Поняття та історія розвитку статистики

Статистика, як і інші науки, виникла, формувалася і встановилася на основі розвитку практичної, інтелектуальної і виробничої діяль­ності людей. Але шлях формування статистики як науки був дов­гим і складним. Фактично ж вона почалася з усвідомлення потреб господарського обліку і зародження математичних знань.

Уперше термін “статистика” в його сучасному значенні було введено в науковий обіг німецьким вченим Готфрідом Ахенвалем (1719-1772) в 1749 р., який запозичив його з італійської мови. В Італії в епоху Відродження отримали поширення знання про полі­тику, які склали спеціальну науку під назвою ragione di stato або diciplina de statu. Слова statto і statu відповідали поняттю “держава” (вважається, що німецьке Staat і англійське State також походять із цих термінів). Людину, яка добре орієнтувалась у політиці, а також була знавцем різних держав, називали аїаїізїа. Тому в Німеччині в XVII ст. було поширено словосполучення diciplina statistica — ста­тистична дисципліна. Ахенваль, який замінив прикметник іменни­ком, запровадив слово Statistica, що позначало суму знань, яка була потрібна купцям, політикам, військовим, а також усім іншим за­цікавленим в цьому особам.

Статистика має багатовікову історію. Вона виникла із потреб об’єктивного розвитку суспільства, оскільки без необхідного мінімуму знань про рух товарно-матеріальних цінностей та людсь­ких ресурсів неможлива діяльність держави, якій були потрібні дані про чисельність населення для збирання податків та набору війська. Тому і вважається, що статистика в подальшому розвивається з потреб господарського обліку. Так, щоб мати відомості про чи­сельність населення та його рух, треба було запровадити якусь си­стему обліку за певними критеріями. І такі первісні критерії запроваджувалися з огляду на рівень знань того періоду на базі натураль­них одиниць виміру і первинних знань математики. Наприклад, в IV ст. до н. е. було відомо, що коли народжувалася людина, богині Мінерві підносилася міра пшениці, а коли помирала — міра ячме­ня. Щоб одержати дані про чисельність війська, перський цар Дарій (522-486 рр. до н. е.) зобов’язав кожного воїна принести та покла­сти у визначене місце каміння. У Персії людину, яка займалася об­ліком, називали “очі та вуха царя”. За свідченнями грецького істо­рика Геродота (484-420 рр. до н. е.), скіфський цар Аріанта, бажа­ючи отримати дані про чисельність своїх підданих, наказав кожному скіфу під загрозою смертної кари принести мідний нако­нечник стріли.

В Давньому Єгипті, Дворіччі, Іудеї склалися розвинуті системи господарського та адміністративного обліку. Суворо контролюва­лось використання земель, їжі, робочої сили, будівельних матері­алів, складалися кошториси доходів та витрат. Існував порядок обо­в’язкової звітності тих осіб, яким було надано матеріальні цінності, але не існувало суворої періодичності їх подання. З’явилися штучні одиниці обліку: умовна цегла, людино-день і деякі інші.

Перші кроки у розвитку обліку відображались у священних кни­гах різних народів. Відповідно до цього вже у Давньому Китаї ще в 2238 р. до н.е. було проведено перший перепис населення. У Біблейських книгах розповідалося про обчислення населення чо­ловічої статі, здатне носити зброю.

Античний світ значно прискорив процес розвитку обліку. Відокремлення державної влади від служителів культу призвело до необхідності описувати державний устрій і умови його функціону­вання за допомогою цифрових показників. Один з найбільш відо­мих описів належить Аристотелю (384-322 рр. до н.е.), який склав опис 157 міст і держав того часу.

В Давньому Римі розвиток державного обліку отримав новий імпульс. У 550 р. до н.е. Сервій Тулій розробив ценз (територіаль­ний орган) для проведення перепису населення. Чиновники цього органу опитували главу сім’ї про усіх її членів, а також про її май­но. При цьому глава сім’ї присягався щодо вірності відомостей. Спочатку такі переписи проводилися кожні п’ять років, у подаль­шому — раз на десять років. Останній перепис було проведено в 72 р. н.е. Відповідно до одержаних даних усе вільне населення згідно з майновим станом поділялось на п’ять розрядів (або класів): І клас — з майном вартістю до 100 тис. асів, II клас — не нижче 75 тис. асів, III клас — не нижче 50 тис. асів, IV клас — не нижче 25 тис. асів, V клас — не нижче 12,5 тис. асів. Оцінка включала нерухоме майно разом з землею та інвентарем. Існував і VI клас — незаможні, але вони були позбавлені права військової служби та права голосу, тому не враховувались взагалі при перепису.

Крім періодичних переписів, було також організовано поточне спостереження руху населення. Воно було таким, що дало змогу Ульпіану (170-228 рр. н. е.) зробити обґрунтовані припущення про вірогідну тривалість життя людей різних вікових груп.

Але особливого розвитку в Римі отримав облік приватних господарств.

Отже, в античному світі простежуються два, а не один, як на Давньому Сході, джерела обліку: держава і приватна ініціатива власників.

Середньовіччя з його мракобіссям і інквізиційною психологією для процесу розвитку обліку було в цілому кроком назад, але і за таких умов зростання міст визначило наперед виникнення муніци­пального обліку.

Наступним етапом формування статистики є епоха Відроджен­ня — епоха розвитку культури та науки, зародження капіталізму. Інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі в цей час сприяв фор­муванню митної та описової статистики. Особливо активно розви­вала свою торгівлю Венеціанська республіка (XII-XVII ст.ст.) Вже у XII ст. в цій республіці усі консули та посли, після того як вони поверталися із-за кордону, повинні були подавати до сенату звіти-реляції про політичні, економічні та фізичні умови різних країн. Ці звіти мали вигляд систематизованих докладних описів, але вони не містили цифрових показників.

Ось що містив звітАмброджо Контаріні в 1477 р. Він писав, що місто Москва розташоване на невеликому пагорбі; воно все дере­в’яне, як замок, так і інше місто. Через нього протікає ріка одной­менної назви. На одній стороні її знаходяться замок і частина міста, на іншій — інша частина міста. На річці багато мостів, по яких пе­реходять з одного берега на іншій. Це столиця, тобто місце пере­бування самого великого князя. Навколо міста великі ліси, їх уза­галі дуже багато в країні. Край надзвичайно багатий на усякі хлібні злаки. Руські продають величезну кількість яловичини і свинини; за один маркет такого м’яса можна одержати більше трьох фунтів. Сотню курей віддають за дукат; за цю же ціну — сорок уток, а гусаки коштують по три маркети за кожного. Зрозуміло, що такий опис мало чим нагадує статистичний опис у сучасному ро­зумінні цього слова, бо в ньому не наводиться жодної кількісної характеристики явищ, крім відомостей про ціни.

Подальший розвиток географічних відкриттів призводить до появи спеціальних статистичних оглядів, в яких наводяться відо­мості про природу, населення та його побут, військовий та держав­ний устрій окремих країн, культуру, торгівлю, релігію. Однак в них при описанні країн майже не наводилося цифрових характеристик. У 1494 р. францисканський монах і математик Лука Пачолі (1445-1517) видав фундаментальну енциклопедичну працю “Сума ариф­метики, геометрії, вчення про пропорції та відношення”, якою було закладено підвалини виникнення бухгалтерського обліку та теорії ймовірності — науки, тісно пов’язаної зі статистикою.

В XIV ст. в Італії та Нідерландах з’являються перші морські стра­хові товариства. Невдовзі виникає і страхування усіх видів переве­зень. При цьому обов’язково підраховуються шанси, оцінується зиск перевезень — при більш значному зиску перевезень гарантувалася більша страхова премія. Страхові премії при морських перевезеннях становили 12-15 %, а при перевезеннях у межах держави — 6-8% від вартості перевезених вантажів. У XVI ст. морське страхування було введено в більшості країн. У XVII ст. з’являються й інші види страхування. Діяльність страхових товариств Грунтувалася на на­копиченні статистичних даних і тому суттєво стимулювала розвиток статистики та загальної теорії ймовірності.

Взагалі в Західній Європі у XVII ст. склалися умови, які призвели до появи статистики в її початковому вигляді. В цілому в історичному аспекті формування статистики як науки стало можливим завдяки:

— появі потреби в кількісному вимірі явищ суспільного життя, які були обумовлені потребами практичної діяльності, — політич­ної, економічної, адміністративної та ін., а також наук, що вивча­ли суспільство;

— широкому розвитку первинного обліку, накопиченню масо­вих описових даних у галузі суспільних явищ, які можна застосо­вувати для статистичного узагальнення;

— змінам людського пізнання, формуванню нових уявлень про державу і суспільство;

— наявності верств суспільства, для яких такі знання сприяли посиленню їх влади і ефективності системи державного управління;

— розвитку фундаментальних наук (у першу чергу філософії, математики, права), які дозволили суспільству усвідомити не­ обхідність статистики як знаряддя соціального пізнання і ефектив­ного управління розвитком суспільних процесів.

Усі ці чинники накопичувалися і реально постали перед сус­пільством у другій половині XVII ст. Це був переломний етап в історії розвитку статистичної науки, який зумовив епоху великих соціальних змін у Західній Європі.

Значні зміни сталися і в сфері соціально-економічних відносин. У цей період розвиваються товарно-грошові відносини; держава по­чинає втручатися в економічне життя. В XVII ст. майже одночасно були сформовані академії наук в Англії, Франції, Німеччині. Праця­ми таких вчених, як Г. Галілей, Ф. Бекон, Р. Декарт, І. Кеплер, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Ньютон, були збудовані основи сучасної статистич­ної науки. Особливо істотними були досягнення математики, фізи­ки та астрономії, які також потребували статистичного обліку.

Все це зумовило становлення статистики як самостійної науки. Вона формувалася одночасно за двома самостійними напрямками: в Англії — як політична арифметика (математичний напрямок); в Європі — як державознавство (описовий напрямок).

Математичний напрямок виник в Англії і одержав назву політ тичної арифметики. Праці вчених цього напрямку присвячувалися соціально-економічним питанням. Вони виявляли законо­мірності суспільного, головним чином економічного, життя. Зас­тосування математичних методів вважалося обов’язковою умовою дослідження масових облікових даних. Сам термін “політична арифметика” свідчив про застосування математики при вимірю­ванні фактів соціально-економічного життя (термін “політика” в цей час застосовувався як “наука про державу”).

Основоположником цього напрямку вважається Вільям Петгі (1623-1687). Для історії статистики цікавими є дві його праці: “Політична арифметика” (1671-1676, надрукована в 1690 р.), “По­літична анатомія Ірландії” (1672). Петті замість словесних по­рівнянь, похвал розвитку країни і абстрактних аргументів, які ха­рактеризують тенденції зміни суспільних явищ, підкріплює свої висновки мовою чисел, ваги і міри. Петті, таким чином, у цілому вірно визначив сутність статистики, її завдання і значення; він пер­шим дійшов висновку про те, що статистика — це метод і знаряддя соціального пізнання, базується на обліку реальних фактів і обо­в’язково використовує кількісні характеристики розвитку соціаль­них явищ. Він першим розробив і застосовував метод побічних об­числень, завдяки якому недостатність відомостей первинних даних можуть реконструювати інші показники, котрі має у своєму розпо­рядженні дослідник.

Ім’я Петті нерозривно пов’язано з ім’ям його друга та однодум­ця Джона Граунта (1620-1674), який першим розробив таблиці умовної вірогідності тривалості життя лондонців і істотно розвив теорію ймовірності для аналізу природного руху населення, тобто демографічної статистики.

Представники цієї школи, такі як Г. Кінг (1648-1712), Ч. Даветант (1656-1714), Е. Галей (1656-1742), А. Депарсьє (1707-1768), П. Зюсмільх (1707-1767), Г. Госсен (1810-1858), Ф. Гальтон (1822-1911), К. Пірсон (1857-1936), Р. Фішер (1890-1962) та багато інших, також зробили значний внесок у розвиток не тільки демографічної статистики, яка формувалася в першу чергу, а й усієї теорії статистики. Так, П. Зюсмільх на базі статистичного спостереження даних про населення німецьких земель, Голландії, Данії, Швеції та Швейцарії дійшов висновку про те, що існують за­кономірності у складі населення, його міграції, природного руху (народжуваності і смертності). У XVIII ст. представниками політич­ної арифметики (Дюто, Карлі) було зроблено перші кроки на шляху до вивчення динаміки цін за допомогою індексів.

Представники описової школи, або державознавства (головні з них — німецькі вчені Г.Конрінг (1606-1681) та Г. Ахенваль (1719-1772), вважали, що основне завдання статистики — це системати­зація та описування тих фактів, які визначають характеристику величі та могутності держави. Представники цієї школи найбільшу увагу приділяли лише описуванню фактів у вигляді міркування щодо того, краще чи гірше соціально-економічне становище в тій чи іншій крайні в той чи інший проміжок часу. Вони не приділяли достатньої уваги використанню числових даних для аналізу закономірностей і взаємозв’язків між суспільними явищами і тому цей напрямок став неперспективним для розвитку статистики як само­стійної галузі науки.

Отже, політична арифметика і державознавство — два головні напрямки, які обумовили поступовий розвиток статистичної на­уки. В них був один об’єкт дослідження — суспільство, але різні методи дослідження — математичного вимірювання, аналізу та описування.

XIX ст. поставило на порядок денний завдання щодо необхід­ності розробки теорії статистичної науки. Все це призвело до того, що в зазначений період статистика починає формуватися як наука політико-економічного напрямку, в основі якої лежали і матема­тичний, і описовий напрямки.

Одним із засновників теорії статистики як суспільної науки вважається бельгійський вчений А. Кетле (1796-1874). Його наукові праці, в першу чергу “Соціальна фізика”, дали змогу, застосовуючи математику, вивчати закономірності суспільного життя. Він звернув увагу на голов­ну методологічну основу статистики — вивчення явищ в масі. Це і доз­волило йому пізніше сформулювати закон великих чисел. У його пра­цях розглянуто багато питань теорії статистики: необхідність статисти­ки як знаряддя соціального пізнання, предмет статистики, теоретичний зміст основних методів статистичного дослідження та ін.

Теоретичні побудови Кетле засновані на суперечностях приро­ди соціальних явищ — високоусталених у своїй масі і разом з тим суто індивідуальних в окремих проявах. Він довів, що індивідуальні, безладно варіюючі явища, коли вони об’єднуються у сукупність, проявляють закономірність навіть відносно таких явищ, які здають­ся повністю пов’язаними з волею людини (самогубство, злочини, вступ до шлюбу). Для пояснення причин формування цих законо­мірностей Кетле розроби з учення про наявність “постійних” (за­гальних) і “пертурбаційних” (індивідуальних, діючих нерівномірно і в різних напрямках) причин, під впливом яких складаються закономірності у розвитку явищ. Спільну дію причин обох категорій (індивідуальних і масових) він вважав найважливішою скла­довою предмета статистичного пізнання, з якою пов'язані своєрідність статистики і саме її існування.

Відповідно до вчення Кетле постійні причини діють однаково на кожне явище, що вивчається. Вони роблять усі явища схожими. Якщо б не існувало інших причин, крім постійних, усі явища були б однаковими. Пертурбаційні причини не пов’язані з постійними причинами і підпорядковуються дії закону випадковості. Під їх впливом одиничні явища неминуче відхиляються від типу. Тому дія пертурбаційних причин, які маскують вплив постійних, і становить основну тяжкість статистичного пізнання.

Вчення Кетле про загальні та індивідуальні причини пов’язано із такими припущеннями про характер предмета статистичного пізнання:

1) спільність структури предмета (поєднання постійних і пертурбаційних причин — де і коли б не застосовувалася статистика);

2) сталість предмета — загальні причини, сталі за своєю приро­дою, індивідуальні причини підпорядковуються завжди і всюди дії одного і того самого закону випадкових причин (відхилення від типового рівня із знаком плюс і знаком мінус однаково імовірні, імовірність відхилень зменшується при зростанні їх кількості);

3) незалежність дії постійних і пертурбаційних причин одна від одної як результат сталості їх дії.

На основі цих принципових положень Кегле заклав підвалини для вирішення усіх інших проблем статистичної теорії і визначення пред­мета статистичної науки. Як головне положення він висунув гіпотезу про погашення випадкових відхилень. Це погашення, на думку Кег­ле, може і повинно забезпечуватися важливішою принциповою особ­ливістю статистики — масовістю даних. Кегле писав, що якби ми за­хотіли пізнати загальні закони, яким підпорядковані фізичні га мо­ральні особливості людей, то ми повинні були б зібрати досить велику кількість спостережень, щоб усе випадкове було виключено.

Цей теоретичний висновок Кетле отримав своє практичне підтвердження і реалізацію у повному обсязі лише наприкінці XIX ст. На початку XIX ст. у більшості країн світу взагалі були відсутні спеціальні статистичні установи. Лише у Швеції в 1748 р. було ство­рено Табельну комісію — державну установу, яка організовувала статистику населення в країні. На межі XVIII-XIX ст.ст. у Франції було організовано Статистичне бюро. Протягом XIX ст. статистичні установи з’являються в усіх розвинутих країнах. Як правило, вони входили до складу того чи іншого міністерства.

Обліково-статистичні роботи на території нашої держави зароджувалися одночасно з її історичним становленням. Їх розвиток стимулювався в першу чергу фіскальними потребами. Позитивним було і створення централізованої влади. Створення централізованої вла­ди, утворення Київської Русі, прийняття християнства прискорили розвиток культури та обліку як її складової частини. В подальшому розвиток статистичної роботи в країні відбувався у процесі станов­лення Російської імперії, до складу якої входила й Україна.

Всі звітні дані реєструвалися та зводилися в окремих книгах: писцевих, вартових, межових і т. ін. У місцевостях, які спустошу­валися війною, писцям доводилося не тільки здійснювати облік, а й перемірювати землю, впорядковувати документи на її володіння. На жаль, істотна частина цих книг згоріла під час московської по­жежі 1626 р.

Поземельні переписи проводилися дуже часто. Нерідко для диференціації податкового обкладення землі поділялися на “добрі”, “середні” та “худі”.

До середини XVII ст. у великих вотчинах з’явилися та почали широко застосовуватися різні облікові книги. Князі, воєводи, мо­настирі розробляли та вели систему обліку посівів, зерна, скота, птиці, інвентарю, грошей і т. ін., що відображалося у цих книгах.

Якісне зрушення у внутрішньовотчинному обліку відбулося у XVIII ст, коли почали розроблятися відповідні інструкції щодо по­рядку ведення статистичного обліку. До них у першу чергу належать складені А. Волинським у 1724 р. “Инструкции дворецкому Йвану Немчинову..”, “Регламент, или Устав Конюшенный”, які були над­руковані в 1733 р.; складений П. Річковим “Наказ для управителей или приказчика о порядочном содержании й управлений деревень в отсутствии господина” (1770) та праця А. Болото ва “Наказ управи­телю или приказчику, каким образом ему править деревнями в небытность своего господина” (1770). Книга А. Болотова містила найбільш повну програму внутрішньогосподарської документації.

Наступний етап в розвитку статистики — початок XVIII ст. Ре­форми, проведені Петром І (1672-1725), охопили всі основні сто­рони суспільного життя: армію і адміністрацію, промисловість і торгівлю, культуру і побут. Перебудові та переустрою піддавалося все, а для цього необхідні були повні та достовірні облікові дані. Потужним стимулом для розвитку обліку стали господарська полі­тика держави, політика активного розвитку промисловості та торгівлі. Істотно впливала на розвиток обліку необхідність мобілі­зації матеріальних і людських ресурсів для потреб війни.

В епоху правління Петра І зародився поточний облік населен­ня — систематична реєстрація шлюбів, народження і смерті, яка проводилася церквою. Початок такого обліку було покладено ука­зом 1702 р. “О подаче в Патриарший Духовный приказ приходским священникам недельных ведомостей о родившихся й умерших”. Спочатку цей указ майже не виконувався, але у другій чверті XVIII ст. поточний облік руху населення стає регулярним. Було введено ще одну форму поточного обліку населення — ведення церковних списків населення, що якоюсь мірою компенсувало нерегулярність проведення ревізій. Списки включали в себе відомості про стать, вік прихожан, їх стан. Зрозуміло, що часто ці дані були неповними, до того ж стосувалися тільки православних, але в цілому ведення та­ких списків було великим досягненням.

У 60-70-ті роки XVIII ст. характер статистики істотно змінюється — вона стає важливим знаряддям соціального пізнан­ня. Зміна функцій статистики, її організація, методи роботи обумовили серйозні зрушення в економічному, політичному та культур­ному житті. З другої половини XVIII ст. урядова статистика почи­нає застосовуватися не тільки для оперативних цілей, а й для роз­горнутої характеристики стану окремих районів держави. Зміна завдання дослідження призвела до зміни обсягів програм і на­прямків використання одержаних відомостей. Тому в цей проміжок часу більшого значення набувають проблеми узагальнення даних та їх аналізу.

Перший статистико-економічний огляд Російської імперії було підготовлено І. Кириловим (1689-1737), обер-секретарем Сенату, який, використавши обліково-статистичні дані, що надходили до Сенату, написав книгу “Цветущее состояние Всероссийского государства, в каковое начал, привел й оставил неизреченными трудами Петр Великий, отец отечествия, император й самодержец всероссийский, й прочая, й прочая, й прочая”, яку було закінчено в 1727 р. В цій книзі наводилися дані про населення Російської імперії, наявні монастирі та школи, відомості про промисловість, доходи казни, шляхи сполу­чення. Всі дані було наведено в систематичному вигляді — від гу­бернії до губернії. Замість простого описування усі дані було подано у вигляді статистичних таблиць, в яких вони розміщувалися у логічному порядку. Широко застосовувалися і узагальнюючі показники. На жаль, ця праця вийшла друком лише в 1831 р.

Ярким представником описової школи був В.Татищев (1686-1750), який поставив питання про єдиний поточний облік населен­ня, підкресливши при цьому недоліки ревізій, розробив конкретні пропозиції щодо його проведення. Почавши писати географію Ро­сійської держави і встановивши брак даних, він розробив анкети для їх збирання (в 1734 р. — 92 питання; в 1737 р. — 198).

До представників цього напрямку відносять і вченого енциклопедичних знань М. Ломоносова (1711-1765), хоча його роботи, наприклад, “Слово похвальнеє императору Петру Велико­му”, де буладана оцінка Петровської ревізії (1718 р.), не мали суто описового характеру, а включали і елементи аналізу. Він у 1760 р. розробив “академічні анкети” для збирання даних, які характери­зують окремі райони і всю країну в цілому Ці анкети дали поштовх зародженню статистичної науки в Російській імперії.

Велике значення для розвитку статистичної науки мали і праці О. Радищева (1749-1802). У своїй роботі “О законоположении” він звернув увагу на необхідність вивчення кримінально-правових явищ і організації їх масового статистичного спостереження.

Представниками політичної арифметики в той час були Д. Бернуллі (1700-1782), В. Крафт (1743-1814), К. Герман (1767-1838). Д. Бернуллі, спираючись на теорію ймовірності, обчислив середню вірогідність життя всього населення; розробив метод знаходження середньої тривалості шлюбу при різному віці дружини і чоловіка. Він підкреслював значення статистики для пізнання закономірно­стей розвитку суспільства. В. Крафт сформулював повні вимоги, які необхідно ставити до статистичних даних статистики населення; розробив систему показників смертності; дослідив закономірності зростання населення; сформулював формулу для обчислення пе­ріодів зростання, зокрема для подвоєння населення. К. Герман об­ґрунтував необхідність розробки теорії статистики.

Велике значення для розвитку статистики мали роботи стати­стика, історика та географа К. Арсеньєва (1789-1865), який бага­то зробив для практичної організації статистики в країні.

Значною подією в історії розвитку вітчизняної статистики було видання в 1846 р. праці статистика і демографа Д. Журавського (1810- 1856) “Об источниках й употреблении стати стических сведений”. В цій роботі статистика обґрунтовано визначалася як наука “катего­рійного обчислення”, що обумовлювало повний її відрив від держа­вознавства і закладало підвалини для розвитку сучасної статистики. Д. Журавський розробив системне викладення основ теоретичної бази статистики як науки, визначив поняття статистичної науки, приділив велику увагу питанню вірогідності даних, методу групувань, розкрив принцип єдності кількісного і якісного аналізу.

Найвизначнішим теоретиком статистики початку XX ст. був О. Чупров (1874-1926). Його праці передбачили і стимулювали пово­рот у бік ймовірного обґрунтування статистичного пізнання, сприя­ли розвитку математичної статистики, її логіко-філософському об­грунтуванню. О. Чупров прагнув дати філософське аргументування положенням і методам статистики. Цей видатний статистик був представником математичної школи в статистиці. Значним внеском О. Чупрова у вітчизняну науку було і його багаторічне керівництво організацією земської статистики. Істотний вплив на розвиток матема­тичного напрямку в статистиці справили праці математиків П. Чебишева (1821-1894), А.Маркова (1856-1922), А.Ляпунова (1857-1910).

Українські статистики цього періоду в більшості підтримували точку зору Кетле. Так, у праці, яка була надрукована у 1894 р. в Одесі, Л. Федорович відмічав, що статистика — це самостійна су­спільна наука, більш широка, ніж інші суспільні науки, які вивчають окремі сторони суспільного життя. Він визначав, що предме­том статистичної науки є суспільство в цілому, civilis societas. Знач­ного поширення дістала і концепція К.Воблого (1876-1947), кот­рий вважав, що статистика — це наука, яка досліджує за допомо­гою числового методу масові явища суспільного життя.

На початку XX ст. Російська імперія стала одним з визнаних центрів наукової статистичної думки.

Після 1917 р. радянська статистика пройшла певні етапи роз­витку і становлення, оскільки перед нею було поставлене завдан­ня задовольнити потреби управління держави в цілому, окремими галузями народного господарства і регіонами, планування і оцін­ки виконання планів. За цей період істотно змінювалися історичні обставини, економічні та соціальні завдання статистики, ставлен­ня держави та суспільства до статистики і статистичного обліку вза­галі. Для того щоб простежити еволюцію розвитку радянської ста­тистики, можна виділити такі етапи її становлення.

І етап (1917-1930) — формування державної статистики, підне­сення статистичної науки, становлення поточної статистики, а та­кож її зв’язків з органами управління та планування. В червні 1918р. було проведено перший з’їзд статистиків, який обсудив і схвалив проект Положення про державну статистику, котре було введено в дію 25 липня 1918р. Відповідно до цього Положення було сформо­вано єдину статистичну установу — центральне статистичне управ­ління (ЦСУ), яке стало головним органом по веденню статистики усіх галузей народного господарства, включаючи правоохоронні органи. В цей період став складатися апарат державної статистики, але в його діяльності існували і певні недоліки: неповнота обліку, низька вірогідність звітних даних, а також недостатня опера­тивність статистичних робіт. Крім того, в цей час не було тісного взаємозв’язку статистики і планування, а також узгодженості у про­веденні статистичних робіт різними відомствами.

Найбільш видатні вчені-статистики цього періоду — В. Немчинов (1894-1964), М. Птуха (1884-1964), Є. Слуцький (1880-1948), С. Струмилін (1877-1974), М. Четверіков (1885-1973), Б. Ястремський (1877-1962) та ін. Особливістю розглядуваного періоду було те, що в більшості усі вчені працювали в різних дер­жавних установах, але це не заважало їм плідно розвивати статис­тичну науку Особливих успіхів вони досягли у розробці проблем індексного методу, вибіркового спостереження, методів кореляції, типологічних групувань.

II етап (1931-1954) характеризується підпорядкуванням ста­тистики органам планування, перетворенням її на народногоспо­дарський облік, ізольованістю статистики від суспільства (змен­шення значення соціальної статистики, перетворення правової статистики із загальнодержавної повністю на внутрішньовідомчу). Цей період охоплює значний час. І лише наприкінці цього етапу починають проводити аналітичні дослідження.

Найбільш видатні вчені-статистики цього періоду — В. Немчинов (1894-1964), Л. Некраш (1886-1949), О. Петров (1897-1980), О. Ротштейн (1891-1976), Д. Савінський (1885-1959) та ін. В цей час з’являються перші підручники з окремих галузей статистики. Значним досягненням цього періоду було проведення в 1954 р. наукової нара­ди з теоретичних питань статистики, де було сформульовано поняття статистики, визначено її предмет, що дало змогу уточнити теоретичні погляди на статистику як науку і стимулювати її подальший розвиток.

III етап (1955-1985) відзначається формуванням технічної бази державної статистики, завершенням централізації статистики заходами, спрямованими на повернення їй аналітичних функцій, а також подолання пасивного ставлення суспільства до статисти­ки, розквітом прикладної статистики. В цей час починає виходити щорічний статистичний збірник “Народне господарство України”. В ньому наводяться фактичні дані по окремих галузях і всьому гос­подарству країни. Істотно підвищується рівень механізації та авто­матизації статистичних робіт.

11 січня 1960 р. Радою Міністрів СРСР затверджено “Положен­ня про Центральне статистичне управління”, в якому були визначені загальні принципи організації державної статистики і основні зав­дання статистичних органів на відповідному етапі розвитку країни.

У наукових колах тривала дискусія про значення закону вели­ких чисел у статистиці, застосування кореляційного аналізу в ста­тистиці, була значно розвинута теорія індексів, а також вирішува­лися проблеми статистики галузей матеріального виробництва. Ва­гомий внесок у розвиток цих питань зробили А. Боярський (1906-1985), Л. Володарський (1911-1989), Л. Казінец (1917-1979), Ф. Ліфшіц (1897-1975), Я. Лукомський (1906-1961), П. Маслов (1902-1978), І. Пасхавер (1907 - 1980), Т. Рябушкін (1915-1986), Б. Урланіс (1906-1981). В цей період почали систематично прово­дитися всесоюзні наради статистиків з різних проблем теорії і прак­тики статистичної роботи. На них ставилися питання впроваджен­ня в практику міжнародних стандартів обліку.

IV етап (з 1986 р. по теперішній час) знаменується початком перебудови державної статистики, істотним розширенням аналітич­них функцій, поверненням до повної централізації статистичних органів (усі правоохоронні органи зараз звітують органам держав­ної статистики), підвищенням суспільної значущості державної статистики, гласності, відкритості всіх зведених даних, звільненням від адміністративних та ідеологічних пут.

17 вересня 1992 р. прийнято Закон України “Про державну статистику”, відповідно до якого було створено Міністерство статис­тики України. Указом Президента України від 29 липня 1997 р. “Про утворення Державного комітету статистики Україні” керівництво усією статистичної роботою в Україні покладалося на Державний комітет статистики України. З 1998 р. починає видаватися щоквар­тальний науково-інформаційний журнал “Статистика України”, засновниками якого є Державний комітет статистики України, НДІ статистики Державного комітету статистики України, Українська академія державного управління при Президентові України.

В сучасному розумінні термін “статистика” застосовується для характеристики статистичних даних, які отримані шляхом масових спостережень; практики діяльності статистичних установ; статис­тичних досліджень, а також у цілому статистичної науки. Кожен із цих термінів характеризує різні сторони статистичної науки.

Отже, статистика — це самостійна суспільна наука, яка досліджує суспільні і природні явища для вивчення і підвищення якості суспіль­ного життя.

 

Предмет статистичної науки

 

Статистика в XX ст. стала всеосяжною. Відомий англійський вче­ний в галузі економічної статистики У. Дж. Рейхман писав, що ми живемо в еру статистики, зараз кожен з аспектів явищ природи, а також людська й інша діяльність піддаються виміру за допомогою статистичних показників.

Дійсно, про будь-яке явище ми можемо судити лише на базі тих чи інших статистичних показників.

Предмет статистичного пізнання за своєю природою є склад­ним і суперечливим. Досліджувані сукупності постійно змінюють­ся і розвиваються. Разом з тим на певний історичний період вони залишаються стійкими і незмінними. Все це існує в реальній дійсності об’єктивно. Таким чином, об’єктом дослідження статис­тичної науки є явища, які, з одного боку, стабільні, а з іншого — знаходяться у постійному розвитку і зміні у часі і просторі. Крім того, кожна сукупність є носієм різноманітних властивостей і яко­стей, які взаємодіють у варіаційному співвідношенні, породжую­чи нові типи явищ. До того ж слід звернути увагу і на вивчення інтенсивності такої взаємодії і розподіл помилок, які залежать від кількості спостережень.

Статистика вивчає кількісну сторону масових явищ суспільно­го життя в нерозривному зв’язку з їх якісною стороною в конкрет­них умовах простору і часу.

Існують й інші точки зору на предмет статистичної науки. Одні вчені вважають, що статистика — це універсальна наука, тому вона повинна вивчати усі явища в повному обсязі; на думку інших, ста­тистика є лише методом пізнання дійсності. Такі визначення пред­мета статичної науки не відповідають реаліям сьогодення і завдан­ням наукового пізнання. Дійсно, деякі науки (фізика, хімія, біоло­гія та ін.) застосовують статистичні методи при дослідженні явищ, але це свідчить лише про те, що існує тісний зв’язок між науками. Явища природи статистика, з нашої точки зору, вивчає лише в тому разі, коли вони вплинули на рівень суспільного явища (наприклад, кількість автотранспортних пригод, вчинених внаслідок несприятливих погодних умов).

3 наведеного тлумачення предмета статистичної науки можна зрозуміти, що статистика вивчає лише суспільні явища, але не по-одинокі, а обов’язково масові. Вона вивчає закономірності в розвитку того чи іншого суспільного явища з точки зору його кількісної характеристики, використовуючи свої специфічні прийоми. Але вивчення кількісної сторони явища обов’язково доповнює і якісні властивості сукупності, бо кількість завжди переходить в якість при достатньо значній кількості одиниць сукупності. Кількісна сторо­на суспільних явищ — це перш за все їх розміри. Коли змінюється кількість, то обов’язково змінюється і якість, і цей процес є невідво­ротним.

Під якістю ми розуміємо внутрішню сутність і особливість усієї сукупності явищ та їх природну розмірність, завдяки чому всі яви­ща відрізняються одне від одного, а також те, що робить їх тим, чим вони є в реальній дійсності. Так, адміністративні правопорушення і злочини відрізняються за ступенем суспільної небезпечності, тобто за якісною ознакою. Але завжди треба мати на увазі, що якість не існує окремо від кількості.

Кількість — це така характеристика явища, яка характеризує і відображає сукупність у числах — показниках і відрізняє конкрет­ну міру явищ, встановлює загальні властивості, виявляє схожість і відмінність окремих рис. Завдяки цьому сукупність можна поділити на одн