Одиничне, особливе і загальне

Вивчення речей, предметів об'єктивної дійсності пе­реконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індиві­дуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, харак­терні для багатьох явищ. Ці об'єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального. Одиничне – це окремий пред­мет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відпо­відними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю. Загальне це об'єктивно існуюча то­тожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкрет­ної якісної визначеності Одиничне існує як таке, окре­мо. Загальне ж не існують як такі, окремо. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а част­ково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загально­го, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкри­ває зміст, сутність речі. Особливе – це певна сукупність властивостей, притаманних лише даному предмету. Відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого.

Категорії одиничного, особливого і загального ма­ють важливе значення в процесі пізнання. Вони відоб­ражають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особ­ливого до загального. Це неминучий об'єктивний закон пізнання.

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів: скільки б ми їх не нагромаджу­вали, без узагальнення не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загально­го, бо це веде до відриву від реальності. Категорії оди­ничного, особливого і загального є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються по­няття, узагальнення, без чого неможливе пізнання вза­галі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одно­часно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалек­тичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному, гносеологічному і логічному.

Зробимо загальний висновок: категорії діалекти­ки – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відно­шення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практич­на діяльність багатьох поколінь людського суспільства.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види:

субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії «матерія», «простір», «час», «стрибок», «міра», «суперечність» і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктив­ної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Стосовно ж кате­горій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу;

До таких категорій відносять: сутність і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.

Зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, за­гальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст; якщо ми з'ясували сутність, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ; якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існу­вання немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, кон­кретних проявів, наслідків і т. д. Таким чином, співвід­носні категорії діалектики дають уявлення про законо­мірні, необхідні зв'язки між ними як результат відобра­ження необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.

Альтернативи діалектики

Поняття «діалектики», якщо розглядати його. в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття «діалектика» означало мис­тецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) у Гегеля діалектика – це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу»; 4) діалектика – це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалек­тика – це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як V Гегеля, а й розвитку матері­ального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діа­лектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика – це тео­рія пізнання, яка враховує його складність і супереч­ливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, твор­чості взагалі

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з мета­фізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика Термін «метафізика» дослівно озна­чає «після фізики». Він був уперше застосований у зв'яз­ку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (І ст. до н. е.). Згодом термін «метафізика» набув іншого, більш широкого с філософського значення.

Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (бу­денному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального, 4) метафізика – це наука про з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) ме­тафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, аль­тернативний діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Гегель.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалек­тики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Ме­тафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пі знання, котрі. займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату Напри­клад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхід­ності, з'ясувала природу загальних понять, істотно зба­гатила понятійний і термінологічний. словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є проти­лежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходл від ста­рої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розу­мінням суті істинного знання, суп пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі по­рядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалекти­ка виходить з змінності, плинності речей, станів, порядків, ліквідації того, що потрібне і для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим

Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалек­тики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, ви­правдовували існуючі порядки, займалися їх апологією.

На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизу­вали критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики. Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Основні положення і принципи «негатив­ної діалектики» Т. Адорно і Ж. – П. Сартра:

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діа­лектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, зни­щенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка, втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прий­нятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насам­перед однобічність, визнання лише одного боку діалек­тики як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. «Негативна» діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (не­гативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «не­уважність» і т. д. Справді, в цих емоційних станах і на­строях людини знаходять відображення елементи запе­речення Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного пережи­вання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діа­лектику – об'єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» запере­чення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям «Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб'єк­том заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони тощо? б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втру­чання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхід­но для подальшого становлення нового. Проте таке уяв­лення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що і недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. «Негативна» діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про «заперечення заперечення», котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність і Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до «абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній «революційності», «консерватизмі», оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у су­спільному розвитку. Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса негативної» діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як не­гативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запере­ченні є і момент ствердження, момент позитивного.

5. Діалектика в концепції її «негативної» інтерпрета­ції подається як тотальна критика всього сутнього. То­тальний критицизм – це принцип і суть «негативної» діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критич­не ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, науко­вих і т. д. Однак, у «негативній» діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно вико­ристовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приват­новласницької психології людей тощо. У «Інтернаціо­налі» є такі рядки: «Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наший, новий світ збудуєм.. «.

Теоретик «негативної» діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду

6. Визначальним принципом негативної» діалекти­ки – є положення про «нетотожність» як заперечення. «Нетотожність» в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього Адорно протиставляє принцип «нетотожності» таким категорі­ям, як «позитивність» (творення), «зняття», «становлен­ня», «заперечення заперечення», оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа Що ж до такс категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нето­тожності (відмінності). «Тотожність», на думку Адорно. фактично заперечує багатоманітність речей, бо багато­манітність речей означає їх «нетотожність». Тут, безу­мовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (не­тотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну то­тожність, а не абстрактну, як у Адорно

Таким чином, можна зробити висновок щодо – змісту, суті і принципів так званої негативної діалектики, котрий полягає в тому, що «негативна» діалектика – це однобічна, суб'єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всьо­го сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення, і ТОМУ не виходить за межі метафізики. «Негативна» діалектика – це, по суті, антидіалектика

Альтернативами діалектики є також софістика та еклектика

Софістика з (грецької – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма свої­ми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних поло­жень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведен­нях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика – це не­тотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб'єк­тивістський характер. Властива їй свавільна інтерпре­тація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб мислення, котрий має. об’єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізи­ки в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як нау­ку про закони і форми відображення в мисленні роз­витку об'єктивного світу.

Еклектика (у перекладі з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відміннос­тей; на суб'єктивістському поєднанні елементів, поло­жень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Ек­лектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні мето­дом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі, їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб'єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтер­претації фактів.

До альтернатив діалектики відносять також догма­тизм і релятивізм. Догматизм (з грецької – поло­ження, що сприймається на віру, без доведення) – анти­історичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не врахову­ються ні обставини місця, ні обставини часу. Догма­тизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до само­руху. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випад­ку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закрі­пити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що ви­никають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні – як теорії пізнання.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Реля­тивізм (з грецької – релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічно­го з'ясування суті істини перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різно­вид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догма­тизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолют­ної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і «негативна» діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж роз­глядати діалектику як теорію пізнання, то її альтерна­тивами виступають догматизм і релятивізм.

Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.

1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві й мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неми­нуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з. урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекват­но відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушій­них сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об'єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.

2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв'язки, способи усвідомлен­ня дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворюва­ти її в усій складності, суперечливості, багатогранності з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до ньо­го. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвит­ку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а отже, й у взає­модії, та суперечливості. Процес розвитку можна зро­зуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, «негативна» діалектика.

3. У своєму розвитку людство нагромадило вели­чезний досвід узагальнення об'єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з'ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діа­лектики, її категорій і принципів. Іншими словами, зако­ни, категорії та принципи діалектики є одночасно й зако­нами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.

4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестан­дартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об'єк­тивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнан­ня світу, що змінюється. Діалектика як логіка мислен­ня цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного по­рядку до сутності більш високого і т. ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилеж­ностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.

5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст об'єктивної діалектики, яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст суб'єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнан­ня і закони мислення не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики; онтологічний, логічний і гно­сеологічний.

6. Не всі філософські течії, школи визнають діалек­тику. Окремі з них відкидають її як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і до­слідження.

Контрольні запитання

1. З'ясуйте сутність основних категорій, що харак­теризують діалектику як теорію розвитку.

2. Розкрийте поняття закону.,

3. У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?

4. Що відображає закон єдності та боротьби проти­лежностей?

5. Розкрийте сутність діалектичного заперечення.

6. Назвіть основні принципи діалектики.

7. Категорії діалектики та їхні особливості.

8. Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

Теми рефератів

1. Діалектика як теорія розвитку;

2. Діалектика кількісних та якісних змін.

3. Діалектична суперечність як джерело розвитку.

4. Особливості закону заперечення заперечення.

5. Категорії діалектики як універсальні форми мис­лення.

6. Метафізика – альтернатива діалектики як теорії розвитку.

7. «Негативна» діалектика: сутність, основні поло­ження і принципи.

8. Софістика і еклектика – альтернативи діалекти­ки як логіки.

9. Догматизм і релятивізм – альтернативи діалек­тики як теорії пізнання.

 

 

ГНОСЕОЛОГІЯ