Предмет і завдання педагогічної психології

Педагогічна психологія

Предмет і завдання педагогічної психології

Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, що вивчає психологічні закономірності навчання і виховання. Вона досліджує загальні питання психології оволодіння знаннями, уміннями і навичкам» в школі, керування процесом навчання (діяльністю вчителя) і учіння (діяльністю учня), формування пізнавальних процесів, встановлює надійні критерії розумового розвитку і визначає умови, за яких у процесі навчання такий розвиток забезпечується; вивчає закономірності формування у школярів активного самостійного і творчого мислення, вивчає доступність навчального матеріалу та ефективність різних методів навчання, розробляє психологічні вимоги до підручників та навчальних посібників, засобів унаочнення і технічних засобів навчання. Крім того, педагогічна психологія вивчає питання, пов'язані з індивідуальними відмінностями в засвоєнні знань та індивідуальним підходом до учнів у процесі навчання.

Педагогічна психологія вивчає також процес формування особистості учня, загальні закономірності та індивідуальні відмінності, вплив різних виховних заходів на її розвиток, досліджує взаємозв'язок відношень між учителем і учнями, між учнями в колективі та психологічні основи самовиховання, відхилення в поведінці учнів та їх причини.

Педагогічна психологія вивчає особливості праці ї особистості вчителя як організатора навчально-виховного процесу, виділяючи якості, які забезпечують успіх його роботи, розглядає психологічні умови формування і розвитку педагогічних знань, умінь та навичок, розвитку педагогічних здібностей.

Педагогічна психологія тісно пов'язана з віковою психологією, яка вивчає вікову динаміку та онтогенез (індивідуальний розвиток) психічних процесів та психічних властивостей особистості, що розвивається.

Предметом педагогічної психології є психологічні закономірності навчання і виховання. Конкретизуючи цю тезу, зазначимо, що педагогічна психологія вивчає пізнавальну діяльність і розумовий розвиток учня, закономірності формування особистості як свідомого суб'єкта пізнання, спілкування і праці.

У структурі педагогічної психології виділяють: психологіюнавчання, психологію виховання і психологію вчителя.

Завданнями сучасної педагогічної психології є наступне:

• розкривання психологічних механізмів навчальних і виховних впливів на інтелектуальний та особистісний розвиток учня;

• визначення механізмів і закономірностей освоювання учнями соціокультурного досвіду, зберігання його в індивідуальній свідомості й використання у різних ситуаціях;

• визначення зв'язку між рівнем інтелектуального й особистісного розвитку учнів та формами й методами навчального й виховуючого впливу (співробітництво, активні форми навчання тощо);

• визначення особливостей організації та управління навчальною діяльністю учнів і впливу цих процесів на їхній особистісний та інтелектуальний розвиток, а також на навчально-пізнавальну й соціальну активність;

• дослідження психологічних основ діяльності педагога, його індивідуально-психологічних і професійних якостей;

• визначення психологічних основ діагностики рівня й якості вихованості та здібностей учнів, засвоювання ними знань, вмінь і навичок;

• розроблення психологічних основ дальшого удосконалювання освітнього процесу на всіх рівнях освітньої системи. Важливою особливістю розвитку сучасної психологічної науки є її спрямованість на розроблення прикладних проблем. Свідченням реалізації такого інтересу є тенденція до виділення, окрім теоретичних напрямів розвитку педагогічної психології шкільної, дошкільної та вузівської практичної психології. Ці порівняно нові галузі психолого-педагогічної науки орієнтовані на дослідження та науково-методичну підтримку реалізації основних завдань педагогічного процесу в конкретних умовах його організації

Поняття навчальної діяльності, научіння, навчання і учіння. Види научіння. Механізми научіння.

НАВЧАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ - це такий вид діяльності, продуктом якої є знання, навички і вміння.

Научіння - процес і результат здобування індивідуального досвіду. Це поняття виникло в зоопсихології в роботах американського психолога Е.Л.Торн-Дайка та інших. Шляхом научіння може здобуватися будь-який досвід у людини і нові форми поведінки в тварин. Біхевіорісти вважають, що існує єдиний механізм научіння в людини і тварини.

Навчання - цілеспрямовано організоване научіння. Це процес взаємодії між тим, хто навчає і тим, кого навчають, в результаті якого появляються знання, уміння, навички, здійснюється психічний і особистісний розвиток учнів; цілеспрямована передача підростаючому поколінню інтелектуального і професійного досвіду.

Учіння - цілеспрямоване засвоєння соціального досвіду, це діяльність особистості, ціль якої научіння; діяльність активна, гностична. Вона є зовнішньою (предметною, перцептивною, символічною) і внутрішньою (розумовою, мнемічною, перцептивною). Є первинне учіння (через проби і помилки) і вторинне, яке носить власне інтелектуальний характер.

Види научіння:

Научіння людини може здійснюватись у різноманітних формах. У числі таких форм научіння можна виділити наступні:

• імпринтинг, або закарбування в механізмах реалізації, передбачає готовність організму до розгортання певних інстинктивних програм при зустрічі зі значимим стимулом;

• респондентне научіння як наслідування поведінки навко-лишніх за механізм реалізації має схему класичного обумовлення, у якій завдяки підкріпленню виникає асоціативний зв'язок між життєво важливим (безумовний стимул) і нейтральним (умовний стимул) елементами ситуації, що спонукає до поширення реакції відповіді на умовний стимул;

• оперантне научіння, або научіння шляхом спроб і помилок, передбачає закріплення реакцій, що позначаються подіями, які настають за ними як бажаний наслідок, тобто виступають у вигляді підкріплення;

• вікарне научіння — це научіння через спостереження й аналіз особливостей стратегій поведінки навколишніх;

• вербальне научіння як процес здобування соціального досвіду через засвоювання вербальних моделей, тобто понять і засобів оперування ними.

Процес научіння, як діяльність, реалізується за рахунок наступних навчально-інтелектуальних механізмів: Формування асоціацій. Наслідування. Розрізняння та узагальнення. Інсайт (здогадка). Творчість.

Психологія навчання

Класифікація видів навчання

Для усвідомлення широкого розмаїття сучасних психологічних теорій навчання їх можна диференціювати із позиції певних загальних критеріїв. І. О. Зимня пропонує таку загальну класифікацію видів навчання:

1. За критерієм наявності управління освітнім процесом навчання поділяється на:

• традиційне навчання, що не базується на управлінні;

• навчання, що вважає управління основним психолого-педагогічним механізмом, яке забезпечує засвоєння навчального матеріалу (теорія поетапного формування розумових дій, програмоване, алгоритмоване навчання).

2. За критерієм врахування принципу свідомості виділяють види навчання, які різною мірою співвідносять характер освоювання учнем навчального досвіду з його усвідомленням цього процесу. Тут можна виділити дві групи теорій:

• Теорії сугестопедичного напряму, які базуються на методах занурювання в ситуацію навчання й використання механізмів як активної, так і периферійної зон свідомості

• Теорії, які ґрунтуються на принципі свідомості. Залежно від того, що є об'єктом усвідомлення, виділяють види навчання, які описуються:

теорією традиційного навчання, якщо учень усвідомлює тільки правила й засоби дій;

теорією цілеспрямованого формування розумових дій, якщо це — усвідомлення самих дій, підпорядкованих певним правилам;

теорією програмованого й алгоритмованого навчання, якщо передбачається усвідомлення програми, цілісного алгоритму дій;

теорією проблемного навчання, якщо це — усвідомлення проблеми або задачі, для розв'язання якої необхідне освоєння певних способів, прийомів і засобів активності.

3. За критерієм способу організації навчання виділяють навчання з використанням активних форм і методів (проблемних ситуацій, дискусій, ділових та імітаційних ігор) та без них. Це, відповідно, такі види навчання, як проблемне, сугестопедичне, знаково-контекстне навчання (перший випадок) і традиційне, інформаційно-повідомляюче навчання (випадок другий).

За критерієм зв'язку навчання з майбутньою професійною діяльністю, поряд із традиційним навчанням позаконтекстного типу можна виділити і контекстне, або знаково-контекстне навчання.

За критерієм безпосередності (опосередкованості) взаємодії педагога й учнівської аудиторії розрізняють контактний і дистанційний види навчання. До першого виду належать практично всі різновиди сучасних теорій навчання, які передбачають реальну взаємодію педагога й учнів, до другого — форми навчання, які не потребують безпосереднього контакту викладача і учнів, а використовують для передавання навчальної інформації та управління засвоюванням її спеціальні електронні технічні засоби (персональні комп'ютери та комп'ютерну мережу — Інтернет).

За критерієм потенціалу індивідуалізації навчання спеціальну групу становлять теорії проектного, програмованого, модульного й дистанційного навчання. Кожне з них надає всім суб'єктам навчального процесу (як педагогам, так і учням) широкі можливості для індивідуального визначення й модифікації з огляду на сучасні освітні стандарти, необхідного змісту та обсягу навчальних матеріалів, зміни їхніх морально застарілих частин у відповідності з розвитком науки й забезпечує розподіл засвоювання такої навчальної інформації в часі.

7. За критерієм взаємозв'язку освіти й культури концепції можуть бути поділені на:

навчання, яке побудоване на дисциплінарно-предметному принципі (традиційний спосіб організації змісту навчання);

навчання, яке передбачає проекцію образу культури в освіту й формування в учнів проектного способу взаємодії зі світом.

9. Структура навчальної діяльності (В. В. Давидов):

1) Потреба в навчальній діяльності.

У старшому дошкільному віці в процесі розвитку сюжетної гри у дітей формується пізнавальний інтерес, а в молодшому шкільному віці на його базі формується потреба у навчальній діяльності, тобто в засвоєнні теоретичних знань.

2) Мотиви навчальних дій.

Потреба в навчальній діяльності конкретізуется у школярів в різноманітті мотивів, що вимагають від них виконання навчальних дій. Мотиви навчальних дій спонукають школярів до оволодіння способами побудови теоретичних знань, спрямованими на розв'язання навчальних завдань.

3) Навчальна завдання.

Суть навчального завдання полягає в тому, що при її вирішенні вигляді дій школярі розкривають походження «клітинки» деякого цілісного об'єкта і використовують цю «клітинку» для уявного відтворення цього об'єкта. Тим самим, школярі здійснюють мікроцикл сходження від абстрактного до конкретного як шлях засвоєння теоретичних знань (під час вирішення завдання школярі спочатку опановують змістовним загальним способом, а потім використовують його при безпомилковому підході до кожної конкретної задачі).

4) Навчальні дії (від загального до конкретного): а) перетворення умов завдання з метою виявлення загального відношення досліджуваного об'єкта; б) моделювання виділеного відношення у предметній, графічній або буквеної формі; в) перетворення моделі відношення для вивчення властивостей в «чистому вигляді»; г) побудова системи приватних завдань, що вирішуються загальним способом; д) контроль за виконанням попередніх дій; і) оцінка засвоєння загального способу як результату вирішення даної задачі.

5) Навчальні операції.

Кожна дія складається з певних операцій, набори яких змінюються в залежності від конкретних умов, що входять в ту чи іншу навчальну завдання (дія співвідноситься з метою завдання, а його операції - з умовами завдання).

Спочатку школярі не вміють самостійно ставити навчальні завдання і виконувати дії по їх рішенню. Тому до пори до часу в цьому їм допомагає вчитель, але поступово відповідні вміння набувають самі учні (формування самостійної навчальної діяльності, тобто уміння вчитися).

Здібності в навч.діял.

Здібності — індивідуально стійкі психічні властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності. Здібності — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може існувати без них.

Кожна здібність становить складну синтетичну якість людини, в якій поєднуються окремі психічні властивості: чутливість, спостережливість, особливості пам'яті, уяви, мислення і

Успішність самостійної навчальної діяльності студента, яка базується на сукупності відповідних знань і вмінь, визначається його здібностями. Здібності конкретного студента слід розглядати відповідно до наявних у нього знань, умінь і навичок. Але, зауважимо, стосовно знань, умінь і навичок здібності виникають тільки як можливості для оволодіння ними. Чи реалізуються ці можливості в практичній діяльності - залежить від доцільного застосування студентом відповідних форм і методів навчально-пізнавальної діяльності, в тому числі й самостійної. Таким чином, з одного боку, здібності і навчальна діяльність тісно пов'язані між собою, з іншого - освітній процес вимагає розвитку здібності щодо самостійної навчальної діяльності, яка базується на загальній здатності до навчання. Планомірне та цілеспрямоване набуття й удосконалення навичок самостійної роботи значно підвищує ефективність процесу розвитку здатності до неї.

. Здібності відрізняються від інших якостей особистості передусім тим, що існують не ізольовано, а тільки стосовно відповідної діяльності. Нездатність до виконання будь-яких видів самостійної роботи - це не проста відсутність здібностей, але певна структура особистості, яка включає вже не позитивні, а негативні щодо цієї діяльності якості. Наприклад, неуважність - це не просто "відсутність уваги", а відповідна структура уваги, яку, до речі, можна розвинути або компенсувати.

Здібності дитини можуть зовсім не проявлятися, або проявлятися частково. Тоді індивідуальні розбіжності у рівні розвитку здібностей у різних дітей будуть значними. Крім того, достатнього рівня їх розвитку діти можуть досягти по-різному: у одних цей шлях (завдяки відповідності сформованого механізму та характеру діяльності) може бути коротким і легким, у інших — довгим і важким. У шкільному віці, де провідною діяльністю стає систематичне шкільне навчання, якому підпорядковане і виконання дітьми трудових завдань, індивідуальні особливості їх здібностей проявляються передусім у навчанні. Чим старший вік, тим частіше починають виявлятися і здібності до творчої діяльності. В

Отже, навчальна діяльність учня вимагає достатнього рівня сформованості його загальних здібностей (сприймання, увага, пам'ять, мислення, уява, мовлення), що знаходять своє застосування в процесі засвоєння всіх загальноосвітніх предметів. До цього часу науковцями залишається невирішеним до кінця питання, як розуміти власне загальні здібності

Психологія виховання

Засоби і методи виховання

Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється завдяки реалізації різноманітних виховних методів.

Методи виховання - способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Залежно від виховної ситуації обирають конкретні прийоми виховання, що є передумовою підвищення ефективності методів виховання.

Прийом виховання - частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

У взаємозв'язку з методами і прийомами виховання відбувається використання засобів виховання.

Засоби виховання - вид суспільної діяльності, який впливає на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання належать праця, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовують переважно в одному з них - правовому, економічному, фізичному та ін.).

Вибір методу та ефективність його використання залежать від:

- вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями привчання і вправи переважають над переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками;

- рівня розвитку дитячого колективу. У реформованому колективі педагог використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому - громадську думку, прийом паралельної дії;

- індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів. Обраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

- поєднання методів формування свідомості та поведінки. Добираючи методи виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності свідомості та поведінки;

- ефективності методів виховання, умовою ефективності якої є врахування психології школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння з'ясувати реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів ро­сійського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесі­ди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, при­клад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, фор­мування позитивного досвіду суспільної поведінки: педа­гогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тре­нування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів прак­тичних умінь і навичок самовиховання як найвищої фор­ми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони вра­ховують демократичні засади виховання, необхідність ак­тивної участі дітей у виховному процесі. Основні методи впливу на свідомість особистості — бе­сіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад. Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особис­тість за допомогою безпосереднього словесного спілкування. Результативність бесіди залежить від чіткості сфор­мульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуаль­них особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. Лекція — розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Дискусійні методи (диспут, дискусія) створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлен­ня їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки. Диспут — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорен­ня питань, що хвилюють його учасників. Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної пробле­ми. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати, обізна­ність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.

Дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'я­сування істини шляхом зіставлення різних думок.

Теорії виховання

О.В. Сухомлинська (1997), аналізуючи теорії виховання, виділяє:

Персоналістичні теорії (або гуманістичні, ліберальні, недирективні, органічні, пульсаційні, вільні, відкриті). Вони спираються не на свободу й автономність особистості, а на усвідомлений розвиток: потреб, бажань, нахилів, імпульсів тощо. Дитина сама має опанувати своє виховання, використовуючи власні внутрішні потенції.

Ці теорії приділяють багато уваги місцю й ролі вчителя в педагогічному процесі, який покликаний полегшити адаптацію учнів у середовищі, та також серед своїх однолітків.

Ідеологом цих концепцій, поширених як в Америці — (США, Канада), так і в Європі (Франція, Бельгія, Швейцарія), є американський психолог К. Роджерс ("Я-концепція").

Академічні теорії (традиціоналістські, класичні, загальні) концентрують свою увагу на процесі передачі загальних знань через класичний зміст навчання і виховання, який не залежить від сьогоднішньої культури й сучасних соціальних структур. Ці концепції мають на меті формування загальної культури, критичного й відкритого мислення, здатності до адаптування. Через сувору дисципліну, працю, повагу до традицій академічні теорії прищеплюють підростаючому поколінню демократичні цінності й почуття громадянськості. Головне в цих теоріях — зміст навчання, що має об'єктивну цінність і не залежить від учителя та учня. Цінності, що прищеплюються, мало пов'язані з психологією людини та соціумом (Блюм, Ален).

Соціальні теорії відштовхуються від тези, що виховання покликане розв'язувати соціальні, культурні проблеми та проблеми довкілля. Основною метою виховання має стати підготовка учнів до подолання нерівності між людьми (як у соціальному, так і в культурному аспектах), збереження навколишнього середовища. Провідне місце в цих теоріях відводиться суспільству (Ілліч, Бурдьє, Тофлер).

Спіритуалістичні теорії (метафізичні) звернені, з одного боку, у внутрішній світ людини, а з іншого — до універсуму. Вони оперують змістом і цінностями, створеними тисячоліття тому. Релігія і східна філософія та їх цінності виступають основою виховання. Головна увага зосереджується на дитині, з якої треба виховати особистість, здатну до медитації та споглядання (Фергюсон, Фотінас, Гартманн).

Соціокогнітивні теорії розглядають положення про те, що соціальні й культурні чинники є основою формування психічного здоров'я дитини і повинні стати основою теорії навчання й виховання. Сюди належать теорії, що пропонують педагогіку співробітництва й висувають культуру та суспільство як провідний чинник виховання. Звідси останнє не лише постає як проблема соціальної й культурної структуролізації особистості, групи, колективу, а й саме починає відігравати провідну роль у трансформації культури та суспільства (Дж. Брунер, Л. Виготський).

Психокогнітнвні теорії виділяють у розвитку процесу пізнання в дитини такі його складові, як мислення, аналіз, розв'язання проблем, "формування понять, уявлень, мислительних образів тощо. В основі цих теорій лежать психологічні дослідження процесу мислення (Піаже, Башляр). Ці теорії належать до проблем виховання.

Технологічні теорії (техносистемні, системні), які в основному зосереджені на поліпшенні технологій, засобів діяльності школярів, тобто на сучасному дидактичному, комунікативному матеріалі, а саме: комп'ютері, телевізорі, магнітофоні, магнітоскопі, відеодисках, компактних дисках тощо. Крізь призму інформатизованого навчального середовища вони розглядають проблеми взаємодії між комп'ютером і дитиною (Кароль, Гласер, Скіннер).

Тео́рія ві́льного вихова́ння — течія реформаторської педагогіки, популярна в кінці XIX — на початку XX століття. Засновником цієї теорії була шведська письменниця й феміністка Еллен Кей. Гасло теорії — «йти від дитини», тобто сприяти природному розвитку кожної дитини, її самовихованню, на противагу формальним строгим методам традиційного виховання.

На початку ХХ ст. цю теорію активно розвивав російський педагог Вентцель К. М. Він опублікува ряд праць: «Освобождение ребенка», «Этика и педагогика творческой личности», «Декларация прав ребёнка». Вентцель взамін старої школи пропонував створити «будинки вільної дитини», де б не було навчального плану, програм, класної системи уроків. Ці дома призначалися б для дітей 3-13 років. Діти в таких домах могли утворювати групи за інтересами, грати, щось виготовляти, спілкуватися з дорослими — і все це розглядалося як шлях отримання деяких знань і корисних навичок. Систематичне навчання не передбачалося, центром занять повинні були бути майстерні. Замість постійних вчителів займатися з дітьми повинні батьки. Така модель виховання відображала погляди частини дрібнобуржуазної інтелігенції тих часів.

Педагогічна психологія

Предмет і завдання педагогічної психології

Педагогічна психологія — це галузь психологічної науки, що вивчає психологічні закономірності навчання і виховання. Вона досліджує загальні питання психології оволодіння знаннями, уміннями і навичкам» в школі, керування процесом навчання (діяльністю вчителя) і учіння (діяльністю учня), формування пізнавальних процесів, встановлює надійні критерії розумового розвитку і визначає умови, за яких у процесі навчання такий розвиток забезпечується; вивчає закономірності формування у школярів активного самостійного і творчого мислення, вивчає доступність навчального матеріалу та ефективність різних методів навчання, розробляє психологічні вимоги до підручників та навчальних посібників, засобів унаочнення і технічних засобів навчання. Крім того, педагогічна психологія вивчає питання, пов'язані з індивідуальними відмінностями в засвоєнні знань та індивідуальним підходом до учнів у процесі навчання.

Педагогічна психологія вивчає також процес формування особистості учня, загальні закономірності та індивідуальні відмінності, вплив різних виховних заходів на її розвиток, досліджує взаємозв'язок відношень між учителем і учнями, між учнями в колективі та психологічні основи самовиховання, відхилення в поведінці учнів та їх причини.

Педагогічна психологія вивчає особливості праці ї особистості вчителя як організатора навчально-виховного процесу, виділяючи якості, які забезпечують успіх його роботи, розглядає психологічні умови формування і розвитку педагогічних знань, умінь та навичок, розвитку педагогічних здібностей.

Педагогічна психологія тісно пов'язана з віковою психологією, яка вивчає вікову динаміку та онтогенез (індивідуальний розвиток) психічних процесів та психічних властивостей особистості, що розвивається.

Предметом педагогічної психології є психологічні закономірності навчання і виховання. Конкретизуючи цю тезу, зазначимо, що педагогічна психологія вивчає пізнавальну діяльність і розумовий розвиток учня, закономірності формування особистості як свідомого суб'єкта пізнання, спілкування і праці.

У структурі педагогічної психології виділяють: психологіюнавчання, психологію виховання і психологію вчителя.

Завданнями сучасної педагогічної психології є наступне:

• розкривання психологічних механізмів навчальних і виховних впливів на інтелектуальний та особистісний розвиток учня;

• визначення механізмів і закономірностей освоювання учнями соціокультурного досвіду, зберігання його в індивідуальній свідомості й використання у різних ситуаціях;

• визначення зв'язку між рівнем інтелектуального й особистісного розвитку учнів та формами й методами навчального й виховуючого впливу (співробітництво, активні форми навчання тощо);

• визначення особливостей організації та управління навчальною діяльністю учнів і впливу цих процесів на їхній особистісний та інтелектуальний розвиток, а також на навчально-пізнавальну й соціальну активність;

• дослідження психологічних основ діяльності педагога, його індивідуально-психологічних і професійних якостей;

• визначення психологічних основ діагностики рівня й якості вихованості та здібностей учнів, засвоювання ними знань, вмінь і навичок;

• розроблення психологічних основ дальшого удосконалювання освітнього процесу на всіх рівнях освітньої системи. Важливою особливістю розвитку сучасної психологічної науки є її спрямованість на розроблення прикладних проблем. Свідченням реалізації такого інтересу є тенденція до виділення, окрім теоретичних напрямів розвитку педагогічної психології шкільної, дошкільної та вузівської практичної психології. Ці порівняно нові галузі психолого-педагогічної науки орієнтовані на дослідження та науково-методичну підтримку реалізації основних завдань педагогічного процесу в конкретних умовах його організації