Проблема пізнання як предмет філософського аналізу

Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати буття. Знання — це відображення в свідомості людини реального світу, його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат суб’єктивного засвоєння світу, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення. В найбільш загальному вигляді пізнання розглядається як взаємодія суб’єкту (того, хто пізнає) і об’єкту (того, що пізнається). Пізнання є процесом отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і удосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей; гра; міфологія; релігія; філософія; наука; мистецтво.

Одним з аспектів проблеми пізнання є з’ясування специфіки таких вчень як агностицизм і скептицизм.

Представники агностицизму повністю або частково заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу.

Прихильники скептицизму, не заперечуючи такої можливості сумніваються в отриманні достовірного знання. Підвалинами для таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини та ін. Досить адекватно і змістовно проблеми пізнання ставляться і вирішуються у рамках діалектико-матеріалістичної теорії пізнання (розвиненою на основі діалектичних ідей Гегеля Марксом і Енгельсом): а) Пізнання - активний, творчий, суперечливий процес віддзеркалення дійсності, який здійснюється в ході громадської практики. б) Процес пізнання є взаємодія об'єкту і суб'єкта (як громадської істоти), яка детермінована (визначено) не лише практикою, але і соціокультурними чинниками. в) Теорія пізнання як сукупність знань про пізнавальний процес в його загальних характеристиках є вивід, підсумок усієї історії пізнання і ширше - усієї культури в цілому. г) Найважливіший принцип діалектико-матеріалістичної гносеології - єдність (збіг) діалектики, логіки і теорії пізнання, але (на відміну від Гегеля) розвинений на основі матеріалістичного розуміння історії. д) Елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), будучи віддзеркаленням загальних законів розвитку об'єктивного світу, являються, тим самим, загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому, утворюючи у своїй сукупності діалектичний метод. е) Діалектико-матеріалістична теорія пізнання - відкрита, динамічна, безперервно така, що оновлюється система. У розробці своїх проблем вона спирається на дані усіх форм пізнавальної діяльності - передусім на приватні науки, виходячи з необхідності рівноправного союзу з ними.

11.Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб`єкт-об`єктних відношень в процесі пізнання.

Предметом теорії пізнання (гносеологія) як філософської дисципліни являються: природа пізнання як цілого, його можливості і межі, відношення знання і реальності, знання і віри, суб'єкта і об'єкту пізнання, істина і її критерії, форми і рівні пізнання, його соціокультурний контекст, співвідношення різних форм знання. Теорія пізнання тісно пов'язана з такими філософськими науками, як онтологія - вчення про буття як таке, діалектика - вчення про загальні закони буття і пізнання, а також з логікою і методологією.

Суб'єктом теорії пізнання є людина, як громадська істота.

Методами гносеологія (теорії пізнання), за допомогою якої вона досліджує свій предмет, являються передусім філософські методи - діалектичний, феноменологічний, герменевтика; також загальнонаукові методи - системний, структурно-функциональный, синергетичний, інформаційний і імовірнісний підходи; загальнологічні прийоми і методи: аналіз і синтез, індукція і дедукція, ідеалізація, аналогія, моделювання і ряд інших.

12.Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве (відчуття, сприйняття, уявлення, уява), емпіричне (спостереження, експеримент, опис), теоретичне (поняття, судження, умовивід, гіпотеза, теорія, концепція, факт) пізнання.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний /гр. - досвід/ - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду /зі спостережень та експериментів/, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Теоретичне пізнання /гр. - розгляд, дослідження/ - це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, але й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального, закону і може передбачити майбутнє. Емпіричне може обганяти теоретичне, а теоретичне - емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

Спостереження - планомірне (проводиться строго за планом, складеним виходячи з завдання дослідження), цілеспрямоване (для вирішення певної задачі), систематичне сприйняття предметів і явищ зовнішнього світу.

Спостереження фіксує і реєструє факти, описує обєкт дослідження, забезпечуючи емпіричну інформацію, необхідну для постановки нових проблем і висування гіпотез. Основні вимоги, які предявляються до наукового опису, спрямовані на те, щоб воно було можливо більш повним, точним і обєктивним. Опис повинен давати достовірну і адекватну картину самого обєкта, точно відображати досліджувані явища. Важливо, щоб поняття, що використовуються для опису, завжди мали чітку і однозначну сенс

Експеримент - це метод пізнання, при якому явища вивчаються у контрольованих і керованих умовах.Субєкт активно втручається в процес дослідження, впливаючи на досліджуваний обєкт за допомогою спеціального інструментарію і приладів, цілеспрямовано і фіксоване змінює обєкт, виявляючи нові його властивості. Завдяки цьому досліднику вдається ізолювати обєкт від впливу побічних явищ і вивчати явище в чистому вигляді; планомірно змінювати умови протікання процесу.