Патогенез. Проникнувши до організму через слизову носоглотки, вірус потрапляє через лімфатичні шляхи привушної залози. Хвороба супроводжується вірусемією, яка сприяє розвитку різних ускладнень.

Діагностика. Хвороба розпізнається на основі епідеміологічних даних та клінічної картини. Допоміжними методами діагностики є серологічні реакції гальмування гемаглютинації, РЗК з визначенням зростання титрів антитіл у парних сироватках.

Загальна профілактика. Дотримання заходів особистої та суспільної гігієни.

Специфічна профілактика – вакцинація.

Протиепідемічні заходи в осередку. Виявлення та ізоляція хворих на строк не менше 9 днів. У дитячих закладах, де були випадки епідемічного паротиту, встановлюється карантин на 21 день. Дезінфекція посуду, іграшок та інших предметів побуту, якими користувалися хворі.

 

Укладач: доцент Слободкін В.І., 2012 р.

 

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ З ЕПІДЕМІОЛОГІЇ № 9

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ МЕДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

Змістовий модуль 2. Епідеміологія загальна.

Тема 9. Протиепідемічні заходи в осередках інфекцій з трансмісивним (малярія, Лайм-бореліоз) та контактним механізмом передачі (гепатити В та С).

Навчальна мета

1.1. Висвітлити епідеміологічну характеристику групи інфекцій з трансмісивним та контактним механізмом передачі

1.2. Оволодіти методикою епідеміологічного обстеження осередку інфекції з трансмісивним та контактним механізмом передачі

1.3. Засвоїти протиепідемічні заходи в осередках з трансмісивним та контактним механізмом передачі

Вихідні знання та вміння

2.1. З н а т и:

2.1.1. Епідеміологічну характеристику групи інфекцій з трансмісивним та контактним механізмом передачі

2.1.2. Показання, за яких дільничний (сімейний) лікар має здійснювати протиепідемічні заходи в осередку інфекції з трансмісивним та контактним механізмом передачі

 

2.2. В м і т и:

2.2.1. Здійснити протиепідемічні заходи в осередках малярії та вірусного гепатиту В

 

Питання до самопідготовки

1. Малярія. Етіологія, джерело збудника, механізм передачі

· Заходи щодо хворих, паразитоносіїв і реконвалесцентів

· Заходи щодо осiб, якi спiлкувалися з хворими

· Профiлактичнi та протиепiдемiчнi заходи

2. Лайм-бореліоз. Етіологія, джерело збудника, механізм передачі

· Заходи щодо хворих, паразитоносіїв і реконвалесцентів

· Заходи щодо осiб, якi спiлкувалися з хворими

· Профiлактичнi та протиепiдемiчнi заходи

3. Гепатит В. Етіологія, джерело збудника, механізм передачі

· Заходи щодо хворих, носіїв і реконвалесцентів

· Заходи щодо осiб, якi спiлкувалися з хворими

· Профiлактичнi та протиепiдемiчнi заходи

4. Гепатит С. Етіологія, джерело збудника, механізм передачі

· Заходи щодо хворих, носіїв і реконвалесцентів

· Заходи щодо осiб, якi спiлкувалися з хворими

· Профiлактичнi та протиепiдемiчнi заходи

Завдання (задачі) для самопідготовки

4.1. Наведіть протиепідемічні заходи в осередку малярії

4.2. Наведіть протиепідемічні заходи в осередку гепатиту В

 

Література

5.1. Основна:

 

5.1.1. Епідеміологія: Навчальний посібник / За ред. Ю.Д. Гоца, І.П. Колеснікової, Г.А. Мохорта. – Київ, 2007. – С. 12 – 33.

5.1.2. Діагностика терапія і профілактика інфекційних хвороб в умовах поліклініки / За ред. М.А. Андрейчина. - 2-ге вид., переробл. і доповн. - Л.: вид-во "Медична газета України", 1996. - 352 с.

5.1.3. Беляков В.Д., Яфаев Р.Х. Эпидемиология: Учебник.- Г.: Медицина, 1989. – 416 с.

 

5.2. Додаткова:

 

5.2.1. Офіційний сайт МОЗ України // www.moz.gov.ua

5.2.2. Епідеміологія. За ред. проф. К.М. Синяка. - К.: Здоровье, 1993. – 464 с.

 

ЗМІСТ ТЕМИ ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ З ЕПІДЕМІОЛОГІЇ № 9

Малярія

Малярія - гостра трансмісивна інфекційна хвороба, якій властиві періодичні приступи гарячки, що передуються з періодами апірексії, збільшення печінки та селезінки, анемія.

Збудники малярії – плазмодії, які спричиняють: триденну малярію - P. vivax, чотириденну - P. malariae, особливий вид триденної - P. ovale, тропічну - P. falciparum. Збудник проходить складний життєвий цикл із зміною двох хазяїв: безстатевий (шизогонія) - в організмі людини чи хребетних тварин та статевий (спорогонія) - у комарів роду Anopheles.

Джерелом інфекції є хвора людина або паразитоносій, у тропіках - також деякі види мавп.

Зараження відбувається під час укусу самкою малярійного комара. Активність комарів припадає на теплу пору року: в районах з помірним і субтропічним кліматом - літньо-осінні місяці зі стійкою середньодобовою температурою понад 16 °С, у тропічній зоні - майже цілорічно. Зараження малярією в епідемічному сезоні можливе тільки від свіжих генерацій комарів, бо нащадкам вони інфекцію не передають. Зрідка трапляється зараження при переливанні інфікованої донорської крові, оперативних втручаннях, трансплацентарно, під час пологів, при використанні недостатньо простерилізованого інструментарію. Сприйнятливість висока. Хворіють частіше діти.

Імунітет при малярії нестерильний, післяінфекційний імунітет після одужання нестійкий, короткочасний. Перехресного імунітету до різних видів малярії немає.

Зараз малярія реєструється у понад 100 країнах. Найбільш поширена триденна малярія, однак 50 % захворюваності у світі та 98 % усіх летальних наслідків зумовлено тропічною малярією. Ареал ovale-малярії невеликий, він займає частину Західної і Центральної Африки, зустрічається спорадично в країнах західної частини Тихого океану. Активні осередки малярії є в Узбекистані, Таджикистані, Азербайджані.
Завдяки проведенню широкого комплексу протиепідемічних заходів на території України після 1951 року малярія практично не виявлялась. Однак ситуація з цією інфекцією у світі залишається напруженою і в останні роки погіршується. Частішають випадки завозу малярії в нашу країну. Введення поливного рільництва створює умови для збільшення чисельності комарів, у тому числі малярійних, а це сприяє виникненню місцевих випадків хвороби.

Інкубаційний період при тропічній малярії триває 8-10 днів, при 4-денній - 20-25, при 3-денній - 10-14 днів і 8-14 міс, при ovale-малярії може затягуватись навіть до 52 міс. На тлі хіміопрофілактики тривалість періоду інкубації продовжується. Захворювання проявляється відомою тріадою: типовими приступами гарячки з чіткою періодичністю, гепатоспленомегалією, розвитком анемії. Протягом 2-3 днів можуть відмічатись продромальні явища у вигляді слабкості, розбитості, погіршання сну та апетиту, головного болю, артралгій, міалгій.

Діагностика ґрунтується на клініко-епідеміологічних даних: перебування в несприятливій щодо малярії місцевості, типові гарячкові приступи через однакові інтервали, гемолітична анемія, спленомегалія. Для підтвердження малярії застосовують метод паразитоскопії, що полягає в дослідженні мазків і товстої краплі крові, взятої як під час гарячки, так і в період апірексії. Якщо в хворого з приступами, що нагадують малярію, при повторному багаторазовому дослідженні у крові паразита не знайдено, слід думати про наявність іншої хвороби.
Специфічну діагностику малярії можна здійснити за допомогою серологічних тестів, з яких найчастіше використовують реакцію непрямої імунофлуоресценції. Вона стає позитивною з 2-3-го тижня хвороби; діагностичний титр 1:20 – 1:40 і вище. Антитіла зберігаються декілька років після одужання.
Виписування зі стаціонару допускається не раніше ніж через 1-2 дні після звільнення крові від плазмодіїв.

Диспансеризація. Оскільки джерелом інфекції є хворий і гаметоносій, їх потрібно своєчасно виявити, ізолювати та лікувати. З цією метою лікар КІЗу та дільнична служба здійснюють нагляд за особами, котрі прибули з неблагополучної місцевості. Диспансеризація продовжується не менше ніж 2 роки і включає в себе регулярну паразитоскопію крові (кожен квартал, а для тих, хто перехворів на малярію,- щомісяця в сезон можливої передачі збудника, тобто з травня по жовтень), а також профілактичний та протирецидивний курси лікування.

Крім того, обстеженню на малярію підлягають всі хворі, що мають:

тривалу гарячку (з температурою тіла 37,5°С й вище протягом 5 днів і довше);

особи з гарячковим станом, які хворіли на малярію протягом останніх двох років;

всі хворі з гарячкою, котрі повернулися з тропіків, протягом 2 років після повернення незалежно від первинного діагнозу;

за наявності гепатоспленомегалії, анемії невідомої етіології;

у випадку підвищення температури тіла в найближчі 3 міс після переливання крові;

у сільській місцевості з дуже високою можливістю поширення малярії в сезон передачі при будь-якому захворюванні з гарячковою реакцією в день звертання.

При взятті на диспансерний облік особа, яка прибула з місцевості, неблагополучної щодо малярії, одержує профілактичне лікування, незалежно від того, хворіла вона на малярію чи ні. Ліки приймаються під суворим наглядом у кабінеті, кожен прийом засвідчується підписом особи, яка здійснювала нагляд. Ті, хто перехворів на малярію протягом останніх двох років, навесні одержують протирецидивне лікування. Обидва курси проводять примахіном по 0,027 г на день протягом 2 тиж.

На територіях із середньою і високою можливістю поширення малярії у випадку виявлення хворого або паразитоносія проводять паразитоскопічне обстеження членів його сім'ї та найближчих сусідів, а при виявленні повторного місцевого випадку у сільській місцевості – подвірні обходи і лабораторне дослідження осіб, підозрілих щодо малярії.

Під час диспансеризації реконвалесцентів треба мати на увазі можливі несприятливі наслідки і ускладнення, у тому числі паразитоносійство, яке тривалий час може не мати клінічних проявів або маніфестуватись рецидивами. В разі рецидиву хворого лікують в умовах стаціонару.

З диспансерного обліку можна зняти після завершення визначеного терміну спостереження за умови клінічного одужання і відсутності паразитів у крові. Можливість парентеральної передачі плазмодіїв вимагає дбайливої стерилізації медичних інструментів і заборони участі в донорстві осіб, що перехворіли на малярію.
Профілактика та заходи в осередку. Малярія віднесена до хвороб, при яких передбачено санітарну охорону території держави та обов'язкову реєстрацію.

Передбачають активне і раннє виявлення хворих і паразитоносіїв та їх лікування в приміщеннях, що не доступні для комарів.

Важливого значення надають боротьбі з переносником: меліоративні роботи, обробка місць виплоду комарів ларвіцидними та імагоцидними препаратами, використання біологічних методів. З метою захисту людей від укусів комарів застосовують репеленти, сітки на вікнах, накомарники. Деяке значення має зоопрофілактика - розміщення тонкошерстої худоби між населеним пунктом і анофелогенною ділянкою. Рекомендується інсектицидна обробка транспортних засобів, що прибули з місцевості, де розповсюджена малярія.
Суттєве значення має хіміопрофілактика: особам, які їдуть в ендемічну зону, призначають делагіл (0,5 г) або хлоридин (0,025 г) 1 раз на тиждень, починаючи за тиждень до прибуття, протягом усього періоду ризику зараження та ще 6-8 тиж після виїзду з неблагополучної місцевості.

Нині розробляють різного типу вакцини, однак вони, очевидно, лише будуть доповнювати існуючі протималярійні заходи.

 

Лайм-бореліоз (хвороба Лайма, іксодовий кліщовий бореліоз)

Лайм-бореліоз – природно-осередкове інфекційне полісистемне захворювання із складним патогенезом, що включає комплекс імунозалежних реакцій. Захворювання зустрічається у Північній Америці, багатьох країнах Європи і Азії, а також на території Росії та України.

Етіологія. Збудник – спірохета Borrelia burgdorferi, яку вперше було виділено з кишечника іксодового кліща у 1981 р. в США. На сьогодні виділено більш ніж 10 геномних груп борелій з різних природних осередків.

Природні вогнища хвороби Лайма приурочені головним чином до лісових ландшафтів помірного кліматичного поясу. У США основними переносниками є пасовищні кліщі Ixodes scapularis, в євроазіатській частині її нозоареалу - два широко поширених види іксодових кліщів: тайговий (I. persulcatus) і лісовий (I. ricinus). Личинки кліщів частіше паразитують на дрібних гризунах; німфи і статевозрілі особини - на багатьох хребетних, в основному лісових тваринах. Певна епідеміологічна роль належить собакам. Природна зараженість кліщів бореліями в ендемічних вогнищах досягає 60%. Доведена можливість симбіозу декількох видів борелій в одному кліщі. Одночасна зараженість іксодових кліщів збудниками кліщового енцефаліту і хвороби Лайма визначає існування зв'язаних природних вогнищ цих двох інфекцій, що передбачає можливість розвитку у людей мікст-інфекції.

Механізм зараження людини – трансмісивний.

Збудник інокулюється при укусі кліща з його слиною. Не виключений, але і остаточно не доведений інший шлях зараження, наприклад, аліментарний (подібно до кліщового енцефаліту). Можлива трансплацентарна передача борелій при вагітності від матері плоду, що може пояснювати досить високий відсоток хворих дошкільного і молодшого шкільного віку.

Сприйнятливість людини до борелій дуже висока, а можливо й абсолютна. Від хворого здоровій людині інфекція не передається. Для первинних заражень характерна весняноо-літня сезонність, обумовлена періодом активності кліщів (з квітня по жовтень). Зараження відбувається під час відвідин лісу, у ряді міст - в лісопарках усередині міської межі. За рівнем захворюваності ця інфекція займає в Росії одне з перших місць серед всіх природно-осередкових зоонозів.

Інкубаційний період коливається від 1 до 20 днів (частіше 7-10), достовірність якого залежить від точності встановлення факту присмоктування кліща. До 30% хворих не пам'ятають або заперечують в анамнезі укус цього переносника.

Після зараження в місці присмоктування кліща зазвичай розвивається комплекс запально-алергічних змін шкіри, що виявляються у вигляді специфічної, характерної для хвороби Лайма еритеми.

Клініка. Захворювання починається зазвичай підгостро з появи хворобливості, свербіння, набряку і почервоніння на місці присмоктування кліща. Хворі пред'являють скарги на помірний головний біль, загальну слабкість, нездужання, нудоту, відчуття стягування і порушення чутливості в області укусу кліща. В цей же час з'являється характерна еритема шкіри (до 70% хворих). Підвищується температура тіла частіше до 38°С, інколи супроводжується ознобом. Гарячковий період продовжується 2-7 днів, після зниження температури тіла інколи впродовж декількох днів відмічається субфебрильна температура.

Мігруюча еритема - основний клінічний маркер захворювання - з'являється через 3-32 дні (в середньому 7) у вигляді червоної макули або папули на місці укусу кліща Розміри еритем можуть бути від декількох сантиметрів до десятків (3-70 см).

Перші симптоми захворювання зазвичай слабшають і повністю зникають протягом декількох днів (тижнів) навіть без лікування. Другу стадію пов’язують з дисемінацією борелій у різні органи і системи організму: серце, нервову систему, суглоби тощо.

Лікування комплексне, переважно етіотропне. Прогноз хвороби Лайма сприятливий.

Специфічна профілактика хвороби Лайма на сьогодні не розроблена. Заходи неспецифічної профілактики аналогічні таким при кліщовому енцефаліті. Найбільш ефективним способом запобігання зараженню є використання захисного одягу і засобів, що відлякують кліщів.

 

Вірусні гепатити В, С і D

Вірусні гепатити являють собою групу інфекцій, загальним для яких є вірусна етіологія та клінічна ознака – переважне ураження печінки. Разом з тим, інфекції, віднесені до даної групи захворювань, спричиняють екологічно різні віруси.

Нині відомо 7 різних вiрусiв — збудників вірусних гепатитів (ВГ). Широко дискутується питання про роль вірусу пекінських качок у патології людини. Існує два основні шляхи зараження – парентеральний і фекально-оральний. До парентеральних відносять вірусні гепатити B, C, D, G; до фекально-оральних – A, E, F.

Є низка ознак, які дозволяють об’єднати ці захворювання в єдину групу, незважаючи на існуючі відмінності між ними, а самє:

1. Усі ВГ – антропонози.

2. Усі збудники – віруси, досить стійкі у навколишньому середовищі.

3. Провідні клінічні симптоми подібні, як і патогенез більшості з них.

4. Після перенесеного захворювання виникає стійкий типоспецифічний імунітет; перехресний імунітет відсутній.

5. Більшість населення земної кулі переносять ВГ у хронічній формі або у вигляді носійства; безжовтяничні і стерті форми, як правило, не діагностуються.

6. Не розроблені універсальні методи специфічної профілактики усіх ВГ, а впровадження у практику специфічної профілактики ВГВ і ВГА в багатьох країнах тільки починається.

Вірусний гепатит В (ВГВ)

Збудник ВГВ – вірус родини Hepadnaviridae (HBV). HBV стійкий до заморожування - за температури мінус 20 ºС зберігає інфекційність до 15 років, а також до кип’ятіння – протягом 30 – 40 хв, до автоклавування – протягом 30 хв тощо.

Джерело інфекції – хворий на ВГВ, носій HBV. Хворий найбільш заразний протягом останніх тижнів інкубаційного періоду і перших 2 – 3 тижнів хвороби. Частота здорового носійства у деяких регіонах (Азія) досягає 50 %.

Механізм зараження – парентеральний. Усі біологічні рідини хворого і вірусоносія містять вірус, хоча концентрація різна. Найбільша кількість вірусу міститься в крові. Заразитися можна під час переливання інфікованої крові та різних парентеральних маніпуляціях і травмах.

Групи ризику щодо ВГВ складають медичні працівники хірургічних спеціальностей (у тому числі й практично всі стоматологи, акушер-гінекологи тощо), маніпуляційні сестри, хворі та лікарі відділень гемодіалізу, а також наркомани, гомосексуалісти.

Фактори передачі HBV – кров, плазма, людські імуноглобуліни (за сучасних технологій – меншою мірою). Недостатньо простерилізовані ін’єкційні голки (чи стоматологічний інструментарій), системи для переливання крові тощо можуть призвести до зараження як пацієнтів, так і медичного і стоматологічного персоналу при необережних діях. Описані випадки виникнення ВГВ у разі використання під час проведення масових щеплень безголовкових ін’єкторів (можлива контамінація насадки ін’єктора кров’ю або тканинною рідиною).

Основні шляхи передачі ВГВ – ін’єкції, операції, стоматологічні і парентеральні маніпуляції, робота і контакт з різними виділеннями хворих. Можливий вертикальний та контактний (статевий) шляхи передачі

Заходи щодо хворих, носіїв і реконвалесцентів. Хворі й особи з підозрою на ВГВ підлягають госпіталізації та лікуванню в інфекційному стаціонарі. Ізоляцію припиняють після зникнення клiнiчних явищ, відновлення функції печінки, нормалізації рівня бiлiрубiну в крові. За реконвалесцентами ВГВ встановлюють диспансерне спостереження (клінічний огляд та лабораторне обстеження)на термін не менше 12 мiс. Тих, хто перехворів, усувають від донорства. Зняття з диспансерного обліку перехворілих проводиться за вiдсутностi клінічних ознак хронiзації процесу та за умови двох негативних результатів обстежень на антигенемiю, проведених з інтервалом в 10 діб. За наявності антигенемiї або проявів хронiзацiї процесу проводять повторну госпіталізацію. Протягом б міс не проводять профілактичні щеплення, планові операції. До осіб, у яких виявляють НВV, незалежно від наявності чи відсутності клінічних ознак хвороби, треба ставитися як до потенційних джерел збудника. Носіїв НВV усувають від донорства.

Заходи щодо осіб, які спілкувалися з хворими. У ряді випадків показана екстрена імунізація контактних осіб вакциною проти гепатиту В — (“ГлаксоСмiтКляйн” тощо) та за його наявності — специфічним імуноглобуліном проти гепатиту В (“Авентiс Пастер). За особами, які контактували з хворим на гепатит В, встановлюється спостереження протягом З міс після припинення контакту.

Профiлактичнi та протиепiдемiчнi заходи. Протиепiдемiчнi заходи спрямовані на нейтралізацію джерела інфекції, розiрвания шляхів передачі і підвищення несприйнятливості населення до гепатиту В.

Iнструктивнi документи: наказ МОЗ України «Про невiдкладнi протиепiдемiчнi заходи, направлені на зниження розповсюдження гепатитів В i С та ВiЛ-iнфекцiї” № 289 вiд 08.12.1999; наказ МОЗ СРСР «Про заходи по зниженню захворюваності вірусними гепатитами в країнi” № 408 вiд 12.07.1989; наказ МОЗ України “Про розподіл вакцини проти гепатиту В для імунізації донорів крові та її компонентiв” № 672 вiд 30.12.2004.

Вірусний гепатит С (ВГС)

Етiологiя. Збудник ВГС — НСV - належить до роду Flaviviridae, до якого також належить збудник жовтої гарячки. Це представник «нових» вірусів з парентеральним механізмом передачі, описаний лише у 1989 р. НСУ має найбільшу варіабельність серед усіх вiрусiв — збудників ВГ. Мутації відбуваються під дією найрiзноманiтнiших факторів — медикаментів, інших вiрусiв, бактерій тощо. Така здатність НСУ забезпечує йому найбільшу захищеність в органiзмi інфікованої людини, насамперед від антитіл, які неспроможні розпізнати мутантні віруси.

Епiдемiологiя. За ВГС співвідношення клінічно виражених (жовтяничних) форм i безжовтяничних становить 1:4. Тому хворі на безжовтяничну i субклінічну форми, а також вірусоносії є основною групою ризику передачі інфекції, особливо якщо вони стають донорами.

Основний шлях передачі вірусу парентеральний, головним чином пiд час переливання інфікованої крові та її компонентів. У 1989 р. було доведено, що більша частина ВГ, що виникли після переливання крові, спричинена НСV. Тому основна група ризику — реципієнти крові. Велика iнфiкованiсть серед осіб, котрі зазнали гемодiалiзу хоча б одноразово (до 20%), хворих на гемофiлiю (понад 70%). Хворі на гемофiлiю — особлива група ризику, через те що вони регулярно одержують фактори згортання крові, які виготованi iз сироватки крові великої кiлькостi (2000 i більше) донорів. Якщо серед цих донорів виявиться хоч би один хворий на ВГС або вірусоносій, цього може виявитися достатньо, щоб інфікувати всю партію препаратів. Велика (до 70%) iнфiкованiсть НСУ серед наркоманів. Маркери НСУ у них при розвитку ВГ виявляють значно частіше, ніж маркери інших ВГ. НСУ часто знаходять у ВIЛ-iнфiкованих (у 16% i більше померлих вiд СНIДу).

Можливий статевий шлях передачі інфекції, але він має менше значення, ніж парентеральний.

Захворювання перебігає в основному у вигляді спорадичних випадків.

Вiдсутнiсть стійкого iмунiтету після перенесеного захворювання, невисока захисна роль циркулюючих антитіл, виявлення вiдмiнностей у структурі вірусу в різних регіонах не виключають можливості повторного зараження.

Профілактика. Велике значення у проведенні загальної профілактики має виявлення хворих на ВГС, особливо серед донорів, наркоманів, ізоляція та лікування їх. Необхідна ретельна перевірка крові донорів з використанням тест-систем для виявлення маркерів ВГС, визначення у всіх донорів активності ферментів цитолізу. Слід обмежити показання до переливання крові та її компонентів.

Специфічну профілактику не розроблено. Вивчають можливість створення та використання рекомбiнантних вакцин.

Вірусний гепатит D.

Етiологiя. Збудник НDV — представник нового виду вiрусiв. Він займає проміжне положення мiж вірусами i вiроїдами, його класифікують як рибозим.

Вірус стійкий до дiї високих температур i кислот, але руйнується в лужному середовищі.

Епiдемiологiя. Джерелом інфекції є хворий на гострий або хронічний ВГD або носій НDV.

Основний шлях передачі — парентеральний, як i при ВГВ. Вертикальний шлях суттєвої ролі не відіграє. Не виключають можливості передачі вірусу кровосисними комахами. Часто вірус виявляють в осіб iз хворобою Дауна. Переконливого пояснення цьому феномену поки що немає.

Фактори передачі НDV — кров та інші біологічні рідини. Значне використання імуноглобулінів збільшує ризик поширення ВГD.

Групи ризику з ВГD тi самі, що й при ВГВ.

Найпоширеніше носiйство НDV у деяких регіонах Середнього Сходу, у Венесуелі, на півдні Італії, в Сибіру. У багатьох країнах реєстрацію цього вірусу не передбачено взагалі.

Профілактика. Загальна профілактика аналогічна такій при ВГВ. Через те, що широке застосування імуноглобулінів збільшує ризик виникнення ВГD, слід обмежити показання до їх застосування (далеко не у всіх країнах тестування на НDV обов’язкове).

Протиепiдемiчнi заходи. Протиепiдемiчнi заходи спрямовані на нейтралізацію джерела інфекції, розiрвания шляхів передачі і підвищення несприйнятливості населення до гепатиту В.

Iнструктивнi документи: наказ МОЗ України «Про невiдкладнi протиепiдемiчнi заходи, направлені на зниження розповсюдження гепатитів В i С та ВiЛ-iнфекцiї” № 289 вiд 08.12.1999; наказ МОЗ СРСР «Про заходи по зниженню захворюваності вірусними гепатитами в країнi” № 408 вiд 12.07.1989; наказ МОЗ України “Про розподiл вакцини проти гепатиту В для імунізації донорів крові та її компонентiв” № 672 вiд 30.12.2004.