Людина як джерело збудників інфекційних хвороб:




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Людина як джерело збудників інфекційних хвороб:



До проявів інфекційного процесу відносяться маніфестна форма (хвороба) і безсимптомна форма (носійство). При об'єднанні ознак, що характеризують суть і прояви даних процесів, можна дати їм наступні визначення:

1. хвора людина – характеризується здатністю виділяти в навколишнє середовище величезну кількість високовірулентних штамів збудників;

2. носії: а) реконвалесцентні (гострі і хронічні),

b)імунні (короткочасні: ті, що перехворіли або щеплені) та

c)здорові носії (короткочасні, які не хворіли в минулому і не щеплені) – характеризуються найбільшою „підступністю” з епідеміологічних позицій.

 

1. Хвора людина як джерела збудників інфекційних хвороб. В клінічному перебігу більшості інфекційних захворювань виділяють періоди, які відрізняються в епідеміологічному відношенні:

- інкубаційний період: за винятком вірусного гепатиту А, висипного тифу тощо, звичайно не представляє епідемічної загрози для оточуючих;

- продромальний період: епідемічне значення досить велике;

- період виражених клінічних проявів (маніфестація): особливо небезпечний в епідеміологічному відношенні;

- період реконвалесценції: не завжди супроводжується звільненням хворого від збудників (кір, кашлюк, вітряна віспа, ВГА тощо), тобто іноді теж може бути небезпечним.

Хвора людина має клініко-патогенетичні особливості, які обумовлюють її епідемічну небезпеку:

— хворий як джерело збудників інфекції є при всіх антропонозах, хоча при окремих із них (дифтерія, поліомієліт, менінгококова інфекція тощо) джерелом збудника переважно є носій;

— хвора людина здатна виділяти збудника у навколишнє сере­довище у великій кількості і зі значною частотою, чому сприяють клінічні прояви хвороби (дисфункція кишкового трак­ту, нежить, кашель, чхання);

— епідемічна небезпека хворого в різні періоди хвороби не­однакова.

У перебігу більшості інфекційних захворювань виділяють періоди хвороби, які відрізняються як у клінічному, так і в епідеміоло­гічному відношенні:

1. Інкубаційний (прихований)період (від моменту зараження до появи перших ознак хвороби).

2. Продромальний період.

3. Період клінічних проявів.

4. Період одужання (реконвалесценції).

Протягом інкубаційного періоду, який є при всіх інфекцій­них хворобах, збудник розмножується в місці його специфічної локалізації в тканинах організму людини, але без виділення в навколишнє середовище. Тому заражена людина, яка знаходиться в інкубаційному періоді, як правило, не становить епідемічної небезпеки для оточуючих, за винятком окремих інфекцій (ВГА, висипний тиф, кір, краснуха).

Продромальний період, тобто період від інкубації до прояву типових клінічних ознак, спостерігається лише при окремих інфекційних хворобах (катаральний період при кору та кашлю­ку, переджовтяничний період — при вірусних гепатитах), але епідеміологічне значення його досить велике. Специфічні симп­томи хвороби в цьому періоді ще відсутні, що утруднює діагно­стику, а це, в свою чергу, не дозволяє своєчасно здійснити про­тиепідемічні заходи (ізоляція хворого).

Період клінічних проявівв епідеміологічному відношенні є особливо небезпечним, оскільки протягом цього періоду, завдяки вираженості клінічних ознак, в навколишнє середовище виділяєть­ся надзвичайно велика кількість збудників. Проте в цей час, як правило, уже встановлено діагноз і проводяться відповідні заходи щодо знешкодження хворого як джерела збудників інфекції.

Період реконвалесценції характеризується поступовим зга­санням клінічних проявів, але одужання хворого не завжди супроводжується звільненням його від збудників. При ряді інфекційних хвороб (кір, кашлюк, вітряна віспа, ВГА) ці два процеси збігаються або звільнення організму від збудника настає навіть раніше одужання. При деяких захворюваннях (че­ревний тиф, сальмонельози, дифтерія, менінгококова інфекція тощо) після клінічного одужання формується реконвалесцентне носійство збудників. Це вимагає проведення лабораторного об­стеження реконвалесцентів (при окремих інфекціях) з наступ­ним диспансерним спостереженням за ними протягом строків, передбачених спеціальними інструкціями. При деяких інфек­ціях носійство у частини перехворілих має хронічний характер і можливе протягом всього життя (черевний тиф, ВГВ).

Під час оцінювання ролі хворого як джерела збудників інфекції велике значення має форма, тяжкість і тривалість періодів хвороби.

Форма хвороби може бути типовою або атиповою. Атиповість клінічної картини проявляється у ступені вираженості симп­томів хвороби. Велику епідемічну небезпеку становлять хворі з легким клінічним перебігом, що пов'язано з труднощами їх виявлення і діагностики.

За тривалістю перебігу розрізняють гострі та хронічні інфекційні хвороби. Найбільшу епідемічну небезпеку станов­лять інфекційні хвороби з гострим перебігом, тому що при клінічному прояві цих інфекцій збудник виділяється постійно і в значній кількості.

Для хронічних інфекційних хвороб характерним є те, що хворі на ці інфекції є джерелом збудників протягом тривалого часу, іноді всього життя. Найбільше епідемічне значення має період загострення хронічного перебігу хвороби, коли виділен­ня збудника значно збільшується (туберкульоз).

Важливе значення має правильне оцінювання лікарем епі­демічної небезпеки хворого, що визначає необхідність прове­дення відповідних протиепідемічних заходів в осередку.

2. Носій (заразоносій) як джерело збудників інфекційних хвороб — це практично здорова людина, в організмі якої зна­ходиться збудник інфекційної хвороби, що періодично виділяєть­ся в навколишнє середовище. Носійство притаманне всім інфек­ційним хворобам, але епідеміологічне значення його при різних хворобах неоднакове. При деяких інфекційних хворобах епіде­мічний процес підтримується в основному за рахунок носійства (дифтерія, поліомієліт, менінгококова інфекція, черевний тиф тощо).

Носійство, як правило, характерне для хвороб із поліморфним клінічним перебігом. Епідемічна небезпека носія визначається умовами його життя та характером роботи, а також тим, що носії ведуть активний спосіб життя і виявлення їх можливе лише лабораторними методами. Переважна більшість носіїв не виявляється і не реєструється. За характером формування носії поділяються на три категорії: реконвалесцентні, імунні та "здо­рові".

Категорії носіїв збудників інфекційних хвороб:

Н о с і ї
Реконвалесцентні Імунні "Здорові"
Гострі Хронічні Короткочасні Короткочасні
До трьох місяців після хвороби Більше трьох місяців після хвороби Ті, що перехворіли Щеплені Не хворіли в минулому і не щеплені
дифтерія, скарлатина, менінгококова інфекція, поліомієліт, черевний тиф, паратифи, сальмонельози, холера, шигельози, ВГВ, малярія черевний тиф, паратифи, сальмонельози, ВГВ, малярія дифтерія, скарлатина, менінгоко­кова інфек­ція, поліо­мієліт, холе­ра, черев­ний тиф дифтерія, поліомієліт дифтерія, скарлатина, менінгококова інфекція, поліомієліт, холера, шигельози сальмонельози, ВГА, ВГВ

 

Реконвалесцентне носійство (після перенесеного захворюван­ня) умовно поділяється на гостре та хронічне. Гострим прийня­то вважати таке носійство, при якому після перенесеної хвороби перебування збудника в організмі не перевищує З місяців, хронічним — більше трьох місяців.

До категорії імунних носіїв належать ті особи, у яких імуні­тет виробився внаслідок перенесеної інфекції. Тому, якщо збуд­ник потрапляє в їхній організм, повторно вони не хворіють, але стають на нетривалий час (1—3 тиж) носіями. Імунними но­сіями у випадку зараження стають також щеплені особи. Таке носійство збудника відоме при дифтерії, поліомієліті і триває 1—3 тижні.

Окрему групу становлять "здорові" носії — особи, які рані­ше не хворіли відповідним захворюванням і яким не проводи­ли щеплень проти нього. До цієї групи належать носії збуд­ників тих інфекцій, яким притаманна виражена поліморфність клінічного перебігу — від тяжких до найлегших ("амбулатор­них") клінічних форм. За умови зараження клінічно виражени­ми формами таких інфекцій хворіють далеко не всі люди, а більшість із них набуває імунітет у результаті перенесення інфекції без видимих клінічних проявів, тобто у формі "здоро­вого" носійства, яке є короткочасним (1—3 тиж).

Слід відзначити, що здорове носійство не байдужо для організму. По суті, це інфекційний процес який не проявляється симптомами хвороби. Таке носійство спо­стерігається лише при небагатьох інфекціях: дифтерії, скарлатині, поліомієліті, цереброспінальному менінгіті, епідемічному енцефаліті, холері. Особ­лива небезпека здорових носіїв як джерел інфекцій поля­гає в тому, що не лише навколишні, а й самі носії можуть не знати про це.

З епідеміологічних позицій найбільш небезпечним джере­лом збудників інфекції є хвора людина. Разом з тим у конкрет­них умовах розповсюдження відповідної інфекційної хвороби, порівнюючи епідемічну небезпеку хворих і носіїв, треба врахо­вувати такі критерії:

– співвідношення кількості хворих та носіїв;

– активність джерела збудників (ізоляція хворого чи активний спосіб життя носія);

– тривалість заразного періоду;

– інтенсивність виділення збудника;

– відсутність у носія клінічних проявів хвороби;

– труднощі діагностики (носій не звертається за медичною допомогою і виявляється лише лабораторними методами);

– соціальна значущість носія.

Під час порівняння хворих та носіїв основним джерелом збуд­ника, що обумовлює поширеність інфекційної хвороби, є носії. Зокрема, при менінгококовій інфекції, дифтерії, поліомієліті, холері, шигельозах та інших інфекціях на одного хворого при­падає декілька десятків і сотень носіїв.

Заходи боротьби з носіями полягають у вияв­ленні носіїв, в окремих випадках — їх ізоляції, санації, відсто­роненні від роботи, де вони становлять епідемічну небезпеку, лабораторному обстеженні і диспансерному спостереженні.

Носіїв виявляють шляхом лабораторного обстеження відпо­відних контингентів населення, яке проводиться у плановому порядку та за епідемічними показаннями.

Планово на носійство збудників кишкових інфекцій обсте­жують осіб, які перехворіли на ці інфекції, а також перед ви­писуванням зі стаціонару та протягом диспансерного нагляду.

Працівників харчових підприємств і тих, хто до них при­рівнюється, планово обстежують на кишкову групу інфекцій та носійство патогенного стафілокока під час попереднього медично­го огляду (при прийомі на роботу), а надалі один раз на шість місяців на стафілокок та один раз на рік – на кишкову групу інфекцій.

Найбільш вірогідним методом підтвердження носійства збуд­ника є виділення чистої культури певного мікроорганізму.

За епідемічними показаннями в осередках бактеріальних кишкових інфекцій, а також бактеріальних інфекцій дихаль­них шляхів на носійство обстежують здорових людей, які спілкувалися з хворим. Носії, які виявлені при плановому обстеженні чи за епідемічними показаннями, підлягають санації, яка про­водиться в стаціонарі або в домашніх умовах. Після санації вони обстежуються ла­бораторно для контролю на наявність збудника.





Последнее изменение этой страницы: 2016-12-14; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.156.34 (0.013 с.)