Методи економічного аналізу та їх класифікація.

Методи економічного аналізу та їх класифікація.

Слово«метод» (від грецького methodos-«шлях до якої-небудь мети») означає способи пізнання, інструменти, сукупність прийомів дослідження явищ природи й громадського життя.Наукові методи економічного дослідження можна розділити на усезагальні, загальні й особливі. Усезагальні методи економічної науки —це її філософські методи, тобто принципи й закони філософії, які можуть бути опосередковано застосовані економічною наукою в приватних економічних дослідженнях.Такі принципи й закони спрямовані на їхнє загальне застосування, тобто на використання абсолютно у всіх економічних дослідженнях . Загальні методи економічної науки — це ті економічні методи, які застосовувані на всіх рівнях економічного дослідження, але при цьому не є філософськими методами. Інакше кажучи, це методи, які використовуються крім економіки й в інших науках, але не охоплюють собою абсолютно всі науки, а тільки деяку частину їх. Третю групу наукових методів становлять особливі методи економічної науки — методи, використовувані винятково в рамках економічної науки й ніде більше непридатні До числа особливих методів економічного дослідження можна віднести наступні методи: економічне спостереження, економічний експеримент, економічне моделювання, економічна індукція, побудова економічних гіпотез, історичний аналіз господарських явищ.

Наукові методи економічного дослідження далі можна розділити на методи логічні й нелогічні.

Логічні методи наукового дослідження – це, як випливає із самої назви, методи, засновані на логіці:формальної й математичної. До числа таких методів відносяться: методи дедукції й індукції, метод формалізації й математизації, метод логічної інтерпретації.. Логічні методи економічного дослідження грають винятково важливу роль в економічному пізнанні: саме вони несуть на собі основну вагу в процесі збагнення нових економічних істин. Нелогічні методи наукового дослідження — це такі методи, які за своєю структурою не пов’язані з формальною й математичною логікою, а найчастіше їй прямо суперечать, тобто є алогічними. До числа нелогічних методів на економічному рівні аналізу можна віднести: економічне спостереження, економічний експеримент, історичний метод в економічному дослідженні, економічну інтуїцію, економічну віру. Нелогічні методи економічного дослідження також досить важливі для економічного пізнання: вони становлять необхідну базу для логічних методів, доповнюють останні й наближають їх до повсякденного, часом досить хаотичного господарського життя.

 

Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер.

Критерієм розвитку економіки є становище людини, рівень її свободи та добробуту, стан соціального самопочуття та власної безпеки, цілісність особистості та ступінь її індивідуалізації.Називають також головні джерела економічного прогресу, серед яких приватна власність, свобода ринку, ринкова конкуренція, ефективний капіталотворчий механізм, грошово-фінансова стабільність, низький рівень податків, вільна торгівля.

Економічні потреби.

Потреба є однією з фундаментальних категорій економічної науки, вони мотивують поведінку людини, формують сукупність її інтересів.

Потреба – це природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких викликає хибне відчуття і викликає прагнення змінити такий стан речей. Потреби – це спонукальні мотиви рушійних сил, що є об’єктивною основою „ідеальних спонукань” – інтересів, бажань, цілей та ін.

Потреби утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями.Так, відомий англійський економіст А.Маршалл класифікував потреби за парним критерієм: 1) первинні (наприклад, потреба в їжі) та вторинні (наприклад, в освіті); 2) абсолютні, або безумовні (наприклад, потреба в одязі) та відносні, обумовлені абсолютними потребами (в обладнанні для виготовлення одягу); 3) вищі (наприклад, потреба в духовному розвитку) та нижчі (фізіологічні); 4) позитивні і негативні (наприклад, потреба в наркотиках); 5) нагальні (невідкладні) та відстрочені; 6) загальні (їжа, одяг) та особливі, які виникають під впливом традицій та звичок, які склалися в суспільстві (національна кухня); 7) звичайні та надзвичайні, обумовлені наприклад природними катаклізмами; 8) індивідуальні та колективні; 9) приватні та державні (наприклад, потреба в обороні).

 

Ієрархія потреб.

Потреби людей Маслоу об’єднав у п’ять основних груп:

Таким чином, Маслоу розділив потреби на нижчі і вищі. До першої групи належать потреби фізіологічні, без задоволення яких неможливе саме життя людини. Як у всіх живих істот, так і в людини, вони обумовлені обміном речовин – необхідною передумовою існування кожного організму. Потім індивід потребує безпеки для себе, своєї сім’ї. До вищих потреб відноситься прагнення належати до певного кола людей, відчувати їхню підтримку. Задоволення цієї потреби викликає прагнення завоювати визнання, повагу, підняти свій престиж в очах навколишніх. Найвища потреба – прагнення самореалізуватися.

Економічні інтереси.

Економічні інтереси являють собою об’єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Інакше кажучи, економічні інтереси – це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили.

Економічні інтереси є: 1) є формою вияву економічних потреб; 2) відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб; 3)спонукають економічних суб’єктів до діяльності для задоволення потреб.Економічні інтереси – це категорія об’єктивно-суб’єктивна. Суб’єкти економічних інтересів – окремі індивіди, сім’ї, домогосподарства, колективи, групи людей, держава, суспільство в цілому. Об’єкти економічних інтересів – економічні блага.. В ринковій економіці важливо відрізняти економічні інтереси трьох основних суб’єктів:

-економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;

-економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

-економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

Шляхи поєднання економічних інтересів:

--субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим; координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб’єктів.У сучасній ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача.

Суспільство приходить до розуміння, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації

 

Мотиви та стимули.

У свідомості людини потреби перетворюються на інтерес або мотив, який і спонукає людину до певної цільової дії. Термін „мотив” походить від латинського „movere”, що означає „приводити в рух”, „штовхати”. Мотив – це те, що породжує певні дії людини. Мотив знаходиться „всередині” людини, має „персональний” характер, залежить від безлічі зовнішніх і внутрішніх стосовно людини чинників. Мотив не тільки спонукає людину до дії, а й визначає, що треба зробити і як саме здійснюватиметься ця дія.

Термін „стимул” (від лат. Stimulus – стрекало, батіг, пуга) означає спонукання до дії, спонукальну причину. Підкреслимо, що стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею. Наприклад, щоб премія (стимул) стала мотивом поведінки і діяльності конкретного працівника, потрібно, щоб він усвідомлював її як справедливу винагороду за працю. Таким чином, економічний інтерес лежить в основі спонукальних мотивів до господарської діяльності людини. Тому через економічні інтереси можна впливати на ефективність виробництва.. В укрупненому плані засоби впливу на економічні інтереси можна підрозділити на три групи:

-позаекономічні, примусові за допомогою адміністративного або навіть фізичного насильства;

- економічний вплив на інтереси людей;

- моральне і соціальне стимулювання;

Всі зазначені засоби передбачають свідому суб’єктивну діяльність одного суб’єкта стосовно іншого.

 

Економічна поведінка.

Людину вивчають багато наук, у тому числі економічна наука, яка досліджує економічну сутність людини, її місце і роль в економічній системі, потреби, інтереси, господарську поведінку, тобто людину економічну (Homo ekonomicus).

Людина економічна – головний творчий суб’єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів. Таким чином, модель економічної людини характеризується:1)визначальною роллю особистого інтересу в мотивації економічної поведінки;2)компетентністю економічного суб’єкта в особистих справах;3)головним мотивом господарської діяльності людини в ринковій економіці є максимізація прибутку або максимізація корисності. Три основні категорії – корисність, ціна й дохід – складають зміст теорії поведінки споживача.Корисність правомірно розглядати як характеристику задоволеності споживача при споживанні певних товарів та послуг. Корисність висвітлює принциповий у поведінці споживача момент – вибір благ. Саме в ситуації вибору корисність виявляє своє економічне призначення: бути критерієм відбору, показувати, наскільки необхідний той чи інший об’єкт вибору даному споживачеві в даних умовах, визначити, чого він прагне стосовно до цих умов.

Максимізація корисності – це отримання найбільш високої можливості корисності в ситуації економічного вибору. Максимізуючи корисність, економічний суб’єкт завжди відмовляється від деяких благ, тому що благо, яке він обрав, має альтернативну вартість. Економічна теорія розрізняє загальну і граничну корисність. Загальна корисність визначається задоволенням від споживання певного набору життєвих благ. Гранична корисність дорівнює приросту, збільшенню загальної корисності внаслідок придбання додаткової одиниці даного блага. Гранична корисність відображає ступінь гостроти, актуальності потреби. Правило поведінки споживача полягає в тому, щоб кожна додаткова одиниця грошових витрат на придбання товару давала однакову корисність.

Сформулюємо закон спадної продуктивності так: якщо один із факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші – постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватися.

Закон спадної продуктивності має для пояснення економічної поведінки виробника таке саме фундаментальне значення, як і закон спадної граничної корисності для розуміння поведінки споживача

 

Відносини власності.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результаті Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:
1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;
2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ
4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;
5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;
6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;
7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.
Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві.

 

Суспільний поділ праці.

Поділ праці – це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.Суспільний поділ праці – процес, що постійно розвивається і поглиблюється. Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Це вже були зачатки виникнення товарного виробництва. Однак зауважимо, що обмін відбувався не всередині племен, а на стиках їх зіткнення. Причиною виникнення першого поділу праці був розвиток виробничого досвіду членів общин та поява принципово нових засобів праці, а головне – нових потреб. Другий великий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Передумовами виникнення другого поділу праці були поява металевих знарядь праці, винахід технології металообробки і підвищення продуктивності праці. Третій суспільний поділ праці – ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Це був новий крок до розвитку товарно-грошових відносин.Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. В промисловості поділ праці охопив підприємства, багато з яких почали спеціалізуватися на виробництві окремих видів продукції.

Основними організаційно-економічними формами реалізації СПП є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування. Кооперація – це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв’язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв’язків. Там де існує спеціалізація, має бути і кооперація. ння Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну. Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій.

 

 

Виробнича діяльність.

Виробництво – це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Процес виробництва здійснюється результативно, тобто з певною продуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються його фактори (земля, праця, капітал, підприємницькі здібності, інформація) і наскільки повно вони використані

Для ефективної виробничої діяльності важливим є визначення цілей створення і функціонування підприємства.

 

 

Інвестиційна діяльність.

Інвестиційна діяльність — це сукупність цілеспрямованих дій по вкладанню грошових коштів та інших цінностей в проекти, а також забезпечення віддачі вкладів.

Інвестиційна діяльність представляє інвестиційний процес в реальних умовах, з акцентом на організаційні засади його реалізації та управління цим процесом. Як правило, інвестиційна діяльність розглядається стосовно конкретного інвестиційного проекту та підприємства (юридичної особи), що здійснює інвестиційний процес Що же може бути інвестицією? Все, що вкладається в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект: кошти; паї, банківські депозити, боргові зобов'язання, інші цінні папери; нерухомість; устаткування, транспортні засоби, товарно-матеріальні цінності; майнові права (щодо матеріальних, нематеріальних і фінансових активів) або права користування; інформація у будь-якій формі (документованій, електронній); знання, навички, досвід і вміння людей, їх ноу-хау.

Інноваційна дцяльність.

Інноваційна діяльність – це взаємозалежна та узгоджена послідовність дій, що допускає використання проміжних і кінцевих результатів науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт для втілення їх у новому чи удосконаленому товарі за допомогою технологічного процесу виготовлення продукції. У сучасному розумінні інноваційна діяльність з'являється як матеріалізація науково-технічного прогресу. Вона спрямована на практичне використання науково-технічного результату й інтелектуального потенціалу з метою отримання нового чи поліпшення існуючого продукту, способу його виробництва та задоволення потреб суспільства в конкурентоспроможних товарах і послугах. Інноваційна діяльність є складовою частиною інноваційного розвитку економіки і є важливим аспектом відтворення виробничих відносин.

 

36) Торговельно-маркетингова діяльність

Принципи маркетингової діяльності:

-всебічне і глибоке пізнання ринку, зростаючих запитів споживачів (тобто не просто „споживач завжди правий”, а „споживач - король”);

-пристосування до ринку, випуск товарів, що відповідають попиту („відшукайте потреби і задовольніть їх”);

-активний вплив на ринок, формування попиту (через рекламу, виготовлення товарів, „створення” споживачів).

торговельно-маркетингова діяльність – це процес планування і втілення замислу ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів, послуг шляхом обміну, що задовольняє цілі окремих осіб і організацій.

 

Продуктивність праці.

Продуктивність праці трактують як в широкому, так і у вузькому розумінні. В широкій суспільній концепції продуктивність праці – це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.У вузькій технічній концепції продуктивність праці - цевідношення отриманого результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.

В узагальненому вигляді продуктивність праці визначається якефективність виробни­чої діяльності людей у процесі створення матеріаль­них благ і послуг. Вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочо­го часу, або кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. Щодо окремого робочого місця, то зростання продуктивності праці залежить від рівня освіти, кваліфікації робітника, його культу­ри, свідомості, психологічного стану тощо.

Прибуток і рентабельність.

Прибу́ток (англ. Income) — чистий прибуток після сплати податків. Сума, на яку виріс власний капітал компанії за даний період в результаті діяльності цієї компанії. Прибуток — частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб’єкту. Економічний зміст продукту Г – Т – Г’. Прибуток — одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів. Функції прибутку:

-Оцінювальна — ефект використання основних ресурсів підприємства

-Стимулююча

-Господарського розрахунку — доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв.

Види прибутку:

1)Загальний прибуток — кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, що включає в себе фінансові результати від різних видів його діяльності (продаж продукції, послуги, прибуток від звичайної діяльності, надзвичайних подій);

2)Валовий прибуток — прибуток, розрахований на реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручка без ПДВ та акцизів) від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції Якщо сума прибутку показує абсолютний ефект від діяль­ності, то рентабельність характеризує міру цієї ефективності, тоб­то відносний ступінь прибутковості підприємства або продукції, що виробляється. Рентабельність застосованих (інвестованих) ресурсів є рентабельністю підприємства. Рентабельність продукції характеризує ефективність ви­трат на її виробництво. Рентабельність окремих видів продукції обчислюється за такою формулою

,

де Rі — рентабельність і-го виду продукції, %;

Ці, Сі — відповід­но ціна і собівартість і-го виду продукції

 

 

Економічна криза.

Економічний розвиток є не що інше як рух економіки по висхідній від однієї кризи до другої, а тому кризу можна розглядати в якості закономірного елементу загального циклу відтворення. Виходячи з цього, економічні кризи (в різних формах) органічно притаманні усім типам виробничих відносин; вони носять неминучий і історично прогресивний характер. Сформовані в економіці кризи носять і прогресивний характер внаслідок того, що в процесі їх поглиблення гине (або здає свої позиції) все, що вже віджило і неефективне. Базовою причиною сучасної кризи стали вичерпані можливості застарілої промислової і технічної бази і виробничої інфраструктури, що були сформовані ще за часів існування СРСР. Подолання кризи можливо тільки при вирішенні проблеми соціальної доброзичливості і довіри: між суспільством і державою, між складовими державних інституцій і політичними структурами, між підприємцями і владою, між менеджментом і інвесторами, між роботодавцями і робітниками.

 

 

Капітал і наймана праця

За класичного капіталізму безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва, на вироблений продукт, від управління власністю та процесом виробництва. Їх робоча сила перетворюється в товар. Поєднання працівників з капіталом забезпечується через їх найм на ринках праці (кожна професія має свій ринок), а їх використання здійснюється під контролем капіталістів.Найм – це зарахування власником капіталістичного підприємства людини праці на роботу із встановленою платою. На цій основі у суспільстві виникає наймана праця. За капіталізму наймана праця – основа існування різних типів і форм капіталістичної власності. Формою реалізації найманої праці для найманих працівників є отримання заробітної плати, а для капіталу результатом такої праці є отримання прибутку.

 

Людський капітал

Виникнення і розвиток теорії людського капіталу зумовлено тими корінними змінами, які відбуваються в суспільстві в епоху науково-технічної та інформаційноїреволюції.Формування сучасної теорії людського капіталу відноситься до 60-хх рр. ХХ ст. Основні положення цієї теорії сформовані такими економістами, як Г.Беккер, У.Боунян, Л.Туроу, М.Фішер. Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об’єкта капітальних вкладень, як об’єкта і суб’єкта економічної діяльності. людський капітал пов’язується економічною теорією з капітальними вкладеннями в людину, які настільки ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва. Під людським капіталом зазвичай розуміється наявний у людини запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, котрі сприяють росту продуктивної праці і впливають на ріст доходів (заробітків).Освіта - перша і головна складова частина людського капіталу. Вона є основним способом, засобом одержати кваліфіковану робочу силу, котра була б здатною виконувати достатньо складні види праці. Другий напрям інвестицій в людський капітал – охорона здоров’я. Вона супроводжує людину з її народження й до її пенсійного віку, коли один, уже старий, носій людського капіталу уступає місце другому – молодому. Третій напрям інвестицій в людський капітал – це затрати на забезпечення мобільності (міграції) робочої сили. Мобільність робочої сили багатопланове поняття. Воно визначається і загальними економічними закономірностями розвитку і особистими міркуваннями, а також циклічними структурними коливаннями економіки.

Четвертим аспектом людського капіталу є одержання інформації. Інформація, як відомо, стає одним із найбільш важних ресурсів, який використовує людина у своїй повсякденній діяльності. Це – економічні, соціальні, науково–технічні та інші відомості та показники, на основі аналізу яких приймаються економічні рішення Нагромадження людського капіталу не може проходити ефективно, якщо суспільство не володіє постійно оновленою інформацією. Саме така інформація стає вирішальним фактором розвитку людського капіталу, так як в ній найбільш чітко і органічно поєднується і проявляються й інші фактори: освіта, охорона здоров’я і мобільність людського фактора.

 

 

58)Інтелектуальний капітал.

В науковий обіг поняття інтелектуального капіталу ввів визначний американський економіст Джорж Гелбрейт, який у 1969 р. вжив термін в значенні “інтелектуальна діяльність”. Інтелектуальний капітал поділяють на дві великі частини: перша – людський капітал, втілений у працівниках компанії у вигляді досвіду, знань, навичок, компетенцій, здібностей до нововведень, а також у загальній культурі філософії фірми, її внутрішніх цінностей, прикладених до поточних завдань. Іншими його складовими є моральні цінності, культура праці і управління, загальний підхід до справи.

Фундаментальна особливість людського капіталу, як складової інтелектуального полягає у тому, що він не може бути власністю компанії. Людей можна найняти, але їх не можна придбати у вл. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічних компаній і формування усталеного високого рівня конкурентоспроможності. Завдяки чиннику інтелектуального капіталу ринкова вартість високотехнологічних компаній може в рази перевищувати їх балансову вартість асність.

 

Інформаційний капітал.

В інформаційному суспільстві економіка будується на системі інформаційних технологій, “інтелектуальних” комп’ютерах, автоматизації та роботизації усіх сфер і галузей економіки й управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв’язку. Усі ці складові інформаційної економіки формують новий капітал. Вперше теорію про інформаційний капітал висунув американський соціолог Ельвін Тоффлер. Він довів, що в умовах постіндустріального суспільства знання і інформація стають основою економіки, утверджуються і перетворюється в головний капітал – інформаційний капітал.Інформаційний капітал суттєво відрізняється від речового (реального) капіталу. існування інтелектуального капіталу, а отже і виробництва ВВП, пов’язані з витратами: це витрати на придбання інформаційних технологій, самої інформації, їх використання у виробничому процесі тощо.

 

Виробничий капітал

Потрібно запам’ятати, що виробничим капіталом є той капітал, який існує як складова продуктивних сил суспільства, тобто як реальний капітал. Саме цей капітал бере безпосередню участь у створенні матеріальних і нематеріальних благ та їхньої вартості. На прикладі підприємницького капіталу буде продемонстровано елементи продуктивного капіталу, його складові.

 

Підприємницький капітал.

Для здійснення підприємницької діяльності необхідно мати певний стартовий капітал: без наявності останнього не може бути підприємництва. Чим більшим і ефективнішим є капітал підприємця, тим значнішими і успішнішими будуть результати його ді Стартовий початковий капітал відображає потребу підприємця в основному і оборотному капіталі, який спрямовується на купівлю виробничих фондів (основних і оборотних), зарплату і затрати на управління, на інші виробничі і невиробничі витрати (реєстрацію підприємства, відкриття банківського рахунку, на ремонт устаткування та інше).

Джерелами покриття стартового капіталу і поновлення засобів підприємства можуть бути як власні (внутрішні), так і позичкові (зовнішні) засоби. Співвідношення власних і позичкових засобів визначається двома видами факторів:

-об’єктивними – організаційно–правовою формою підприємництва, господарською і ринковою кон’юнктурою, станом і розвитком національної економіки, вимогами державних регуляторних органів;

-суб’єктивними – підприємницькою здібністю, становищем та особистими можливостями підприємця. До власних джерел відносяться: прибуток підприємства, інші види доходів, уставний фонд, амортизаційний фонд, заборгованість покупцям, виручка від реалізації вибувшого майна та ін.До позичкових джерел відносяться: кредити і позика, кредиторська заборгованість, стійкі пасиви.

яльності.

 

 

Фінансовий капітал.

це капітал який виступає у формі цінних паперів (акцій, облігацій тощо) та позичковому капіталі. Облігації, як і акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу, а з іншого - втіленням дійсного (реального) капіталу. Складовою фінансового капіталу є і банківські кредити, які позичаються і інвестором на термін, що перевищує 12 місяців, тобто рік. Отже основними матеріальними носіями, що виражаються фінансовим капіталом є акції, облігації і похідні від них форми. Сукупний курс зазначених паперів визначає обсяги фінансового капіталу підприємства, окремого домогосподарства чи держави.

Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіг позичкового і реального капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Він перетворює абстрактний інвестиційний товар у реальний капітал. Але за своїм змістом він є фіктивним капіталом.Оскільки фінансовий капітал постійно коливається під впливом очікувань інвесторів, то він породжує такий недолік, яким є широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до неможливості визначення його загального розміру, появи суттєвих диспропорцій між реальним капіталом і фінансовим капіталом, що його обслуговує.

 

 

Міжнародний рух капіталу.

Найдинамічнішою формою економічної, глобалізації є міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу. Міжнародний рух капіталу розглядається здебільшого як рух одного з факторів виробництва з метою ефективнішого виробництва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах.Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення моно­польно високих прибутків. Капітал вивозять у двох основних формах - підприємницькій і по­зичковій. За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. Серед форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні, На їх частку припадає до 60% всього вивозу капіталу, а на державний капітал - 30% експорту капіталу, на міжнародні фінансові організації - до 10%. У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономір­ності:1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Дія цієї закономірності замовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономір­ності:1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Дія цієї закономірності замовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. 4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах. 5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються. 6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капі­талу. 7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них. 8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів. 9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг. Внаслідок посилення інтенсивності міжнародного руху капіталу відбувається переростання процесу переростання процесу інтернаціоналізації капіталу в глобалізацію капіталу, найдинамічнішою формою якого є фінансова глобРегулювання міжнародного руху капіталу - цілеспрямований і актив­ний вплив окремих національних та наднаціональних органів на процес ввезення та вивезення капіталу за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Регулювання міжнародного руху капіталу здійснюється з метою стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій в економіку певної країни в оптимальних розмірах, які б не загрожували економічному суверенітетуалізація.

Праця і людський ресурс.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелекту-
альною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність-особливий вид людського капіталу, представ­лений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг.У процесі виробництва споживаються всі його фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама праця та підприємницька діяльність. Результатом виробничої діяльності людини виступає продукт — певна корисна річ чи послуга Процес праці здійснюється перш за все з метою створення суспільно корисних матеріальних благ і послуг з тим, щоб задовольнити потреби людей. Водночас праця має бути приємною для кожної окремої людини, давати їй певну насолоду та сприяти розвитку і самоствердженню.

Вартість і оплата праці.

Величина вартості товару визначається і вимірюється суспільно необхідним робочим часом. Це той робочий час, який потрібен для виготовлення якої-небудь споживної вартості