Предмет психології та її завдання



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Предмет психології та її завдання



Предмет психології та її завдання

Предметом психології є психіка (від грец. psychikos - душевний) людини і тварини" тобто психічні явища, притаманні людині і тварині. Факти психології - це не предметні речі, а різні за змістом, інтенсивністю, тривалістю, пов'язаними між собою процеси, що перебувають у розвитку та належать певній людині.Психологія вивчає внутрішній психічний світ людини, психічні процеси, стани, властивості, закони виникнення, розвитку й перебігу психічної діяльності, становлення психічних властивостей людини, життєве значення психіки.Психологічна наука розв'язує три групи завдань: науково-дослідні, діагностичні, корекційні.1. Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об'єкта науки на різних рівнях. Наприклад, на рівні загальних закономірностей і чинників розвитку розв'язують такі завдання: а) дослідження вікової динаміки окремих психофізіологічних функцій, процесів, властивостей; 6) виявлення окремих взаємозв'язків психіки впродовж усього життєвого циклу людини з урахуванням її діяльності.2. Діагностичні завдання мають на меті: 1) розпізнати й оцінити рівень психіки особистості, ступеня зрілості індивідуальних і соціальних характеристик людини на різних етапах; 2) оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом; 3) визначити потенційні можливості психічного розвитку; 4) здобути наукові дані для вдосконалення та прогнозування розвитку окремого індивіда.3. Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку; усунення причин, що призводять до таких дефектів; спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу; розроблення рекомендацій щодо способу життя з

урахуванням віку та індивідуальності людини.

Психологія як наука про душу

З якнайдавніших часів потреби суспільного життя примушували людину враховувати особливості психічного складу людей. Перші психологічні уявлення позначилися на стародавньому світі у зв'язку із спробами мислителів того часу дав відповідь на питання: що таке душа? При цьому виділилися, різні підходи до вивчення суті душі – матеріалістичний і ідеалістичний.Прихильник першого підходу Демокріт (близько 460-370 до н.е.) стверджував, що душа складається з рухомих атомів, які приводять тіло в рух. Із смертю тіла гине і душа.Платон (428-348 до н.е.), навпаки, стверджував, що душа безсмертна. Мета душі – пізнання ідей, які існують вічно і самі по собі, утворюючи особливий мир, що протистоїть миру матерії.Ідеї античних філософів були систематизовані і розвинені Арістотелем (384-322 до н.е.) в трактаті «Про душу». Цей трактат був першою власне психологічною працею, у зв'язку з чим Арістотеля часто називають засновником психології. У його уявленні душа – безтілесна суть живого тіла, за допомогою якої людина відчуває і мислить.В середні віки в результаті посилення позицій релігії душу розглядається в основному як божественний, надприродний початок, керівний людиною в його пошуках вищого сенсу життя. В той же час накопичується знання про анатомо-фізіологічні особливості організму людини як одній з основ психіки. У зв'язку з цим особливо слід зазначити діяльність арабських учених Ібн-сини (Авіценни, 980-1037), Ібн-рушди (Аверроеса, 1126-1198), а також видатного діяча епохи Відродження Леонардо да Вінчі (1452-1519).

Психологія як наука про свідомість

Другий етап в становленні психології пов'язують з розвитком природних наук в XVII столітті, коли ведучі учені того часу намагалися сформувати нові уявлення про світ і людину, розглядаючи психологію як науку про свідомість. Так, французький учений Р. Декарт (1596-1650) в своїх працях зробив спробу розкрити механізми поведінки людини, використовуючи як аналог закони механіки і ввівши нове поняття – рефлекс. Б.Спіноза (1632-1677) і Г.Лейбніц (1646-1716), які розробляли питання про співвідношення фізіологічного і психічного, а також Дж.Локк (1632-1704), який ввів в психологію поняття асоціації (від латів. associatio – з'єднання, зв'язка) – зв'язку між явищами, при якому виникнення одне з них викликає поява іншого. Саме це поняття було покладене в основу виниклої в XVIII столітті асоціативної психології (Д. Гартлі, 1705-1757), в рамках якої затверджувалося, що нервова система підкоряється фізичним законам і, отже, явища свідомості утворюються шляхом асоціації (механічної зв'язки) простіших елементів. У цей же період Г. Коніський (1717-1795) указував на активний характер відображення психікою об'єктивної реальності. Г. С. Ськоворода (1722-1794) необхідною умовою пізнання дійсності вважав самопізнання людиною себе, своїй суті.

Психологія як наука про поведінку

Початком третього етапу – становлення психології як самостійної експериментальної науки – можна рахувати 60–70-і роки XIX століття, коли в психологію прийшов експеримент. Розвиток експериментальної психології пов'язують перш за все з німецьким ученим В.Вундтом (3832-1920), що відкрив в 1879 році першу в світі психологічну лабораторію.На основі накопичених експериментальних даних, робіт І.М.Сеченова (1829-1905), І.П.Павлова (1849-1936), З. Фрейда (1856-1939) і багатьох інших видатних учених був зроблений вивід про неможливість обмеження предмету психології однією свідомістю, використання асоціацій як універсальна категорія, що пояснює всю психічну діяльність.Це привело до виникнення в XX в. декількох нових напрямів психології, кожне з яких по-своєму визначало, що ж повинна вивчати ця наука: поведінка, несвідома і ін.

Психологія як наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого

німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц (1646-1716), Саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ складається з безлічі монад (від грец. «монос» – єдине). Кожна з них «психічна» і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Погляди вченого перекреслювали Декартову концепцію про рівність психіки і свідомості. Згідно з Лейбніцом, «переконання в тому, що в душі є лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є джерелом найбільших помилок».

У душі безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій». Цим терміном Лейбніц позначив неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйнять стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт – апперцепція, зокрема увага й пам´ять.

Співвідношення духовних і тілесних явищ Лейбніц виразив формулою, відомою як психофізичний паралелізм. Ці явища не можуть, усупереч поглядам Декарта, впливати одні на одних. Залежність психіки від тілесних дій – це ілюзія. Душа і тіло здійснюють свої операції самостійно й автоматично. Проте божественна мудрість позначилася в тому, що між ними є гармонія.

Отже, ідеї Лейбніца змінили й розширили уявлення про психічне. Особливо важливим стало визнання існування так званої несвідомої психіки.

Внесок у розмежування психіки й свідомості зробили дослідження гіпнозу, які стали популярними в Європі завдяки діяльності австрійського лікаря Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних закінчень (флюїдів). Згодом, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред став прихильником фізіологічного трактування гіпнозу (запропонувавши термін «нейрогіпноз»). Однак далі вирішальну роль він надав психологічному чиннику.

Під час використання гіпнозу в практиці медиків спостерігали факти психічно регульованої поведінки з вимкненою свідомістю (тим самим підтримувалося уявлення про несвідому психіку).

Фройдизм, психоаналізм.

Згідно з Фройдом, психіка аж ніяк не збігається зі свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки.Ключовими термінами психоаналізу є месвідоліе - уявлення про те, що існує психічна діяльність, якої суб'єкт не усвідомлює; опір - ідея про те, що на ставлення людини до об'єкта впливає ставлення до минулих об'єктів (насамперед тих, що оточували її в дитинстві); лібідо - психічна енергія, джерело якої - у несвідомому.На основі багаторічних клінічних спостережень Фройд сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої психіка, особистість людини складається з 3-х компонентів, рівнів: "ВОНО", "Я", "НАД-Я". "ВОНО" - несвідома частина психіки, вируючий казан біологічних вроджених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. "ВОНО" насичене сексуальною енергією - "лібідо".

Біхевіоризм

Щоб окреслити предмет загальної психології, необхідно використати системні знання. До таких знань належать традиційні уявлення про предмет психології, яким вважали зокрема душу, явище, свідомість, поведінку, несвідоме, процеси переробки і результати цих процесів та особистий досвід людини.

Усі ці предметні особливості відобразилися в досягненнях традиційних і нових шкіл, наукових напрямів, теорій і концепцій.

У біхевіоризмі вивчення предмета полягає насамперед в аналізі поведінки. При цьому з предмета дослідження часом мимоволі вилучають саму психіку. Основне положення біхевіоризму: психологія має вивчати поведінку, а не свідомість, психіку, які неможливо спостерігати безпосередньо. А саму поведінку ортодоксальні біхевіористи розуміли як сукупність відносин «стимул - реакція» (S-Р). На думку біхевіористів, знаючи силу наявних подразників і з огляду на попередній досвід людини, можна досліджувати процеси навчання, утворення нових форм поведінки. При цьому свідомість не відіграє жодної ролі в навчанні, а нові форми поведінки варто розглядати як умовні рефлекси.

Отже, з позиції біхевіоризму особистість - це все те, чим володіє індивід, і його можливості щодо реакцій (навички, соціально регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність до пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість — організована і відносно стійка система навичок. Вони становлять основу стабільної поведінки. Навички пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації зумовлює формування нових навичок.

Людину в концепції біхевіоризму розуміють насамперед як істоту, запрограмовану на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули й підкріплення, можна програмувати людину на необхідну поведінку.

Рефлекторна природа психіки

Яскравим прикладом взаємозв'язку мозку і психіки є рефлекторна теорія психіки. Наші найпростіші рухи регулює спинний мозок. Довгастий мозок керує процесами травлення, дихання, кровообігу та іншими життєво важливими функціями. Підкіркова і кіркова частини головного мозку керують усією психічною діяльністю людини. В основі будь-якої регуляції зрештою лежить рефлекс (від лат. reflexus- відображення), тобто реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. І. М. Сеченов розробив природничо-наукову теорію психічної регуляції поведінки ("Рефлекси головного мозку", 1863). Спираючись на свої відкриття в галузі фізіології нервової системи, він твердив, що всі акти свідомого і несвідомого психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними.І. М. Сєченов сформулював положення рефлекторної теорії, яку експериментально розробили І. П. Павлов, О. О. Ухтомський, В. М. Бехтєрєв, Н. С. Введенський.Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:1) сприймання зовнішніх подразників2) перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та передавання в мозок;3) декодування й переробку сприйнятої інформації; подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;4) прийом та передавання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);5) корекцію повторних дій з урахуванням даних зворотного зв'язку.Існує два види рефлексів: безумовні та умовні. Безумовні рефлекси виникають несвідомо (безумовно), коли на організм діють зовнішній і внутрішній подразники. Умовні рефлекси з'являються за певних умов. Безумовні рефлекси є природженими, видовими, а умовні утворюються в процесі життєдіяльності організму, в результаті неодноразових впливів подразника, тобто вони набуті, індивідуальні.

 

Галузі психологічної науки

Сучасна психологія є досить розгалуженою системою знань, вона включає систему дисциплін (або галузей), пов'язаних з різними сферами практики. Головним принципом класифікації галузей психології є принцип розвитку психіки в діяльності, згідно з яким виокремлюються різні галузі психології залежно від видів людської діяльності.Генетична психологія вивчає спадкові механізми психіки і поведінки, їхню залежність від генотипу.Вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини, становлення різних психічних процесів і психічних властивостей особистості. Соціальна психологія вивчає людські взаємовідносини, явища, що виникають у процесі спілкування і взаємодії людей у різного роду групах, зокрема у сім'ї, школі, учнівському і педагогічному коллективах. Педагогічна психологія об'єднує всю інформацію, пов'язану з навчанням і вихованням. Три галузі психології - медична, патопсихологічна, а також психотерапія - мають справу з відхиленнями від норми в психіці і поведінці людини. Завдання цих галузей психологічної науки - пояснити причини можливих психічних порушень і обґрунтувати методи їх запобігання і лікування. Юридична психологія розглядає опанування людиною правових норм і правил поведінки, а також проблеми формування правової самосвідомості.

Основні методи психології

Метод спостереження - це основний метод сучасної психології, сутність якого полягає в тому, що наукові факти збираються через не втручання в життя об'єкта, а пасивне споглядання цього факту.Експеримент - основний метод психології, який полягає в тому, що факти отримуються шляхом створення спеціальних умов, в яких об'єкт міг би найбільш яскраво проявити предмет, що вивчаєтьсяРозрізняють експерименти: лабораторний і природний, констатувальний і формувальний.Лабораторний проводиться в спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою відповідної апаратури.Природний експеримент здійснюється у звичайних для досліджуваного умовах діяльності. Констатувальний експеримент спрямований на фіксацію наявних психологічних особливостей людини, формувальний- орієнтований на стимуляцію бажаних психічних виявів. Бесіда-метод отримання інформації на основі вербальної (словесної) комунікації, включає в себе запитання-відповіді. Анкетування - метод соціально-психологічного дослідження за допомогою анкет, зміст питань і спосіб відповідей в яких заздалегідь плануються. Інтерв'ю - метод, який застосовується для збирання первинної інформації у психологічних, соціологічних та педагогічних дослідженнях. Соціометричний метод вивчає характер взаємостосунків у колективі через процедуру вибору.

Додаткові методи

Тест — це проба, іспит, один із способів психологічної діагностики рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини.Бесіда — це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з’ясування уявлення або розуміння ним явищ природи та суспільства, наукових питань, взаємозалежностей, причин та наслідків, переконань, ідеалів, ідейної спрямованості. Поставлені запитання мають бути чіткими й зрозумілими, спрямованими на психологічні явища. У бесіді потрібно домагатися не лише констатуючої відповіді, а й пояснення, мотивації, ,тобто відповідей на запитання не лише “що це таке?”, а й “чому?”, “як?”.Метод узагальнення незалежних характеристик — це об’єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.Одержані незалежні характеристики — розумові дані особистості, її моральну вихованість, дисциплінованість, спрямованість інтересів і здібностей, рівень культури, темп розвитку тих чи інших якостей — узагальнюють у певну систему під певним кутом зору.Використовуючи цей метод, учитель повинен мати власну думку про учня. Дані інших вчителів про успішність учнів, їх дисциплінованість, нахили та здібності, активність потрібно використовувати не механічно, а вдумливо, перевіряючи вірогідність. Метод аналізу продуктів діяльності грунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.Продуктами діяльності учнів є їхні письмові роботи, вироби, малюнки, моделі, фотографії та ін. Порівнюючи роботи, які учень виконує в різний час, на різних етапах навчання, можна виявити рівень його розвитку, досконалість умінь та навичок, акуратність, майстерність, кмітливість, наполегливість тощо. Саме це має стати предметом аналізу продуктів діяльності, а не, наприклад, вартість виготовленого продукту.

Свідомість особистості

СВІДОМІСТЬ є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов´язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідомість - особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об´єкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ.

Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Самосвідомість особистості

САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє "Я", свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.

37.Самооцінка особистості та рівень домагань. Їх роль у формувані особистості.

Самооцінка — це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здібностей, якостей та свого місця серед інших людей. Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань особистості. Рівень домагань — це бажана самооцінка особистості (рівень образу „Я"), яка виявляється через міру труднощів у досягненні поставленої мети. Формування рівня домагань породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку - прагнення підвищити домагання, щоб пережити максимальний успіх, а з іншого - знизити домагання, щоб уникнути невдач. У випадку успіху рівень домагань, як правило, підвищується, людина проявляє готовність розв'язувати більш складні задачі, у разі неуспіху, відповідно, знижується.

38. Поняття про діяльність.Мета і мотиви діяльності.

Діяльність - це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленоїмети, що визначається потребоюМотив - це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб'єктаПотреби становлять сутність, основну рушійну силу різних видів людської активності, а мотиви є конкретними різноманітними проявами цієї сутності. Мотиви та мотивація розглядаються в психології як причини, що визначають вибір спрямованості поведінки і діяльності суб'єкта. Мотиви бувають усвідомлюваними (ті, які людина може виразити словесно) та неусвідомлюваними (як результат витіснення, через вік, підсвідоме походження тощо).Мотиви не завжди ідентично співвідносяться з метою - при різних мотивах може бути однакова мета, і навпаки.Мета-це уявний кінцевий результат діяльності (те, чого людина прагне досягнути)Мета може мати матеріальне та психічне уособлення, які досить часто пов'язані. Оскільки досягнення цілі часто має перспективний характер, то вона втілюється в окремі завдання, вирішення яких наближає до самої мети.Зазвичай діяльність людини є полімотивованою - одночасно спрацьовують декілька мотивів

Формування характеру

Сензитивними періодами для становлення характеру вважається вік від двох — трьох до дев'яти — десяти років, коли відбувається активний процес соціалізації яку ході спілкування з дорослими, так і з ровесниками. Саме в цей період діти відкриті для впливу з зовні, з готовністю сприймають зовнішні впливи, наслідуючи всіх і у всьому. Дорослі люди мають незаперечний авторитет у дитини, можуть впливати на неї за допомогою слова, вчинку і дії, що створює сприятливі умови для засвоєння та закріплення необхідних форм поведінки.Досить важливими для формування характеру дитини є стиль спілкування дорослих один з одним та з самою дитиною. У першу чергу це стосується спілкування батьків, особливо матері, з дитиною. Те, як батьки поводяться з дитиною, через роки стане способом поводження її зі своїми дітьми, коли дитина стане дорослою і буде мати власну сім'ю.

Акцентуація характеру

Акцентуація характеру - це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, за якого наявні відхилення в психології й поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологієюАкцентуації характеру розглядаються як крайні варіанти норми.Розрізнення патологічних і нормальних характерів є досить складним. По один бік вісі, що розділяє другу і третю зони, опиняються індивіди, вивченням яких займається психологія, по другий - мала психіатрія. Звісно, що дана вісь розмита. Тим не менше існують критерії, які дозволяють її приблизно локалізувати на вісі інтенсивності характерів. Таких критеріїв три, і вони відомі як критерії психопатій Ганнушкіна-Кербікова.Характер можна вважати патологічним, тобто розцінювати як психопатію, якщо він є відносно стабільним у часі, тобто мало змінюється протягом життя.

Поняття про увагу. Види.

Ува́га — спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у певний момент на об'єкти або явища, які мають для людини певне значення при одночасному абстрагуванні від інших, в результаті чого вони відображаються повніше, чіткіше, глибше, ніж інші.Мимовільна увага — не пов'язана з цілеспрямованою діяльністю і вольовим зусиллям. Про мимовільну увагу говорять у тих випадках, коли увага людини залучається самим подразником. Мимовільна увага — увага неуважної людини. Довільна увага має цілеспрямований характер і вимагає вольового зусилля. Цей вид уваги існує тільки в людини. Основний факт, що вказує на наявність у людини особливого типу уваги, невластивого тварині, полягає в тому, що людина довільно може зосереджувати свою увагу то на одному, то на іншому об'єкті, навіть у тих випадках, коли в навколишній обстановці нічого не змінюється. Післядовільна увага (поняття було введене М. Ф. Добриніни.Якщо в цілеспрямованій діяльності для особистості стають цікавими й значимими зміст і сам процес, а не тільки результат, як при довільному зосередженні, є підстава говорити про післядовільну увагу. Діяльність так захоплює в цьому випадку людину, що їй не потрібно вольових зусиль для підтримки уваги. Післядовільна увага характеризується тривалою високою зосередженістю, з нею обґрунтовано пов'язують найбільш інтенсивну й плідну розумову діяльність, високу продуктивність усіх видів праці.

 

Відчуття і діяльність.

Доведено, що людські відчуття змінюються й розвиваються під впливом життя та вимог практичної трудової діяльності. Чутливість кожного аналізатора людини великою мірою залежить від того, як вона використовує його у своїй діяльності. Розрізняють дві групи чинників, під впливом яких відбувається сенсибілізація відчуттів: • необхідність компенсації сенсорних дефектів (сліпота, глухота); • специфічні вимоги професійної діяльності людини.

Так, втрата чутливості зорового аналізатора компенсується підвищенням чутливості тактильного аналізатора. Спеціальними дослідженнями встановлено, що у незрячих людей на пучках пальців кількість паченієвих тілець збільшується майже на 50 відсотків. Виникає чутливість і до таких подразників, для відображення яких немає адекватних аналізаторів. Такою є, наприклад, дистанційна чутливість до об’єктів у сліпих.

Сенсибілізація чутливості спостерігається в осіб, які тривалий час займаються професійною діяльністю, що потребує високого розвитку відповідних відчуттів.

Так, робітники-текстильники можуть розрізняти 40–60 відтінків чорного кольору; досвідчений шліфувальник здатний бачити просвіт у деталях, що дорівнює 0,0005 мм. Нетренована людина може розрізнити просвіт у межах 0,1 мм. Смакові відчуття досягають високого розвитку у працівників харчової промисловості. Наприклад, дегустатори за смаком можуть розрізняти найтонші відтінки і характеристики вин (з якого винограду виготовлене вино, де вирощено виноград, його міцність, вміст у ньому цукру, витримку тощо). Сенсибілізація відчуттів пояснюється тим, що розрізнювані якості предметів є значущими для успішної практичної діяльності людини та орієнтування її у навколишньому середовищі.

Закономірності сприймань

Вже зовнішні сприймальні прилади розчленовують впливи навколишньої дійсності, сприймаючи тільки певного виду подразники. Так, наприклад, око пристосоване тільки до сприймання світла, вухо — тільки до сприймання звуку тощо.Дальший аналіз подразників здійснюється корою великих півкуль. У той час як більш елементарне розрізнювання подразників, достатнє для виникнення окремих відчуттів, може здійснюватися клітинами, розкиданими по всій корі великих півкуль, більш складний аналіз і синтез комплексних подразників, необхідний для сприймання цілісного предмета, відбувається в корковому ядрі аналізатора.Аналізатори мають певний ступінь чутливості.Існує два види чутливості: абсолютна чутливість і чутливість до розрізнення.Абсолютна чутливість аналізатора визначається величиною того мінімального подразнення, яке викликає відчуття.Дуже слабкі подразнення (дуже слабке світло або дуже тихий звук) ми не помічаємо. Лише досягаючи певної інтенсивності, подразники починають викликати відповідні відчуття.

Мінімальна величина подразнення, яка дає ледве помітне відчуття, називається абсолютним порогом відчуття.Чим менша величина порога відчуття, тим більша абсолютна чутливість до даних подразників.

59. Поняття про пам’ять. Фізіологічне підґрунтя пам’яті

Як засвідчили біохімічні дослідження, збудження нейронів викликають хімічні реакції, що призводять до зміни складу рибонуклеїнової кислоти (РНК). Повторна дія того самого подразника зумовлюватиме такі самі зміни, а здатність молекул РНК змінюватися практично необмеженою кількістю способів дає змогу зберігати дуже велику кількість різноманітних слідів. На відміну від молекул РНК, молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) є носіями генетичної пам´яті, зберігають коди генотипу людини. Хоча деякі види ДНК беруть участь і в процесах прижиттєвої пам´яті.

Пам’ять – це психічний пізнавальний процес, який полягає у фіксації, збереженні та відтворенні попереднього досвіду.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

60.Різновиди пам’яті

Залежно від того, що запам'ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири різновиди пам'яті, а саме: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.Образна пам'ять виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв'язків і відносин між ними.Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти при їх запам'ятовуванні, образна пам'ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо. Зміст словесно-логічної пам'яті - це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому така пам'ять і називається словесно-логічною. Рухова пай ять виявляється в запам'ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, в праці художника, балерини, друкарки тощо. Вона є основою створення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови. Емоційна пам'ять виявляється у запам'ятовуванні та відтворенні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не стільки самі по собі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.

Основні процеси памяті

Процесами пам'яті є запам'ятовування, збереження, відтворення і забування. Запам'ятовування - це процес закріплення в пам'яті нового матеріалу. Він може бути мимовільним і довільним, механічним і логічним.

Мимовільне запам'ятовування матеріалу відбувається, коли в людини немає мети запам'ятати цей матеріал, він закріплюється ніби сам собою. Краще запам'ятовуються сильні враження і той матеріал, що пов'язаний із змістом діяльності. Довільне запам'ятовування матеріалу відбувається в результаті дій мнемічної спрямованості, тобто коли діяльність людини спрямована саме на запам'ятовування. Механічне запам'ятовування полягає у закріпленні зовнішніх зв'язків матеріалу. При цьому повне розуміння матеріалу не є обов'язковим, не вибудовуються логіка його побудови, зв'язки окремих частин. Логічне запам'ятовування будується на встановленні логічних зв'язків в матеріалі.

Збереження - це процес утримання в пам'яті матеріалу, одержаного в результаті запам'ятовування.

Відтворення - це процес відновлення матеріалу, який зберігається в пам'яті. Формами відтворення є впізнавання, власне відтворення, пригадування і згадування.

Впізнавання матеріалу відбувається при його повторному сприйманні. Власне відтворення - це відновлення матеріалу, який раніш запам'ятовувався. Довільне відтворення відбувається при постановці завдання відтворити матеріал.

Забування - це процес, що полягає у неможливості відтворити матеріал, що був закріплений в пам'яті.

Різновиди мислення

за змістом: наочно-дійове, наочно-образне та абстрактне мислення; за характером задач: практичне і теоретичне мислення; за ступенем новизни й оригінальності: репродуктивне (відтворювальне) і творче (продуктивне) мислення.

Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконання рухового акту. Наочно-образне мислення - це вид мислення, який відбувається на основі образів уявлень, перетворення ситуації в план образів. Особливістю абстрактного (словесно-логічного) мислення є те, що воно відбувається з опорою на поняття, судження, з допомогою логіки, не використовуючи емпіричних даних.

Теоретичне мислення - це вид мислення, який полягає у пізнанні законів, правил. Інтуїтивне та аналітичне мислення розрізняють на підставі трьох ознак: часу перебігу процесу, структурності (чіткий розподіл на етапи) та рівня перебігу (усвідомленості або неусвідомленості). Аналітичне мислення - це вид мислення, який розгорнутий у часі, має чітко виражені етапи, достатньою мірою усвідомлені суб'єктом. Інтуїтивне,навпаки, вид мислення, згорнутий у часі, який протікає швидко, в ньому відсутній поділ на етапи, він мало представлений у свідомості.

Репродуктивне мислення - це вид мислення, який забезпечує розв'язання задачі, спираючись на відтворення вже відомих людині способів. ворче мислення є сукупністю тих особливостей психіки, які забезпечують продуктивні перетворення у діяльності особистості. У творчому мисленні домінують чотири особливості, зокрема оригінальність розв'язання проблеми, семантична гнучкість, що дає змогу бачити об'єкт під новим кутом зору, образна адаптивна гнучкість, яка уможливлює зміну об'єкта з розвитком потреби у його пізнанні, семантична спонтанна гнучкість як продукування різних ідей щодо невизначених ситуацій.

Мислення та інтелект

Інтелект - в перекладі з латинської - розум. Не випадково за своїм психологічним змістом поняття «інтелект» відноситься до нечітко визначеним поняттям. Широко поширена точка зору, згідно з якою інтелект - це те, що можна виміряти з допомогою інтелектуальних тестів. Поняття «інтелект» зводять то до якоїсь загальної біологічної функції і загальному фактору, то до мобільності формальних операцій, то до мовному мисленню, значенням і особистісним сенсів і, нарешті, до гранично широко трактуемому «пізнання» як атрибуту свідомості і загальної здатності до рефлексії. В останньому випадку інтелект ототожнюється з категорією свідомості.

Очевидність теоретичної та практичної значущості надійних знань про природу інтелектуальних здібностей людини контрастує з реальним, дуже незадовільним станом справ у психології інтелекту, виявляє себе, зокрема, в наростанні критики самого поняття «інтелект».

Емоційний інтелект.

Емоці́йний інтеле́кт — група ментальних здібностей, які беруть участь в усвідомленні та розумінні власних емоцій і емоцій оточуючих. Люди з високим рівнем емоційного інтелекту добре розуміють свої емоції і почуття інших людей, можуть ефективно керувати своєю емоційною сферою, і тому в суспільстві їхня поведінка більш адаптивна і вони легше досягають своїх цілей у взаємодії з оточуючими.

Емоційний інтелект - EQ - це показник нашої здатності до спілкування, вміння усвідомлювати свої емоції та розуміти почуття інших людей.

ЕQ вважається емоційним еквівалентом пізнавального інтелекту (IQ) .

Якщо IQ відбиває здатності лівої півкулі нашого мозку, що відповідає за логіку і раціональне мислення, то ЕQ вимірює правопівсферні інтуїтивне мислення, емоційність.

Людина з високим ЕQ уміло знаходить вихід зі складних ситуацій, легко і конструктивно вирішує проблеми, доброзичливий і приємний у спілкуванні, намагається уникати конфліктних ситуацій, самодостатній і незалежний, реалістично оцінює свої здібності, ініціативний. Людина з низьким ЕQ часто агресивний, конфліктний, неприємний у спілкуванні, погано контролює свої миттєві бажання і швидкоплинні імпульси, не впевнений у собі, не задоволений життям, не прагнути до самовдосконалення і не знає, чого хоче в життя, не вміє говорити про почуття і не бажає розуміти почуття інших людей, часто відчуває неспокій, співчуття, почуття провини, холодний, закритий, важко йде на контакт.

Вищі почуття , їх види

Особливе місце вищим почуттям відводиться у художній творчості. Багато авторів приділяють чималу увагу їхньому висвітленню тощо. Вони являють собою відображення переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні почуття. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їхні інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших. Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, <



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.02 с.)