Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер.



В своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності — думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак, тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.

 

76. Загальні особливості філософії постмодернізму.

Філософський постмодернізм протиставляє себе всій філософській традиції Нового часу, вищим проявом якої була філософська система Гегеля. Система цього німецького мислителя втілювала в собі основні ознаки неприйнятного для постмодерністів стилю мислення:

логоцентризм, тобто віра у панування розумності у світі, впевненість у пріоритетності у житті людини раціональної мови та думки, в те, що логіка займає у мові центральне місце;

− визнання структурованості буття, тобто прагнення виявляти в усіх сферах реальності усталені порядки (або структури);

− впевненість у приматі тотожності (ідентичності) над відмінністю;

− віра в наявність деяких фундаментальних начал, підстав буття, що живило існування метафізики як філософського вчення про граничні основи буття;

− упевненість у правильності традиційної (від Платона до Гегеля) концепції репрезентації, тобто віра в те, що «істина» є і вона адекватно репрезентує дійсність.

Названі та неназвані тут прикмети традиційного європейського мислення категорично відкидаються представниками постмодернізму.

Для них логоцентризм – це прояв гіперболізації однієї з сторін бінарних опозицій, яких багато (праве – ліве, чоловіче – жіноче, усна мова – письмо). Звідси йде прагнення зруйнувати ієрархію насильства, що приховано міститься у бінарних опозиціях і виявляється в суспільстві..

Критичним ставленням до традицій метафізики постмодернізм нагадує багатьох інших течій сучасної західної думки. Для представників постмодернізму тут натхненником є Ф. Ніцше та М. Гайдегер. Ніцше, напр., взагалі був прибічником принципово несистемного письма. Численні афористичні положення його творів важко піддаються систематизації, утруднюють формування уявлення про філософію Ніцше, яку можна було б викласти. Зробити це – майже неможливо. З афоризмів вимальовується хіба що «філософський настрій», але не система упорядкованих та аргументованих думок.

Філософський постмодернізм створив специфічний і досить потужний поняттєвий апарат, який давно вийшов за межі власне філософії і став засобом загальнокультурного рівня. Тому варто хоч би для прикладу згадати деякі з таких понять, які запровадив найбільш відомий представник постмодернізму французький філософ Жак Дерида (1930–2004).

Деконструкція. Багато понять, якими користувався Дерида,формувалися в нього під впливом філософії Е. Гусерля і М. Гайдегера. Зокрема поняття «декон струкція» складалося у Дерида зі спроб кращого перекладу німецьких слів Destruktion (руйнування) і Abbau (усунення, скасування) з філософії Гайдегера, які були у свою чергу пов’язані з поняттям Aufhebung (відміна, скасування, «зняття») гегелівської філософії. Дерида прагнув віднайти у французькій мові такий термін, який би поєднував у собі негативне й позитивне значення, одночасно деструктивну й конструктивну дію.

Відмінність (difference) та розрізнення (differАnce). У філософії традиція вживання цих термінів сягає меж виникнення самої філософії, коли найперші античні онтологічні вчення

прагнули відповісти на питання про співвідношення відмінності й тотожності речей, намагалися віднайти основу тотожності.

Розсіяння (dissemination). Мовний смисл цього слова – розподіляти, розкидати, розпорошувати. У Дерида він означає процес, яким значення будь-яких термінів розподіляються у мові, ніколи не завершуючись. Усім спробам встановити смислову єдність тексту Дерида протиставляє дію, спрямовану на розсіяння смислу. Смисл тексту залишається незбагненним через приховані в ньому протилежності, здолати які неможливо.

77. Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.

Незважаючи на те що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих пошуків, які й відбувалися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а, швидше, використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творцем природи. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину в Божій діяльності створеної природи. Професор академії І. Гізель (бл. 1600-1683) зокрема описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають «закарбованими образами». Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого він стає вже відображенням. У свою чергу, відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, що відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович (1681-1736). Визначаючи важливу роль чуттєвого значення в її осягненні, перевагу віддавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Ф. Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, уже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється у поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб винайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання повинна займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького (1725 р. н.) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Він визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Він розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух - до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений - до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, пріоритетного значення вони надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом.

 

 

78. “Філософія серця”, самопізнання, вчення про три світи у Григорія Сковороди.

Чільне місце при розгляді українських філософів займає вихованець Києво-Могилянської академії Г. С. Сковорода (1722-1794). Він є родоначальником української класичної філософії. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався мислитель у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спонукання зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя він вважає найважливішою з усіх наук. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або ма­крокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія. Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елеме­нти -- вогонь, повітря, вода й земля. Макрокосм Сково­рода поділяв на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Тому новий світ він тлумачить як віч­ний, незмінний, а старий світ — як мінливий, рухливий. Однак питанням великого світу Сковорода придавав неба­гато уваги: рівно стільки, скільки необхідно для розумін­ня проблем малого світу — людини як центральної ідеї його філософії. Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і неви­диме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрі­шнє. Свого справжнього вияву, власне людського буття лю­дина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими власти­востями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого». У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямо­ваний на осягнення невидимої натури в людині, він роз­глядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос — суть те саме, стверджував Сковорода. Допома­гає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними зем­ними ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскіль­ки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передава­ли свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центра­льним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, не­видимості. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання. Отже, вся філософська система Сковороди у своєму вну­трішньому єстві пронизана антитезами видимого і неви­димого світів, що постають у найрізноманітніших ракур­сах. Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Ско­вороди підпорядковані основному об'єкту його філософу­вання — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Сковоро­да переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» -- Бога. Центром цьо­го складного процесу є серце — духовна субстанція, дже­рело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим.

79. Філософія української національної ідеї (М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський).

Найсуттєвішою рисою філософії М. П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності, як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень не можливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація усіх суспільних і державних порядків. Розглядаючи соціальні питання, М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також урахування не тільки фактора часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того чи іншого явища.Ана лізуючи філософію І.Я. Франка, потрібно зазначити, що він перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляв тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство - то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, письменник формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Франківська філософія породжує досить важливу й актуальну ідею: людяне носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Для Д. Донцова націоналізм — це внутрішньо, органі­чно притаманне народові прагнення зберегти свою непо­вторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауе-ра, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунту­вав основні положення власної політичної філософії — ін­тегрального націоналізму.

1. Вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії» як основної засади національної ідеології. Принцип волі — антитеза, противага інтелектуалізму Про­світництва, наївній вірі у всевладність розуму.

2. Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїз­му, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу».

3. Піднесення «загального» над «поодиноким» (загаль­ної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буден­ними потребами).

4. Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного на­пруження на шляху реалізації національної ідеї.

5. Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство.

6. Трактування справи провідної верстви національної еліти — «активної, відважної, спрагненої влади меншос­ті» як «найважливішого чинника історії».

7. Дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідо­мити, що його ідея повинна бути всеохопною». Вона по­винна ґрунтуватися не на частковому, а повному запере­ченні чужої.

8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає. У житті торжествує те, що містить і здатне виявити більшу моральну й фізичну силу. Таку силу укра­їнський народ зможе здобути лише тоді, коли перейметься новим духом, новою ідеологією.

Філософський аспект світогляду Донцова часто харак­теризують як ірраціональний. А це не відповідає дійснос­ті. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргумен­тів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистен-ційні основи нації.

Цю точку зору поділяв і відомий український політич­ний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882— 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуально­го натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова.

Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є про­блема держави і влади. На його думку, розвиток, здат­ність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визна­чається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за словами І. Лисяка-Рудницького, його найоригінальнішим внеском у філософсько-соціологічну науку): «класократія», «демократія» й «охлократія», зміст яких не завжди збіга­ється із загальноприйнятою термінологією.

Необмежений демократичний індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і пра­вопорядку. Господарська та індивідуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв-плутократів чи клептократів), виразником яких стають численні партії-ширми найманих професійних політиків з-поміж інтелігенції, здебільшого позбавлених почуття по­літичної відповідальності.

Охлократія, за Липинським, означає абсолютне пану­вання войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян.

В. Липинський бачив у суспільстві три джерела вла­ди: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (вій­ськові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між яки­ми можливі різні комбінації.

В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав по­требу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною лан­кою між «старою» і «новою» Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток яко­го характеризується високим ступенем перервності: «Не законсервовання дворянства, а тим менш поворот до дав­нього стану, маємо ми на меті...

 

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-12; просмотров: 178; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.139.122 (0.024 с.)