Людина як предмет філософської рефлексії

Рефлексія - філософське поняття, що характеризує форму теоретичної діяльності людини, спрямовану на осмислення своїх дій, всієї людської культури і її основ. Зміст рефлексії визначається предметно-чуттєвою діяльністю: рефлексія в кінцевому рахунку є усвідомлення практики, предметного світу культури (мистецтва, науки, релігії і самої філософії). У рамках багатьох філософських теорій і концепцій рефлексія розглядається в якості найбільш істотної властивості свідомості. Відповідно до цього погляду тільки істоти, що здатні бути обізнаними про стан своєї психіки, можуть вважатися свідомими.

Людина - одна з основних проблем філософської рефлексії. Розгляд людини як особливої філософської теми обумовлено потребою в цілісному підході до його вивчення. Потреба ця виникає і розширюється в міру того, як інтерес до людини стає універсальною тенденцією розвитку різних конкретних наук: політекономії та соціології, біології та медицини, астрономії та географії, етнографії та антропології, лінгвістики та культурологи. У мистецтві все більше місця стала займати ідея заломлення природних і соціальних явищ крізь призму бачення їх людиною. Підвищення інтересу до філософського аналізу проблеми людини продиктовано сьогодні новим етапом науково-технічної революції (і її впливу на індивіда), розвитком світової спільноти, екологічною ситуацією і багатьма іншими проблемами.

Складність філософського визначення людини полягає в неможливості однозначного співвіднесення його з яким-небудь родовим поняттям (наприклад, природа, Бог чи суспільство), оскільки людина - це завжди одночасно мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тому філософське осягнення людини розгортається не просто через реконструкцію його сутнісних характеристик, але через осмислення її буття в світі, розуміння власне людського світу.

Проблема людини в науці відрізняється своєрідним баченням: через зв'язок людини з якимось феноменом пояснюється все людське буття в цілому. Наука максимально відволікається від вирішення найважливіших світоглядних проблем: вона орієнтована лише на емпіричний рівень людського буття. Філософія ж прагне абстрагуватися від дійсності, щоб зрозуміти не тільки те, що є, але і як має бути.

В історії філософії людина розуміється традиційно в єдності таких його основних частин, як тіло, душа і дух. Тіло - це фізична субстанція людського життя, що виступає як елемент природи, відповідно з інтерпретацією якої можна говорити про основні образи тіла в історії філософії і науки (мікрокосм, механізм і організм). Одночасно з цим людське тіло визначається не тільки через його біологічні особливості, а й через особливий спектр таких виключно людських почуттів і станів, як совість, сором, сміх, плач і т. ін.

Душа розглядається як інтегративний початок, проміжна ланка, що з'єднує тіло і дух, що додає людині цілісність. Для сучасної філософії душа - найбільш складна і суперечлива тема, розглянута в двох основних ракурсах:

- По-перше, як життєвий центр тіла, що є тією силою, яка, будучи сама безсмертною, окреслює термін тілесного існування (у зв'язку з визнанням існування або не існування душі у філософії виникали питання про смерть і безсмертя, бутті і небутті);

- По-друге, як індивідуалізуюча властивість людини в суспільстві, що описується в філософії через проблеми свободи волі, творчості і долі.

Поняття душа тісно пов'язано в людському існуванні і його осмисленні з поняттям дух. Дух втілює в собі фундаментальну ідею «людяності» як такої. Він виступає як родова людська здатність, що співвідносяться з розумом, свідомістю і соціальністю. Разом з тим, в понятті духу відбивається не тільки феномен «духовності», як інтегративного початку культури і суспільства, а й особистісні характеристики окремої людини, де приватне характеризується через втілення соціально значущих якостей.

Однак, людину не можна спрощено уявити як діаду (тіло - дух) або тріаду (тіло - дух - душа). Людина - це практично завжди виняток із загального правила, унікальна цілісність, де в індивідуальному особистому досвіді досить важко диференціювати тілесний, душевний і духовний рівні.

Природні, соціальні, духовні виміри людського буття.

Визначення людини як особливої істоти дає уявлення про неї як про суперечливу єдність природного, соціального та духовного (варто додати — і душевного).

Природне у людині виявляється у морфологічних, гене­тичних явищах, а також у інших процесах, властивих людському орга­нізму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та. інформацією між організмом і навколишнім середовищем.

Природне в людині ви­вчається природничими науками, серед яких сьогодні без­сумнівним лідером є генетика, яка вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

С оціальна сутність людини- вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

Людина є цілісною єдніс­тю біологічного, психічного та соціального. Однак людина не арифметична сума біологічного, психічного та соціально­го, вона інтегральна єдність, що приводить до виникнення нового якісного стану — людської особистості.

Духовність людини — це уміння мріяти, фантазувати, творчо удосконалювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколиш­ню дійсність, — це один із найважливіших проявів духовності.

Духовно розвинена людина —усвідом­лює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей, це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висло­вом класика німецької філософії XVIII ст. І. Канта — це за­кон, який живе у нас самих; на думку французького філосо­фа XVIII ст. П. Гольбаха — це наш внутрішній суддя).

Перелік особистісних якостей духовно багатої людини, яка формується під впливом загальнолюдської культури, можна продовжити, проте це є змістом одного з наступних розділів — про духовність людини.

Індивід (атом) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. Індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого — специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистість фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм.

Формування особистості відбувається в процесі соціалі­зації за системи:

"Я — Я" — умова формування самосвідомості, внутріш­нього світу людини;

"Я — ТИ" — сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті тощо;

"Я — МИ" — родинні, групові, кастові, класові, націо­нальні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання;

"Я — УКРАЇНА" — громадянське, державницьке са­моусвідомлення;

"Я — ЛЮДСТВО" — родова самосвідомість, належність до гомо сапієнс;

«Я — СУСПІЛЬСТВО" — ставлення до світу створе­них речей та інших людей;

«Я — ПРИРОДА» — екологічна свідомість та ставлен­ня до навколишнього середовища;

«Я — УНІВЕРСУМ» — витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.

Отже, соціалізація є процесом засвоєння індивідом пев­ної системи знань, норм та цінностей, які дають змогу функціонувати йому як повноправному члену суспільства. Найважливішою формою соціалізації є звичаї та традиції. Суспільство — це світ звичаїв, що регулюють мораль, фор­ми спілкування, самовираження тощо. Іншою важливою фор­мою соціалізації людини є державно-правові норми. Ще од­нією універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.