Герман Еббінґауз: дослідження процесів свідомості

 

Під впливом психофізики Г.Т. Фехнера німецький психолог Герман Еббінґауз (1850–1909) реалізував ідею про кількісне й експериментальне вивчення не тільки найпростіших психічних процесів (відчуттів), але і пам'яті. Вихідним матеріалом для цих досліджень послужили так звані беззмістовні склади – штучні сполучення мовних елементів (двох приголосних і голосної між ними), які не викликали жодних значеннєвих асоціацій. Склавши список з 2300 беззмістовних складів, Еббінгауз експериментально (на самому собі) вивчав процеси запам'ятовування і забування, розробивши методи, які дозволяли установити особливості і закономірності пам'яті. Він вивів "криву забування", котра свідчить, що найбільший відсоток забутого матеріалу падає на період, який іде безпосередньо за запам'ятовуванням.

 

Ця крива перетворилася на взірець, за типом якого будувалися надалі криві вироблення навичок, рішення проблеми тощо. Основні результати свого п’ятирічного дослідження автор виклав у книжці “Про пам’ять” (1885), яка стала класичною.

 

Еббінгауз написав капітальну двотомну працю “Основи психології” (1902–1911), де він формулює вихідне положення про те, що “психологія є наука про зміст і процеси духовного життя або... наука про стани і процеси свідомості”. Перед психологією вчений ставить завдання: точно описати переживання цих станів, установити закономірність процесів зміни переживань – те, як вони з елементарних утворень поступово розвиваються у більш складні та навпаки. Психологія, за Еббінгаузом, має вивчати внутрішній світ – на противагу фізиці, що вивчає матеріально-просторові відношення зовнішнього світу. “Рух зірок, яскравість, навіть їхнє миготіння цікавлять астронома; але їхня променистість або скупченість поблизу обрію – це явища, які цікавлять психолога”.

 

Підхід Еббінгауза до проблеми розмежування психології та фізичних наук має певну аналогію з вундтівським. Еббінгауз наділяє психологію змістом, який принципово відрізняється від змісту наук про зовнішній речовий світ, а саме він приписує їй світ “невидимого, недоступного сприйманню, світ непросторовий. Іншими словами, психологія має той самий зміст, що й інші науки, але вона має іншу точку зору, яка відповідає її особливому змістові, що зумовлений своєрідністю індивідів, котрі його переживають. Природознавство, навпаки, намагається в міру можливостей абстрагуватися від психологічних рис індивідів, позбавитись обмежень, завжди властивих індивідуальній точці зору”.

 

Вододіл, що його було встановлено Еббінгаузом між психологією та науками про об'єктивний світ, на перший погляд здається принциповим, але насправді він двозначний. Наука в цілому, в тому числі психологія, намагається дати об'єктивне вираження своєму предметові, позбутися суб'єктивізму, і для цього вона використовує також математичні обчислення. Здійснити це психології важче, ніж іншим наукам. Еббінгауз пояснює таку ситуацію тісним зв'язком психології з ідеологією, з життєво важливими інтересами людей; отже, боротьба за ці інтереси може шкідливо впливати на неї.

 

Еббінгауз твердить: “Душа і нервова система не є чимось роздільним і протилежним одне одному, а становлять один і той самий реальний зв'язок, але тільки в різних і незбіжних формах вияву. Оскільки цей складний зв'язок існує і виявляється у власних членах, що належать йому, окремими реальностями, він є душа. Оскільки цей зв'язок уявляється іншим аналогічно побудованим зв'язкам, тобто людям, коли вони бачать і відчувають, він є мозок”.

 

Розвиваючи ідею психофізичного паралелізму, Еббінгауз указує, що мозкові процеси утворюють замкнений ряд суто матеріального порядку. Ці самі процеси, не втрачаючи свого матеріального і нервового характеру, становлять і психічний ряд.

 

Він уявляє нервову систему схожою на розповсюджений у просторі дух. Найпростішими явищами психічного життя Еббінгауз уважає відчуття, які здійснюють зв'язок із зовнішнім світом. Уявлення дають можливість отримати образ без зовнішнього подразника. Інший клас елементарних душевних утворень – почуття задоволення та незадоволення. Вони виражають відношення об'єктивних причин почуття до благополуччя або можливої шкоди для організму та душі. Почуття дають оцінку враженням про зовнішній світ, яка потрібна душі, аби правильно користуватись об'єктивними речами у боротьбі за своє самозбереження.

 

Потяги та вольові акти визначаються Еббінгаузом як останній клас душевних елементів. Воля кваліфікується як потяг, що має властивість передбачення. Відчуття та уявлення є пізнавальними, а потяги та вольові акти енергетичними елементами душевного життя; адже на основі волі відбувається об'єднання відчуттів та уявлень.

 

Враження, які отримує душа та які свідчать про властивості зовнішнього світу, за Еббінгаузом, об'єктивно відповідають наявним зв'язкам, оскільки інакше вони не досягли б своєї мети. Проте душа сприймає їх не в тому вигляді, в якому вони проникають у неї, а має до них різноманітні самостійні відношення, в яких і виявляється своєрідність її сутності, особливо цілей. Ось чому встановлюються чотири головні форми цих відношень, які попарно перебувають у певній протилежності. Це – увага і пам'ять, вправлення і втомлення. Увага охоплює собою вибір та обмеження. Відновлення більш широких зв'язків, пережитих душею, є функцією пам'яті. Виходячи з цього душа не залежить від певного місця та часу. У формі, названою вправленням, удосконалюються пристосування душі до навколишньої обстановки, де вона прагне до самозбереження.

 

Складними явищами душевного життя, за Еббінгаузом, є сприймання, пригадування, фантазія, абстрагування, мовлення та мислення, пізнавальні акти, віра та дії різного плану. До вищих діяльностей душі належать релігія, мистецтво, мораль. Еббінгауз тут не виявляє якогось оригінального мислення і у своїх міркуваннях часто посилається на Біблію, звертається до Бога тощо, тобто порушує ту сферу питань, які мають статус метафізичних і проти яких так ревно виступила психологія свідомості.

 

Тонкий і продуктивний експериментатор-позитивіст, Еббінгауз виявляється також і дослідником, що відчуває драматизм пізнання потойбічних сутностей. У своїй психології, яка має в цілому антиметафізичну спрямованість, він твердить, що в людини є потреба відчувати себе підкореною вищим істотам, для задоволення якої Бог заклав у неї віру в нього.