Категорія «практика» в діалектико-матеріалістичній гносеології. Активність суб’єкту та проблема об’єктивності знання.

Практика - матеріально-предметна діяльність з перетворення навколишньої дійсності.

Вона включає в себе:

1) Реальні перетворення навколишнього середовища за допомогою штучно створених знарядь і засобів. (суб'єкт - об'єктні відносини.

2) Спілкування людей в процесі і з приводу цього перетворення (суб'єкт - суб'єктні відносини)

3) Сукупність норм і цінностей.

Основні форми практичної деят-ти людей

1. Матеріально-виробнича

2. Соціально-перетворююча.

3. Науково-експериментальна

4. Технічна

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.

Наукове вирішення гносеологічних проблем можливе лише з позицій матеріалізму і діалектики, зокрема матеріалістичного розуміння історії, які органічно поєднують у собі принцип матеріально! єдності світу, розвитку та відображення, переборюють споглядальний характер старого матеріалізму і ставлять на вершину вирішення гносеологічних питань суспільну практику. Саме така філософія вважає, що пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства і є одним із моментів цієї діяльності. Тому суб'єктом пізнання визнається суспільство (суспільна людина), яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності.

Основними засобами діалектико-матеріалістичної гносеології є визначення об'єктивної реальності, її відображення в свідомості та практиці - як основи й мети пізнання і критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу (руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого). Важливим було і введення принципу суспільно-історичної практики, згідно з яким пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства.

З позиції діалектико-матеріалістичної філософії, людина пізнає світ не споглядально (пасивно), не "зі сторони", а активно, практично взаємодіючи з ним і перетворюючи його. Цей процес має суспільно-історичний характер, оскільки вже сама психіка виникла й розвинулась як засіб пристосування та орієнтування організму, як засіб забезпечення його життєдіяльності, тобто як цілеспрямована діяльність. Щодо свідомості людини, її здатності до пізнання, то вона теж не дана від природи, а розвивалась у процесі суспільно! праці. Як суспільна, свідома, практично діюча істота, як суб'єкт пізнання, людина - особлива частина єдиної матеріальної дійсності, що протистоїть решті природи, і водночас виникла з неї, нерозривно пов'язана й постійно взаємодіє з нею.

Все це обумовлюється рівнем розвитку матеріального виробництва та системою людських знань. Саме в практиці, писав Енгельс, знаходило рішуче спростування агностичних "вивертів": "Якщо ми можемо довести правильність нашого розуміння даного явища природи тим, що самі його утворюємо, викликаємо його з його умов, змушуємо його до того ж служити нашим цілям, то кантівській невловимій "речі-в-собі" приходить кінець".

Виходячи з основних положень діалектико-матеріалістичної філософії, Ленін висунув такі гносеологічні положення:

1. Речі існують поза нами й незалежно від нашої свідомості;

2. Між явищем і "річчю-в-собі" (сутністю) немає принципової різниці. Різниця лише між тим, що вже пізнано, і що ще належить пізнати;

3. В теорії пізнання, як і в будь-якій галузі науки, слід мислити діалектично, тобто досліджувати: як із незнання з'являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим2.

Повсякденне життя, практика, вказуючи на ці перетворення, доводять, що наші відчуття є образами зовнішнього світу. Будь-яке відкриття говорить на користь цього, обґрунтовує об'єктивне існування того, що було відкрито й можливість його пізнання. Вся історична практика вказує на пізнавальність світу і хибність агностицизму.

. Последовательное проведение материализма предполагает умение в любом исследовании четко отделять объективное от субъективного, реальные процессы от их истолкования, объект исследования от средств и форм его познания; предполагает умение видеть в наших знаниях их определяемое внешним миром объективное содержание.

Ідеалізм розглядає теоретич. Це веде до обмеження пізнавального процесу рамками внутрішнього світу вченого. Заперечення об'єктивної істинності пізнання так чи інакше виступає гальмом у розвитку науки. Воно сприяє догматизацію досягнутого рівня науки. Тим часом вчений не має права вважати себе вільним від зобов'язання бути вірним об'єктивній логіці досліджуваних речей. За межі науки виходять якраз ты конструкції розуму, к-які не мають нічого спільного з дійсністю: суб'єктивні наміри вченого повинні полягати в тому, щоб бути об'єктивним. Уроки історії науки такі: ідея про те, що весь зміст знання витягнуто з об'єктивного світу і більш-менш вірно відображає його, завжди виявлялася правильною.

У наш час знання стають все більш дієвими, все більш істотно впливають на уклад життя і характер виробництва. При цьому перспективи практичного використання змушують домагатися виразності та об'єктивності знань, усунення необгрунтованих точок зору, що тягне за собою необхідність більш широкого використання математичних підходів в різних областях діяльності інженерів і вчених.

54. Практика в пізнанні: сутність, види, функції.

Практика - материально- предметная деятельность по преобразованию окружающей действительности.

Она включает в себя:

1) Реальные преобразования окружающей среды при помощи искусственно созданных орудий и средств. (субъект - объектные отношения.

2) Общение людей в процессе и по поводу этого преобразования (субъект - субъектные отношения)

3) Совокупность норм и ценностей.

Основные формы практической деят-ти людей

1. Материально-производственная

2. Социально-преобразующая.

3. Научно-экспериментальная

4. Техническая

Практика и познание - две взаимосвязанные стороны единого исторического процесса, но решающую роль здесь играет практическая деятельность. Это целостная система совокупной материальной деятельности человечества во всем его историческом развитии. Ее законами являются законы самого реального мира, который преобразуется в этом процессе.

Важнейшие формы практики:

1) Материальное производство (труд), преобразование природы, естественного бытия людей.

2) Социальное действие - преобразование общественного бытия, изменение существующих социальных отношений определенными "массовыми силами" (революции, реформы, войны, преобразование тех или иных социальных структур и т.п.).

3) Научный эксперимент - активная (в отличие от наблюдения) деятельность, в процессе которой исследователь искусственно создает условия, позволяющие ему исследовать интересующие его свойства объективного мира.

Основные функции практики в процессе научного познания:

1. Практика является источником познания потому, что все знания вызваны к жизни главным образом ее потребностями. В частности, математические знания возникли из необходимости измерять земельные участки, вычислять площади, объемы, исчислять время и т.д. Астрономия была вызвана к жизни потребностями торговли и мореплавания и т.п. Однако не всегда, конечно, открытия в науке (например, периодический закон Менделеева) делаются непосредственно "по заказу" практики.

2. Практика выступает как основа научного познания, его движущая сила. Она пронизывает все его стороны, моменты, формы, ступени от его начала и до его конца. Весь познавательный процесс, начиная от элементарных ощущений и кончая самыми абстрактными теориями, обусловливается в конечном счете задачами и потребностями практики. Она ставит перед познанием определенные проблемы и требует их решения. В процессе преобразования мира человек обнаруживает и исследует все новые и новые его свойства и стороны и все глубже проникает в сущность явлений. Практика служит основой научного познания также и в том смысле, что обеспечивает его техническими средствами, инструментами, приборами, научным оборудованием и т.п., без которых - особенно в современной науке - оно не может быть успешным.

3. Практика является опосредованно целью научного познания, ибо оно осуществляется не ради простого любопытства, а для того, чтобы направлять и соответствующим образом, в той или иной мере, регулировать деятельность людей. Научные знания (как и все другие его формы) возвращаются в конечном итоге обратно в практику и оказывают активное влияние на ее развитие. Задача человека состоит не только в том, чтобы познавать и объяснять мир, а в том, чтобы использовать полученные знания в качестве "руководства к действию" по его преобразованию, для удовлетворения материальных и духовных потребностей людей, для улучшения и совершенствования их жизни.

4. Практика представляет собой решающий критерий истины научного знания. Проверка знания "на истину" практикой (в той или иной ее форме) не есть какой-то одноразовый акт, или "зеркальное сличение", она есть процесс, т.е. носит исторический, диалектический характер. А это значит, что критерий практики одновременно определен и не определен, абсолютен и относителен. Абсолютен в том смысле, что только развивающаяся практика во всей полноте ее содержания может окончательно доказать какие-либо теоретические или иные положения. В то же время данный критерий относителен, так как сама практика развивается, совершенствуется, наполняется новым содержанием, и потому она не может в каждый данный момент, тотчас и полностью доказать те или иные выводы, полученные в процессе познания.

Диалектичность практики как критерия истины является объективной основой возникновения и существования иных критериев для проверки истинности знания в различных его формах. В качестве таковых выступают так называемые внеэмпирические, внутринаучные критерии обоснования знания (простота, красота, внутреннее совершенство и т.п.). Важное значение среди них имеют теоретические формы доказательства, логический критерий истины, опосредованно выведенной из практики, производный от нее и потому могущий быть вспомогательным критерием истины. Он дополняет критерий практики как решающий, а не отменяет или заменяет его полностью. В конечном итоге практика и только она может окончательно доказать истинность тех или иных знаний.