Зараження соціальними хворобами

Зараження соціальними хворобами (статті 130 і 133) є особливим видом завдання шкоди здоров'ю потерпілого.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130). Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) викликає захворювання, яке зветься ВІЛ-інфекція. Кінцевою стадією цього захворювання є СНІД (синдром набутого імунодефіциту людини). Ця хвороба на сьогодні є невиліковною.

При виявленні ВІЛ-інфекції людина письмово попереджається медзакладом про необхідність дотримання профілактичних заходів і про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини[7, с. 544]..

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у формі: 1) свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130); 2) зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130).

Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, може полягати, зокрема, у здійсненні статевих контактів без застосування запобіжних засобів, недотримання інших профілактичних рекомендацій (наприклад, використання не стерилізованих шприців).

 

Зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби передбачає фактичне потрапляння в її організм вірусів зазначених хвороб.

Злочин вважається закінченим з моменту: а) вчинення дій, які створили реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом хоча б однієї із зазначених хвороб (ч. 1 ст. 130); б) фактичного попадання вірусу таких хвороб в організм потерпілого (частини 2 і 4 ст. 130). Суб'єктом злочину є осудна або обмежено осудна особа, яка досягла 16 років, і є носієм ВІЛ або іншої інфекційної невиліковної хвороби та знає про це.

Суб'єктивна сторона характеризується: при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130,- непрямим умислом або злочинною самовпевненістю; при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130,- злочинною самовпевненістю; при вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130,— прямим або непрямим умислом.

Кваліфікуючими ознаками фактичного зараження зазначеними вище вірусами (ч. 2 ст. 130) є зараження: а) двох чи більше осіб; б) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Особливо кваліфікуючою ознакою - умисне зараження іншої особи зазначеними вище хворобами (ч. 4 ст. 130).

Зараження венеричною хворобою (ст. 133). Хвороби, що складають групу венеричних, різні за своєю етіологією (причиною виникнення), але поєднані в одну групу як такі, що передаються переважно в результаті статевих контактів. Не виключається їх передача і так званим побутовим шляхом (через нестералізований шприц, недодержання хворим правил гігієни тощо). Найбільш поширеними венеричними хворобами є сифіліс, гонорея, м'який шанкр. Особи, у яких виявлена венерична хвороба, письмово попереджаються медзакладом про дотримання певних правил поведінки в побуті і при статевих контактах на період захворювання і контрольного нагляду після вилікування, а також про кримінальну відповідальність за зараження іншої особи такою хворобою.

Об'єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою. Способи такого зараження можуть бути різними і значною мірою - залежати від виду хвороби. Злочин вважається закінченим з моменту фактичного захворювання на венеричну хворобу. Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби. Суб'єктивна сторона характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: а) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; б) зараження двох чи більше осіб або в) неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою - спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133). Ними можуть бути самогубство потерпілої особи, її психічна хвороба, розпад шлюбу, в якому вона перебувала, тощо.

 

 

Висновки до розділу 2

 

Викладена у розділі 2 кримінально-правова характеристика різних злочинів проти здоров’я, вчиненого на замовлення, дозволяє зробити наступні висновки та узагальнення.

У КК України є різні види злочинів проти здоров'я. Є склади тяжких, менш тяжких і легких тілесних ушкоджень. Але вони також передбачали відповідальність за шкоду, що наступила від їхнього заподіяння. Також законодавець прямо вказує на відповідальність за заподіяну шкоду. Склади злочинів конструюються залежно від тяжкості заподіяння шкоди.

Переважна більшість статей ККУ, що розкривають склади злочинів проти здоров'я, сконструйовані по типу матеріальних, у які обов'язковою ознакою об'єктивної сторони повинні бути передбачені наслідки у вигляді заподіяння шкоди здоров'ю того або іншого ступеня тяжкості.

Необхідною умовою відповідальності за злочини проти здоров'я є наявність причинного зв’язку між діянням і викликаними наслідками у вигляді заподіяння шкоди здоров'ю того або іншого ступеня тяжкості.

Визначення виду шкоди проводитися відповідно до Правил судово-медичної експертизи тяжкості шкоди здоров'ю, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я.

Під шкодою здоров'ю розуміють або тілесні ушкодження, тобто порушення анатомічної цілісності органів і тканин, або їхніх фізіологічних функцій, або захворювання або патологічних станів, що виникли в результаті впливу різних факторів зовнішнього середовища: механічних, фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

Тривалість розладу здоров'я визначають по тривалість тимчасової втрати працездатності (тимчасової непрацездатності). При експертизі тяжкості шкоди здоров'ю враховують як тимчасову, так і стійку втрату працездатності.

Заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи в умовах правомірного акту необхідної оборони, затримки злочинця або гострої потреби не є злочином. На особливому місці перебуває питання про заподіяння шкоди здоров'ю людини з його згоди. Воно може бути дане при трансплантації органів або тканин особою, що погодилася стати донором. Така згода буде мати значення лише в тому випадку, коли дотримуються всі умови правомірної трансплантації, передбачені законом України. Вилучення органів і тканин у живого донора припустимо тільки у випадку, коли його здоров'ю, за висновком лікарів-фахівців, не буде заподіяна значна шкода. Згода донора, належним чином зафіксоване, відіграє вирішальну роль при звільненні лікарів від кримінальної відповідальності.

Заподіяння свідомо протиправної шкоди здоров'ю особи навіть на його прохання не звільняє винного від кримінальної відповідальності. Способи заподіяння шкоди здоров'ю можуть бути різними: механічним впливом, що тягне за собою ушкодження органів, порушення їхніх функцій, заподіяння болю, а також шляхом застосування хімічних або термічних засобів. Не виключений і спосіб психічного впливу на людину.

Тяжкість заподіяної шкоди визначається на підставі спеціальних судово-медичних правил. Відповідно до карно-процесуального законодавства по справах даної категорії необхідне проведення судово-медичної експертизи. У випадку неповноти або неточності висновку можливе призначення повторної, більше кваліфікованої експертизи.

Безпосереднім об'єктом цієї групи злочинів є здоров'я людини.

Здоров'я людини - це певний фізіологічний стан організму, при якому всі його системи й органи функціонують нормально. [1]

Заподіяння шкоди власному здоров'ю на карається за винятком покалічення при відхиленні від виконання обов'язків військової служби шляхом стимуляції хвороби. Згода особи на заподіяння шкоди його здоров'ю, на перший погляд, також повинне виключати відповідальність того хто вчинив шкоду, оскільки він лише реалізує волю того, хто вправі це зробити сам. Однак такий формально-догматичний підхід неприйнятний, оскільки він вступає в протиріччя з моральними початками кримінального права. Сприяння особі, що наміряється заподіяти шкода своєму здоров'ю, морально обґрунтовано лише у випадках, коли при цьому переслідуються суспільно корисні цілі (як правило, така ситуація сполучена з гострою потребою або обґрунтованим ризиком: одна людина робить на собі медичний експеримент, а інша – допомагає йому в цьому, заражаючи небезпечним для життя вірусом).

 

 

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Проведене у курсовій роботі дослідження кримінально-правової характеристики злочинів проти здоров’я дозволяє зробити наступні висновки та рекомендації.

Успішність рішення завдань карного права пов'язана зі станом і рівнем злочинності, з ефективністю боротьби з нею. Злочинність має стійку тенденцію до кількісного росту і якісним змінами. Організована й професійна злочинність завжди існувала в нашому суспільстві й в останні роки в чинність різних причин і факторів одержала ще більше поширення проникаючи в усі сфери життя суспільства. Під контролем організованої злочинності перебувають і розвиваються наркобізнес, контрабанда, вимагання (рекет), проституція.

Для рішучого настання на злочинність необхідні комплексні міри загальнодержавного масштабу, створення й реалізація єдиної програми, у якій були б задіяні державні органи всіх галузей влади, включаючи активну діяльність правоохоронних органів, а також силових відомств, і організацій здатних внести вклад у рішення цього завдання.

Тому Кримінальний Кодекс 2001 року містить достатню законодавчу базу для кримінально-правової боротьби зі злочинністю. Його правильне, неухильне застосування може й повинне зіграти величезну роль у рішенні завдань по скороченню злочинності. Для здійснення цих завдань КК установлює підстави й принципи кримінальної відповідальності, визначає, які небезпечні для особистості, суспільства й держави діяння визнаються злочинами, і встановлює види покарань або інші міри кримінально-правового характеру за здійснення злочинів.

Але все ж, незважаючи на всі заходи правових органів країни, в законодавстві України ще залишаються складності у кваліфікації злочинів проти життя. Це обумовлено не тільки складністю кваліфікації, але й недопущенням об'єктивного зобов'язання. Автор вважає, що це обумовлено тим, що тема смерті вважалася не актуальної в рамках того суспільства, яке ми будували протягом 70 років й у правознавців не нагромадилося достатнього досвіду. Довгий час не публікувалася статистика вбивств, а всі кроки, які провадилися в цьому напрямку були досить боязкими. Загалом, у цьому розділі соціології права панував повний затишок.

Для правильної кваліфікації вбивства слідчому або судді необхідно знати всі факти й обставини зробленого злочину, тому що навіть самий несуттєвий, на перший погляд, момент у підсумку може виявитися такою обставиною, що в остаточному підсумку може привести до іншого напрямку справи, на дослідування або скасуванню вироку. Щоб цього не відбулося, практичному працівникові необхідно всебічно й повно досліджувати зібрані в справі докази, не зневажати ніякими з них, якими б незначними вони не здалися.

При кваліфікації вбивств на практиці нерідко виникають труднощі саме із забезпеченням повноти й всесторонності доказів. Найчастіше особа, що зробила злочин, при допиті користується правом, наданим йому Конституцією і відмовляється давати показання. У такій ситуації, ні про яку всесторонність й повноту мови бути й не може, і практичному працівникові доводиться кваліфікувати його дії, ґрунтуючись лише на зібраних об'єктивних доказах. Це не має істотного значення, якщо зроблено вбивства із кваліфікуючими ознаками, що ставляться до об'єктивної сторони злочину, і правильність кваліфікації залежить лише від доказів, що існують об'єктивно, а як бути, якщо правильність кваліфікації залежить від з'ясування мотивів і цілей злочинця. На думку автора, це питання залишається відкритим.

Вада Кримінального законодавства України ще в тім, що воно занадто велику роль, на думку автора, приділяє суб'єктивній стороні злочину.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вартилецька І.А., Плутагир В.С. Кримінальне право України.альбом схем: навч. посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачовського.- К.: Атіка, 2003.- 208с.

2. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

3. Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.zakon.rada.gov.ua.

4. Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 05 квітня 2001 року № 2341-ІІІ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.zakon.rada.gov.ua.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 року № 2. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.zakon.rada.gov.ua.

6. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина Загальна: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 432 с.

7. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина Особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001. — 544 с.

8. Кримінальне судочинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): офіційне видання Верховного Суду України / За ред. П.П. Пилипчук. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. – 960 с.

9. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл. та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична думка, 2004.- 352 с.

10. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл. та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична думка, 2004.- 656 с.

11. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Ін-тер—Право, 2001. — 416 с.

12. Криміналістика: Підручник / за ред. В.Ю. Шепітька. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 684 с.

13. О.М. Ігнатов. Кримінологічний аналіз рівня та динаміки вбивств в України // Форум права. – 2011. – Вип. 4. – С. 314-326.

14. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини та громадянина // Право України. – 2002. – № 5. – С. 37-41.

15. Костенко М.В. Криміналістична характеристика вбивств на замовлення: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика, судова експертиза» / М.В. Костенко. – Харьків, 2003. – 14 с.

16. Дзюба В.Т. Деякі питання кримінальної відповідальності за вбивство за кримінальним законодавством України // Кримінально – правова охорона життя та здоров’я особи: матер. наук.- практ. конф. (Харків) 22-23 квітня 2004 р. / Ред. кол.: Сташис В.В. та ін. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 78.