Специфіка, рівні, форми і методи наукового пізнання

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визна­чає буденне пізнання, яке виникає разом з формуван­ням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Це пізнання називають стихійним, оскільки воно не передбачає по­становки будь-яких пізнавальних завдань, які б не сто­сувались безпосередньо потреб практики.

За рівнем це пізнання є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взає­мозалежності, які яскраво відображені в народній муд­рості, в т. ч. у прислів'ях, народних прикметах і т. ін. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо впле­тене в неї. Мета його – не пізнання світу, а саме вироб­ництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи засто­сування їх і т. ін. Знання у своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпірич­ного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на теоретично-пізнавальні кон­цепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способі! практичної діяль­ності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхід­них практичних результатів. По-друге, донаукове, стихій­но-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як ви­робничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріп­люються у виробничому досвіді, фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту. По-четверте, донауко­ве, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, що люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнан­ня є дуже широким і невизначеним.

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'я­зане з суспільним розподілом праці, відділенням розу­мової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складаєть­ся із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяль­ності спеціально підготовлених груп людей; 2) об'єктів пізнання; 3) предмета пізнання; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, науко­вих гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здат­ного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, – це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються ціля­ми пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінують­ся, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого – потребами розвитку самого наукового пі­знання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттє­вого та раціонального головна роль належить раціо­нальному мисленню. Проте його основні форми (по­няття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, яка відобра­жає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує бага­то функцій, основними з яких є: 1) підсумовування досві­ду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знан­ня в цілісну систему; 3) виконання ролі активних еври­стичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея одно­часно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктив­ної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й про­ектування подальшого розвитку пізнання та практич­ного перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розви­ток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність люди­ни на практичне перетворення дійсності.

Проблема – це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнан­ня і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно ви­никає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результа­тивних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема – це суб'єктивна форма вираження необхідності розвит­ку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми – це вихід із сфери уже вивче­ного в сферу того, що ще належить вивчити Як пошу­ковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема – це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктив­ного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення «фактичних завдань, а також визначення меж її застосу­вання і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки од­них проблем до їхнього вирішення, а потім до постанов­ки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варі­антів вирішення проблеми, істинність якої ще не вста­новлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті роз­витку науки для вирішення якої-небудь конкретної про­блеми з метою пояснення нових експериментальних да­них або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення Після цього гіпотеза перетворюється в на­укову теорію або замінюється новою гіпотезою. Вису­нення нової гіпотези, як правило, спирається на резуль­тати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результа­ти були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом станов­лення нової.

Па основі трьох зазначених форм наукового пізнан­ня в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії Кон­цепція – це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному дове­дений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія – це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка мас струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези с знанням достовірним, істинність якого до­ведена і перевірена практикою. Від інших видів досто­вірного знання теорія відрізняється своєю точною логіч­ною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповід­но і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змо­гу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'яз­ках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи по­ведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Усі форми наукового пізнання (ідея, проблема, гіпо­теза, концепція, теорія) діалектичне взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну. У сучасному науково­му пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирі­шуваних проблем, виділяють три основних види науко­вих досліджень.

1 Фундаментальні теоретичні дослідження, спря­мовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і ме­тодів пізнання та пояснення. Розв'язання їх потребує глибокого аналізу розроблюваних систем наукового знання – теорій, законів, гіпотез, а також критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів та засобів наукового пізнання, якими користується дослідник.

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження. Вче­ний тут, як правило, має справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично пе­ревірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важ­ливою метою цього виду наукового дослідження (роз­межування перевірених та гіпотетичних знань

3. Прикладні наукові дослідження Вони спрямо­вані на практичне використання сформульованих зако­нів та теорій, пошуки методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання і т. ін Досить часто і прикладні дослідження ведуть до нових наукових відкриттів

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпі­ричний та теоретичний. Вони відрізняються: глиби­ною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань;

ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спосте­реження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експе­рименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На тео­ретичному – створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулю­ються закони в їх системній єдності та цілісності

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проя­вів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня ь система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній да­ної. 11 На емпіричному рівні основний зміст знання одер­жується, як правило, з безпосереднього досвіду, з науко­вого експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та за­кономірностей, які осягаються шляхом раціональної об­робки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомо­гою мислення виходить за межі того, що дається в без­посередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мис­лення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпірично­му Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не ма­ють емпіричних корелятів Теоретичний рівень науко­вого пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітні­шому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж зви­чайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що і од­нією з найважливіших його особливостей.

Слід розрізняти поняття «чуттєве» та «раціональне» від понять «емпіричне» та «теоретичне». Поняття «чуттє­ве» та «раціональне» характеризують пізнавальні здіб­ності людини, а «емпіричне» та «теоретичне» – відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та тео­ретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопо­в'язані і взаємообумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експе­риментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. Теоретичне дослі­дження, в свого чергу, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких ре­зультати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично. Саме в цьому і полягає еврис­тична функція теоретичного рівня. наукового пізнання.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід оха­рактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. Як уже зазначалося, метод наукового пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. На емпі­ричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження – це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах. Здійснення спостереження перед­бачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об'єкт. Структурними компонентами спостереження є: сам спо­стерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостере­ження – прилади, установки, знаряддя. Отримані в результаті спостереження дані у подальшому аналізу­ються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схеми, таблиці, графіки, діаграми

Спостереження не е пасивним методом, у ньому теж «реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача – що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та констру­юванні засобів спостереження та опису. З розвитком пі­знання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоре­тичного мислення у спостереженні. Метод спостережен­ня є обмеженим, оскільки за його допомогою можна лише зафіксувати певщ властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій роз­витку. Але це дуже надійний і ефективний метод пізнан­ня. Він найпростіший і використовується у тих випад­ках, коли не можна застосувати інші методи, наприклад, експеримент. Найважливіша ознака методу спостережен­ня – під час дослідження дослідник не втручається V той процес, який досліджується Спостереження широко використовується, наприклад в астрономії, багатьох інших науках про природу, в демографії, соціології тощо.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації. та реєстрації кількісних характеристик дослі­джуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірю­вальних приладів та апаратів. Вимірювання – це про­цес визначення відношення однієї кількісної характе­ристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Експеримент – це метод емпіричного рівня науко­вого пізнання, коли явища вивчають за допомогою доціль­но обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосову­ють не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управ­лінні суспільними процесами. Проведення експериментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізна­вальних операцій: 1) визначення мети експерименту на основі наявних знань; 2) обґрунтування умов експерименту; 3) розробка основних принципів, створення тех­нічних засобів для проведення експерименту; 4) спо­стереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) кла­сифікація та порівняння статистичних даних.

Які переваги має експеримент порівняно із спосте­реженням та іншими методами наукового пізнання? Ек­сперимент дає можливість досліджувати, по-перше, об'єк­ти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстре­мальних умовах, що сприяє більш глибокому проник­ненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність. У процесі експе­рименту необхідні спостереження, порівняння, вимірю­вання можуть проводитися стільки разів, скільки необ­хідно для одержання достовірних даних. Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у нау­ковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Аналіз – це процес поділу у думці або фактично предмета на складові частини (сторони, ознаки, власти­вості, відношення) з метою всебічного вивчення цих ча­стин і предмета як цілого.

Синтез – це процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета, роз'єд­наних у процесі аналізу. Аналіз і синтез діалектичне взаємообумовлені методи наукового дослідження. Вони відіграють важливу роль на всіх етапах наукового пізнання. В операціях мислення аналіз і синтез висту­пають як логічні прийоми мислення, що здійснюються за допомогою абстрактних понять. Поділ цілого на скла­дові частини дозволяє виявити будову предмета, що до­сліджується, його структуру, зв'язки між окремими скла­довими, відділити суттєве від несуттєвого, складне звес­ти до простого. Однією із форм аналізу є класифікація предметів і явищ. Аналіз явища у процесі розвитку дозволяє встановити різні етапи цього процесу, виявити суперечливі тенденції тощо. Мета аналізу – пізнання частин як елементів складного цілого. Синтез допов­нює аналіз і перебуває з ним у нерозривній єдності.

Абстрагування – це відволікання від певних власти­востей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Аб­страгування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання» від явища до сутності, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпе­чує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета «в чистому вигляді», і тим самим проникнення в їхню сутність. Абстрагування є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємо­зв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого здійснюється сходження до загальних ознак та властивостей певного класу об'єктів, перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого вста­новлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди висту­пає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція – це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з од­них положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних законо­мірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: «Все, що стверджується або заперечується віднос­но всього класу предметів, стверджується або заперечуєть­ся і відносно кожного предмета цього класу».

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу. Моделювання – це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин немож--ливе, ускладнене, чи недоцільне. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, “наближати” їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у “чистому вигляді” Розрізняють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеральні моделі – це об’єкти (тіла, процеси), що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні існують у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матері­ального світу. До ідеальних моделей належать резуль­тати логіко-математичного та інформаційного моделю­вання. На сучасному етапі розвитку наукового пізнан­ня особливо велика роль належить комп'ютерному мо­делюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші ре­альні процеси: коливання ринкових цін, орбіти косміч­них кораблів, зростання народонаселення та інші параметри або сторони розвитку природи, суспільства чи окремої людини.

Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання, за­вдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. 'Ідеалі­зація спрямована на побудову уявних об'єктів. Резуль­тати ідеалізації – не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпі­ричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'яза­на з «експериментом в уяві», внаслідок якого з гіпоте­тичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються або узагальнюються закони їхнього функ­ціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Аксіоматичний метод – це метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логіч­ними правилами. Аксіоматичний метод широко засто­совувався ще в античності, згадаємо геометрію Евкліда, яка спирається на 5 аксіом. Прикладом застосування аксіоматичного методу в науковому пізнанні XX ст. може бути теорія відносності А. Ейнштейна.

Необхідною умовою істинності знання, отриманого за допомогою аксіоматичного методу, є внутрішня несуперечливість.

Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматично побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і ті правила, за допомогою яких одержані всі решта положень теорії.

Гіпотетико-дедуктивний метод – це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про зричини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпо­тез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані резуль­тати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези ще не гаран­тує її істинності, а заперечення – ще не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство з загальною структу­рою гіпотетико-дедуктивного методу показує, що це складний комплексний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм наукового пізнання,; спрямований на відкриття та формулювання законів, принципів, теорій.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивно­го процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усі­ма її особливостями; це певний спосіб відтворення в. мисленні історичного процесу в його хронологічній по­слідовності та конкретності.

Логічний метод це метод, за допомогою якого мислення відтворює реальний процес розвитку об'єкта пізнання. За допомогою логічного методу відображу­ються основні етапи історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни. Логічний метод дає основний принцип для всебічного вивчення історичного розвитку об'єкта, а коли вивчення ґрунтується на знанні сутності, то стають зро­зумілими і різноманітні історичні подробиці. Звичайно, логічна форма не здійснюється ніде і ніколи, але вона відображає суттєві моменти історичного процесу, і тому необхідна для вивчення і розуміння об'єкта пізнання. Теорія предмета, таким чином, є джерелом розуміння його історії, а дослідження історії в свою чергу збагачує теорію, доповнює і розвиває її.

Завданням історичного дослідження є розкриття кон­кретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням же логічного дослідження с розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого. Діалектика логічного та історичного є одним з основних принципів сучасної філософії та методології науки.

Аналіз методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, значення для пізнання дає змогу визначити науковий метод як внутрішню закономірність руху людського мислення, або як «пересаджену» та «переве­дену» в людську свідомість об'єктивну закономірність, що використовується як знаряддя пояснення та пере­творення світу. Методи обумовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнання, законами їх розвитку, за­фіксованими у свідомості суб'єкта пізнання. Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекват­ним йому. Метод формується та розвивається в про­цесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання.