Філософські ідеї Т. Г. Шевченка

Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т. Г. Шев­ченка (1814—1861). Ця філософія глибоко індивіду­альна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментально­сті. Філософія Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протес­ту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин – лицар народний, повстанець-гайдамака, ко­зак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі Гнів мислителя спрямо­ваний передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т. Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починаєть­ся з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя До найволелюбніших книг нале­жить «Кобзар».

Поезія Т Шевченка багато чим зобов'язана фольклор­ній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз про­ступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукуєть­ся із сьогоденням, із сучасним життям Філософія Т. Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління зна­ходитимуть у ній синтез народного і вселюдського до­свіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Філософія України другої половини XIX – початку XX ст.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнано­го фахівця в галузі загального мовознавства, фольклору, етнографії 0. 0. Потебні (1835-1891). Потебня пер­шим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мислен­ням, а й з психікою в цілому Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гум-больдта і Г. Штейнталя, Потебня став засновником «психологічного напрямку» у вітчизняному мовознав­стві У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяль­ність, як живий, безперервний процес творчості народу.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем «лінгвістичної поетики», яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. Потебня завжди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, ви­ступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що дже­релом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів мину­лого століття був П. Д. Юркевич (1827 – 1874). За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі пла­тонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мис­лення і буття. тотожні Істина відкривається не тільки численням, а й «серцем», оскільки пошук істини пов'я­заний з релігійними і моральними прагненнями люди­ни. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, е вже містичним спогляданням

Значний вклад у розвиток філософії України зро­били видатні вчені-природознавці другої половини XIX— початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М. П. Авенаріус, М. С. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г. Де-Метц, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осгіповський, М. В. Остроградський, С. М. Реформатський, О М. Сєверцов та ін, сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об'єктивне, неза­лежне від свідомості людей існування світу Вони об­грунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміння людини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно – як окрему осо­бистість.

Одна із центральних ідей: світ не є продуктом люд­ської свідомості, навпаки, – людина є продукт цього світу. Звідси розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї із основних умов поліпшення життя людини і людства в цілому. Життя людини на Землі постає як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідом­лення природи людини, його творчої діяльності перебу­ває у певній залежності і від соціальних факторів Особ­ливо важливим у цьому плані є обґрунтування окреми­ми природодослідниками гуманістичної природи люди­ни і необхідності її емансипації. Великий внесок у розвиток української філософії дру­гої половини XIX— початку XX ст. зробили М. П. Драгоманов (1841 – 1895), І. Я. Франко (1856- 1916) та Леся Українка (1871-1913).

М. П. Драгоманов розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів, різних комбінацій суспільних сил, визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень немож­ливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і дер­жавних порядків.

При розгляді соціальних питань Драгоманов користу­вався порівняльно-історичним методом, який передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

І. Я. Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин про­ти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії люди­ну, І. Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття Гідності й правди.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Фран­ко Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчо­сті постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Одна з основних філософських ідей І. Франка – думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а «правдивий живий чоловік». Така людина – носій духу, а той дух є «вічний революціо­нер» Філософія І. Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й гро­мадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярський. В одно-чу з найкращих філософських віршів («Веснянки» ), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – люд­ську душу – кидає «свиням під ноги». Франко гово­рить, що, на жаль, людина «цілком природно підламує собі «крила духовності», втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею. людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, га найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності Філософія Франка – це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія – це яскраве втілення філо­софії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г. Сковорода і Т Шевченко.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української, душі і драми і'ї реалізації Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г. Сковороди і Т. Шевченка, Леся Українка будує філософію синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість по­збавитися інертності, малюючи в разючих образах жах­ливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди

Висновки. Виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати, українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість ви­значається домінантою етико-морального спрямування. Український народ створює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська фі­лософія – це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі

Аналіз розвитку філософії України XX ст. – одне з основних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагав мудрої виваженості і певного часу. Однак уже сьогодні можна із впевненістю сказа­ти, що філософія в Україні жила і буде жити.

Контрольні запитання

1 Що таке національна філософія?

2. Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі.

3 Сформулюйте принципи філософії «братських шкіл».

4 Філософія у Києво-Могилянській академії.

5 Новітній характер філософії Г. Сковороди.

6 Гуманізм філософії Т. Шевченка.

7. Сутність філософії І Франка

8 Філософія лірики Л Українки

9. Що таке філософія українського духу?

10. Основні етапи історико-філософського процесу в Україні.

Теми рефератів

1. Своєрідність філософії України в контексті світової культури

2. Християнство і філософія у Київській Русі.

3. Філософські мотиви «Слова о полку Ігоревім».

4. Філософія Г Кониського

5. «Український дух» філософії Г. Сковороди.

6. Філософські принципи «Кобзаря» Т. Шевченка.

7. Національний характер філософії І Франка.

8. Розвиток філософських традицій у творчості вітчизняних природознавців (кінець XIX – початок XX ст).

 

 

ОНТОЛОГІЯ