Аврелій Августин: людина є розумна душа, що володіє тілом

 

Теорія римського теолога і філософа Аврелія Августина (354 – 430) знаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду. Великий релігійний мислитель народився в північно-африканському містечку неподалік Гіппона: тепер ця колишня провінція Великої Римської імперії входить до Алжиру.

 

У таких своїх творах, як "Про безсмертя душі" та "Про велич душі" вчений говорить про відношення душі до тіла у певній позитивній констатації. Так, Августин стверджує, що " всяке тіло – частина чуттєвого світу" або "світового тіла", яке отримує своє життя від душі. Остання, у свою чергу, "невід’ємна від розуму і тісно поєднана з ним". Саме форма, а не маса, робить тіло тілом, бо "верховна сутність надає тілу за допомогою душі той вигляд, у якому воно існує". Проблема самоусвідомлення людини, її саморозкриття, відповідно висуває у Августина на перший план питання: що є людина? Що ж це за глибінь – людина? І, на його думку, для Бога, "який знає навіть кількість її волосся, і жодна з волосин не втрачена для Нього, все-таки легше порахувати волосся, ніж почування людини та хвилювання її серця".

Августина чи не найбільше цікавило, а яке місце відвів Творець людині в ієрархічній драбині живих істот, надавши їй свій образ та подобу?

 

Сам факт визнання у людині Божої подоби, як міркує християнський мислитель, засвідчує її особливе місце і призначення у цьому світі. У творі "Про Трійцю" Августин чітко підтверджує, що людська душа фактично відображає у собі усі три іпостасі Бога. Її буття, відтак, є одним з найбільш досконалих у світі, бо заховує у собі іскорку Божу, завдяки якій людина в стані не лише пізнати Бога, але і повернутися до нього.

 

Таким чином, духовна природа людини є визначальною, головною. Окреслюючи сутність людини, Августин твердить, що ми насамперед говоримо про неї як таку, що володіє душею, а вже згодом ведемо мову і про її тіло. "Правильним є те, що душа визначає не усю людину, – зауважує він, – а кращу її частину і що тіло не складає усю людину, а лише нижчу її частину, що коли вони поєднані разом, то це і є людина". А ось і інше аналогічне міркування: "Людина є розумна душа, що володіє тілом". І нарешті, ще одне судження Августина остаточно підтверджує духовну сутність людини як особливої істоти. "Тіло, – зазначає він, – не є тим, чим ми є самі, а тому не тіло у людині гідне любові і потягу".

 

Визнавши душу людини як розумну (anima rationalis), Августин вважає, що Бог творить її кожен раз "з нічого", коли людина народжується. Маючи початок, душа не має кінця і є безсмертною. Вона продовжує існувати після смерті і розпаду тіла. Подібне визнання Августином вічності існування душ лише після того, як вони були створені Богом, було спрямовано насамперед проти неоплатонівського панпсихізму, що проголошував вічність душ і їх космічний кругообіг. У такій, правда, досить своєрідній, формі християнський мислитель вперше намагався сформулювати ідею індивідуальності, особистої духовної неповторимості кожної людини.

 

А яким є зв'язок між душею і тілом? Августину важко було відповісти на це питання і він пішов шляхом неоплатоніків, фактично визнавши психосоматичний дуалізм. Згідно з його міркуваннями, людина складається з двох субстанцій: тіла і душі, що перебувають у єдності, хоча і не змішані між собою. Суттєва відмінність між ними полягає у тому, що тіло змінюється у просторі і часі, а душа – лише у часі. З минулим пов’язана така здатність душі, як пам’ять, з майбутнім – чекання, з теперішнім – увага. Августин показує, що час – це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно продовжуваним теперішнім.

 

Безсумнівним залишається факт духовної вищості душі над тілом. Вона, врешті-решт, є "субстанцією, причетною до розуму і пристосованою до керування тілом". Душа – це ніби вершник, що керує конем, а людина разом з її тілом – вершник разом з конем.

 

І нарешті, суттєвим моментом психології Августина було й те, що у ній людина фігурує як посередник між царством духа і царством матерії: "Усе творення реалізовано у людині, бо вона і мислить розумом, і відчуває, і рухається тілом у просторі".

 

Августин наділяє душу трьома головними атрибутами, чи функціями: пам'яттю, розумом і волею. У процесі аналізу функцій душі розкривається новизна і оригінальність позицій християнського мислителя. Справа у тому, що сутність душі він розкриває не через її духовно-інтелектуальну функцію, а через вольову діяльність останньої. Цього дотепер ніхто не робив. Тобто йшлося про те, що у людині воля превалює над розумом, стає визначальною умовою людської діяльності, фактором внутрішньої духовної активності особистості взагалі. Згідно з Августином, акт волі завжди з необхідністю передує акту пізнання та знання. Найвищим виявом волі він вважав акт віри. При цьому християнський мислитель вів мову не просто про волю, а про свободу людської волі, що аж ніяк не суперечило вченню про Божу предистинацію і керування світу Богом.

 

Таким чином, Августин започаткував філософську рефлексію над волею, чого, як відомо, грецька філософія не робила. І тут мислитель висловив чимало цікавих застережень, які давали змогу через поняття волі більш глибоко збагнути сутність людини. Він вважав, що свобода є властивістю волі, а не розуму. Розум націлений на пізнання, а воля на вибір, на конкретну акцію. Наприклад, первородний гріх – це гріх високомірності, а точніше – ухиляння волі, коли первісна людина полюбила себе і не проявила волі у любові до Бога, у стремлінні до Блага. Висновок мислителя один: свобідна воля може іменуватися такою лише у випадку, коли вона уникає зла, є непохитною у своєму слідуванні Божому Заповіту і його Благодаті. Власне кажучи, істинна свобода і є служінням Христу. І все ж на завершення він твердить, що первородний гріх суттєво підірвав засади чи можливості свобідної волі, а тому людина знову повинна потрапити у лоно Божої благодаті.

 

Однак варто сказати і про інший момент – Августин досить чітко зазначає, що тінь первородного гріха дійсно вплинула на людину, її моральний світ, деформувавши відповідним чином і людську природу. У людині навіть з'явилося щось від диявола. Правда, мислитель абсолютно не заперечує й іншого: навіть після такої трагічної драми, якою стало людське гріхопадіння, людина у своїй суті і далі продовжує зберігати образ та подобу Бога, бо вона зберегла у собі розум як іскорку Божу, невід'ємну його частинку.

 

Без сумніву, визнання Августином факту гріховності людини вносило в його антропологію момент песимізму, відкривало причину природної смерті людини. До речі, ознаку смертності він виставляє як таку, що визначає і суть людини: "Людина, – зазначає він, – тварина розумна, смертна".

 

Правда, подальші міркування Августина над християнськими догматами, зокрема догматом воскресіння, давало йому підставу не поглиблювати песимістичні мотиви у своїй антропології, а, навпаки, навіть їх усунути. Йдеться про те, що Христос зійшов на землю й пожертвував собою за людські гріхи, і це стало моментом божеського виправдання і своєрідної реабілітації тіла. Тіло у подібний спосіб навіть освячувалося. Врешті-решт, Бог творив людину із тіла і душі, а отже, вони першопочатково розглядаються в однаковій мірі як благо. До гріхопадіння саме такими були тіла перших людей.

 

Розмірковуючи над проблемою душі, християнський мислитель подає нам переконливі зразки глибокого психологічного самоаналізу ("Сповідь"), самозаглиблення у людську душу, виразу внутрішнього стану людини, а отже, і способу її дій, поведінки тощо. Обмірковуючи у праці "Про Трійцю" питання про людську душу як образ Бога, він заглиблюється у серйозні психологічні роздуми про пам'ять людини та інші психологічні внутрішні афекти. Все це давало можливість глибоко збагнути людську душу, її чесноти, свободу, спосіб мислення, поведінку. Цим мислитель чималою мірою піднявся над своєю епохою.

 

Зрозуміло, і це Августин неодноразово підкреслював, факт гріхопадіння, що стався внаслідок свобідного вольового вибору, мав для людей прикрі наслідки. Відтоді вона неначе навернулася лише на зло, не могла вибратися із моральної прірви і внесла у своє життя великий драматизм.

 

Знаменита "Сповідь" Августина є класичним сповідальним словом, виплаканим на перетині IV – V сторіч, на перехресті античної і середньовічної епох. Сповідь перед самим собою. Спілкування з собою, як з іншим. Це – неперевершений приклад глибинного самоаналізу, де душа оголюється без усілякого притаювання.

 

У "Сповіді" Августин послідовно аналізує спогади раннього дитинства, юнацькі витівки, еротичні бажання, розмірковує про взаємини особистості з іншими людьми. Його батько, на ім’я Патрицій, був язичником, мати Моніка – ревною християнкою, яка лагідно, проте вперто схиляла чоловіка до своєї віри, і той прийняв її уже незадовго до смерті. Сім’я була заможна, тож у юності майбутній святий зазнав усіх типових для представника його стану радощів: п’яні гульбища у товаристві "жриць кохання", бешкети, одвідування театрів і цирків з їхніми жорстокими видовищами. "Я ще не кохавсь, але вже любив кохання, – пише Августин у "Сповіді" – Я був жадібний кохання аж до глибин мого єства, я ненавидів себе за те, що ним не наситився". Ця праця стала дороговказом для інтроспективної психології наступних сторіч, бо у ній вперше говорилося про пізнавальну активність душі, незалежної від тіла, доводилася непогрішимість внутрішнього досвіду.

 

Спостерігаючи внутрішнє життя людини, Августин не раз журиться, що навіть його власна воля не завжди підкоряється йому і він робить те, чого б не хотів робити. Цю роздвоєність людини він називає хворобою душі, її непідкоренням самій собі. І робить висновок, що людина взагалі не може позбутися своїх гріховних потягів без Божої допомоги, тобто без благодаті.

 

Продемонструвавши колізії становлення особистості, Августин цією працею заклав у європейській культурі традицію "сповідей" як творів, які відтворюють процес осмислення індивідом свого життя і прагнення до самодосконалості. Твір Августина, який був принципово новим явищем в агіографії, породив традицію європейської автобіографічної літератури.

 

Особливо близька до "Сповіді" Августина "Сповідь" Руссо – не з теологічного погляду, а своїм, сказати б, подвигом самовикриття як способу сказати правду і про людську природу, і про свою неповторність взагалі ("Я розпочинаю справу безприкладну, яка не знайде наслідувача. Я хочу показати своїм побратимам одну людину в усій правді її природи, – і цією людиною буду я"). Руссо помилився, кажучи, що в нього не буде наслідувачів. Наслідувачів було багато. Але з поступом цивілізації дедалі більше втрачалися властиві Августину й Руссо цнотливість самовикриття ("Мені соромно висловитися ясніше, але треба зробити це", – зворушливо зізнається Руссо), стриманість етичного мазохізму і розуміння самовикриття й самокартання як шляху до самовдосконалення, – дедалі більше запановував пафос демонстрування власної бридоти як звинувачення людству...

 

На думку Августина пам’ять містить у собі все, що людина запам’ятовує з власного досвіду чи з віри. У пам’яті відбувається зв’язок минулого з теперішнім – наслідки й надії. Користуючись її багатствами, людина творить майбутнє. Речі, які оглядає людина, існують у її свідомості у вигляді образів і, згідно Августину, людина знає, яким саме чуттям вона сприйняла кожний образ. Але наукові знання не входять у пам’ять через чуття, Августин розпізнає їх у власному дусі: "Вони були в дусі моєму, коли я не вивчав їх; але не було їх ще в моїй пам’яті... Хіба що вони вже були в моїй пам’яті, але такі далекі і сховані у таких потаємних глибинах, що коли б не лекції, які їх звідти видобули, то, мабуть, я б ніколи не міг і думати про них". Пам’ять завжди зберігає у собі речі, предмети, образи яких залишаються відбитими у нашій душі. Ми впізнаємо їх саме на основі цих образів, які знаходяться у душі. Душа через досвід відчуває поняття і доручає їх пам’яті.

 

Пам’ять дозволяє людині бути самою собою, зберігати її індивідуальну історію. Пам’ять – це сама людина. "Велика ж, Боже мій, ця могутність пам’яті, дуже велика! Це ж безмежний храм. Чи хто-небудь сягнув аж до його дна? І це сила мого духу, вона є приналежністю моєї натури. Однак я сам не можу збагнути тієї цілості, якою є я". "Пам’ять – це сам дух. Слово "дух" означає саму пам’ять. Все, що міститься в дусі, міститься й у пам’яті".

 

Отже, саме у пам’яті відбувається пізнання і самопізнання людини, її самоусвідомлення. Саме пам’ять забезпечує єдність "Я", внаслідок чого пам’ять представлена волею, яка збирає окремі шматочки знання в одне ціле, окреслене горизонтом самосвідомості. Для Августина занурення в світ пам’яті – це занурення в світ образів. "Я згадую зараз, не радіючи, те, чому колись радів, привожу на згадку минулу печаль, зараз не сумуючи; не відчуваючи страху, уявляю собі, як колись боявся і безстрасно пригадую свою минулу пристрасть. Буває і навпаки: минулу печаль я згадую радісно, а радість – зі смутком". "Пам’ять – це ніби шлуночок, а радість і печаль – це їжа, солодка і гірка: довірені пам’яті, вони ніби переправлені в шлуночок, де можуть лежати, але зберігати смак не можуть. Це уподібнення може здатися смішним, але певна схожість тут є". Слова, які Августин говорить про пам’ять – це слова захоплення і жаху, які одночасно відчуває людина, яка вперше зазирнула в глибини свого внутрішнього світу.

 

Отже, в людині існує цілий світ – світ пам’яті, що складається з неосяжної кількості образів, світ, який розум людський охопити не в змозі.

 

Але завдяки чому пам’ять, яка являє собою змішання найрізноманітніших образів, тим не менш не розсипається подібно розбитій мозаїчній картині, а збирається і організується в духовному складі особистості? Що утримує особистість від розчинення в цьому морі образів? Дійсно, пам’ять не існувала б як ціле, якби не було сили, здатної зв’язати і поєднати разом різні образи. Пам’ять це сукупність образів, але утримує ці образи від розпаду та сила, яка сама образом не є. Таку здатність, що об’єднує ми знову знаходимо у волі, яка в даному випадку виступає перед нами в новому вираженні, а саме як мислення.

 

Як дещо незалежне і необумовлене діяльністю розуму й мотивами пізнання у Августина виступає воля. Августин ставить перед собою питання: "яким чином у тій самій людині, її душі, існують схильності до різних і протилежних симпатій?" і з майстерністю психолога описує боротьбу бажань у своїй власній душі. Згідно з вченням Августина, душа у людини одна, а волі дві – протилежні. Якщо людина не каже рішуче "так" і не каже рішуче "ні" – відбувається боротьба з самим собою, душевне роздвоєння, що відчувається проти волі. Але це не говорить про наявність якоїсь іншої, чужої душі. "...Коли хтось розмірковує, то це одна душа хвилюється у самовільній грі суперечливих воль... Дві волі разом борються в тій самій людині, тут не іде боротьба двох супротивних душ – однієї доброї, а другої злої, – створених із двох протилежних субстанцій, із двох протилежних начал... Усі ці однаково бажані можливості збігаються разом у той самий час і одночасне осягнення всіх неможливе. Ось душа й розшматована цією внутрішньою боротьбою між чотирма або, можливо, й більшою кількістю воль, тому що тут наявна така велика кількість різних субстанцій". Ця внутрішня боротьба незліченної кількості «воль» висуває питання: чи дійсно людина вільно усвідомлює свій вибір, чи має вона свободу волі.

 

Досліджуючи акт волі, Августина також зацікавила і психологія натовпу. "Що це був за стан душі?... Чому я насолоджувався тим, що діяв не один? Сам би я не здійснив цього злочину, в якому мені подобалось не вкрадене, а сама крадіжка... " Неодноразово в творі Августин наголошує, що часто, будучи вільною у своєму виборі, людина сходить з правильного шляху, думаючи, що це добре і стає "... не тією людиною, якою прийшла, а однією з натовпу... " "Ось куди кинута немічна душа, яка ще не віднайшла істини. Її несе і крутить, кидає туди і сюди, дивлячись на те, куди дує вихор слів і думок". Піддаючись приманам світу цього, людина часто так і не здогадується, що чинить зло, будучи твердо переконаною, що це добре.

 

Взагалі, проблема свободи волі як основи людини – одна з центральних у вченні Августина – щільно пов’язана з проблемою самоусвідомлення. Воля є благом, як і все, що дано Богом. Вона знаходиться між особистими і загальними, зовнішніми і внутрішніми, тілесними і духовними благами. Оскільки будь-яке благо походить від Бога, тоді від Бога також і людина. Людина є деяке благо, тому що вона може жити праведно, якщо забажає. Августин стверджує: "Якщо, насправді, людина є деяке благо і не може чинити правильно, якщо не забажає, вона повинна мати свободу волі, без якої не може чинити правильно" Бог кожного з нас наділив волею, свободою волі, здатністю вибирати між добром і злом. Ми володіємо вільним вибором волі (liberum voluntatis arbitrium) і саме грішимо ми тільки завдяки йому. Але Бог дав волю не для того, щоби людина грішила. Якщо людина здійснює зло, гріх, вона усвідомлено робить свій вибір. "Ніхто всупереч своїй волі не робить добре, навіть якщо те, що він робить, справді добре". Бог не несе відповідальності за це зло, гріх. Він повинен був дарувати людині свободу волі, оскільки без неї людина не може жити праведно. Це достатня причина для такого Божого дару. І те, що вона дана для цього, можна зрозуміти також з того, що за гріх, зло людина карається зверху. Тому людина завжди має пам’ятати і усвідомлювати, що за будь-який вибір, який вона робить неправедно, вона має нести відповідальність. Августин зазначає, що Бог, коли карає грішника, говорить йому ні що інше, як саме: "Чому ти не скористався свободою волі для тої мети, для якої Я дав тобі її, тобто для праведної поведінки? ".

 

Отже, свобода волі дана людині для праведного життя. "Чи було б тоді благом те, завдяки чому сама справедливість призначається для засудження гріхів і шанування праведних вчинків, якщо б людина була позбавлена вільного рішення волі? Те, що не зроблено на основі волі, не було б ні гріхом, ні праведним вчинком. А тому і покарання, і нагорода були б несправедливі, якби людина не мала свободу волі. Однак і в покаранні, і в нагороді повинна бути справедливість, оскільки це – одне з благ, які походять від Бога. Таким чином, Бог повинен був дати людині свободу волі".

 

Отже, справедливо карається лише така дія, за яку людина несе відповідальність. У свою чергу, людина відповідає лише за таку дію, яку вона виконує свідомо і вільно, і яку тому можна поставити їй у провину. Якщо людина не відповідає за свої вчинки, вона не може мати ні провини, ні заслуги.

 

Свобода волі й відповідальність постають перед сумлінням, без сумніву, одним із ключових понять августинівської антропології. Сфера його значення достатньо широка й охоплює обидва рівні людини, причому перехід від одного до другого відбувається плавно й непомітно. Сумління на першому рівні більш або менш тотожне самосвідомості і виступає як гарант суб’єктивно-психологічної єдності будь-якого "Я". Це усвідомлення свідчить про неосяжність людських глибин. "Сама людина – велика безодня". Сумління – це не просто усвідомлення безпосередньої достовірності свого особистого буття. Людина відчуває й усвідомлює свою неповторність, унікальність свого "серця". Незважаючи на тривалість існування, все одно залишається в ній усвідомлення своєї незмінної особливості. Сторонній погляд не може проникнути у глибини серця, "де я справді є самим собою". У власному ж розумінні сумління є моральною настановою, яка підсумовує природні моральні задатки і разом із тим є тією нормою, виконання якої ставиться в обов’язок. Сумління визначає таким чином суб’єктивне усвідомлення моральної цінності особистої дії, будучи основою моральної свідомості. Сумління у вузькому й особистому значенні виступає і як усвідомлення відповідальності за результат вибору мети.

 

Сумління попереджує людину, воно є "глас Божий", і людина варта осудження, якщо не прислухається до нього. Погане сумління мучить людину як усвідомлення особистої провини. Августин із волаючою точністю описує явища поганого сумління. Сумління "волає" у людині. Уся "Сповідь" наповнена подібними прикладами. Від сумління не можна втекти: це внутрішній суд. Перед судом сумління з’являється вся людина, у всіх своїх помислах і справах, але головне – у помислах. Погані схильності не виключають виконання обов’язку зі страху покарання. А тому навіть якщо дія не виконана, гріх уже ставиться, оскільки провина – у внутрішній згоді волі. Із двох видів гріха – проти своєї душі і проти ближнього – перший служить основою другого.

 

Закон, від природи закарбований у серце кожної людини, говорить: "не роби іншому того, чого не бажаєш потерпіти сам"; або: "чини по відношенню до іншого так, як він, на твій погляд, повинен чинити по відношенню до тебе". Усвідомлення цього закону є переважно усвідомленням справедливості будь-якої дії як безумовного природного обов’язку. Цей закон – блага любов до Бога і ближнього. Варто не просто відплачувати людям по справедливості, згідно загальної гідності розумних істот, але любити їх "по-людськи". Тому єдиним обов’язком, який разом із тим є також і метою, є обов’язок любові. Звідси виходить, що кінцевою метою моральної людини є не право ближнього, а його благо. Розумна природа так створена, що сама для себе не повинна і не може бути єдиним благом. Лише Бога треба любити ради Нього Самого, а ближнього – заради Бога в ньому. Така блага любов тотожна добрій волі.

 

Августин зберігає віру в силу людини, яка прагне до істини і добра. Він любить людину і мимоволі закликає її до праці в ім’я ідеалу, вдихає надію на успіх. І саме такою "людяністю" Августин зближується з шуканнями, настроями, ідеалізмом наших часів.

 

Проблема співвідношення душі і тіла продовжувала залишатися однією з центральних антропологічних проблем, і, вирішуючи її, християнські мислителі не могли не враховувати різноманітних підходів до неї, вироблених античними філософами, перш за все Платоном і Арістотелем. Діапазон доктринальних позицій в значній мірі визначався вибором між платонівською тезою про душу як самодостатню духовну субстанцію, що полегшувало доведення безсмертя душі, але робило складним пояснення її єднання з тілом; і тезою Арістотеля про душу як ентелехію, чи форму тіла, яка демонструвала іпостасну єдність людини, але ускладнювала обґрунтування автономії і безсмертя душі. Коливання між цими двома тезами були характерні і для святого Августина, який багато в чому передвизначив шляхи розвитку західноєвропейської теологічної антропології.

 

Щодо сутності душі, Августин чіткої відповіді не дає. Він пише: "якщо спитають: з чого складається людина, я відповім: з душі і тіла, і якщо ще спитають про тіло, я зроблю посилання на чотири стихії. Але при питанні про душу, яка володіє своєю особливою субстанцією, я знаходжусь в такому ж затрудненні якби запитали: з чого земля? ". Поруч з цим він однозначно стверджував, що душа не є ані тілом, ані тілесною.

 

Творчість Августина в певній мірі можна назвати пророчою. Деякі його ідеї опереджали розвиток філософської і богословської думки на десятиріччя. Західна католицька теократія пізнього середньовіччя, протестантизм XVI століття були до певної міри передбачені святим філософом. Це ж стосується і європейського раціоналізму Нового часу, витоки якого повинні бути віднесені до того дуалізму середньовічного мислення, яке християнська думка намагалась подолати в цілісному гармонійному синтезі, – дуалізм розуму і волі. І творчість Аврелія Августина можна вважати центром цього внутрішнього конфлікту. Оскільки християнське богослов’я (здебільшого західне) вже в процесі свого формування спиралося, з одного боку, на істини Божественного Одкровення, а з іншого – на античну філософську традицію в її неоплатонівському (а пізніше і в аристотелівському) варіанті, то християнство на Заході опинилося в складній ситуації вибору між Богом як Найвищою Волею і Богом як Найвищим Розумом. Ця проблема торкнулась Західної Церкви внаслідок її ментальної близькості (майже спорідненості) з античною філософією, категорії якої вона намагалась переосмислити в світлі християнського Одкровення. Іноді ця праця, яка на Сході носила більше формотворчий характер, призводила до смислового, змістовного синтезу деяких філософських ідей з християнським віровченням.