Екзистенціальна філософія та її різновиди

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план вису­нула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосе­редившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умо­вах складних історичних випробувань. Однією із скла­дових частин цієї течії став екзистенціалізм.

Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813— 1855), який першим сформулював поняття «екзистенція» – «внутрішнє» буття, що поступово пе­реходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування 120

та розвиток екзистенціалізму також «філософія жит­тя» і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології – неможливість взаємного зведення і в той л. е час нерозривність свідомості і людського буття, осо­бистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури – згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині – Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції – Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961), Симона де Бовуар (1915-1986); в Іспанії – Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955), в Італії – Нікколо Аббаньяно (1901 – 1977); а також Леопольд Сенгор (1906) в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карібського моря. Послідовники екзистен­ціалізму є також у США (У. Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

Екзистенціалізм є філософським вираженням гли­боких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб про­никнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої ува­ги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а пробле­ми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: люди­на як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, істо­рія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті люд­ського існування, проблема часу як характеристики люд­ського буття. Наша теорія, підкреслював Ж. – П. Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об'єкта.

Панівні в класичній філософії принципи об'єктивіз­му, на думку Хайдеггера, обумовили її кризу. Людина, орієнтована на такий підхід, стає річчю серед інших речей, втрачає свою індивідуальність. Екзистенціалізм праг­не осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність суб'єкта і об'єкта. Він стверджує буття як безпосеред­ню даність людського існування, як екзистенцію, яку неможливо пізнати раціональними філософськими за­собами. Для того, щоб описати структури екзистенції, філософи-екзистенціалісти зверталися до феноменоло­гічного методу Е. Гуссерля.

Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, е буттям, яке спрямоване до «ніщо» і яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як «часовість», реальною точкою відрахунку якої є смерть. Тому саме час, вва­жає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття.

Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьо­ма структурними елементами існування. Людині при­таманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного при­зводить до розчинення у світі. Специфічність екзистенції розкривається через неповторність, унікальність люд­ської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній «націленості» на майбутнє.

Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К. Ясперс визна­чає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Проте поняття «трансцен­дентне» розглядається представниками екзистенціалізму неоднозначне. З точки зору Сартра і Камю, трансиенденція є «ніщо», яке виступає як найглибша таємниця екзи­стенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов'язуючи з ним життя і долю людини.

Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виділити два основних напрямки в екзистенці­алізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичні (Ж. – П. Сартр, А. Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить мож­ливим досягнення нового, «трансцендентного» виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише інди­відуального «Я», тому що в цьому процесі підривається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв'язку зі своєю епохою і вічністю. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж. – П. Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, – одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. За Ж. – П. Сартром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і лише потім вона визначається. А далі він ро­бить висновок, що екзистенціалізм віддає кожній лю­дині у володіння її буття і покладає на неї повну відпо­відальність за існування. В цьому суть основного при­нципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає заданої людської природи, ніяка зовні­шня сила, крім самого індивіда, не може зробити-його людиною. Тим самим екзистенціалізм проводить важ­ливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Розгорнуту концепцію людського буття створили німецькі екзистенціалісти. Так, у К. Ясперса буття пред­ставлене як: 1) предметне буття; 2) екзистенція, або вільне людське існування; 3) трансценденція як раціо­нально незбагненна межа будь-якого буття та мислення.

Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняєть­ся від класичного філософського вчення про буття. Якщо філософи-класики розглядали буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенці­алізму є Dasein (тут – буття). У праці М. Хайдеггера «Буття і час» (1927) Dasein фігурує як поняття, що виз­начає буття людини. Положення «Dasein – буття лю­дини» та «Dasein притаманна історичність» посідають центральне місце в концепції Хайдеггера. Він називає їх фундаментальними екзистенціально-онтологічними ви­словлюваннями. Хайдеггер наполягає на історичному розумінні людини і світу, вірніше, на розумінні історич­ності людини і світу.

Визнаючи певну правомірність об'єктивістського тлумачення історизму, Хайдеггер доводить, що цей по­гляд не єдино можливий. Є ще, на його думку, і онтоло­гічний погляд на історичну реальність, що забезпечується феноменологією. Феноменологічний метод дає змогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвлад­ною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією.

Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціа­лізму є виділення поняття «буття-у-світі». Буття-у-світі розкривається через невід'ємне від людини «діяння», яке пояснюється, в свою чергу, через «турботу». (Турбота характеризує людське існування в цілому). За Хайдеггером, (людське буття) здат­не не лише цікавитися буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття.

Цікавим є також підхід Ж. – П. Сартра до цих про­блем. Він проаналізував три форми прояву буття люд­ської реальності: «буття-в-собі», «буття-для-себе», «буття-для-іншого». «Буття-для-себе» – це безпосереднє жит­тя самосвідомості, воно виступає як «ніщо» щодо «буття в собі». «Буття-для-іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Людина, на думку Сартра, обирає свій спосіб буття на тлі абсолют­ної випадковості «тут – буття», але вона тримає в своїх руках усі зв'язки зі світом. Не маючи змоги вибирати свою епоху, вона обирає себе в ній, своє місце і діяння в ній. Наголошуючи на тому, що історична ситуація реа­лізується лише шляхом людського вибору і дії, Сартр стверджує їх свідомий характер, тим самим заперечую­чи фрейдівську теорію несвідомого.

Людина в екзистенціалізмі трактується як істота, якій судилося перебувати в історії, яка «закинута» в історію і не може прожити поза нею, поза суспільством, але яка в той же час здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії.

Філософи-екзистенціалісти в зв'язку з цим спряму­вали увагу сучасників до проблеми смерті. А. Камю за­явив, що основним питанням філософії має бути питан­ня самогубства. Він вбачав своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Не випадково одну з основних праць А. Камю «Міф про Сізіфа» називають гуманістичним маніфестом. Проте гуманізм його спрямований не на те, щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобо­нів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій. Красота і свобода, вважає Камю, здатні виве­сти людей з ізоляції, зробити їх багатими духовно, мо­рально, чуттєво, інтелектуально, допомогти встановити соціальну справедливість.

Екзистенціалізм здійснив спробу теоретично обґрунтувати свободу людини в усвідомленні та створенні істо­ричних умов для подолання відчаю та страху в гло­бальній історичній ситуації, коли людство опиняється на межі двох можливостей – вижити чи загинути.

Безумовно, екзистенціалізму властиві і деякі супе­речності, і труднощі в сприйманні його положень, проте він мав значний вплив на західноєвропейську і світову культуру.

У наш час на Заході поширились дві духовні тен­денції, які намагаються спиратися на екзистенціалізм. Вони дістали назву «постмодерн». Перша з них пов'я­зана з модерністським мистецтвом, з утвердженням без­межного плюралізму. Ближчою до екзистенціалізму є друга тенденція, яку означують терміном «постсучасність». Минуле тут розглядається як передумова сучасного. Постсучасність відрізняється від сучасності тим, що вбачає в минулому не просто передумову, й свою невід'ємну частину. Це злиття того, що е, і того, що було.

У книзі «Буття і час» Хайдеггер проголошує пара­доксальну думку, що минуле, сучасне і майбутнє – то­тожні. Ця думка є абсурдною щодо фізичного часу, але вона цілком правомірна і змістовна щодо часу культур­но-історичного (соціального).

Однією з провідних у сучасній західній філософії є гуманітарна-антропологічна орієнтація. Це зумовлено кількома причинами: по-перше, прагненням знайти альтернативу «соціалістичному гуманізму»; по-друге, спробами відшукати прийнятні для західного суспільства орієнтири особистого та суспільного розвитку; і, по-третє, посиленням антисцієнтичної спрямованості деяких течій західної філософії.

Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської, індивідуальності, творчих можливостей людини, виходячи із самої людини і через неї, пояснити як її власну природу, так і смисл та приро­ду навколишнього світу.

Філософська антропологія в широкому значенні – це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філософська антропологія роз­глядається як течія західної філософії XX ст. (пере­важно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального «антропологічного перевороту», що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії. Основними представниками цієї течії є:

М. Шелер (1874-1928), Г. Плеснер (1892- 1985), А. Гелен (1904-1976), Е. Ротхакер 1888- 1965), Н. Е. Хешстенберг (нар. 1904), О. Д. Больнов (нар. 1903).

Ідейними джерелами філософської антропології були філософія німецького романтизму та «філософія жит­тя». Для методологічного обґрунтування і безпосеред­нього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко засто­совують деякі принципи трансценденталізму Канта та неокантіанства, трансцендентальної феноменології Гуссерля та трансцендентальної аналітики людського бут­тя Хайдеггера.

Представники філософської антропології трактують її як науку про метафізичне походження людини, про її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить у рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Шелера, не дають чіткого уявлення про сутність людини, не прояснюють її. За цих умов завдання філо­софської антропології полягає в тому, щоб чітко показа­ти, яким чином із основної структури людського буття випливають усі специфічні монополії, звершення й спра­ви людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї спра­ведливого й несправедливого, держава, керівництво, ми­стецтво, міф, релігія, наука, історичність та суспільність. Філософська антропологія має об'єднати конкретно-наукове, предметне вивчення різноманітних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осяг­ненням, тобто шляхом об'єктивного осмислення та ви­користання нового наукового знання відновити цілісний філософський образ людини. Отже, центральним пи­танням цієї філософської течії є питання про сутність людини. Німецький філософ Г. Плеснер підкреслював, що це питання (про сутність людини) можна розгорну­ти в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в на­прямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіва­тись на цілісне охоплення обома цими напрямами лю­дини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штуч­них абстракціях.

Об'єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є проблема людини. Проте, в цьому принципо­во єдиному цілісному філософському напрямку співісну­ють відносно самостійні антропологічні концепції: 1) біо­логічна (Гелен, Портман); 2) культурологічна (Ротхакер, Ландман); 3) релігійна (Шелер, Хенгстенберг);

4) педагогічна (Больнов). Практично всі вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив'язана до кон­кретного середовища, умов свого життя, то людина е віль­ною, незалежною істотою, поведінка якої строго і одно­значно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю.

Згідно з біологічною концепцією людина є «біологіч­но недостатньою» істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона «не завершена» і «не закріплена» у тваринно-біологічній організації, а тому і не має мож­ливості, вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вва­жав, що історія, суспільство та його установи – це форми доповнення біологічної недостатності людини, я кі реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен за­перечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою люд­ської природи. Він намагався довести, що саме в анти-суспільній та протиприродній поведінці людини і утвер­джується її родова сутність. І далі він робить висновок, що становлення цієї сутності розриває зв'язок із при­родними передумовами антропосоціогенезу.

Інший представник філософської антропології – Плеснер вважає, що для пояснення людини не може бути використане таке поняття, як «біологічно недостатня істо­та». Тим самим він констатує обмеженість біологічної концепції і пропонує своє бачення сутності людини. Природу людини Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів Її існування та даних науки про дух і культуру. Застосовуючи методологічні принципи Плеснера, філософська антропологія в цілому висуває вимогу побудови концепцій, вільних від засилля і емпі­ричних, чисто апріорних підходів, від необґрунтованих метафізичних тлумачень людської природи. Значною. мірою це знайшло відображення в культурологічній кон­цепції сучасної філософської антропології. Основний представник цієї течії німецький філософ Е. Ротхакер «розробляв концепцію людини під впливом ідеї історичної обумовленості пізнання, теорії наук про дух. Він нама­гався пояснити людину в усій її цілісності, висунути таку трактовку її природи, в якій емпірична предметність і духовна суб'єктивність були б органічно поєднані. Завдання, за Ротхакером, полягає в подоланні абсолю­тизації як предметності, так і духовності людини, у роз­гляді її як живої і творчої історичної особистості. Остан­ня, на його думку, має три складові: по-перше, тваринне життя людини; по-друге, визначене пориваннями та по­чуттями Воно; по-третє, мисляче і самоусвідомлене «Я».

Основну увагу Ротхакер приділяв позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності; Людина у нього є творцем і носієм куль­тури. А культура розглядається як специфічна форма висловлення творчої відповіді особистості на виклик при­роди, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі. Пого­джуючись із загальною для філософської антропології характеристикою людини як істоти, що сприймає зовнішній світ із певної дистанції, Ротхакер заперечує, що людина внаслідок своєї відкритості світові не має навколишнього середовища, середовища проживання. Цю проблему він вирішує таким чином: конкретно-істо­ричні культури відрізняються відповідно до їхніх вимірів відбірковістю, тобто кожна має певний «культурний поріг», який пропускає лише те, що може мати значення для власного стилю життя індивіда. Людина, на його думку, має світ, який в результаті її діяльності лише тоді звужується до певного «середовища проживання», коли із загального світового цілого вичленовуються певні «духовні ландшафти».

Ще однією оригінальною концепцією, що сформува­лась у рамках філософської антропології, є релігійна. В ній відтворюються та розвиваються шелерівські уявлен­ня про «об'єктивність» людського духу, про його здатність до неупередженого ставлення до світу. На думку Шелера, людині властива деяка природжена прихильність, любовне ставлення до речей, до інших людей, яку немож­ливо вивести з її біофізичної природи. Сутність цього ставлення коріниться у тісному зв'язку з божественним актом любові або з деякою загальною основою усіх ре­чей, де укорінені і життя, і духовне начало. Отже, вважає Шелер, становлення людини як духовної істоти є одно­часно втіленням, здійсненням божественного в людині.

Інший представник релігійної антропології Хенгстенберг розглядав людину як істоту, відкриту для «Ніщо» і для нескінченності. Звідси випливають, на його думку, три основні способи поведінки: об'єктивний, необ'єктив­ний, утилітарний. Людина вільна в прийнятті рішення на користь одного з цих способів, але, будучи змушеною приймати рішення, вона одночасно примушується і сто­совно свободи. В своїх міркуваннях про людину, її ево­люцію Хенгстенберг ставить перед собою завдання об'єд­нати еволюцію і вчення про релігійне створення світу.

Представники релігійної антропології стали на по­зиції ірраціоналізму, заявили про непізнаваність люди­ни, протиставили аналізові її соціальної сутності пошук її споконвічної природи, яка розкривається в «життєво­му світі» людини, непідвладному розуму та цілеспрямо­ваному впливу.

І, нарешті, четверта концепція філософської антропо­логії – філософсько-педагогічна – значною мірою пред­ставлена вченням О. Ф. Больнова. Він прагне осягнути людське життя з огляду на саме життя, виключаючи усі зовнішні зв'язки та відносини. Екзистенціалізм, на думку Больнова, виникає саме в період переоцінки цінностей, коли все ставиться під сумнів і опору можна знайти лише в самому собі. Вихід із кризи він вбачає у відновленні зв'язків із зовнішнього реальністю. Такою реальністю виступають передусім інші люди, людське суспільство зі своїми установами, сили духовного світу. Для того щоб жити, людина має визначити свою міру життя, яка є інди­відуальною для кожної людини. Ця стала величина ви­ступає критерієм людського існування. Больнов вважає, що в даний час людяності загрожують три основні фак­тори: нестримне прагнення до успіху, розчинення окре­мого у масовому, деградація людини і перетворення її на простий об'єкт. При цьому останнє здійснюється в тота­літарних системах або в системах, що маніпулюють думкою. Тому важливим завданням є виховання в особі здібностей і здатності до самостійного міркування та су­дження. Суттєвими рисами людяності, на думку Больно­ва, є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. Для того, щоб врятувати людяність, необхідно зберегти такі риси. Це – мета історичного процесу.

Отже, представники філософської антропології, роз­робляючи свої вчення, полемізуючи з іншими течіями, наголошують на необхідності осягнення природи буття і перш за все людського буття. Проте, як правило, ан­тропологічна цілісність людини розглядається поза її практичними відносинами з природою та історичною реальністю.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса яко­го – атеїстична тенденція, що визнає особистість та її 130,

духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Основні представники персоналізму: П. П. Боун (1847 – 1910), Р. Т. Флюеллінг (1871 – 1960), З. Ш. Брайтмен (1884-1954), М. У. Калкінс (1863-1930) у США;

Х. У. Керр (1857-1931) – в Англії; В. Штерн (1871 – 1938) – у Німеччині; Е. Муньє (1905-1950), Ж. Лакруа (1900—1986) – у Франції та інші.

Предметом філософського дослідження в персо­налізмі є творча суб'єктивність людини. З точки зору персоналістів, у XX ст. концепціями, що найбільш оду­хотворені особистісними ідеями, є персоналізм, екзи­стенціалізм та марксизм.

Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутріш­нього життя людини, марксизм – її іманентних харак­теристик. В об'єднанні цих концепцій та їх переосмис­ленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності.

Послідовні персоналістські вчення в західній філо­софії розробляються американськими та французьки­ми філософами і складають дві провідні тенденції в персоналізмі.

Перша тенденція – американська персоналістська філософія характеризується як найбільш абстрактне академічне вчення. «Особистість» в американському персоналізмі трактується як неповторна, унікальна суб'єктивність, спрямована на творення суспільного світу. Історія людства уявляється як однобічний роз­виток особистісного начала, в ході якого людина дося­гає найвищого блаженства в єднанні з Богом. «Персо­на», з точки зору американського персоналізму, – це особливий «світ у собі», замкнутий для інших створе­них особистостей і відкритий лише для всевідаючого творця. «Персона» за своєю природою ніколи не буває об'єктом, тому що повне занурення її в світ речей озна­чало б для неї втрату духовної унікальності. «Персо­на», таким чином, – це складна діяльна духовна систе­ма людини, внутрішній динамічний світ її особистої свідо­мості, апріорний щодо предметного світу.

Американські персоналісти твердять, що існують лише особистості і те,, що вони створюють, тому будь-яка реальність є, врешті-решт, особистісною. Специфічною рисою цього напрямку є прагнення об'єднати проти­лежні типи філософського мислення – сцієнтистського та екзистенціально-антропологічного. Традиційна про­блема релігійної філософії – обґрунтування союзу релігії та науки – виступає в американському персо­налізмі у формі поєднання сцієнтизму та антисцієнтизму. Наука, на думку персоналістів, стверджує раціональність світу та всезагальність законів природи. Наукове знання здобувається і реалізується в світі речей. Але людина не може бути щасливою внаслідок задоволення лише матеріальних потреб. Вона прагне зрозуміти, осяг­нути глобальний смисл історії, намагається досягти ща­стя шляхом морального самовдосконалення.

В цілому, розглядаючи американський персоналізм, слід виокремити такі його особливості; 1) в центрі філо­софських інтересів лежить релігійно-етична проблема­тика; 2) основна увага приділяється питанням свободи та морального виховання.

Моральне самовдосконалення громадянина веде до суспільства гармонії особистостей – це основна ідея американського персоналізму.

Друга тенденція – французький персоналізм – характеризується як соціальне активна філософська доктрина, що використовує феноменологічно-екзистен­ціальні традиції в дослідженні специфіки людського буття. Прихильники цієї концепції намагалися переос­мислити проблему людини через призму новітніх до­сягнень сучасної науки та соціальної практики. Французькі персоналісти вважають, що для особистості ха­рактерні три основні риси в їх діалектичній взаємодії:

по-перше, екстеріоризація – самоздійснення, самовтілення людини в зовнішньому світі; по-друге, інтеріориза­ція – внутрішня зосередженість індивіда, його духов­ний світ, зверненість до початкових, глибинних шарів власного «Я»; по-третє, трансценденція – внутрішній принцип особистісного буття, який однаковою мірою поширюється як на діяльність людини щодо освоєння та осмислення зовнішнього світу, так і на внутрішнє життя особистості, – це осягнення вищих божествен­них цінностей – Істини, Краси, Добра.

У розумінні французькими персоналістами особис­тості однією з головних є думка про «прилучене» («при­єднане») існування, тобто активний діалог християн із сучасністю, залучення віруючих людей до суспільних-рухів, де релігійне світорозуміння має бути конструк­тивним фактором перетворення світу на гуманістичних засадах.

Акцентуючи увагу на виховній функції особистісної філософії, персоналісти значну увагу приділяють про­блемі особистісного спілкування. Суспільству як сукуп­ності форм спільної діяльності, що склалися історично, філософи-персоналісти протиставляють суспільство осо­бистостей, у якому відбувається об'єднання людей «по той бік слів та систем».

Для французького персоналізму, завдяки значному впливу марксистської теорії, характерна тенденція до розуміння соціальної обумовленості особистісного існу­вання. Соціальна концепція персоналістської філософії базувалася на критичному аналізі капіталістичної та со­ціалістичної суспільних систем, їхніх негативних та по­зитивних сторін. Соціальна філософія французького персоналізму розробляє проект нової цивілізації, де до­лаються недоліки та закріплюються досягнення реаль­но існуючих суспільних систем. З 1977 р. в теорії фран­цузького персоналізму переважає орієнтація на вчення про постіндустріальне суспільство. Особливістю соці­ального вчення персоналізму є також надання переваги у визначенні основ суспільної організації життя особис­тості та її духовним орієнтаціям.

Між американським та французьким персоналізмом є певні відмінності і в розумінні соціальних проблем. Перший напрямок наголошує на констатації кризи захід­ного суспільства та людини, підмінюючи соціальну про­блематику завданням самовдосконалення особистості. А. другий акцентує основну увагу саме на соціальній доктрині.

Розглядаючи персоналістську філософію, слід також зупинитись на такому її варіанті, як «діалогічний персо­налізм», який є своєрідним поєднанням екзистенціаліз­му, філософської антропології, класичного персоналіз­му та діалектичної теології. Представником цієї течії є єврейський релігійний філософ М. Бубер (1878—1963). Його «діалогічний персоналізм» базується на філософії міжособистісних відносин, яка містить в собі роздуми про двоїстість людського «Я», відчуженість особистості від природного та соціального світу, екзистенціальну про­вину індивіда М Бубер говорив, що найкраще підго­товлена до самопізнання людина, яка почуває себе са­мотньою, тобто та, яка чи за складом характеру, чи під впливом долі, чи внаслідок і того, й іншого лишилась наодинці з собою, зі своїми проблемами, і якій потала­нило в цій спустошливій самотності зустрітись із собою, у власному «Я» побачити людину взагалі, а у власних проблемах – загальнолюдську проблематику

М Бубер розрізняє два основних світи, обумовлених ставленням індивіда до навколишньої дійсності. Пер­ший світ базується на відношенні «Я-Воно» В ньому людина сприймає оточуючі її предмети та інших людей як безособові об'єкти. А другий світ базується на від­ношенні «Я – Ти» і передбачає становлення невідчужених, одухотворених зв'язків між людиною та її оточен­ням За допомогою виділення цих світів Бубер нама­гається розкрити специфіку людського буття.

Світ відносин, на думку Бубера, складається із трьох сфер життя 1) фізичної (Космос), яка свідчить про взає­мозв'язок людини з природою; 2) психічної (Ерос), яка вказує на зв'язок з іншими людьми, 3) поетичної (Ло­гос), яка передбачає зв'язок людини з духовними сутностями. Всі сфери життєдіяльності людини в своїй цільності складають буття, в якому відбувається існу­вання людини, діалог між людьми, між індивідом і на­вколишнім світом, між особистістю і Богом.

Завдання філософії М Бубер вбачає у спростуванні ілюзій, розкритті людині її вчасного ставлення до самої себе, до інших людей, до Бога, у зміні способу життя через виявлення діалогічної природи людського буття;

в усуненні можливих перешкод, що стоять на шляху формування щиросердних відносин між людьми

У наш час, незважаючи на соціальну доктрину, персоналістські вчення втратили свій вплив Проблематика персоналізму розробляються екзистенціалізмом, філософ­ською антропологією, феноменологією, герменевтикою.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо деякі особливості екзистенціальної філософії: екзистенціальна філософія – це цілісний ідейний рух, сконцентрований навколо проблеми людини, що сформувався на історичному ґрунті соціальних криз XX ст, екзистенціальна філософія спро­бувала відшукати теоретико-методологічні шляхи до комплексного вивчення людини.

Еволюція релігійної філософії XX ст.

Даючи загальну характеристику західної філософії, слід зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття.

Релігія, яка за тривалий період свого існування на­копичила багато різноманітних способів осмислення при­родних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фунда­ментальних джерел цінностей та орієнтирів для люди­ни. Способи релігійного осмислення дійсності відріз­няються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є «ілюзія позатілесності» та «містичне прозріння».

Перший є спробою умоглядно вийти із свого індиві­дуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої Ці­лісності Другий – заглиблення у власне особисте «Я», подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов.

Проте помилково вважати релігію цілком самостій­ною у формуванні життєво важливим цінностей Жод­на із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж пи­тання є предметом дослідження й інших форм суспіль­ної свідомості, зокрема й філософії.

У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, прин­ципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та влас­тивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Теологія як одна із форм вира­ження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії.

Проблема співвідношення філософії і теології ви­никла в верші століття існування християнства і не­спроможна своєї актуальності до наших днів. Відмін­ність філософії від теології, на думку релігійних філо­софів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філо­софські течії вбачають у доведенні необхідності, корис­ності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії – це питання про став­лення Бога до створеного ним світу та до людини і став­лення людини до Бога.

Релігійна філософія дає своє вирішення онтологіч­них, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем.

В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціо­нальності його буття. Для релігійно-філософської гно­сеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровен­ня, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філо­софії і науки – допомогти людині наблизитись до од­кровення для укріплення віри.

У релігійній філософії яскраво виражається теологіч­не вирішення соціальних проблем. Як правило, вся си­стема суспільних відносин тлумачиться з позицій про­віденціалізму (теологічна концепція історії як промис­лу Божого) і зводиться до божественної доцільності.

Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї.

Католицька філософія – це сукупність існуючих у католицизмі філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустианізм, «теологія звільнення» та інші.

Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіцій­на філософська доктрина Ватікану. Провідні представ­ники цього напрямку: Е. Жгльсон (1884 – 1978), Ж. Марітен (1882-1973) – у Франції; Е. Корет (нар. 1919) в Австрії; Ю. М. Бохенський (нар. 1902) – у Швей­царії; К. Ранер (1904-1984) – у Німеччині; Ф. Ван-Станберген (нар 1904) – у Бельгії; К. Войтила (нар. 1920) — у Польщі (нинішній Папа Римський Іоанн Павло II) та ін.

Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що док­трині, яку вони захищають, притаманні універсальні мож­ливості піднестися над полярністю матеріалізму та іде­алізму, сцієнтизму та антисцієнтизму. Провідний пред­ставник неотомізму Е. Жільсон розмірковує таким чи­ном: «Мати віру – це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, – що означає наука. Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істи­ни. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що я бачу, що воно істинне, але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках Причини мого прийняття істини рі