. Закони науки – об'єктивно істинні.

Функції законів виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття «закон» і “принцип” у науці одноступеневі й важко розрізняються. Закон стає принципом, коли ціп виконує логічну функцію в систематизації знання, служить вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони становлять кістяк теоретичних побудов, а відкриття зако­ну – одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням неоднозначні. Є по­няття, фундаментальні для даної науки; вони відобра­жають загальні закономірності предмета, що вивчають­ся нею, і мають відношення, по суті, до всіх її теорій. Є поняття, які відносяться тільки до окремих її теорій; вони відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

Історія розвитку науки показує, що аналіз та пере­гляд вихідних понять інколи призводить до революцій­них змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. В ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набу­ваючи водночас безумовного характеру. Окремі понят­тя науки абстрактні і суб'єктивні. В теорії, яка є вира­женням чогось цілого, тенденцією розвитку предмета, про­являється об'єктивність змісту понять науки.

Теорія – особлива форма пізнання, що має свою структуру. Запільне для всіх теорій те, що вони є сис­темою знань. Йдеться про те, що в науковій теорії су­дження і поняття певним чином пов'язані між собою, утворюють певну цілісність.

Функція теорії – не тільки звести в систему досяг­нуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають дослі­джуваний предмет.

Слід також зазначити, що починаючи з XIX ст. відбу­вається створення теорій, які об'єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

Для розуміння суті цього процесу необхідно з'ясу­вати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органіч­но поєднуються два моменти, необхідні для науки об'єк­тивно-істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення й встановленням засобів практичної їх реалізації Перший момент виражає споглядальну сто­рону знання, а другий – дієво-практичну В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрід­ним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Зрештою, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї – форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення дійсності Щоб утвердити себе в світі, знан­ня мусить стати ідеєю.

В ідеї об'єктивне підноситься до рівня мети і праг­нень суб'єкта, створений об'єктивно істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності Це з одного боку А з другого – в ідеї цілі і прагнення людини набувають об'єктивного характеру і через свою об'єктив­ну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об'єктивною реальністю

Щоб сформувати ідею, потрібні знання не тільки про об'єкт, а й про суб'єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знан­ня в життя

Ідея виступає як ідеал у кількох аспектах: у ній в концентрованому вигляді виражені досягнення науко­вого знання Вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального втілення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об'єкти­візації.

Ідея – це кінець знання і початок речі. Ідея реалі­зується не тільки в практичній, айв теоретичній діяль­ності людини В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об'єднує знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для об'єднання понять і теорій В ідеї знан­ня досягає вищого ступеня об'єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання

Наука як феномен культури

Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає подальшого поглиб­лення суміжних досліджень у науці Інтегративні про­цеси в сучасній науці роблять необхідним міждисцип­лінарний, комплексний підхід до досліджуваних про­блем. Такий підхід стає однією з головних особливос­тей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумов­лює зміцнення зв'язків між різними структурними рівня­ми об'єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, а й більш загальними цілями культурного порядку Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст науково­го знання, характер розвитку в суспільстві можна пра­вильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи

Наука не лише співвідноситься л культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, – наука має власну куль­турну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивно­го світу (процес творення «другої природи») власне і є вираженням культури.

Безпосереднім завданням науки е досягнення об'єк­тивно правильного знання про дійсність і на основі цього – створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знан­ня самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвит­ку людини Вони слугують лише основою для вирішен­ня фундаментальнішого завдання – всебічного розвит­ку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпредметнюються в творчій діяльності – у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес виробництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб’єкта культурно історичного процесу Цей суб’єкт має формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість як представник су­спільства, тобто універсально

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами що виражаються не лише у вигляді соціальних цілей а й безпосередньо. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб’єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше проникає не лише в суспіль­не, айв індивідуальне життя людини суттєво перетво­рюючи його В результаті цього наука стає ще більш залежною від суспільства але ралом з тим цей зв’язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру

Перед людством всім ходом об’єктивного розвитку історії поставлено завдання, від вирішення якого зале­жить і майбутнє науки змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманістично орієнтованої культури Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зов­нішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого роз витку самої людини, її потреб і здібностей Тісний внутрішній інтегративний зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим

Наука все більше перетворюється в своєрідний епі­центр культури, дедалі активніше впливає на подаль­ший) і розвиток і одночасно є складовою частиною не обхідною передумовою розвитку самої людини

Все це дає підстави зробити висновок про те, що на­ука, спрямована на розвиток сутнісних сич людини е феноменом культури Звідси орієнтир науки на розвиток полини її творчих здібностей, культури мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного значення що докорінно змінює всю систему людських зв'язків з природою і людини з людиною

Контрольні запитання

і Які соціально-практичні передумови виникнення науки»?

2 Назвіть історичні етапи розвитку науки та розкрийте особливості кожного з них.

3 Дайте характеристику науки як цілісної соціальної системи

4 Назвіть основні функції науки

5 Які закономірності розвитку сучасної науки?

Теми рефератів

1 Виникнення науки та історичні етапи її розвитку

2 Наука як феномен кучьтури

3 Диференціація та інтеграція як закономірність розвитку науки

4 Наука і глобальні проблеми сучасності

5 Наука і майбутнє людства