Об’єкт довкілля як джерело збудників інфекції

В даному випадку мова йде не стільки про джерело, скільки про природний резервуар збудників сапронозів – сапрофітів, які вільно живуть в об’єктах довкілля, переважно у ґрунті і водних басейнах. До сапронозів відносять такі інфекції як легіонельоз, ієрсиніоз, правець тощо. Захворювання людини на сапронози зазвичай не призводить до зараження інших людей.

Для збудників сапронозів епідемічний і епізоотичний процес не є способом існування. Патогенні властивості вони набувають лише в організмі біологічного хазяїна: людини чи тварини. Потрапляючи в зовнішнє середовище, сапрофіти перетворюються на дуже стійкі форми – спори, які можуть досить трипа­лий час зберігати життєздатність і хвороботворні власти­вості. Зрідка деякі елементи довкілля, збагачені речовинами, необхідними для життєдіяльності збудників інфекцій, можуть бути місцем їхнього розмноження. Наприклад, збудники холери Ель Тор здатні тривалий час знаходитися у теплих водних басейнах, насичених органічними речовинами. Це буває у разі попереднього зараження таких об’єктів довкілля від джерела інфекції – людини.

Загалом, довкілля не може повноцінно визначатися як першоджерело збудника інфекції. У ньому збудник може лише тимчасово міститись. Тільки організм біологічного хазяїна (більше того, тільки певні органи і тканини його) може бути природним місцем життєдіяльності збудника. Тому треба чітко відрізняти джерело інфекції від чинника передачі збудника.

Показовим є такий типовий випадок, представлений в літературі [drogobych.info/k/1/83.html]. Забруднену калом білизну хворого на черевний тиф прали на цямринні колодязя. З білизни збудник потрапив у воду колодязя. Особи, які пили цю воду, заразилися на черевний тиф. У них виникла не­правильна думка, що джерелом інфекції була вода, хоча у даному прикладі джерелом інфекції був хворий, а забруднена збудником білизна і вода були лише чинниками переда­чі збудника.

Механізм передачі збудника інфекції.

 

Механізм передачі ─ це еволюційно обумовлений спосіб переміщення збудника, що забезпечує паразиту зміну специфічних індивідуальних хазяїв, необхідних для підтримання біологічного виду збудника.

 

Механізм передачі реалізується через три стадії:

а) стадію виділення збудника із зараженого організму,

б) стадію зовнішнього середовища і

в) стадію впровадження в сприйнятливий організм.

 

(Друга і третя стадії механізму передачі реалізуються через чинники передач)і.

Примітка: при сапронозах перший етап відсутній.

Основним законом теорії механізму передачі ( Л. В. Громашевський) є закон відповідності механізму передачі основної локалізації збудника в організмі хазяїна, тобто: механізм передачі залежить від місця локалізації збудника в організмі:

 

Механізм передачі	Локалізація збудника	Шляхи передачі	Чинники передачі	Інфекція
Фекально-оральний	Кишечник, фекалії, блювотні маси	Водний, харчовий (аліментарний)	Вода, харчові продукти, предмети побуту, грунт, тара, посуд, брудні руки, комахи (механічне перенесення) тощо	Кишкові антропонозні
Крапельний	Слизові оболонки дихальних шляхів	Повітряний, пиловий	Повітря-аерозоль, краплини	Інфекції дихальних шляхів, переважно антропонозні, туберкульоз, туляремія
Контактний, в тому числі контактно-побутовий	Шкіра (руки тощо), слизові оболонки	Безпосередній контакт між джерелом і сприйнятливим організмом та опосередкований ( через рану тощо), статевий	Предмети вжитку, дверні ручки, іграшки, білизна, рушник, медичний інструментарій тощо	Інфекції зовнішніх покривів, венеричні, ВІЛ-інфекція, гепатити, сибірка, короста, сказ
Трансмісивний	Живі переносники: кров, лімфа кровосисних комах, тварин, людини	Під час укусу кровосисних членистоногих або втирання їх крові під час розчісування шкіри; інокуляційний	Комахи, кліщі;   медичний інструментарій	Кров’яні інфекції: висипний і поворотний тиф, малярія, кліщовий енцефаліт, сказ, гепатит, ВІЛ-інфекція тощо
Вертикальний	Організм вагітної або годувальниця	Від матері до плоду: трансплацентарний, внутрішньоутробний	Організм людини	Різноманітні інфекції

Шлях передачі — це сукупність елементів довкілля, які забезпечують перенесення збудника з одного організму в іншій.

Примітка. Нині перенесення збудників через різноманітні медичні інструменти і обладнання (шприці, хірургічні інструменти, наркозну і діагностичну апаратуру тощо) визначають як штучно створені людиною артифіціальні шляхи передачі

Отже, поняття механізму передачі і чинників передачі є узагальненими, абстрактними, поняття ж шляхів передачі є конкретним для певних умов епідемічної ситуації.

 

Чинники (фактори) передачі збудника — це елементи довкілля, що забезпечують перенесення збудника з одного організму до іншого.

Чинники передачі, на які збудник потрапляє під час реалізації першої стадії механізму передачі називаються первинними.

Чинники передачі, що доставляють збудник безпосередньо в організм, який заражається, називаються кінцевими.

 

У тих випадках, коли первинний чинник передачі не може виконувати функцію кінцевого чинника, в механізм передачі включаються проміжні чинники, що доставляють збудник з первинних чинників на кінцеві.

Можна виділити шість узагальнених елементів зовнішнього середовища, що виконують функції чинників передачі: а) повітря, б) їжа, в) вода, г) грунт, д) предмети побуту і виробничого оточення, е) живі переносники.

Специфічним чинником передачі збудників з локалізацією на слизовій оболонці дихальних шляхів і аерозольним механізмом передачі є повітря, а збудників з локалізацією у крові і трансмісивним механізмом передачі— кровосисні членистоногі.

До специфічних чинників передачі збудників з локалізацією в кишечнику і фекально-оральним механізмом передачі відносяться їжа і вода (кінцеві чинники), а також грунт, вода, мухи, руки і предмети побуту (первинні і проміжні чинники).

Збудники з локалізацією на шкірних покривах і зовнішніх слизових передаються безпосереднім контактом, а також через предмети побуту і руки. Окремі збудники еволюційно пристосовані до передачі через безпосередній контакт (венеричні хвороби).

Передача збудників зоонозних інфекцій від людини до лю­дини відбувається дуже рідко (легенева форма чуми, жовта пропасниця, парші, стригучий лишай). Це пов'язано з тим, що серед людей відсутній той механізм пере­дачі збудників зоонозних інфекцій, яким вони поширюються серед тварин.

 

Сприйнятливий організм. Сприйнятливість – видова здатність організму реагувати на інфікування розвитком хвороби або носійства.

Разом з тим, люди мають й видову несприйнятність (резистентність) до ряду інфекційних хвороб тварин.

Резистентність – це природна несприйнятливість макроорганізму до інфекційних захворювань, яка базується на багатьох неспецифічних і специфічних факторах захисту.

До факторів неспецифічної резистентності належать: загальні покриви (шкіра і слизові оболонки), нормальна мікрофлора, що їх заселяє, лізоцім, шлунковий сік, травні ферменти, а також фагоцитарна система і ряд гуморальних чинників (антитіла, комплімент, лейкіни, лізоцими, інтерферон тощо).

До факторів специфічної резистентності належать клітинний (природжений видовий і трансплацентарний) і набутий (природний і штучний) імунітет.

Таким чином, епідемічний процес потрібно розглядати як спосіб збереження збудника-паразита в природі як біологічного виду завдяки безперервному пасивуванню від одного сприйнятливого організму до іншого. При цьому на здійснення епідемічного процесу суттєвий вплив спричиняють біологічні, природні і соціальні фактори. Усі вони діють взаємопов’язано, обумовлюючи характер перебігу і темпи еволюції інфекційних захворювань та кількісні і якісні характеристики епідемічного процесу.