Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Людина як джерело збудників інфекційних хвороб:↑ Стр 1 из 23Следующая ⇒ Содержание книги
Поиск на нашем сайте
До проявів інфекційного процесу відносяться маніфестна форма (хвороба) і безсимптомна форма (носійство). При об'єднанні ознак, що характеризують суть і прояви даних процесів, можна дати їм наступні визначення: 1. хвора людина – характеризується здатністю виділяти в навколишнє середовище величезну кількість високовірулентних штамів збудників; 2. носії: а) реконвалесцентні (гострі і хронічні), b) імунні (короткочасні: ті, що перехворіли або щеплені) та c) здорові носії (короткочасні, які не хворіли в минулому і не щеплені) – характеризуються найбільшою „підступністю” з епідеміологічних позицій.
1. Хвора людина як джерела збудників інфекційних хвороб. В клінічному перебігу більшості інфекційних захворювань виділяють періоди, які відрізняються в епідеміологічному відношенні: - інкубаційний період: за винятком вірусного гепатиту А, висипного тифу тощо, звичайно не представляє епідемічної загрози для оточуючих; - продромальний період: епідемічне значення досить велике; - період виражених клінічних проявів (маніфестація): особливо небезпечний в епідеміологічному відношенні; - період реконвалесценції: не завжди супроводжується звільненням хворого від збудників (кір, кашлюк, вітряна віспа, ВГА тощо), тобто іноді теж може бути небезпечним. Хвора людина має клініко-патогенетичні особливості, які обумовлюють її епідемічну небезпеку: — хворий як джерело збудників інфекції є при всіх антропонозах, хоча при окремих із них (дифтерія, поліомієліт, менінгококова інфекція тощо) джерелом збудника переважно є носій; — хвора людина здатна виділяти збудника у навколишнє середовище у великій кількості і зі значною частотою, чому сприяють клінічні прояви хвороби (дисфункція кишкового тракту, нежить, кашель, чхання); — епідемічна небезпека хворого в різні періоди хвороби неоднакова. У перебігу більшості інфекційних захворювань виділяють періоди хвороби, які відрізняються як у клінічному, так і в епідеміологічному відношенні: 1. Інкубаційний (прихований)період (від моменту зараження до появи перших ознак хвороби). 2. Продромальний період. 3. Період клінічних проявів. 4. Період одужання (реконвалесценції). Протягом інкубаційного періоду, який є при всіх інфекційних хворобах, збудник розмножується в місці його специфічної локалізації в тканинах організму людини, але без виділення в навколишнє середовище. Тому заражена людина, яка знаходиться в інкубаційному періоді, як правило, не становить епідемічної небезпеки для оточуючих, за винятком окремих інфекцій (ВГА, висипний тиф, кір, краснуха). Продромальний період, тобто період від інкубації до прояву типових клінічних ознак, спостерігається лише при окремих інфекційних хворобах (катаральний період при кору та кашлюку, переджовтяничний період — при вірусних гепатитах), але епідеміологічне значення його досить велике. Специфічні симптоми хвороби в цьому періоді ще відсутні, що утруднює діагностику, а це, в свою чергу, не дозволяє своєчасно здійснити протиепідемічні заходи (ізоляція хворого). Період клінічних проявів в епідеміологічному відношенні є особливо небезпечним, оскільки протягом цього періоду, завдяки вираженості клінічних ознак, в навколишнє середовище виділяється надзвичайно велика кількість збудників. Проте в цей час, як правило, уже встановлено діагноз і проводяться відповідні заходи щодо знешкодження хворого як джерела збудників інфекції. Період реконвалесценції характеризується поступовим згасанням клінічних проявів, але одужання хворого не завжди супроводжується звільненням його від збудників. При ряді інфекційних хвороб (кір, кашлюк, вітряна віспа, ВГА) ці два процеси збігаються або звільнення організму від збудника настає навіть раніше одужання. При деяких захворюваннях (черевний тиф, сальмонельози, дифтерія, менінгококова інфекція тощо) після клінічного одужання формується реконвалесцентне носійство збудників. Це вимагає проведення лабораторного обстеження реконвалесцентів (при окремих інфекціях) з наступним диспансерним спостереженням за ними протягом строків, передбачених спеціальними інструкціями. При деяких інфекціях носійство у частини перехворілих має хронічний характер і можливе протягом всього життя (черевний тиф, ВГВ). Під час оцінювання ролі хворого як джерела збудників інфекції велике значення має форма, тяжкість і тривалість періодів хвороби. Форма хвороби може бути типовою або атиповою. Атиповість клінічної картини проявляється у ступені вираженості симптомів хвороби. Велику епідемічну небезпеку становлять хворі з легким клінічним перебігом, що пов'язано з труднощами їх виявлення і діагностики. За тривалістю перебігу розрізняють гострі та хронічні інфекційні хвороби. Найбільшу епідемічну небезпеку становлять інфекційні хвороби з гострим перебігом, тому що при клінічному прояві цих інфекцій збудник виділяється постійно і в значній кількості. Для хронічних інфекційних хвороб характерним є те, що хворі на ці інфекції є джерелом збудників протягом тривалого часу, іноді всього життя. Найбільше епідемічне значення має період загострення хронічного перебігу хвороби, коли виділення збудника значно збільшується (туберкульоз). Важливе значення має правильне оцінювання лікарем епідемічної небезпеки хворого, що визначає необхідність проведення відповідних протиепідемічних заходів в осередку. 2. Носій (заразоносій) як джерело збудників інфекційних хвороб — це практично здорова людина, в організмі якої знаходиться збудник інфекційної хвороби, що періодично виділяється в навколишнє середовище. Носійство притаманне всім інфекційним хворобам, але епідеміологічне значення його при різних хворобах неоднакове. При деяких інфекційних хворобах епідемічний процес підтримується в основному за рахунок носійства (дифтерія, поліомієліт, менінгококова інфекція, черевний тиф тощо). Носійство, як правило, характерне для хвороб із поліморфним клінічним перебігом. Епідемічна небезпека носія визначається умовами його життя та характером роботи, а також тим, що носії ведуть активний спосіб життя і виявлення їх можливе лише лабораторними методами. Переважна більшість носіїв не виявляється і не реєструється. За характером формування носії поділяються на три категорії: реконвалесцентні, імунні та "здорові". Категорії носіїв збудників інфекційних хвороб:
Реконвалесцентне носійство (після перенесеного захворювання) умовно поділяється на гостре та хронічне. Гострим прийнято вважати таке носійство, при якому після перенесеної хвороби перебування збудника в організмі не перевищує З місяців, хронічним — більше трьох місяців. До категорії імунних носіїв належать ті особи, у яких імунітет виробився внаслідок перенесеної інфекції. Тому, якщо збудник потрапляє в їхній організм, повторно вони не хворіють, але стають на нетривалий час (1—3 тиж) носіями. Імунними носіями у випадку зараження стають також щеплені особи. Таке носійство збудника відоме при дифтерії, поліомієліті і триває 1—3 тижні. Окрему групу становлять "здорові" носії — особи, які раніше не хворіли відповідним захворюванням і яким не проводили щеплень проти нього. До цієї групи належать носії збудників тих інфекцій, яким притаманна виражена поліморфність клінічного перебігу — від тяжких до найлегших ("амбулаторних") клінічних форм. За умови зараження клінічно вираженими формами таких інфекцій хворіють далеко не всі люди, а більшість із них набуває імунітет у результаті перенесення інфекції без видимих клінічних проявів, тобто у формі "здорового" носійства, яке є короткочасним (1—3 тиж). Слід відзначити, що здорове носійство не байдужо для організму. По суті, це інфекційний процес який не проявляється симптомами хвороби. Таке носійство спостерігається лише при небагатьох інфекціях: дифтерії, скарлатині, поліомієліті, цереброспінальному менінгіті, епідемічному енцефаліті, холері. Особлива небезпека здорових носіїв як джерел інфекцій полягає в тому, що не лише навколишні, а й самі носії можуть не знати про це. З епідеміологічних позицій найбільш небезпечним джерелом збудників інфекції є хвора людина. Разом з тим у конкретних умовах розповсюдження відповідної інфекційної хвороби, порівнюючи епідемічну небезпеку хворих і носіїв, треба враховувати такі критерії: – співвідношення кількості хворих та носіїв; – активність джерела збудників (ізоляція хворого чи активний спосіб життя носія); – тривалість заразного періоду; – інтенсивність виділення збудника; – відсутність у носія клінічних проявів хвороби; – труднощі діагностики (носій не звертається за медичною допомогою і виявляється лише лабораторними методами); – соціальна значущість носія. Під час порівняння хворих та носіїв основним джерелом збудника, що обумовлює поширеність інфекційної хвороби, є носії. Зокрема, при менінгококовій інфекції, дифтерії, поліомієліті, холері, шигельозах та інших інфекціях на одного хворого припадає декілька десятків і сотень носіїв. Заходи боротьби з носіями полягають у виявленні носіїв, в окремих випадках — їх ізоляції, санації, відстороненні від роботи, де вони становлять епідемічну небезпеку, лабораторному обстеженні і диспансерному спостереженні. Носіїв виявляють шляхом лабораторного обстеження відповідних контингентів населення, яке проводиться у плановому порядку та за епідемічними показаннями. Планово на носійство збудників кишкових інфекцій обстежують осіб, які перехворіли на ці інфекції, а також перед виписуванням зі стаціонару та протягом диспансерного нагляду. Працівників харчових підприємств і тих, хто до них прирівнюється, планово обстежують на кишкову групу інфекцій та носійство патогенного стафілокока під час попереднього медичного огляду (при прийомі на роботу), а надалі один раз на шість місяців на стафілокок та один раз на рік – на кишкову групу інфекцій. Найбільш вірогідним методом підтвердження носійства збудника є виділення чистої культури певного мікроорганізму. За епідемічними показаннями в осередках бактеріальних кишкових інфекцій, а також бактеріальних інфекцій дихальних шляхів на носійство обстежують здорових людей, які спілкувалися з хворим. Носії, які виявлені при плановому обстеженні чи за епідемічними показаннями, підлягають санації, яка проводиться в стаціонарі або в домашніх умовах. Після санації вони обстежуються лабораторно для контролю на наявність збудника.
|
||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-12-14; просмотров: 709; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.97.14.87 (0.009 с.) |