Предмет, завдання та структура психології як науки.

Предмет, завдання та структура психології як науки.

Психологія — це наука про закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності. Вона вивчає психічне життя людини в його суб'єктивних та об'єктивних вимірах.

Предметом психології є психіка людини І тварини, тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Психологія вивчає внутрішнійсвіт людини, психічні пронеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.

Психологічна наука розглядає:

• психічні процеси — відчуття, сприймання, запам'ятовування, мис­лення, уяву, почуття, увагу;

• психічні стани — уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість тощо;

• психічні властивості — спостережливість, чутливість, розумові, емоційні, вольові якості людини, її здібності, риси характеру тощо.

Структура психіки мас три рівні: свідомий, підсвідомий, несві­домий. У кожної людини питома вага цих рівнів різна. Психіку розглядають як динамічну систему, яка постійно змінюється під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів.

Завдання психологічної науки

Психологічна наука розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.

Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об'єкта науки на різних рівнях. Наприклад, на рівні загальних закономірностей і факторів розвитку розв'язуються такі завдання: а) дослідження вікової динаміки окремих психофізіологічних функцій, процесів, властивостей; б) виявлення окремих взаємозв'язків психіки впро­довж усього життєвого циклу людини з урахуванням її діяльності.

Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступінь зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.

Виконання діагностичних завдань передбачає визначення конк­ретного завдання, добір відповідних методів збирання даних, аналіз зібраних даних та інтерпретацію їх, встановлення діагнозу, форму­лювання психологічного прогнозу.

Корекційні завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку, усунення причин, що призводять до таких дефектів, спеціальну організацію навчальногоексперимен­ту та психологічного тренінгу, розробку рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та Індивідуальності людини. Ці завдання виконують науковці-психологи, які працюють у спеціальних уста­новах, та практичні психологи (які працюють у школі, промисло­вості, спорті тощо).

Галузі психологічних знань

Загальна психологія вивчає закономірності психічної діяльності людини з нормальним розвитком. Загальна психологія досліджує: пізнавальні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява); емоційні процеси (емоції, почуття); вольові процеси (боротьба мотивів, прийняття рішень тощо); питання, пов'язані зі спілкуванням, діяльністю особистості, її характером і здібностями.

Вікова психологія вивчає психічний розвиток людини, формуван­ня її психічних процесів і станів та поділяється на дитячу психо­логію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини похилого віку. У віковій психології розкривається зміст послідовних етапів роз­витку, динаміка психологічних процесів.

Генетична психологія вивчає психічний розвиток людини з перших днів життя і до смерті.

Педагогічна психологія вивчає психологічні основи виховання та навчання. Зокрема, умови ефективного нав­чання, взаємовідносини між педагогами й учнями, психологію вчителя, єдність навчання і виховання, закономірності засвоєння знань, умінь і навичок, закономірності цілеспрямованого формування осо­бистості.

Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають у процесі взаємодії людей у різних організаціях і соціальних групах, закономірності спілкування і взаємодії людей, діяльність малих і ве­ликих соціальних груп, процеси соціалізації особистості, розвиток соціальних установок тощо.

Виділяють також: психологію мистецтва, спорту, юридичну психологію, праці, творчості, інженерну психологію, авіаційну психологія, космічна психологія, військова психологія, психологія управління, екологічна психологія, політична психологія. психологія мас, етнічна психологія (етнопсихологія), історична психологія, економічна психологія, психологія соціальної роботи, екстремальна психологія, патопсихологія включає олігофренопсихологію (психологію лю­дей з вадами розумового розвитку); тифлопсихологію (психологію людей з вадами зору); сурдопсихологію (психологію людей з вадами слуху), зоопсихологія, психологія торгівлі, реклами, "штучного інтелекту", комп'ютеризації.

Предмет, завдання та методи вікової психології.

Вікова психологія – галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного та особистісного розвитку людини на різних етапах її життя.

Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей у дітей, підлітків, юнаків, дорослих і зумовлену віком ди­наміку співвідношень між ними; причини та закономір­ності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, пра­ці, спілкування); формування психічних якостей (вікових можливостей засвоєння знань) і властивостей (самосвідо­мості, спонукальної та емоційної сфер, характеру, здібнос­тей) особистості.

Завданнями вікової психології є дослідження особли­востей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги.

Найголовнішим завданням вікової психології є створення фундаментальної концепції вікового розвитку осо­бистості в нових соціально-економічних умовах. У сучасній Україні особливо актуальним є вивчення вікових аспектів проблеми психологічного забезпечення національного, патріотичного, духовного виховання особистості, адаптації до умов плюралістичного, інформаційного суспільства, ринкової економіки тощо. Не менш важливим є зосереджен­ня зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретич­них і практичних завдань:

— вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життє­діяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо);

— розвиток психічно здорової особистості та дослі­дження особливостей відхилень у психічному здоров'ї лю­дини;

— дослідження психології старих людей та особливос­тей їхньої життєдіяльності;

— розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій);

— з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, від­криття їхніх творчих здібностей;

— дослідження сенситивних періодів у розвитку осо­бистості та окремих психічних функцій;

— створення психологічних умов для забезпечення са­морозвитку;

— вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку;

— дослідження взаємин дітей і дорослих;

— з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей;

— забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака.

Методи вікової психології

Загальнонаукові методи пізнання психологічної дійсності:

а) теоретичний аналіз і синтез. Теоретичний аналіз забезпечує роз­членування явища, що вивчається, на елементи, розкрит­тя його структури і специфіки. Теоретичний синтез дає змогу відтворити психічне явище в цілісності, в системі найсуттєвіших зв'язків і опосередкувань, обґрунтувати актуальну щодо нього кон­цепцію.

б) порівняння і класифікація. Аналіз і синтез нероз­ривно пов'язані з такими теоретичними методами, раціональними діями, як порівняння і класифікація. Порівнян­ня полягає у зіставленні одних понять, явищ, фактів з ін­шими для встановлення їх подібності чи відмінності. Класифікація дає змогу на основі виокремлення головних і другорядних ознак визначити класи явищ.

в) систематизація, узагальнення і типологізація. Систематизація передбачає групування, приведення в систему певних особливостей за конкретними ознаками. Узагальнення має на меті об'єднання різних фактів, які характеризують пси­хічне явище, що вивчається. Типологізація поля­гає в розподілі систем об'єктів на групи з допомогою уза­гальнень, ідеалізованої моделі чи типу, у виявленні подіб­них і відмінних ознак в об'єктах, що вивчаються.

г) абстрагування і конкретизація. Абстрагування полягає в уявному відокремленні певної ознаки, властивості предме­та від самого предмета чи інших його ознак; конкретизація — у застосуванні теоретичних знань до конкретної ситуації задля поглибленого її розуміння.

ґ) моделювання. Суть цього методу полягає у встанов­ленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єк­та іншому і у створенні на цій основі простого за структу­рою і змістом об'єкта, що відображає складнішу модель (оригінал).

Найчастіше вікова психологія послуговується такими загальнопсихологічними методами:

а) спостереження. Воно ґрунтується на то­му, що будь-які психічні явища виявляються в зовнішній поведінці: діях, жестах, виразах обличчя, позах, мовлен­нєвих реакціях людини тощо.

б) бесіда. Проводять її за заздалегідь підготовленою схемою, попередньо визначивши питання. Недолік бесіди — необ­хідність особи, яку досліджують, відповідати на незручні для неї запитання, що іноді змушує її давати неточну, не­об'єктивну відповідь;

в) інтерв'ю. Дає змогу вивчати одночасно велику кількість індивідів, зібрати ма­сив даних, які стосуються найрізноманітніших питань, ін­тересів і вподобань тощо;

г) анкетування. Забезпечує значні можли­вості для отримання широкої інформації за короткий час. Анкета складається з фіксованої кількості відкритих, аль­тернативних чи закритих запитань. Важливою перевагою анкетування є його анонімність, що забезпечує щирість відповідей, усуває необхідність да­вати вимушені відповіді;

ґ) психологічне тестування. Суть його полягає у вико­нанні досліджуваним певного завдання чи їх серій. Тести мають бути добре продуманими, надійними;

д) аналіз продуктів діяльності. Найпростішим при­кладом використання цього методу є аналіз учнівських письмових робіт, малюнків, виробів, віршів тощо, який дає змогу одержати відомості про рівень розвитку їх інте­лекту, мотивації тощо.

е) метод експерименту. За характером здійснення експерименти поділяють на лабораторний (відбувається у спеціально створених лабо­раторних умовах) і природний (дослідник викликає потріб­не явище, але обстановка, в якій перебувають досліджува­ні, є звичною для них).

Методами, власне вікової психологи є:

а) близнюковий метод. Особливо він придатний для по­рівняльного вивчення впливу зовнішніх умов на розвиток близнюків;

б) лонгітюдний (продовжений) метод дослідження. Суть його полягає у вивченні одних і тих самих досліджуваних у різні моменти їхнього життя. Його повторюють через знач­ні проміжки часу і порівнюють отримані дані з попередні­ми.

в) метод поперечних зрізів. При використанні цього ме­тоду порівнюють одночасно різні вікові групи досліджува­них. Перевага його полягає у короткотривалості, незначних фінансових затратах, керованості.

г) комбіновані плани. Нерідко вчені об'єднують методи лонгітюдного і поперечного зрізів у комбінованих планах.

Формування характеру

Перші ознаки виникнення і закріплення рис характеру можна спостерігати вже на початку життя людини. Вік від 2-3 до 9-10 років є оптимальним для розвитку рис характеру завдяки притаманній людині віковій сенситивності. Під впливом дорослих можуть формуватися як позитивні так і негативні риси. Початок формування таких рис пов'язаний з першими місяцями життя і значною мірою залежить від стилю спілкування з дитиною матері чи особи, що її заміняє.

Пізніше формуються працьовитість, акуратність, сумлінність, відповідальність, наполегливість та інші «ділові» якості (як і їхні антиподи). Відбувається це у процесі дитячих ігор та виконання доступних видів домашньої праці зі стимулюючою підтримкою з боку дорослих. Комунікативні риси характеру стають більш виразними в початкових класах середньої школи, коли в дитини різко зростає діапазон контактів з однокласниками і вчителями, з'являються нові шкільні друзі.

Розвиток і закріплення вольових рис характеру відбуваються в підлітковому віці, а його моральних й світоглядних основ - у старших класах середньої школи (період ранньої юності). В студентські роки (другий період юності) найбільш активним є розвиток «моральних і естетичних почуттів, становлення і стабілізації характеру і, що важливо, оволодіння повним комплексом функцій дорослої людини, включаючи громадянські, суспільно-політичні, професійно-трудові» (Б. Г. Ананьєв). По закінченні вищого навчального закладу характер фактично сформований.

 

Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами при­родженими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно­рефлекторними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до вимог умов життя, культури трудових дій та по­ведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов'язані з обробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюються, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та спо­собів його обробки рухи об'єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями. Розрізняють дії предметні та розу­мові.

Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння пред­метами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. ін. Розу­мові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на ґрунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності. На перших етапах засвоєння досвіду діти і дорослі оперують кон­кретними предметами, засобами унаочнення, порівнюють, розкла­дають та об'єднують їх, знаходять причинні залежності та їх взає­модію. Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з пред­метами, людина починає оперувати образами цих предметів і зв'яз­ками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові.

Інтеріоризоване зовнішнє опрацьовується в мисленні, набу­ває логічного оформлення, вплітається в систему знань і попе­реднього досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи інших дій. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.

Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. У процесі за­своєння знань і досвіду у свідомості людини утворюється образ рухів і дій виконуваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється виконувана дія в разі її відхилення від окресленого способу її виконання, коригується відповідно до поставленої ме­ти та акцептора дії. Отже, діяльність — це сукупність цілеспрямованих, усвідо­млюваних дій. Свідома діяльність людини характеризується не тільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється.

Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від люди­ни оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає вироблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для досягнення поставленої мети.

Функції (види діяльності) вчителя:

Діагностична функція (від гр. diagnosis - розпізнавання, визначення) педагогічної діяльності пов'язана з розпізнаванням і вивченням істотних ознак освіченості, їх комбінування, форм вираження як реалізованих цілей освіти. Оцінка знань, умінь, навичок, вихованості, розвитку учня дає змогу глибше вивчити протікання навчально-виховного процесу, встановити причини, що перешкоджають досягненню бажаного ступеня розвитку рис і якостей особистості; визначити фактори, які сприяють успішному здійсненню цілей освіти. Діагностика можлива за умови спостережливості педагога, за наявності уміння "вимірювати" знання, уміння, навички, вихованість і розвиток учня, правильно діагностувати педагогічні явища.

Орієнтаційно-прогностична функція. Управління педагогічним процесом передбачає орієнтацію на чітко представлений у свідомості кінцевий результат. Знання суті і логіки педагогічного процесу, закономірностей вікового та індивідуального розвитку учнів дозволяють прогнозувати (гр. prognosis - передбачення розвитку чогось, що базується на певних даних), як учні сприйматимуть матеріал, перебуваючи під впливом життєвих уявлень, який учнівський досвід буде сприяти глибшому проникненню в суть виучуваного явища; що саме учні зрозуміють неправильно. Педагогічне прогнозування передбачає також бачення тих якостей учнів, які можуть бути сформовані за певний проміжок часу.

Дана функція педагогічної діяльності вимагає уміння педагога прогнозувати розвиток особистості - розвиток її якостей, почуттів, волі і поведінки, враховувати можливі відхилення у розвиткові; прогнозувати хід педагогічного процесу: наслідки застосування тих чи інших форм, методів, прийомів і засобів навчання та виховання.

Конструктивно-проектувальна функція діяльності вчителя органічно пов'язана з орієнтаційно-прогностичною. її суть у конструюванні та проектуванні змісту навчально-виховної роботи, в доборі способів організації діяльності учнів, які найповніше реалізують зміст і викликають захоплення учнів спільною діяльністю. Вона вимагає від педагога вмінь переорієнтовувати цілі і зміст освіти та виховання на конкретні педагогічні завдання; враховувати потреби й інтереси учнів, можливості матеріальної бази, власний досвід та інше; визначати основні і другорядні завдання на кожному етапі педагогічного процесу; добирати види діяльності, підпорядковані визначеним завданням; планувати систему діяльності учнів; планувати індивідуальну роботу з учнями з метою розвитку їх здібностей, творчих сил і дарувань; відбирати зміст, обирати форми, методи і засоби педагогічного процесу в їх оптимальному поєднанні; планувати систему прийомів стимулювання активності учнів; планувати способи створення особистісно-розвивального середовища.

Організаторська функція діяльності педагога потребує умінь залучати учнів до різних видів діяльності й організовувати діяльність колективу. Для цього учителю, вихователю необхідно вміти розвивати в учнів, вихованців стійкий інтерес до навчання, праці та інших видів діяльності, формувати потребу в знаннях, озброювати основами наукової організації навчальної праці; організовувати соціально-орієнтовані етичні, трудові, естетичні, екологічні, спортивні та інші виховні справи; розвивати в учнів ініціативу планувати спільну роботу, вміти розподіляти доручення, проводити інструктаж, координування спільної діяльності; створювати спеціальні ситуації для здійснення вихованцями моральних вчинків.

Інформаційно-пояснювальна функція діяльності вчителя спричинена базуванням навчання і виховання на інформаційних процесах. Оволодіння знаннями, світоглядними і морально-етичними ідеями є найважливішою умовою розвитку і формування особистості учня. Учитель у цьому випадку виступає не лише організатором педагогічного процесу, а й джерелом наукової, світоглядної і морально-етичної інформації. Тому велике значення у професійній підготовці вчителя має глибоке знання предмета, який він викладає, науково-світоглядне переконання педагога. Від того, як сам учитель володіє навчальним матеріалом, залежить якість його пояснення, глибина змісту, логіка викладу, наповненість яскравими деталями і фактами. Ерудований учитель знає найновіші наукові ідеї і вміє доступно донести їх до учнів.

Комунікативно-стимуляційна функція педагогічної діяльності пов'язана з великим впливом, що його здійснює на учнів особистісна чарівність учителя, його моральна культура, вміння встановлювати і підтримувати доброзичливі відносини з учнями, власним прикладом пробуджувати їх до активної навчально-пізнавальної, трудової та інших видів діяльності. Ця функція включає прояв любові до дітей, теплоту і турботу про них, що в поєднанні характеризує стиль гуманних взаємовідносин. Функція досить гостро ставить проблему професійного росту вчителя, його сумлінної роботи над підвищенням свого наукового рівня і набуттям рівня моральної досконалості.

Аналітико-оцінна функція діяльності вчителя пов'язана з необхідністю аналізувати результат навчально-виховного процесу, виявляти в ньому позитивні сторони і недоліки, порівнювати досягнуті результати з поставленими цілями і завданнями, оцінювати ці результати, вносити необхідні корективи в педагогічний процес, вести пошуки шляхів його вдосконалення, ширше використовувати передовий педагогічний досвід.

Дослідно-творча функція педагогічної діяльності має два рівні. Суть першого полягає в творчому застосуванні відомих педагогічних і методичних ідей у конкретних умовах навчання і виховання. Другий рівень пов'язаний з осмисленням і творчим розвитком того нового, що виходить за межі відомої теорії, певною мірою збагачуючи її.

Рання юність (15-18)

Соціальна ситуація розвитку – перебування на порозі самостійного життя, необхідність особистісного і професійного самовизначення, вибору життєвого шляху; здобуття статусу самостійної дорослої людини.

Провідна діяльність –

Новоутворення:

− особистісне самовизначення, «ідентичність» (криза ідентичності – коли однаково динамічно наростає вразливість і розвивається потенціал особистості.)

• формування загальних уявлень про сенс життя, пошук сенсу власного існування

• спонукання до спрямованої діяльності особистості (мотивація)

• самореалізація і самовираження – свідоме утвердження власної позиції в певних проблемних ситуаціях

• усвідомлення себе суб’єктом самопізнання, само зміни, самовдосконалення

− професійне самовизначення

− відкриття внутрішнього Я, формування цілісної Я-концепції, світогляду

Особливості:

− спілкування

• з однолітками – емоційна прив’язаність, потреба переживати нові враження, набувати новий досвід, самовиявлення та розуміння з боку інших

• з дорослими – довіра, соціальний досвід; теми – навчання, вибір професії, міжособистісні стосунки, захоплення, норми моралі, атмосфера у сім’ї тощо

• інтимне спілкування – можливість розважитись, прагнення соціалізуватися, підвищити свій статус у групі, набуття сексуального досвіду, встановлення тісних стосунків з людиною протилежної статі

− пізнавальна сфера

• становлення продуктивнішого словесно-логічного мислення (глибина, гнучкість, широта, усвідомленість, самостійність, чутливість до допомоги, критичність, активність, економність)

• розвиток внутрішнього і зовнішнього мовлення

• розвиток осмисленості та апперцепції (зумовленість сприйняття людиною тих чи інших предметів чи явищ об'єктивного світу її попереднім досвідом та її психічним станом у момент сприйняття), предметності (здатність розпізнавати предмети за основними властивостями і призначенням), вибірковості сприймання, творчої уяви,

• розвиток післядовільної уваги, інтенсивність, стійкість, обсяг

• пам’ять – загальна (широке коло інформаційних джерел) і спеціальна (вибірковість інформації, пов’язана з провідними інтересами учнів, спрямованістю на оволодіння певною професією)

• формування індивідуального стилю інтелектуальної діяльності

Зріла юність (18-20)

Соціальна ситуація розвитку – вступ до ВНЗ, початок трудової діяльності, самоствердження у професійній діяльності, реалізація життєвих планів.

Провідна діяльність –

Внутрішні суперечності особистості:

− потреба в соціальному визнанні та обмежені можливості її реалізації

− потреба в самостійності і протекційне ставлення дорослих

− потреба в самоосмисленні, самоідентифікації та недостатня або суперечлива інформація про себе, а також несформоване вміння інтегрувати, переосмислювати цю інформацію

− потреба в розумінні і відчуття самотності, відчуженості

− потреба в професійному самовизначенні та недостатні можливості, мотивація у реалізації вибору.

Співвідношення.

Людина - це біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

 

Властивості.

Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи.

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює.

Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації.

Види відчуттів

За ознакою розміщення рецептора фізіолог Ч. Шерінгтон виділив три основних класи відчуттів:

• екстроцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розташовані на поверхні тіла;

• проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м'язах, сухожиллях і суглобних торбах;

• інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму.

За ознакою характеру рецептора також виділяють:

• фоторецепцію - чутливість до світла (зорові відчуття);

• хеморецепцію - чутливість до певних речовин (нюхові, смакові відчуття);

• аудіорецепцію - чутливість до звукових коливань (слухові відчуття);

• механорецепцію - чутливість до механічної взаємодії (відчуття дотику, болю, рівноваги);

• терморецепцію - чутливість до температури (температурні відчуття).

• За ознакою модальності (цей розподіл відчуттів є найбільш широко розповсюдженим), виділяють такі види відчуттів, як зорові, органічні, вібраційні, вестибулярні, слухові, нюхові, смакові, відчуття дотику; ці види розгалужуються на підвиди.

Види пам'яті

Для визначення видів людської пам'яті вирізняють такі критерії:

1. Залежно від змісту матеріалу:

- Рухова пам'ять є однією з умов утворення різноманітних умінь та навичок, необхідних у навчальній, трудовій та інших різновидах діяльності людини. Сутність цієї пам'яті полягає в запам'ятовуванні і відтворенні людиною своїх рухів.

- Емоційна пам'ять зберігає переживання і почуття, пов'язані з подіями минулого. Запам'ятовується насамперед те, що викликає емоції. Цей вид пам'яті надає досвідові індивіда особистісного характеру і вирізняється особливою стійкістю.

- Образна пам'ять виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень предметів, явищ, властивостей їх. Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти для їх запам'ятовування, ця пам'ять поділяється на нюхову, зорову, тактильну тощо.

- Зміст словесно-логічної пам'яті — це поняття, судження, умови­води, які відображають предмети та явища в істинних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях. Вона є специфічно людською пам'яттю, бо нерозривно пов'язана з мисленням та мовою і є провідною у засвоєнні знань під час навчальної діяльності. Характерними її рисами є точність відтворення і значна залежність від волі.

2. Залежно від характеру мети діяльності:

- Мимовільна пам'ять здійснюється без мети, без вольового зусил­ля запам'ятати і відтворити. Мимовільна пам'ять починає працювати тоді, коли людина на­магається, наприклад, зрозуміти матеріал.

- Довільна пам'ять передбачає наявність чітко визначеної мети щось запам'ятати, відтворити, пригадати. Головним знаряддям цієї пам'яті є мова.

Мимовільна і довільна пам'ять являють собою два послідовних етапи розвитку пам'яті. Мимовільна пам'ять генетично є першим видом, вона без спеціальних зусиль збагачує наш досвід. Довільна пам'ять дає людині змогу керувати мнемічними діями.

3. Залежно від часу закріплення і зберігання матеріалу:

- Сенсорна пам'ять фіксує і зберігає інформацію в аферентних час­тинах аналізаторів Цю пам'ять, миттєвий відбиток різної модальності, називають надкороткочасною.

- Короткочасна пам'ять характеризується швидким запам'ятову­ванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Короткочасна пам'ять обслуговує актуальні потреби діяльності і має обмежений обсяг.

- Тривала пам'ять забезпечує довгочасне зберігання матеріалу та наступне використання його. Це — найскладніший вид пам'яті. Матеріал у ній зберігається, зазнаючи впливу процесів запам'ятову­вання, забування, відтворення.

Вона поділяється на два типи: зі свідомим доступом, тобто лю­дина може за своїм бажанням згадати потрібну інформацію; із зак­ритим доступом.

Уява, її функції та види.

Уява — це психічний процес створення людиною нових образівна основі її попереднього досвіду.

Функції уяви:

• моделювання кінцевого результату діяльності людини і засобів, необхідних для його досягнення;

• створення програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;

• створення образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

• створення образів об'єктів з опорою на схеми та описи.

Характерні риси уяви:

1. Уява властива лише людині і є необхідною умовою її діяльності

2. Уява тісно пов'язана з мисленням, пам'яттю, відчуттям, сприйманням та емоціями. Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення.

3. Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви — об'єктивна дійсність. Зазнаючи впливу емоцій, по­чуттів, симпатій і антипатій, уява сприяє глибшому осмисленню і пізнанню дійсності, але інколи спотворює її.

4. Уява — складова творчості. Це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.

5. Уява нерозривно пов'язана з усіма ланками психіки людини. Най­вищий "розквіт" уяви виявляється в хвилини небезпеки: перед ата­кою, операцією, смертельною небезпекою. Стимулюють уяву запах, ритми музики. Розроблено спеціальний метод активізації уяви — метод "мозко­вого штурму". Він полягає в тому, що створюється невимушена ат­мосфера спілкування і пошуку, коли вільно висловлюється необме­жений некритичний потік асоціацій, уявлень, ідей, образів, тобто народжуються припущення, нереальні ідеї.

Види уяви.

Процес творення образів уяви, або фантазій, може мати мимовільний і довільний характер. Якщо в уяві людини створення нових образів не скеровується спеціальною метою, уява має мимовільний характер. Мимовільна уява зумовлюється потребами і почуттями.