Вільгельм Вундт: від фізіологічної до етнічної психології

 

Універсальний німецький вчений Вільгельм Вундт (1832–1920) своїми науковими інтересами охоплює галузі від природознавства до психології та філософії, яку він обґрунтовує переважно психологією.

 

Найбільше визнають В. Вундта як засновника в Ляйпцігу лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент (1879). Вундт брав активну участь у журналах “Філософські студії” (від 1883) та “Психологічні студії” (від 1905). На жаль, до цього часу залишається невивченою і належно не оціненою найважливіша капітальна праця Вундта “Психологія народів” (10 великих за обсягом томів), і про Вундта як психолога говорять передусім як про засновника лабораторного експерименту.

 

Автор численних наукових праць, Вундт займався психологією, фізіологією, філософією, етнографією, мовознавством та іншими науками. Сама cистема філософії цього вченого постає із великих узагальнень з багатьох дисциплін. Засновник експериментальної психології, автор 10-томової “Фізіологічної психології”, він одразу посів одне з найважливіших місць в історії психології. Чіткий виклад психологічної системи Вундта міститься в його “Нарисах психології” Учений сам пише, що “Фізіологічна психологія” розкриває ставлення психічного до фізіологічного, “Лекції про душу людини і тварини” (1863) мають висвітлити зв'язок психології та фізіології, а “Нариси” становлять систему психології в її іманентній структурі. Стисло психологію народів Вундт виклав у книзі “Елементи психології народів (Головні риси психологічної історії розвитку людства)”.

 

В. Вундт показує суттєві вади метафізичного визначення психології як “науки про душу” і як “науки про внутрішній досвід” у зв'язку з тим, що ніякої душевної субстанції немає і що внутрішній досвід не відгороджено від зовнішнього. Камінь може бути предметом мінералогії, проте як уявлення, пов'язане з іншими уявленнями, почуттями, волею, він є предметом психології.

 

Психологія по суті стає наукою, розумінням усього досвіду, набутого людиною. Проте насамперед, за Вундтом, вона є основою наук про дух як таких, що мають своїм змістом безпосередній досвід. Психологія має предметом взаємний зв'язок елементів цього досвіду. Щоправда, Вундт застерігає, що психологію не можна зводити до “самопізнання суб'єкта”, бо до її завдань входить виявлення взаємодії не тільки суб'єкта з об'єктом, а й з іншими суб'єктами.

 

Вундт прагне також піднестися над основними однобічними напрямами у філософії. Він вважає, що психологія безпосереднього досвіду скасовує проблему відношення психічних об'єктів до фізичних як псевдопроблему. Зовнішній і внутрішній досвід взаємно доповнюють один одного: якщо виникає розрив у безперервності психічного, то цю безперервність можна заповнити фізіологією, і навпаки. Тут Вундт приходить до визнання відомої теорії паралелізму як результату спроби піднестися над двома метафізичними напрямами у психології.

 

На противагу метафізичній психології Вундт будує психологію емпіричну, при цьому відкидає в ній описовий напрям – теорію здатностей – і стає на позицію пояснювальної психології. У ній він розрізняє інтелектуалістичну і волюнтаристичну психології, відверто беручи бік останньої.

 

У волюнтаристичній психології головне значення надається суб'єктові, і типові психологічні явища постають вольовими процесами. При цьому наголошується на проблемі взаємозв'язку психічних процесів. Вундт намагається поняттям процесу виключити властивості предметності з розгляду психологічного. Він наполягає на тому, що психічні факти є подіями, а не предметами. Ці події відбуваються в часі й підлягають зміні.

 

Вундт уважає, що в цьому розумінні вольові акти мають значення типових і є взірцем для розуміння всіх психічних процесів. Це приводить його до необхідності дати визначення волюнтаристичної психології: вона в жодному разі не виходить із того, що волю слід убачати єдиною основою того, що реально існує, відбувається у психічному світі; вона стверджує лише те, що воля разом із почуттями й афектами, тісно з нею пов'язаними, становить таку саму невідривну частину психологічного досвіду, як відчуття та уявлення, і що останні психічні процеси слід розуміти за аналогією з вольовими як події, котрі постійно змінюються в часі.

 

Вундт заперечує метафізичний волюнтаризм, наполягаючи на волюнтаризмі психологічному. Останній, за його визначенням, відхиляє всі спроби звести вольові процеси до простих уявлень, причому водночас підкреслює типове значення волі для розуміння психологічного досвіду взагалі. Риса, визнана за довільними вчинками з постійними змінами якості та інтенсивності, вважається властивою й іншим елементам психічного досвіду. Саме у зв'язку з цими ознаками своєї психології Вундт установлює її відношення до суміжних дисциплін: щодо природознавства психологія виявляється наукою доповнювальною, для наук про дух – основною, стосовно ж філософії вона є підготовчою емпіричною наукою.

 

Оскільки предметом психології є насамперед процеси, то дослідження у цій галузі знання може бути лише експериментальним спостереженням. Вундт наголошує, що цілеспрямоване спостереження за суб'єктивними фактами змінює або ж цілком знищує їх. Водночас серед основних психічних процесів немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи. Лише такі продукти духу, як мова, міфи й звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню. Проте Вундт уважає, що психологічний аналіз може пояснити ті психічні процеси, які беруть участь у виникненні та розвиткові цих продуктів. Оскільки останні є результатом людського спілкування та пов'язані з життям суспільства, то всю галузь їх психологічного дослідження Вундт за традицією називає психологією народів і протиставляє її індивідуальній (або експериментальній) психології. Продукти індивідуального духу мають надто мінливу природу. Їх не можна зробити доступними об'єктивному спостереженню. Ці явища досягають необхідної постійності тільки тоді, коли є колективними, масовими. Вундт робить спробу перекинути місток між індивідуальною та колективною психологією, проте цей місток виявляється досить умовним або й просто нездійсненним, про що свідчить його тлумачення проблеми причиновості у психології.

 

За Вундтом, існує лише один різновид психологічного пояснення причинового зв'язку, який полягає у виведенні складніших психічних процесів із простіших. За такого способу тлумачення фізіологічні проміжні члени набувають значення тільки допоміжних ланок. Вундт не визнає намірів матеріалістичної психології виводити психічні процеси з фізіології мозку, називаючи цей напрямок неспроможним. Фізіологія, як він твердить, ні тепер, та й взагалі ніколи не зможе пояснити причини психічних процесів унаслідок відмінності точок зору природознавства і психології.

 

Вундт послідовно з'ясовує психічний розвиток тварин, людської дитини і найбільш детально – розвиток форм психічного спілкування. Йому він присвятив усі 10 томів “Психології народів”(1900–1920). Розглядаючи психічний розвиток дитини, Вундт бере категорії своєї психології у системному порядку і в такій самій послідовності надає їм генетичного вираження, ніби прагнучи дотримуватися принципу єдності логічного та онтогенетичного. У розкритті генезису форм психічного спілкування (мова, міф, звичай) Вундт виявив себе як психолог-енциклопедист.

 

Вундта можна вважати одним із фундаторів етнічної та історичної психології. Розглядаючи предмет цих галузей, він наголошує на деяких рисах тваринних та людських спільнот. Спільнота у тварин, зазначає він, є завжди доповненням індивідуального буття для задоволення біологічних аспектів життя. Розвиток людини від самого початку спрямовано на злиття організму з духовним середовищем. На думку Вундта, форми людського спілкування становлять безперервний ланцюг історичного розвитку. В результаті цього виникає досить свідома ідея людства як загальної форми духовного спілкування, до якого належать держави, народи, культурні спільноти, роди, сім'ї. Вундт обмежує психологічну компетенцію, вказуючи, що конкретні форми історичного розвитку є завданням культурної та загальної історії, а не психології. Остання розкриває психічні умови історичного розвитку людства. Це, по-перше, функція мови як база психічного спілкування; по-друге, міфологічні уявлення, зміст яких стосується складових світу та його значення для людини в цілому; по-третє, норми звичаїв.

 

В ученні про мову аналізуються жести і звуки, на основі яких відбувається спілкування. Мова жестів більш проста, вона обмежена переданням конкретних чуттєвих уявлень та їхнього зв'язку. Ця мова не має знаків для вираження абстрактних понять. Мова звуків полягає в тому, що до мімічних та пантомімічних жестів приєднуються звукові жести. У первісної людини жестикуляція менш стримана. Вундт уважає, що звукові жести походять із виразних рухів.

 

Психологічно розвиток мови можна бачити в закріпленні асоціації між звуком та уявленням, але головне полягає у тому, що змінюються вимова слів та їхній смисл. Це призводить до порушення первісного відношення між звуком та смислом, і, зрештою, слово виявляється лише зовнішнім знаком уявлення. Дуже багато слів поступово втрачають своє первісне конкретно-чуттєве значення та перетворюються на знаки для вираження загальних понять. Саме так, за Вундтом, розвивається абстрактне мислення. Вихідний принцип, якому відповідають апперцептивні сполучення в галузі мови, полягає в тому, що порядок слів відповідає порядкові уявлень. Цим Вундт пояснює те, що раніше формуються ті частини мови, які позначають уявлення і сильніше за інші збуджують почуття, привертають увагу. Щоправда, в деяких спільнотах трапляються відхилення від цього правила.

 

Міфологічні уявлення, за Вундтом, ґрунтуються на механізмі персоніфікувальної апперцепції, що завжди властива наївній свідомості. Апперцеповані предмети цілком визначаються власною природою суб'єкта, що сприймає, тому і його стан духу в певний момент визначає тлумачення сприйнятих явищ та уявлення про них. Об'єкт у такому разі наділяється особистими властивостями суб'єкта.

 

Вундт зазначає, що подібно до дитячих фантазій міфічні, персоніфіковані форми апперцепції не слід вважати ненормальними. Витвори міфічної думки він пов'язує з екзистенційними інтересами – спостереженнями за смертю людини, спробами передбачити свою долю, пов'язати сновидіння з реальними подіями. У цьому Вундт вбачає джерело анімізму: духи померлих відіграють роль сил фатуму. Фетишизм розглядається як різновид анімізму – сили фатуму переносяться на навколишні предмети. Анімізм і фетишизм Вундт уважає першими стійкими продуктами міфічної апперцепції. Вони продовжують побутувати у формі різних марновірстві віра у привиди, амулети і т. ін. За більш зрілої свідомості персоніфікувальна апперцепція виявляється у тлумаченні грандіозних витворів і явищ природи, які справляють на людину сильне враження: сузір'я, ріки, грім, блискавка тощо. Згодом міфи стають елементами народної поезії та писемної словесності. При своєму розкладі міф породжує науку (філософію) та релігію. В галузі останньої первісні божества дедалі більше витісняються етичними уявленнями про богів.

 

Джерела давніх звичаїв Вундт бачить у залишках або продуктах перетво-рення відомих форм культу, пов'язаного з міфом. Сучасні поминки походять із первісного культу предків. До інших мотивів виникнення звичаїв Вундт зараховує практичні потреби, що стали їхніми нормами. Щоправда, первісний звичай демонструє зв'язок практичної потреби та міфологічного уявлення: адже свідомість тоді перебувала у владі міфологічної апперцепції. Спочатку відпадає від звичаю міфічний мотив, який не заміщується іншим. Відповідно місце релігійно-міфічних уявлень посідають моральні та соціальні ідеали. Виникають особливі форми ідеології – право і мораль.

 

На основі розгляду мови, міфу та звичаїв Вундт висуває ідею про колективну свідомість і колективну волю. Ці поняття є вираженням збігу духовних властивостей індивідів та їхньої фактичної взаємодії. Вундт відкидає існування за ними якоїсь метафізичної субстанції.

 

Останні роки життя В. Вундт переживав Першу світову війну, завершуючи свої праці, зокрема, “Психологію народів”, у час розпалу великої міжнародної бійні. Він відгукнувся на ці події як громадянин і вчений, написавши невеликий твір “Світова катастрофа і німецька філософія”, відшукуючи такі всезагальні цінності, які не можуть бути предметом розбрату.