Імунопрофілактика інфекційних хвороб

Протиепідемічні заходи, спрямовані на створення несприйнятливості населення до інфекційних хвороб займають одне з найважливіших місць у загальній системі профілактики інфекційних захворювань. Відомо, що підвищення опірності організму до інфекції можна досягти як неспецифічними впливами (раціональним харчуванням, заняттями фізкультурою, загартуванням), так і шляхом створення специфічного імунітету до інфекції, який виробляється природно (після перенесеної інфекційної хвороби) або може бути створений шляхом штучної імунізації (імунопрофілактики).

Темою даного заняття є саме імунопрофілактика – захист організму від інфекційної хвороби шляхом проведення профілактичних щеплень вакцинами й анатоксинами (активний імунітет) або введенням імунних сироваток чи анатоксинів (пасивний імунітет).

Найважливіше значення як профілактичний засіб має активна імунізація, яка створює в організмі людини стійку несприятливість до інфекційної хвороби на тривалий період. Одночасно, результати вакцинації значною мірою залежать від якості щеплювальних препаратів і стану організму, який імунізується, та суворого дотримання календаря щеплень.

Внаслідок проведення масової імунопрофілактики у світі ліквідовано натуральну віспу, значно знизилася захворюваність на поліомієліт, дифтерію, кашлюк, кір, правець, епідемічний паротит. Помітно знижується поширеність таких захворювань, як вірусні гепатити, інфекції, спричинені гемофільною паличкою типу b (Hib) тощо.

Імунопрофілактика ґрунтується на здатності організму відповідати специфічною (імунологічною) реакцією на антиген шляхом вироблення проти них власних антитіл. Функцією антитіл є знешкодження антигенів шляхом зв’язування антигенів у комплекс антиген-антитіло. За сучасним уявленнями, імунітет – це спосіб захисту внутрішньої сталості організму від різних субстратів, які мають ознаки генетично чужорідної інформації ”.

Активний імунітет створюється після введення в організм препаратів, що містять антигени збудника. Такі препарати називаються вакцинами. Матеріалом для створення вакцин слугують живі і вбиті мікроорга­нізми, їх токсини та анатоксини (знешкоджені токсини). За технологією одержання можна виділити такі групи препаратів для активної імунізації: корпускулярні живі вакцини; корпускулярні убиті (інактивовані) вакцини); вакцини з антигенних компонентів мікроорганізмів (хімічні та субодиничні вакцини, анатоксин); генно-інженерні (рекомбінантні) вакцини; генетичні вакцини (ДНК-вакцини) та синтетичні вакцини.

Корпускулярні ж иві вакцини – імунопрепарати, що містять змінені збудники інфекційних хвороб (вакцинні штами), які втратили здатність спричинювати захворювання, але зберегли високі імуногенні властивості. Їх одержують шляхом ослаблення патогенності збудника внаслідок його послідовних пасажів через культури тканин або через організм тварин, а також шляхом селекції спонтанних або штучних мікроорганізмів-мутантів. Живі вакцини є найефективнішими щепними препаратами, оскільки після імунізації цими вакцинами виробляється напружений і тривалий імунітет. Поряд з цим вони дуже чутливі до умов зберігання і транспортування, потребуючи суворого дотримання холодового ланцюга на усіх етапах просування від виробника до особи, яку вакцинують.

До живих належать вакцини проти туберкульозу (БЦЖ), туляремії, бруцельозу, поліомієліту (Себіна), кору, краснухи, епідемічного паротиту, жовтої гарячки, вітряної віспи тощо.

Корпускулярні убиті вакцини є штамами збудників, інактивованих нагріван­ням або застосуванням хімічних речовин (формалін, спирт, аце­тон). Вони менш імуногенні ніж живі, а тому потребують багато­разового парентерального введення. Їх використовують проти черевного тифу, холери, кашлюку, поліомієліту (Солка), сказу (культуральна антирабічна вакцина – КАВ), кліщового енцефаліту та інших інфекцій.

На відміну від корпускулярних живих і вбитих вакцин, хімічні (полісахаридні) вакцини містять не цілі мікробні клітини, а видобуті з них за допомогою хімічних засобів або ультразвуку антигени. Отримано хімічні черевнотифозні (Тифім-Bi), паратифозні, менінгококові вакцини. Субодиничні вакцини (із окремих вірусних білків) застосовують проти гепатиту В, грипу й інших інфекцій.

Аналогами інактивованих вакцин є анатоксини (токсоїди), в яких іму­нізуючими агентами виступають екзотоксини збудників. їх отри­мують після обробки бактерійних токсинів теплом чи хімічними середниками і подальшого очищення, концентрації та депонування на спеціаль­них адсорбентах. Якщо на введення вакцин організм виробляє антимікробний або антивірусний імунітет, то після застосування анатоксинів створюється напружений антитоксичний імунітет. Широко використовують дифтерійний, правцевий, стафілококовий, ботулінічний анатоксини. Розроблено також анатоксини проти холери і газової гангрени.

Генно-інженерні (рекомбінантні) вакцини. Білкові антиге­ни цих вакцин продукують трансгенні організми (дріжджові гриби, кишкова паличка тощо), які мають у своєму складі вбу­дований ген (ділянку ДНК), перенесений з геному патогенного мікроорганізму у випадку, якщо останній не культивується. Отримання рекомбінантного білкового антигену є дешевшим або взагалі ефективнішим за отримання антигену культивова­ного мікроорганізму. Рекомбінантні вакцини мають низьку реактогенність і досить високу стабільність (використовується вак­цина проти вірусного гепатиту В). У стадії розроблення знахо­дяться вакцини проти ВІЛ-інфекції, грипу, кору, поліомієліту, сказу, кашлюку, малярії, бруцельозу, сифілісу, висипного тифу, туляремії та інші.

Генетичні вакцини (ДНК-вакцини). Така вакцина являє собою ДНК-плазміду, у складі якої є ген, що кодує відповідний антиген певного патогенного мікроорганізму. Вона вводиться внутрішньом'язово, і в місці введення відбувається експресія гена антигену — виробляється антиген, на який у вакцинова­ному організмі виробляється імунітет. Перевагою ДНК-вакцин є їх хімічна стабільність та простота виготовлення. Таким чи­ном, вакцинований ДНК-вакциною макроорганізм виробляє не тільки антитіла, але й антигени, на які виробляє антитіла. ДНК-вакцини знаходяться на стадії розроблення(ДНК-вакцини проти ВІЛ-інфекції, вірусу гарячки Ебола, туберкуль­озу, малярії, лейшманіозу), і їх протективну (захисну) дію до­ведено експериментально на тваринах (мишах).

Синтетичні вакцини (у стадії розроблення). Штучне отри­мання (синтез) пептидних епітопів білкових антигенів, які виз­начають достатню імунну відповідь. Тобто антигеном є не вся білкова молекула, а лише та її частина (пептид), яка відповідає за імуногенні властивості збудника. Теоретично такі вакцини не матимуть побічної дії.

Адсорбовані (депоновані) вакцини — вакцини й анатокси­ни, які адсорбовані на мінеральних чи інших компонентах (гідроксид алюмінію, полісахариди тощо).

Препарати, що складаються з антигенів одного мікроба, називаються моновакцинами (моноанатоксинами). Проте зараз усе частіше використовують вакцини з комбінації антигенів (полівакцини або асоційовані препарати). Полівалентні (асоційовані) вакцини виготовляють у вигляді суміші імунізуючих компонентів декількох збудників, анатоксинів або різних серологічних типів одного збудника. Перевага їх перед моновакцинами полягає в тому, що після введення в організм одного полівалентного препарату імунітет виробляєть­ся проти декількох інфекційних хвороб. До їх числа належать адсорбована кашлюково-дифтерійно-правцева вакцина (АКДП); адсорбована ацелюлярна кашлюково – дифтерійно-правцева вакцина (АаКДП); три-, тетра- і секста-анатоксини проти газової гангрени. Імунітет після активної вакцинації вини­кає, зазвичай, через 3-4 тижні після закінчення циклу імунізації і зберігається від декількох місяців до багатьох років.

Пасивний імунітет. Іноді виникає потреба негайно запобігти хворобі в осіб, які піддаються загрозі зараження. Для цього з метою створення екстреного специфіч­ного імунологічного захисту можна вводити готові антитіла. В такому разі власний імунітет не виробляється, а дістається ззовні і тому називається пасив­ним. Пасивна імунізація передбачає застосування специфіч­них антитіл, що містяться у препаратах (сироватках та імуноглобулінах), які одержують із крові людини або гіперімунізованої тварини. За механізмом дії розрізняють:

антитоксичні сироватки та імуноглобуліни (протидифтерійна, протиправцева, протиботулінічна тощо), що нейтралізують мікробні екзотоксини;

антимікробні (протисибіркова, протичумна сироватка, протилептоспірозний імуноглобулін), які діють на самі мікроби.

Деякі біологічні препарати здатні пригнічувати або й зни­щувати патогенні мікроорганізми. До них належать бактеріо­фаги (віруси бактерій) та інтерферони (білки, що продукуються клітинами макроорганізму і пригнічують репродукцію вірусів). їх використовують з лікувальною метою, для санації носіїв і екстре­ної профілактики інфекцій. У нашій країні використовуються протичеревнотифозний (протисальмонельозний), протистафілококовий і протидизентерійний бактеріофаги.

На відміну від бакте­ріофагів інтерферони не є суворо специфічними, а тому найчасті­ше застосовуються при грипі та інших гострих респіраторних вірусних інфекціях.

Сьогодні замість сироваток частіше використовують гамма-глобуліни, оскільки антитіла концентруються, головним чи­ном, у цій фракції сироваткових білків.

Імуноглобулін людини (гамма-глобулін) має ряд переваг над препаратами тваринного походження. Він більш ефективний, тому що тривалий час збері­гається в організмі, рідше викликає алергічні реакції та усклад­нення. Вихідний матеріал для одержання імуноглобуліну люди­ни — сироватка з плацентарної і донорської крові.

Імуноглобулін людини або тварини може містити антитіла проти багатьох інфекцій і використовується для профілактики правця, кору, менінгококової інфекції, сказу, чуми, кліщового енцефаліту та інших захворювань. Препарати, які одержують із крові гіперімунізованих осіб або тих, які недавно перехворі­ли, відрізняються від нормальних імуноглобулінів людини тим, що мають високу концентрацію антитіл проти збудників або токсинів цієї інфекції. З таких препаратів використовують про­типравцевий людський імуноглобулін (ППЛІ), протистафілококовий імуноглобулін тощо.

Сироватки та імуноглобуліни тваринного походження мають виражені чужорідні (гетерогенні) властивості, що обумовлює їх меншу ефективність та високу ймовірність ускладнень (сиро­ваткова хвороба, анафілактичний шок). Тому такі сироватки та імуноглобуліни вводять після визначення чутливості організму до цього препарату.

Вакцини й анатоксини застосовують різними шляхами: на­шкірно, підшкірно, через рот, аерозольно; сироватки і глобуліни - підшкірно, внутрішньом'язово, внутрішньовенно. При цьому гете­рогенні препарати вводять лише за методом дробної десенсибілі­зації, після попереднього визначення чутливості пацієнта до чужо­рідного білка. Бактеріофаги застосовуються перорально, а інтер­ферон - шляхом закапування в ніс або внутрішньом'язово.

Парентеральне введення в організм специфічних антитіл забезпечує захист від збудника або токсинів вже через декілька годин після імунізації, тоді як для вироблення активного поствакцинального імунітету необхідно 2—4 тиж. Однак, на відміну від поствакцинального імунітету, який підтримується протя­гом кількох років, тривалість пасивного імунітету не переви­щує 3—4 тиж. У зв'язку з цим препарати для пасивної імуні­зації вводяться у випадках, коли є потреба термінового захисту організму від захворювання тим особам, які спілкували­ся з джерелом збудника інфекції і перебувають в інкубаційно­му періоді. Треба уникати безпідставного повторного призна­чення імуноглобулінів, у тому числі і людського походження, оскільки є ризик сенсибілізації організму чужорідними білка­ми. Це може призвести до небажаних реакцій і ускладнень, а також — до вироблення антигаммаглобулінів, які знижують ефективність препарату при повторних його введеннях.

З метою захисту від інфекцій може застосовуватися також хіміопрофілактика антибіотиками та іншими препаратами, на­приклад, при малярії, холері, чумі.