Суб'єкти суспільного розвитку

Поняття «суб'єкт» (від лат. 5иЬ]Єсіит – той, що лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.

Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі, в ЇЇ нерозривному зв'язку з соціаль­ними спільнотами, соціальними відносинами.

Активна роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдо­сконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на всі існуючі відносини; у сфері полі­тичній можливості виявлення активності більш багато­манітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних ціннос­тей цілком очевидна.

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особис­тостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзви­чайно велику амплітуду коливань - від думки Б. Рассела про те, що якби сто найвидатніших Людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютиза­цією ролі видатних особистостей в історії, формою про­яву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та го­лосні прояви людської діяльності, на великі події і ве­ликих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що ста­новлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспіль­ства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особис­тості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варі­антом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, талан­ту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консерватив­на); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість істо­ричні завдання та закони розвитку суспільства, спрямо­ваність такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умо­ви її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не скла­лися, то ніяка «надвидатна» особистість не зможе підня­ти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі «заліз­ний канцлер» Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейх­стазі, говорив депутатам: «Ми не можемо творити істо­рію, ми маємо чекати, доки вона створиться».

Отже, історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспіль­них потреб, з одного боку, і якостей конкретної особис­тості – з іншого.

Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходи­мо в основній праці Т. Гоббса «Левіафан»: соціальна група – це сукупність людей, об'єднаних спільними інте­ресами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.

Малі соціальні групи – це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і пе­ребувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особ­ливих групових цінностей та норм поведінки. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (брига­ди), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозді­ли тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо. Малі групи є предметом 6езпосереднього вивчення соціальною психоло­гією. Їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку до­сить незначна. Але у формуванні особистості ця роль буває навіть визначальною.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єд­наннями людей. Це мешканці одного села чи міста, пра­цівники певного заводу чи фабрики, установи, викла­дачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування – від сти­хійної, наприклад, склад односельців, до виробничої – для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. Їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами, їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку значно вища, ніж ма­лих груп.

Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) – це багаточисельні об'єднання людей. Тут немає безпосередніх кон­тактів, їх об'єднує лише фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктив­них обставин свого життя. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. Як і попередні, тоб­то малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб'єктів розвитку суспільства належала класам.

Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов'язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної ана­томії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII – початку XIX ст. Специфіку історичного про­цесу як боротьбу класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існу­вання класів розвитком виробництва (суспільним поді­лом праці й появою приватної власності на засоби ви­робництва) пов'язане марксистське визначення класів.

Головна класоутворююча ознака – відношення до засобів виробництва. Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої коректи­ви. Вважати, що класи пов'язані лише з матеріальним виробництвом, було б неправильно, про що свідчить досвід конституювання класу управлінців-адміністра­торів у радянському суспільстві.

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони зав­жди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяль­ності суспільства.

Отже, класова боротьба була реальним фактом су­спільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, а всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Класова боротьба, за Марксом, приводить до революцій здійснення яких у свою чергу приводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею класова боротьба досягає за ка­піталізму.

Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Цей підхід виклю­чав зі змісту суб'єкта соціального розвитку середні класи суспільства, заперечував творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це призвело до затушовуван­ня єдності суспільства як соціального організму на кож­ному етапі суспільного розвитку, до заперечення інших важливих відносин класів – заперечення форм союзів класів, їхніх багатоманітних і складних контактів.

Отже, класова боротьба відігравала в минулому і обмежену конструктивну роль, і була «демонічною си­лою історії», чинником її регресу. Вона вичерпала себе, 4 досвід XX ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький – це лише істо­ричний виняток, який свідчить про нерозвинутість соці­альних відносин у суспільстві

Нарешті, апологетика класової боротьби суперечить реаліям суспільного розвитку XX ст. – у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші а0о ж і'х вза­галі немає.

Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П. Сорокіна, відбу­вається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить пере­конливими є теорії соціальної стратифікації та соціаль­ної мобільності.

Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні «пласти», або шари, тому замість поняття «кла­си» треба користуватися поняттям «страт» (від лат. Лтаіит – шар, пласт, геологічний термін); ознаки стра­ту довільні – рід занять, престиж, розмір прибутку, став­лення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному – 4, 5, 6. 7, 8 і більше. До них інколи дода­ють ще й престиж (а американці національність), але основу становлять чотири ознаки.

Друга, певною мірою похідна теорія, що повязаяа з першою і відображає соціальну динаміку, – це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень; теорія К. Маркса про існування у капі­талістичному суспільстві двох полярне протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверди­лася; мають місце лише відмінності між стратами, їх висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого.

Відповідно до сказаного існують «соціальні ескала­тори», або «ліфти», на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: еко­номіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйоне­ром або навіть мільярдером); політика – можна зроби­ти політичну кар'єру; армія (пригадаймо стару приказ­ку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква – тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрар­хію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.

Окрім «вертикальної мобільності», коли люди «пі­діймаються та спускаються, як ліфти в установах» (за термінологією американського філософа і економіста Ст. Чейза), існує і так звана «горизонтальна мобільність», коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи по­гіршення економічного становища людини.

У нашому перехідному суспільстві сталося так, що е різноманітні професійні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи, а соціально-економічних, типу класів, – немає. Це одна з характерних рис наслідків та причин тоталітарної системи. Адже відбулося не лише “розселянювання” селянства, а й «розкласування» робіт­ничого класу: його позбавлено власності на робочу силу, історично вихованої трудової етики.

Знищено й інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою (за М. Бердяєвим, як ідеологічне, а не професійне й еконо­мічне угруповання).

Тому формування соціальних груп українського су­спільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійсню­ватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналі-зованого суспільства виростатимуть острівці соціально-економічних спільностей. Про формування ж «серед­нього класу» за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це – наше майбутнє.

До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх на­зивають ще прошарком) – наприклад, інтелігенція, ча­стина певного класу (кваліфіковані робітники).

Поняття інтелігенція (від лат. іпіеііідепї – зна­вець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому. Інтелігенція – це та частина службовців, яка зайнята висококваліфіко­ваною розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожню­вати з поняттям «інтелігентність» як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем: науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стає, ма­буть, однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспіль­ства; культурно-творча, що відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства, та ін.

Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що «поступальний рух світу відбуваєть­ся лише завдяки діяльності величезних мас», тобто зав­дяки творчій діяльності народних мас.

Поняття «народ» багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етніч­них чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішува­ти завдання розвитку суспільства.

У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб'єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі ма­теріальні цінності, е головною продуктивною силою су­спільства.

Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетво­рення. Але виникає питання: хто використовує ці заво­ювання, для кого ці «каштани з вогню»? І тут згадують­ся гегелівська «іронія історії» та досить відоме вислов­лювання Ф. Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької рево­люції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє «вті­лення» у період сталінізму тощо).

Водночас варто підкреслити, що, як свідчить історія, маси народу в жодній країні не брали діяльної, само­стійної участі в історії. Наприклад, у роки англійської буржуазної революції армія О. Кромвеля, що вирішува­ла долю народу, становила близько 1% всього населен­ня; у французькій революції на час її максимальної активності виступало не більше 2-3% народу; в амери­канській революції, за даними дослідників, брало участь (або підтримувало її) менше 10% усього народу. При­клади інших політичних подій можуть також підтвер­дити ці цифри.

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про на­род як творця історії: народ – творець усіх духовних цінностей, її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіо­налами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного «фільтра», сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

У західній соціальній філософії історично склалися три «концепції маси»

1. Аристократичний варіант (І. Тен, Ф Ніцше, Г. Лебон, Х. Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, – це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. «Масове суспільство», за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф. Ніцше писав, що народ – це матеріал без форми, з якого тво­рять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше змальовувала образ «надлюдини», героя, який стоїть «поза добром і злом», зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все мож­ливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

2. Ліберально-демократична концепція (Е. Фромм, Х. Арендт, Е. Ледерер) виникла у 30-ті роки нашого сто­ліття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що народ – аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.

Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представни­ки цієї концепції розглядають її як конгломерат зневі­рених індивідуалістів, які сліпо йдуть за «вождем».

3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д. Рісмен, Д. Макдональд та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення внутрішньої супе­речливості культури. Творці цієї теорії в минулому віри­ли, що виховання підніме загальний політичний та куль­турний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня аме­риканців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси – уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.

Еліта, – робить висновок американський публіцист М. Харрінгтон, – розбещує маси й отримує таким чи­ном прибуток і владу, але сама еліта також розбещуєть­ся масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.

Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її «живому русі» беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво вплива­ють на долю країн та народів, і еліти (економічна, полі­тична, інтелектуальна та ін.), тобто групи «вибраних», впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з'являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політо­логічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, елітта особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільно­го розвитку – ролі поколінь. Ця спільність людей чо­мусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий про­шарок населення; генеалогічне покоління, або генера­цію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто пері­од часу, протягом якого живе або активно діє певне по­коління; умовне або гіпотетичне пркоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління май­же не розглядається як суб'єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації су­спільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіж­них рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже «естафета поколінь» є реальною історієк/кожного на­роду і всього людства.

У західній соціальній філософії навіть робилися спроби гкік і. к'іи поняття «покоління» в основу загальноісторичної періодизації (Х. Ортега-і-Гассет),. – іобрази-ти «конфлікт поколінь» як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійную силу історії. Так, американський публіцист О. Тоффлер у своїй книзі «Зіткнення з майбутнім», яка у 60—70-х роках була бестселлером, пропонує вимірювати останні ЗО тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення «провели своє життя у печерах». Це 800-те покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досві­дом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і «різкий розрив з усім минулим досвідом люд­ства» – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку су­спільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний «внесок» у розвиток свого су­спільства та людської цивілізації.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, по­коління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільноти людей, про що мова йтиме далі.