Світогляд як спосіб духовно-практичного осягнення світу. Історичні форми

Світогляд як спосіб духовно-практичного осягнення світу. Історичні форми

Світогляду.

Світогляд – систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, які забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу та місце людини в ньому, визначає її життєву програму та життєву позицію.

Світогляд – духовно-практичний спосіб оволодіння людиною світом та самовизначення в ньому.

Світогляд - це зв’язок духовного та практичного. Я створюю собі певну картину, пояснюю собі світ. Це духовне.

Структура: світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння.

Складові світогляду: цінності, почуття, знання, досвід, віра (головне), переконання (головне). Переконання- коли воно стає моїм, коли я так вважаю і це приймаю. Якщо мені просто хтось розповідає щось, я просто слухаю, то це не моє, це не переконання.

Аспекти світогляду: онтологічний (світогляд, який формує уявлення про світ), аксеологічний (система цінностей), гносеологічний (пізнання світу), праксеологічний (як це все застосовується на практиці).

Рівні 1) теоретичний, 2) буденний. Або 1) масовий, 2) індивідуальний.

Теоретичний – побудований на концепціях. Це розуміння, пояснення світу. Філософія породжує теоретичний світогляд, вона сумнівалась в тому, що було наглядне і намагалася довести, що це не так, породжувала теорії.

Буденний – побудований на чуттєво-емоційному рівні. Він швидко змінюється. Наприклад, Майдан, толпа, якою управляють, створює світогляд.

Історичні форми світогляду:

1) Міфологія. Тільки на буденному рівні. Буденний світогляд. Предметно-почуттєве відношення до світу. Це фантастичне відображення дійсності в свідомості людини. Через міфічний образ предки намагалися узагальнити уявлення про світ. Тобто міф-це не реальність, а те, як вони її собі пояснювали. Просто дає картинку, а не науково пояснює. Людині було так легше жити, бо вони вірили.

2) Релігія. Релігія працює на буденному та теоретичному рівнях. З'явилася, коли суспільство розділилося між собою на класи(соціальні коріння релігії). Релігія – це форма відношення до світу через конструкцію віри, віра у існування надприродного та можливість контакту з ним (гносеологічні корні). В релігії вже є теоретичне відношення. За допомогою релігійних конструкцій обов'язково є картина світу. Релігію або приймаєш, або ні. Вона не любить науку, бо наука пояснює. Релігія допомагає людині вірити, що буде краще. Рівні релігії: тотемізм (Бог-звір, це герой) фетишизм (віднош. до природнього як до надприроднього, обереги, амулети), магія (не могли щось зрозуміти, тому придумали Бога, це система знань, якими впливали на природу), хтонічний демонізм, анемізм (віра в невидимого духа, абстракція), після чого це перейшло в релігію, вона з'явилась. Релігія існує стільки, скільки і суспільство. Коли в суспільстві немає ідеології, є релігія.

Філософія – наука. Завжди на теоретичному рівні. Завжди представлена в формі концепцій. Предмет філософії – світ, як цілісне явище. Універсалізм – основа предмету філософії. Філософський світогляд дає нам цілісну картину світу, яка базується на наукових картинах світу певної епохи. Філософія – спосіб вчитися раціонально мислити, правильно висловлюватися, а не лише мати знання. Це вища форма світогляду, це різновид науки та світогляду. Вона повинна зв'язати всі науки, це накуа про загальні закони природи, суспільства, людського мислення.

Філософія як теоретичне ядро світогляду. Філософія і наука.

Термін “філософія” в дослівному перекладі – “любов до мудрості”.

Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Предмет філософії – загальні засади сущого (буття – небуття, простір – час, добро – зло, причинність, сенс людського існування, істина, свобода тощо). Функції філософії: пізнавальна; світоглядна; загальнометодологічна; гуманістична; освітня; прогностична; критична; аксіологічна; соціальна.

Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Философия составляет теоретическую основу мировоззрения, или его теоретическое ядро, вокруг которого образуется своего рода духовное облако обобщенных обыденных взглядов житейской мудрости, что составляет жизненно важный уровень мировоззрения. Но мировоззрение имеет и высший уровень — обобщение достижений науки, искусства, основные принципы религиозных взглядов и опыта, а также тончайшую сферу нравственной жизни общества. В целом мировоззрение можно было бы определить следующим образом: это обобщенная система взглядов человека (и общества) на мир в целом, на свое собственное место в нем, понимание и оценка человеком смысла своей жизни и деятельности, судеб человечества; совокупность обобщенных научных, философских, социально-политических, правовых, нравственных, религиозных, эстетических ценностных ориентации, верований, убеждений и идеалов людей.

В зависимости от того, как решается вопрос о соотношении духа и материи, мировоззрение называют идеалистическим или материалистическим, религиозным или атеистическим.

Материализм есть философское воззрение, признающее субстанцией, сущностной основой бытия материю. Согласно материализму, мир есть движущаяся материя. Духовное же начало, сознание есть свойство высокоорганизованной материи — мозга.

Идеализм есть философское мировоззрение, согласно которому истинное бытие принадлежит не материи, а духовному началу — разуму, воле.

Итоговое определение соотношения философии и мировоззрения можно сформулировать так: философия - это система основополагающих идей в составе мировоззрения человека и общества.

Ф. – наука о наиболее общих законах природы, общества и человеческого мышления. Философия – представляется в форме концепций на теоретическом уровне. Предмет Ф. – мир как целостное явление (универсализм), место человека в мире. Ф. мировоззрение - целостная картина мира, котор. основывается на научной картине мира.Ф. – высшая форма мировоззрения.

Мировоззренческие принципы Ф: Монизм – в кач. мировоззренч. основы берется что-то одно – материальное или духовное; Дуализм - в кач. мировоззренч. основы берется 2 субстанции – материальное и духовное, которые существуют паралельно.(декарт); Плюаризм – смешанные подходы различных мировоззренческих принципов.

Доктринский поход – создается Ф. законченных систем.Инструменталистский – принцип Ф. как принцип деятельности.

Філософія та наука

­Філософські здобутки (достижения) входять до змісту конкретних наук (будова речовини, природа соціальної взаємодії, походження людини, мови, свідомості тощо).

­Філософія виступає основою картини світу (уявлення про причинні зв’язки, систематизування та оформлення наукових знань у єдину систему тощо).

­Філософія формує методологічну основу наукового пізнання (методи отримання достовірного знання, проблема інтерпретації явищ, способи розвитку наукових теорій тощо).

3. Особливості філософського знання, його предмет і структура.(Основне питання філософії. Течії та напрямки в філософії.).

Предмет – світ, як ціле.

Структура (окремі науки):

- Онтологія;

- Гносеологія;

- Методологія;

- Культурологія;

- Соціологія.

Основне питання філософії має дві сторони:

1 сторона: первинність ідеї або матерії;

2 сторона: чи можна пізнати світ?

Відповідь на ці питання ділить філософів на матеріалістів та ідеалістів.

Ідеалісти вважають первинним дух, свідомість, ідею, тобто матеріальне є продуктом свідомого.

Об’єктивні ідеалісти:світ пізнати можна, але джерело абстрактної сили, яка створила світ, пізнати неможливо (Платон, Лейбніц, Гегель).

Суб’єктивні ідеалісти: проголошують агностицизм, тобто неможливість об’єктивного пізнання світу, основний принцип – релятивізм нашого знання (Берклі, Юм, Кант).

Матеріалісти вважають первинним буття, природу, матерію.

Матеріалісти виходять з того, що світ пізнається, наші знання пр. нього перевірені практикою, вони є достовірними і служать основою для ефективної, доцільної діяльності людей.

Матеріалістичний монізм – світосприйняття, де єдиним початком, основою всього сущого визнається матерія (Маркс, Ленін).

Дуалізм – за основу береться 2 субстанції: і духовна, і матеріальна. (Декарт, Вольтер, Ньютон).

Плюралізм – змішані підходи різноманітних філософських принципів.

Способы удержания тиранической власти в завоёванной стране: Искоренить род прежнего государя; Переселиться на жительство в завоёванную страну, ибо только так можно своевременно заметить смуту; Учредить колонии в завоёванной стране; В чужой стране государь должен стать защитником слабых соседей и должен ослаблять, громить сильных; Нужно разрушить завоеванное государство или обложить его данью.

Способы удержания тиранической власти и борьбы против угрозы политических заговоров:

· Нужно властвовать в окружении слуг, поставленных по желанию правителя, а не в окружении баронов, властвующих не его милостью, а в силу древности рода.

· Нужно обезопасить себя от врагов, приобрести друзей, побеждать силой или хитростью, внушать страх и любовь народу, а солдатам – послушание, иметь преданное и надёжное войско, устранять людей, которые могут или должны навредить, обновлять старые порядки.

· Единовластие учреждается либо знатью, либо народом.

· Государь должен опираться на собственное войско из граждан и не должен опираться на наёмное или союзническое войско.

· Государю следует опасаться тайных заговоров.

Качества характера, которыми должен обладать государь: скупым, а не щедрым, чтобы не обирать подданных и иметь средства для обороны; в меру жестоким, чтобы уберечь общество от беспорядка, который порождает грабежи и убийства; государя должны бояться больше, чем любить; он может нарушать своё честное слово по мере надобности; не должен возбуждать презрение к себе. Об уме государя судят по тем людям, которых он выбирает себе в советники. Люди действуют по-разному, пытаясь добиться богатства и славы. Одни действуют с осторожностью, другие – натиском, одни – силой, другие – искусством.

Пізнання

У розвитку науки можна виділити такі періоди, коли перетворювалися всі компоненти її основ. Зміна наукових картин світу супроводжувалася докорінною зміною нормативних структур дослідження, а також філософських основ науки. Друга глобальна наукова революція відбулася на рубежі XVIII—XIX ст. Вона визначила перехід до нового стану природознавства - дисциплінарно організованої науки. У цей час механічна картина світу втрачає статус загальнонаукової. У біології, хімії та інших галузях знання формуються специфічні картини реальності, нередуціруемие до механічної. Друга глобальна революція в природознавстві протікала як формування та розвиток класичної науки і її стилю мислення.

Третя глобальна наукова революція була пов'язана з перетворенням цього стилю і становленням нового, некласичного природознавства. Вона охоплює період з кінця XIX до середини XX століття. У цю епоху відбувається своєрідна ланцюгова реакція революційних змін в різних галузях знання: у фізиці (відкриття подільності атому, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), в хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Виникають кібернетика і теорія систем, що зіграли найважливішу роль у розвитку сучасної наукової картини світу.

1. Космогонічна гіпотеза Канта-Лапласа. Космогонія - розділ астрономії, що вивчає походження й розвиток небесних тіл (Сонця, планет та їхніх супутників, зір, галактик) і їхніх систем. Першою космогонічної гіпотезою вважають гіпотезу німецького філософа І. Канта, викладену ним у 1755 р За думки І. Канта, Всесвіт спочатку складалася з первісного хаосу, частинки якого були твердими і нерухомими. Потім, на основі закону всесвітнього тяжіння, хаос придбав рух і маси часток стали з'єднуватися в більші тільця, утворюючи в кінцевому рахунку такі небесні тіла, як Сонце і планети з їхніми супутниками. Другою за часом вважається гіпотеза французького математика П. С. Лапласа, 1797 р – Сонячна система виникла з величезною туманності, що складається не з твердих частинок, як вважав І. Кант, а з розпеченого космічного газу. На відміну від І. Канта, П. С. Лаплас вважав також, що туманність володіла і значним рухом. У цьому твердженні закладена глибоко матеріалістична думка про те, що рух невіддільне від матерії і так само вічно, як вічна і матерія. Гіпотези І. Канта і П. С. Лапласа мали величезне прогресивне значення для вироблення наукового світогляду і зазвичай викладалися разом під назвою «небулярной гіпотези» Канта - Лапласа. До І. Канта і П. С. Лапласа вчені (в тому числі і Ньютон) вважали всесвіт незмінною. Незважаючи на розходження між теоріями Канта і Лапласа, загальною й важливою особливістю є уявлення, що Сонячна система виникла в результаті закономірного розвитку газопилової туманності. Тому цю концепцію наз. "гіпотезою Канта-Лапласа"

2. Киснева теорія Лавуазьє. На рубежі XVII і XVIII століть німецький хімік Георг Ернст Сталь (1659-1734) запропонував так звану теорію флогістону – по суті, перше хімічну теорію. Одним з видатних її досягнень стало відкриття кисню. Розуміння його природи як самостійного газоподібного хімічного елемента дозволило французу Антуану Лавуазьє розвінчати концепцію флогістону і сформулювати кисневу теорію горіння. Разом з великими досягненнями хімічного аналізу ця подія поклала початок першої хімічної революції.

3. Хімічна атомістика Дж.Дальтона. Процес відкриття хімічної атомістики почався безпосередньо з того моменту, коли Дальтон приступив до обчислення розмірів–діаметрів «часток» газу, включаючи їх теплородние оболонки. Він стверджував, що частинки (атоми) мають кулясту форму і оточені теплової атмосферою. Різниця між елементами Дальтон пояснював відмінностями їх атомів, оскільки кожен елемент складається з певного виду атомів з певною вагою. Кожне з'єднання складається з певної кількості атомів і може утворитися лише при строгому їх співвідношенні. Атоми одного виду рівні між собою; вага з'єднання дорівнює сумі ваг входять до нього атомів. Ця геніальна гіпотеза висунула Дальтона в перші ряди вчених, що заклали основи хімічної теорії.

4. Обгрунтування молекулярної гіпотези. Молекулярно - кінетична теорія (МКТ) - теорія, що виникла в XIX столітті і розглядає будову речовини, в основному газів, з точки зору трьох основних наближено вірних положень: • всі тіла складаються з частинок: атомів, молекул та іонів; • частинки перебувають у безперервному хаотичному русі (тепловому);

• частинки взаємодіють один з одним шляхом абсолютно пружних зіткнень.

Витоки атомістичної ідеї, походять ще до давньогрецьких філософам - Левкіппа і Демокріту. Вирішальний внесок у розвиток МКТ був внесений у другій половині 19 в. Дж.К.Максвелла і Л. Больцмана, які заклали основи статистичного (імовірнісного) опису властивостей речовин (головним чином, газів), що складаються з величезного числа хаотичнорухомих молекул. МКТ стала однією з найуспішніших фізичних теорій і була підтверджена цілою низкою досвідчених фактів. Основними доказами положень МКТ стали: • Дифузія • Броунівський рух • Зміна агрегатних станів речовини

5. Теорія будови органічних з єднань А.. Бутлерова – творець матеріалістичної теорії хімії, розвиваючи матеріалістичні погляди в науці, вважав що матерія існує незалежно від свідомості людини й невпинно рухається, розвивається. Закономірності руху матерії об’єктивні і їх може пізнавати людина. Він стверджував реальність існування атомів і частинок (молекул) і вказував на можливість їх пізнання спостереженням, дослідом і мисленням. Бутлеров молекулу розглядав як рухомий утвір, що змінюється, хімічну реакцію - як динамічний процес. Свої «динамічні» погляди вчений поширював і на процес пізнання, зокрема на роль і значення теорій у вивченні навколишнього світу. Теорія хімічної будови стала якісно новим етапом розвитку органічної хімії. Вона показала в діалектичній єдності взаємозв’язок двох сторін хімічного явища, кожна з яких окремо абсолютизувалась попередніми теоріями: теорією радикалів (Я. Берцеліус, Ж. Лібіх), і теорією типів (Ш. Жерер).

6. Відкриття клітини і клітинна теорія. Клітинна теорія — основоположна для загальної біології теорія, сформульована у середині XIX століття, що надала базу для розуміння закономірностей живого світу і для розвитку еволюційного вчення.

Перший опис та зображення клітин дав в 1665 англійський ботанік Р. Гук: розглядаючи тонкі зрізи висушеної пробки, він виявив, що вони «складаються з безлічі коробочок». Кожну з цих коробочок Гук назвав кліткою («камерою»). Багато дослідників незабаром привели безліч даних, що демонструють клітинну будову рослин. Проте жоден з цих спостерігачів не зрозумів, що дійсно важливою речовиною був драглистий матеріал, що наповнював клітини (згодом названий протоплазмою. У 1831 Р.Броун встановив існування в клітці ядра, але не зумів оцінити всю важливість свого відкриття. Потім у 1838-1839 сталося те, що називають «завершальним мазком майстра». Ботанік М. Шлейден і анатом Т.Шванн практично одночасно висунули ідею клітинної будови. Шванн запропонував термін «клітинна теорія» і представив цю теорію науковому співтовариству. Згідно клітинної теорії, всі рослини і тварини складаються з східних одиниць - клітин, кожна з яких має всі властивості живого. Ця теорія стала наріжним каменем всього сучасного біологічного мислення.

7. Теорія походження видів Ч. Дарвіна. У 1859 році Чарльз Дарвін (1809-1882) опублікував свою роботу "Походження видів шляхом природного відбору". У цій монографії Дарвін стверджував, що форми життя є результатом не творчої діяльності розумного Творця, а мінливості, спадковості і природного відбору.

Як цілісне матеріалістичне вчення Дарвінізм здійснив переворот в біології, підірвав позиції креаціонізму і віталізму, надав у 2-й пол. XIX ст. величезний вплив на природничі та суспільні науки, культуру в цілому. Проте ще за життя Дарвіна, разом з широким визнанням його теорії, в біології виникли різні течії антидарвінізму, заперечували або різко обмежували роль природного відбору в еволюції і висували як головні сил, що призводять до появи нового виду, інші фактори. Полеміка щодо основних проблем еволюції вчення продовжується і в сучасній науці.

8. Закон збереження і перетворення енергії - загальний закон природи, за яким енергія ізольованої системи при будь-яких процесах, які відбуваються в ній, не змінюється, а може лише перетворюватись з однієї форми на іншу. При взаємодії матеріальної системи з навколишнім світом збільшення (зменшення) її енергії дорівнює збільшенню (зменшенню) енергії взаємодіючих з нею тіл і полів. Закон збереження і перетворення енергії) відкрили в 40-х рр. 19 ст. незалежно один від одного Ю.-Р. Майєр. Г.-Л.-Ф. Гельмгольц і Дж.-П. Джоуль. Відкриття закону збереження і перетворення енергії великою мірою вплинуло на дальший розвиток науки і техніки. закон збереження і перетворення енергії має велике філос. значення; він є природничо-науковою основою матеріалізму, оскільки доводить нестворюваність і незнищуваність матерії та руху, свідчить про здатність матерії до різних перетворень і тим самим підтверджує матеріальну єдність Всесвіту.

Креаціонізм (англ. creationism) — віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою.

Віталізм — доктрина, яка стверджує, що живі організми докорінно відрізняються від неживих предметів тому, що складаються нефізичних елементів або управляються іншими принципами

Фіхте, Шелінг, Гегель).

Немецкая классическая философия – это значительнейший этап в развитии философской мысли и культуры человечества. Она представлена философским творчеством идеалистов: Иммануила Канта (1724–1804), Иоганна Готлиба Фихте (1762– 1814), Фридриха Вильгельма Шеллинга (1775–1854), Георга Вильгельма Фридриха Гегеля (1770– 1831) и материалиста Людвига Андреаса Фейербаха (1804– 1872).

Философия Канта. «Докритический» период. Это период в творческой деятельности Иммануила Канта, начиная с окончания им Кенигсбергского университета и до 1770 г Для него характерно серьезное отношение к любому авторитету в науке и в философии – «Мысли об истинной оценке живых сил», написанная им еще в студенческие годы, в которой он ставит вопрос: можно ли критиковать великих ученых, великих философов? Можно ли судить о том, что сделано Декартом и Лейбницем? И он приходит к выводу, что можно, если у исследователя есть аргументы, достойные аргументов оппонента.

Кант предлагает рассмотреть новую, до него не известную немеханическую картину мира. В 1755 г. в работе «Всеобщая естественная история и теория неба» он пытается решить эту задачу. Все тела во Вселенной состоят из материальных частиц – атомов, которые обладают внутренне присущими им силами притяжения и отталкивания. Вселенная представляла собой хаос рассеянных в мировом пространстве разнообразных материальных частиц. Под влиянием присущей им силы притяжения они движутся (без внешнего, божественного толчка!) по направлению друг к другу, причем «рассеянные элементы с большей плотностью, благодаря притяжению, собирают вокруг себя всю материю с меньшим удельным весом». На основе притяжения и отталкивания, различных форм движения материи Кант строит свою космогоническую теорию. Он считал, что его гипотеза происхождения Вселенной и планет объясняет буквально все: и происхождение их, и положение орбит, и происхождение движений. Эта космогоническая гипотеза Канта оказала огромное влияние на развитие как философской мысли, так и науки, обосновала учение об относительности покоя и движения, развив дальше идеи Декарта и Галилея; утверждала смелую для того времени идею постоянного возникновения и уничтожения материи. Земля и Солнечная система предстали как развивающиеся во времени и пространстве.

«Критический период». Вторая половина философского творчества И. Канта вошла в историю философии под названием «критического периода». Основные работы: «Критики чистого разума» (1781) – учение о суждении, «Критики практического разума» (1788)- этика, «Критика способности суждения» (1790)- эстетика и учение о целесообразности в природе. Основу всех этих работ составляет учение о «вещах в себе» и «явлениях».

Вещи в себе: существует мир вещей, независимый от человеческого сознания (от ощущений, мышления), он воздействует на органы чувств, вызывая в них ощущения. Такая трактовка мира свидетельствует о том, что Кант подходит к его рассмотрению как философ-материалист. Но как только он переходит к исследованию вопроса о границах и возможностях человеческого познания, его формах, то он заявляет, что мир сущностей – это мир «вещей в себе», т.е. мир, не познаваемый посредством разума, а являющийся предметом веры (Бог, душа, бессмертие). Таким образом, «вещи в себе», по Канту, трансцендентны, т.е. потусторонни, существуют вне времени и пространства. Отсюда его идеализм получил название трансцендентального идеализма.

Живое созерцайте. Формы чувственности. Кант делил все знание на опытное и доопытное. Первое выводится индуктивным путем, а всякое всеобщее и необходимое знание является априорным, т.е. доопытным и внеопытным по своему принципу. В свою очередь априорные суждения делятся на два типа: аналитические (когда предикат только поясняет субъект) и синтетические (когда предикат прибавляет новое знание о субъекте).

Философ рассматривает три сферы познания: чувства, рассудок, разум. Посредством чувства предметы нам даются; посредством рассудка они мыслятся; разум же направлен на рассудок и с опытом совсем не связан.

Формы рассудка. Рассудок–это способность мыслить предмет чувственного созерцания. Кант разрабатывает систему категорий рассудка:

1) количество: единство, множество, целокупность;

2) качество: реальность, отрицание, ограничение;

3) отношения: присущность, самостоятельность существования:

4) модальность: возможность – невозможность, существование – несуществование, необходимость – случайность.

Наряду с оперированиями категориями, рассудок мыслит предметы и явления как подчиненные трем законам: сохранения субстанции, причинности, взаимодействия субстанции. Будучи всеобщими и необходимыми, эти законы принадлежат не самой природе, а только человеческому рассудку. Следовательно рассудок диктует законы природе. Получается, что природа реальна только в «эмпирическом смысле», как мир явлений – феноменов. Понятие же «ноумен» – это «умопостигаемый предмет». Это понятие введено Кантом, чтобы подчеркнуть невозможность познания «вещи в себе», что «вещь в себе» – это лишь представление о вещи, о которой мы не можем сказать ни то, что она возможна, ни то, что она невозможна.

Третья часть учения Канта о познавательных способностях человека – о разуме и антиномиях (4 антимонии). При попытке дать научное содержательное знание о Боге, душе, свободе разум впадает в противоречия. Эти противоречия отличны по своей логической структуре, а особенно по содержанию, от обычных противоречий: возникает «двусторонняя видимость», т.е. не одно иллюзорное утверждение, а два противоположных утверждения, которые соотносятся как тезис и антитезис. Согласно Канту, и тезис, и антитезис выглядят одинаково хорошо аргументированными. Если выслушивается только одна из сторон, то «победа» присуждается ей. Такого рода противоречия Кант назвал антиномиями. Учение Канта об антиномиях сыграло громадную роль в истории диалектики. Этим учением перед философской мыслью было поставлено множество философских проблем и прежде всего проблема противоречия. Встал вопрос об уяснении противоречивого единства конечного и бесконечного, простого и сложного, необходимости и свободы, случайности и необходимости. Антиномии послужили сильным импульсом для последующих диалектических размышлений других представителей классической немецкой философии.

Этика. Нравственный закон. Обстоятельную разработку кантовская концепция морали получила в таких трудах, как «Основы метафизики нравственности» (1785), «Критика практического разума» (1788), «Метафизика нравов» (1792). К ним примыкают работы Канта «Об изначально злом в человеческой природе» (1792), «Религия в пределах только разума» (1793). Понимание оснований и сути нравственных правил Кант считал одной из важнейших задач философии. Нравственный долг Кант формулирует в форме нравственного закона, или нравственного категорического императива. Закон этот требует, чтобы каждый человек поступал так, чтобы правило его личного поведения могло стать правилом поведения всех.. Поступок будет моральным только в том случае, если он совершается из уважения к нравственному закону. Стержнем нравственности является «добрая воля», которая выражает поступки, совершаемые лишь во имя нравственного долга.

В кантовском учении о нравственности следует различать «максимы» и «закон». Первые означают субъективные принципы воли данного единичного лица, а закон – это выражение общезначимости, принцип волеизъявления, имеющий силу для каждой личности. Поэтому такой закон Кант называет императивом, т.е. правилом, которое характеризуется долженствованием, выражающим обязательность поступка. Кант подразделяет императивы на гипотетические, исполнение которых связывается с наличием определенных условий, и категорические, которые обязательны при всех условиях. Что касается нравственности, то в ней должен быть только один категорический императив как высший ее закон.

Важнейшее значение Кант придавал совести как «нравственному судилищу». Двумя главными обязанностями людей в отношении друг к другу Кант считал любовь и уважение Кант осуждал все пороки, в которых выражается человеконенавистничество: недоброжелательность, неблагодарность, злорадство. Главной добродетелью он считал человеколюбие. Нельзя не отметить и такую ныне актуальную проблему, которая рассматривается в социальной философии И. Канта, как проблема первенства морали по отношению к политике. Кант выступает против таких принципов аморальной политики:

Философия Фихте. Основной труд Фихте “Назначение человека” (1800). Фихте выступал в основном с работами социально-исторического и этического характера, излагалась «практическая философия», в которой он пытался определить цели и задачи практического действия людей в мире, в обществе.

Фихте, создаст философию подобно геометрии, исходным пунктом которого является сознание Я. Это, по существу, обыкновенное сознание человека, которое у Фихте выступает как самодовлеющее, оторванное от человека и превращенное в абсолют. Весь внешний мир – не-Я – порождение Я. Я действенно, активно. Я производит не-Я как свою противоположность, чтобы найти применение для своей активности. Через борьбу этих противоположностей происходит развитие самосознания человека.

В философском творчестве Фихте различают два периода: период философии деятельности и период философии Абсолюта. Фихте приходит к важному выводу, что к осознанию свободы как высшей ценности люди приходят в определенных исторических условиях, на определенной ступени общественного развития. Вместе с тем Фихте считал свободу неотъемлемой от знаний и возможной лишь при достаточно высоком уровне развития духовной культуры человека. Таким образом, культура и моральное действование делает возможным всю практическую деятельность Я.

Важнейшим достижением философии Фихте этого периода является разработка диалектического способа мышления. Он пишет о противоречивости всего сущего, единстве противоположностей, предлагает рассматривать противоречие как источник развития. Для Фихте категории – это не совокупность априорных форм рассудка, а система понятий, вбирающих знания, которые развиваются в ходе деятельности Я.

Фихте стремился понять реальное взаимодействие субъекта и объекта в процессе познания. Он рассматривал взаимодействие Я и не-Я (среда, все, что противостоит Я). По его мнению, понять деление Я на «абсолютное» и «эмпирическое» и их взаимодействие с не-Я позволяет «наукоучение» (такой статус он предназначал философии!). Именно «наукоучение» позволяет проникать в надындивидуальный, сверхчеловеческий, мировой дух, который он называет «духовной субстанцией».

Практическая философия Фихте – это прежде всего его учение о нравственности, праве и государстве. Эти взгляды складывались у него под непосредственным впечатлением событий французской революции 1789– 1794 гг., политического и военного разгрома Германии. Свобода состоит в подчинении человека законам через осознание их необходимости. Право – это добровольное подчинение каждого человека установленному в обществе закону. Государство же обязано обеспечить каждому собственность, ибо социальный мир – это, по Фихте, мир буржуазной частной собственности. Государство – это организация собственников. Это положение Фихте содержит глубокую догадку об экономической и социальной природе государства.

Философия Шеллинга. Натурфилософия Шеллинга возникла как ответ на потребность в философском обобщении новых естественно-научных результатов, которые были получены к концу XVIII в. и вызывали широкий общественный интерес. (Гальвани - представления о «животном электричестве» и Вольта – о воздействии магнетизма на живые организмы). Шеллинг предпринял попытку найти единое основание всем этим открытиям: он выдвинул идею идеальной сущности природы, нематериального характера ее активности. Центр философских исследований Шеллинг переносит с общества на природу. Природа – вечный разум, абсолютное тождество субъективного и объективного, их качественная одинаковая духовная сущность.

Шеллинг выдвигает идею тождества идеального и материального: Материя – это свободное состояние абсолютного духа, разума. Дух и материю противопоставлять недопустимо; они тождественны, так как представляют лишь различные состояния одного и того же абсолютного разума.

Ценность натурфилософии Шеллинга состоит в ее диалектике. Размышляя над связями, которые открывало естествознание. Шеллинг высказал мысль о сущностном единстве сил, обусловливающих эти связи, и единстве природы как таковой. К тому же он приходит к выводу, что сущность всякой вещи характеризуется единством противоположных деятельных сил. которое назвал «полярностью».« Полярность» Шеллинг рассматривал как главный источник активности вещей, ею он характеризовал «подлинную мировую душу» природы.

Следствием появления натурфилософии Шеллинга был подрыв оснований субъективного идеализма Фихте и поворот классического немецкого идеализма к объективному идеализму и его диалектике.

Главное сочинение Шеллинга — “Система трансцендентального идеализма” (1800). Шеллинг в рамках своей классической традиции разделяет практическую и теоретическую части философии. Теоретическая философия трактуется как обоснование “высших принципов знания”. При этом история философии выступает как противоборство субъективного и объективного, что позволяет ему выделить соответствующие исторические этапы или философские эпохи. Суть первого этапа — от первоначального ощущения до творческого созерцания; второго — от созидающего созерцания до рефлексии; третьего — от рефлексии до абсолютного акта воли.

Практическая философия. Практическая философия исследует проблему человеческой свободы. Свобода реализуется через создание правового государства, и это выступает общим принципом развития человечества. При этом специфика развития истории заключается в том, что в ней действуют живые люди, поэтому особое значение тут приобретает сочетание свободы и необходимости. Необходимость становится свободой, считает Шеллинг, когда она начинает познаваться. Решая вопрос о необходимом характере исторических законов, Шеллинг приходит к мысли о царстве “слепой необходимости” в истории.

Философия Гегеля. Завершением классического немецкого идеализма явилась философская система Гегеля. Осн. произведения: «Феноменология духа» (1807). «Наука логики» (1812–1816), «Энциклопедия философских наук» (1817). Введением к гегелевской философской системе служит его «Феноменология духа», где Гегель рассматривает последовательный ряд развития различных ступеней человеческого сознания – от низшей формы (непосредственного чувственного восприятия) до высшей ступени (абсолютного, или чистого, знания), на которой все внешние предметы оказываются полностью преодоленными и дух мыслит только собственную сущность.

Итогом и выводом «Феноменологии духа» является «Логика» – первая и важнейшая часть системы Гегеля. Это область «чистой мысли», существующей до субъекта и объекта. В логике нет никакого эмпирического содержания, кроме себя самой, кроме своих форм. Логика предшествует истории и природе, она их творит.

Логика делится на три части: учение о бытии, о сущности и о понятии. Бытие и сущность рассматриваются как ступени, по которым «взбирается» понятие, прежде чем оно предстанет во всей своей всеобщности и полноте. В «Логике» развитие абсолютной идеи происходит в форме абстрактных логических категорий. Отправной пункт ее – чистая абстрактная мысл