Анімізм: первісна світоглядно-психологічна теорія

 

Відтворення первісних форм уявлень про душу в ранні періоди людської історії стає можливим на основі аналізу археологічних даних, старовинних ритуалів, які дійшли практично незмінними до нашого часу, а також даних фольклору, первісного мистецтва тощо.

 

На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, відбувалось закладання фундаменту уявлень про ті явища і процеси, які сучасна наука відносить до загалу психічних. Свідомість первісної людини спромоглася на розподіл довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни, як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм – культ неживих предметів – фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм – світогляд первісної людини. Це такий рівень розуміння природи де душа визнається існуючою у всіх природних тілах, явищах та визначає їхні безперервні перетворення. При цьому вона здійснює метемпсихоз (з грец. "переселення душ") – мандри з одного тіла в інше.

 

Англійський етнограф Едвард Бернетт Тайлор (1832–1917) одним із перших дослідив прояви анімізму в первісних суспільствах і назвав його "мінімумом релігії". Творець психоаналізу Зігмунд Фройд вважав анімізм першою світоглядно-психологічною теорією людства. Адже немає жодного народу, у якого б не було уявлень про духів. "Спосіб, у який анімістична душа криється за проявами особистості, нагадує несвідоме" – відзначав З. Фройд.

 

Первісна людина відчуває жах і безпорадність перед силами природи. Тому одухотворення природи робить її більш близькою, більш зрозумілою. Первісна людина безсила, але вже не така безпомічна. Вона просить, благає, навіть залякує духів і демонів. Її психічний стан відображається в анімізмі, що З. Фройд називає психологічною теорією, а магію вважає її технікою, практичною іпостассю. Магія покликана примусити явища природи служити людині, захистити її від ворогів, надати їй сили для перемоги над ворогом. Мотивами, що спонукають до магічних дій, є бажання люди-ни. З часом психічний акцент переноситься з мотивів магічних дій на їх засоби й на самі дії.

 

З. Фройд проводить паралель між первісною людиною та дитиною. "Обом притаманна велика довіра до сили думок, обоє, не маючи реальних засобів для їх здійснення, звертаються до ілюзорно-оманливих засобів задоволення бажань". Резюмуючи свої думки, психоаналітик відзначає: "Принцип, що панує в магії, у техніці анімістичного образу думки, полягає в усемогутності думок". Прослідковуючи розвиток "всемогутності думок" в історії, З. Фройд відмічає, що коли на анімістичній стадії людина сама собі приписує їх неперевершену силу, то на релігійній стадії такою прерогативою вона наділяє богів, але все ж залишає за собою можливість впливати на богів різними засобами. У науковому світогляді людина визнає свою слабкість, підкоряється всім природним необхідностям. Всемогутність думки в магії збережена, тоді як в анімізмі частина цієї могутності вже передається духам. Але згодом і магічні дії мають силу лише в тому разі, коли в цьому дійстві бере участь віра.

 

Уявлення людей про душу в міфологічний період значною мірою визначають їх поведінку. Звичаї, ритуали, пов'язані з народженням, наданням ім'я, одруженням, зрілістю, похованням, спілкуванням з мертвими мають у своїй основі певне уявлення про душу. Дотримання ритуалів, звичаїв має на меті зберегти людську спільноту.

 

Чим відрізняються живе й мертве тіло, що складає причину неспання, екстазу, хвороби або смерті, що таке образ сновидіння? Відповідаючи на ці питання, люди створюють уявлення про душу, двійника, привида. Особиста душа, за міфологічними віруваннями, – це людський образ, який нагадує повітря, пару, тінь. Така душа вільно входить в тіло і виходить з нього. Вона здатна відвідувати тіла інших людей, тварин і навіть неживі речі, оволодіваючи ними, впливаючи на них, виступаючи причиною життя.

 

"Адамове яблуко": форми існування душі

 

Стародавні міфології наділяють перших істот лякаючим зовнішнім виглядом, анатомічною і фізіологічною надлишковістю. Типовий приклад – першолюдина давньоіндійських переказів Пуруша. Він тисячоголовий, тисячоокий, тисячоногий, покриває усю землю. Коли хаос приборкується, то першотіло розбирається як будівельний матеріал. Із розуму Пуруши з’являється місяць, із ока – сонце, із рота – вогонь, із дихання виник вітер, із пупа – повітря, голова утворила собою небо, вуха перетворилися в частини світу, а ноги стали землею. Подібні уявлення про всесвіт у певній мірі відображають спроби міфологічної свідомості поєднати розрізнені і часом полярні якості та характеристики космосу, наочно уявивши його у вигляді величезного антропоморфного персонажа. Аналогічні уявлення відображені у давніх китайських, єгипетських, грецьких, скандинавських джерелах. Недарма в науковій літературі неодноразово висловлювалася думка про їхню генетичну спорідненість.

 

Давньоруські перекази про всесвіт створений "від Адама", знаходять аналогію в європейських християнських легендах середньовіччя, які розповідають, як із тіла біблійного першопредка виникла земля, із крові – море, із кісток – каміння, із волосся – трава. Ці перекази, напевно, беруть початок в загальній апокрифічній традиції, яка у свою чергу пов’язана із стародавніми іудейськими оповідями.

 

Багато прикладів із різних цивілізацій і різних епох свідчать про універсальність символу Космічної Людини. У західній цивілізації Космічна Людина ототожнювалася, головним чином, з Христом, на сході – з Кришною або Буддою. В Старому Завіті цей же образ постає в якості Сина людського, а пізніше, в єврейській каббалі він названий Адамом Кадмоном.

 

Уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості.

 

Існувало також і безліч форм, в яких первісна людина уявляла душу. Слово, що виражало тілесний субстрат душі, було і словом, що виражало саму душу. У тасманійців, наприклад, одне і те ж слово означало "дух" і "тінь". Зулуси ототожнювали "тінь", "дух", "душу". Люди племені басуто вважали, що коли хтось ходить берегом річки, крокодил може схопити його тінь, що впала на поверхню води, тобто проковтнути людську душу.

 

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихання, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мурашку. Вважали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває недалеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

 

Про вмістилище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вважалося, що душа знаходиться на шиї, в ямці під "адамовим яблуком" (кадиком). Відображення такого розуміння подибуємо в "Слові о полку Ігоревім". Проте, як на місце душі в тілі вказували і на печінку, і на груди, і на живіт, а то й на людську кров. Саме тому кров свята і її треба шанувати ("людська кров не водиця, проливати не годиться").

 

Караїби, тонганці пов'язували душу з серцем, використовуючи одне й те ж слово для їх позначення. Про вмерлу людину говорили: "її серце пішло", а про людину, яка одужувала після хвороби, – "її серце повернулося". Ацтеки, приносячи серце в жертву богу, цінували його вище, ніж інші тілесні органи, вважаючи його субстратом душі. Цей старовинний, міфологічний погляд на серце як на субстрат душі зберігся у фольклорі та поезії до нашого часу на рівні метафори, художнього порівняння тощо.

 

Папуаси вважали кров субстратом психічного. Її втрата приводить людину до смерті. Старовинні клятви кров'ю свідчать саме про таке вірування. Про звичаї скіфів родичатися й укладати союз дружби кров'ю досить докладно розповідає Геродот. І в наш час при суворих випробуваннях люди клянуться кров'ю як найдорожчим, як тим, з чим найперше пов'язане життя.

 

В австралійців слово "вауг" означало одночасно "дихання", "дух", "душу". Гренландці визначали в людині дві душі – тінь і дихання. В аналогічному віруванні малайців душа померлого у вигляді дихання виходить через його ніздрі. Не випадково, що у слов'ян слова дух – дихання – душа мають споріднене походження. З такими уявленнями тісно пов'язуються і відповідні звичаї. У семінолів – індіанців Флоріди, коли жінка помирала під час пологів, немовля тримали перед її обличчям, щоб воно прийняло в себе відлітаючу душу матері. При смертному одрі стародавнього римлянина найближчий родич схилявся над вмираючим, щоб вдихнути в себе його останній подих; був звичай підносити до рота вмираючого батька дитину, щоб вона перейняла його досвід і мудрість. Тірольські селяни ще у XVIII ст. вірили, ніби душа доброї людини після її смерті виходить із рота у вигляді білої хмаринки.

 

В етнопсихології можна знайти чимало даних про наявність кількох душ в одній і тій же людині. Їм належать різні функції. Туземці островів Фіджі розрізняли темну душу, що йде в пекло після смерті, і світлу (відображення у воді чи дзеркалі), яка залишається там, де людина вмирає. Алгонкіни Північної Америки вірили, ніби одна душа виходить і бачить сни, інша залишається в тілі. У племені дакота розрізняли чотири душі в одній і тій же людині: після смерті одна залишається в тілі, інша в її селищі, третя відлітає в повітря, четверта – в країну духів.

 

Уявлення про існування тілесної душі засвідчується турботою про певні органи людського тіла. Центральне розташування нирок та їхній зв'язок зі статевими органами може бути провідним мотивом для визнання їх носіями душі. Людоїди Австралії надавали переваги нирковому м'ясу, щоб спадкувати силу жертви. Імітаційні дії фалоносіїв-танцюристів у рослинних культурах свідчать про відповідну локалізацію тілесної душі. Втрата крові означає втрату життя: з убитого ворога п'ють кров. Душа пов'язується також з виділеннями (слиною) і продуктами росту (волосся, нігті). Змішування слини, як і крові, є дією, що виражає і скріплює союз дружби, зокрема між воїнами. Поцілунок первісно становить собою акт змішування душ у процесах дихання та обміну слиною. Сила біблійного героя Самсона втілюється у волоссі, чим користаються його вороги. Від хвороб позбавляються тим, що волосся хворого закопують у землю. Швидкий ріст нігтів і волосся давав підставу бачити в них життєву силу, властиву душі. Уявлення про "погане око", ("пристріт") безпосередньо пов'язується з уявленням про душу.

 

Тілесна душа може переходити в навколишнє середовище: в одяг, прикраси, зброю, житло. Первісні народи вірували в те, що, одягаючи хутро тварини, перо птаха, навіть маску, що відтворює певну тварину, вони разом із цим набувають властивостей цих тварин. Якщо дати дитині ім'я хороброї людини, то разом з іменем передаються і властивості цієї людини, найбільше – її хоробрість.

 

Існування тілесної схожості між батьками і дітьми свідчить про перехід такої душі до нащадків. Деякі племена індіанців ховали померлих дітей біля великих доріг, щоб душі цих дітей могли увійти у перехожих матерів. Поцілунок носом був розповсюджений у арктичних народів – лапландців, ескімосів – і свідчив про обмін душами через дихання. Чхання означає вихід із тіла злого духа. Коли чхав король Мономотапи (негритянська держава, що існувала до XIX ст. в південно-східній Африці), усі піддані ставали навколішки і раділи тому, що він здоровий. І тепер ще бажають здоров'я людині, яка чхає.

 

Душа в потойбічному світі

 

Образи сновидінь, марення, галюцінаторні видіння визнаються за реальні події, чим сприяють виникненню фантазій про душу. Поява покійника у сновидінні тлумачилася не як поява його образу, а як прихід дійсної людини. Вона радить, загрожує, примушує здійснювані ті чи інші вчинки.

 

Сон і сновидіння як загадкові психічні явища справляли сильне враження на первісну людину, ставали основою для різних фантастичних уявлень про душу, в яких деталізувався анімістичний світогляд. Мешканці острова Лусон не будили сплячої людини, вважаючи, що її душа в цей час десь мандрує. Північноамериканські індіанці тлумачили сон як відвідини душі сплячого душею тієї людини, яка з'являється у сні. Негри Південної Гвінеї пояснювали сни відвіданням душ померлих друзів. Пересторога і вказівки, отримані таким шляхом, служать керівництвом у вчинках.

 

Давні слов’яни виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з людиною. На основі таких уявлень постала віра у пророчі сни й ворожіння снами. Під час сну, гадали наші предки, душа тимчасово відлітає від тіла, а потім повертається до нього. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть – це тільки тривалий сон. Тому померлий – це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

 

В анімістичних уявленнях душа часто виступає у вигляді тіла, його перетворення мислиться як результат перетворень душі; разом із цим при пошкодженні тіла відбувається й пошкодження душі. В деяких негритянських племенах існувало вірування, що померлий хворий з'являється слабким і немічним на той світ. Свого часу американські плантатори використовували такі вірування для залякування негрів, які намагалися покінчити життя самогубством, щоб позбавитись від нестерпної експлуатації. Плантатори відрізали у мертвих рабів руки і голови, а живі, бачачи покалічені трупи, не наважувались на самогубство.

 

Уявлення душі в тілесному вигляді, вірування в те, що й душі поводять себе так, як і живі люди в своїй тілесній формі, були дуже поширеними. У давні часи ірокези залишали отвір в могилі, щоб засмучена душа могла відвідувати тіло. Навіть в XIX ст. китайці залишали отвори в даху, щоб душа після смерті могла вийти на волю. В європейських країнах із цією метою відкривали вікна або двері. Віра в те, що душа схожа на тіло, пов'язується з безліччю звичаїв, учинків.

 

Північноамериканські індіанці, замучивши ворога, бігають навколо нього, розмахуючи палицями і галасуючи, щоб відігнати душу, або ставлять сіті навколо своїх хатин, щоб затримати в них померлі душі своїх сусідів.

 

На основі уявлень про "портретну схожість" душі й тіла в психології первісного суспільства виникають людські жертвопринесення. Забиті мають служити покійникам на тому світі. Відбувається просте перенесення способу життя у світі реальному на спосіб життя у світі "потойбічному". Наприклад, ще на початку XIX століття при похованні знатних людей у даяків на острові Борнео (Калімантан) існував звичай убивати рабів, щоб вони могли йти за своїм повелителем і служити йому. Перед тим як їх убити, родичі знатного покійника обступали рабів, переконуючи їх служити сумлінно повелителю, за яким вони підуть на той світ, догоджати йому і розтирати його тіло, коли він захворіє, не відходити від нього і вико-нувати всі його накази. Потім родичі покійника списом завдавали жертвам легких ран, після чого їх заколювали до смерті.

 

З уявленням про портретну схожість душі і тіла пов'язується звичай "полювання за головами" у даяків. Люди, голови яких вони здобували, будуть їм служити після смерті. Спалювання вдів на Фіджі, в Індії мало той же смисл. В Китаї до XVIII ст. самогубство вдів здійснювалось публічно, згодом спалювали зображення з паперу.

 

Люди з племені асаго (Америка) втикали в могильний пагорбок жердину зі скальпом убитого ворога. В такому разі душа вбитого підкорялася духу похованого воїна. В Африці вождів племені вадо ховали в неглибокій ямі у позі сидячи. Разом із ними закопували живими невільника з сокирою, щоб той готував дрова, і невільницю, яка тримала голову покійника на колінах. Короля Дагомеї ховали разом із багатьма його жінками, слугами, співаками, солдатами. Час від часу на той світ відправляли людей, щоб повідомити короля про стан справ на цьому світі. Ще в XVII ст. в Японії, коли вмирала особа знатного походження, кілька десятків слуг кінчали життя самогубством шляхом харакірі. Ще за життя вони в урочистому обряді випивали вино і зобов'язувались віддати свої тіла пану після його смерті для дружби на тому світі.

 

Стародавні східні слов'яни вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, а зостається в ньому, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Згодом у наших етнічних предків почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відлітає від тіла. Душа живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною.

 

Метемпсихоз: мандри душі

 

Від давніх-давен існувало вірування у можливість переходу людських душ убудь-які істоти і предмети (метемпсихоз). На основі аналізу народних казок, міфологічних легенд та інших джерел можна дійти висновку, що в давнину українському народу також були відомі уявлення про переселення душ. Люди вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину і тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті – то, може, душі близьких твоїх родичів. Ще в дохристиянські часи існувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Вважалося, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одним віруванням, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі – душі померлих За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

 

За вченням волхвів (служителів давньослов'янського язичницького культу) душа є живою духовною плоттю людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі – долю. Міститься вона в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла душа – по сорока днях прощання зі світом та фізичною плоттю своєю – лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога.

 

Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас – світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви).

 

За уявою давніх слов'ян, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі – це стосується душ діяльних ("невсипущих"), тих, які "рвуться на землю", до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.

 

Відродженню і перевтіленню душі волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.

 

Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися домовику.

Відроджуватися і перевтілюватися душа могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев'ять і дванадцять разів – у залежності від своєї "потужності"). Далі душа "втомлювалася" і летіла до Вирію на вічне проживання.

Давні слов'яни всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо).

 

З душею пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака – не жени його геть, а приведи додому і нагодуй – то душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе... Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку – мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе.

 

Роздавати милостиню чи робити якесь добро – то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.

 

Етнопсихологія відкриває вірування в душу, яка перебуває в камені, зброї, човні, одягу, прикрасах та в інших предметах. Кожний клаптик земної поверхні – гори, скелі, а також ручаї, трави, дерева вміщують в собі якийсь дух. Він вислуховує молитви, приймає жертвопринесення.

 

У буддійських легендах лісовиця може стати дружиною земного героя. Божествам дерев надаються людські риси. Обвішані ляльками та іншими привабливими предметами, дерева можуть ними бавитися. Перед тим як зрубати дерево, до нього звертаються з молитвою, ніби воно має живу душу. В казках різних народів розповідається про дерево, яке плаче, з якого тече кров, яке говорить людською мовою, коли його рубають. У Південній Америці індіанці голосними вигуками висловлювали своє поклоніння перед священним деревом з навішеними дарами – сигарами, хлібом, м'ясом, шматками тканини. Навколо біліли кінські кості – наслідок жертвопринесення. Ще в XIX столітті на віддалених від великих міст шведських фермах корені дерев поливали молоком і пивом – старовинна традиція жертвопринесення.

 

Існувало безліч "священних тварин", яких шанували, яким поклонялись, вірячи, що ці тварини є родоначальниками людського племені. У Стародавньому Єгипті шанували священних крокодилів, кішок, шакалів, яструбів.

 

Мараві – африканське плем'я – вірили, ніби душі злих людей перетворюються на шакалів, а добрих – на змій. Завдяки своїй властивості змінювати шкіру змій часто виступав у релігійних віруваннях про воскресіння і безсмертя. Уявлення про переселення душ входили істотними компонентами в філософсько-релігійні системи брахманізму та буддизму. Індус вважав, що його тіло – місце тимчасового перебування душі. Вона скута ланцюгом власних вчинків, на ній відбуваються результати минулих дій. Вона піднімається, або знижується в нескінченому ланцюгу перевтілень в рослину, тварину, людину, божество, у зв'язку з чим всі істоти мають спорідненість з людиною. Слон, мавпа або черв'як в минулому могли бути людьми, а згодом знову набудуть людського вигляду.