Йоганн гербарт: шляхи до математизації психології

 

Німецький психолог і педагог Йоганн Гербарт (1776–1841), розробляючи свої теорії, заявив, що психологія, яка виходить із філософії та прагне стати самостійною наукою, має спертися на наукові методи дослідження. Математика в цьому надає свої послуги. У 1822 р., виступаючи в Німецькому Королівському науковому товаристві, Й. Гербарт наголосив на можливості й необхідності застосовувати у психології математику.

 

Гербарт зауважує, що люди застосовують математику до пред-метів, дуже далеких від їхніх моральних стосунків. Однак останні більш важливі, ніж усі інші. Психологія як наука про людину та психіку потребує насамперед опертя на науковий фундамент. Гербарт не сумнівається, що застосування математики у психології можливе й необхідне. Своє дослідження він не обмежує психологією, прагнучи охопити науковим підходом фізіологію та природознавство. Своє перше завдання він бачить у з'ясуванні можливості кількісного визначення духовних феноменів. На запитання, які величини доцільніше піддавати обчисленню, він відповідає: “Слід виходити з найпростішого і від самого початку залишити осторонь будь-який зв'язок уявлень одного з одним. Тоді залишаються тільки дві величини: напруженість кожного окремого уявлення і ступінь затримки між будь-якими двома”.

 

За Гербартом, низки уявлень є немовби волокнами, або фібрами, з яких складаються великі духовні органи. Ці низки уявлень керуються певними законами своєї подразнюваності, до точного пізнання яких зводиться у психології, власне кажучи, все. Гербарт підкреслював, що продовжує лінію у психології, в основу якої покладено пізнання асоціації ідей. Це дає важливі результати не тільки для теорії пам'яті, фантазії, глузду, а й для вчення про почуття, бажання та афекти.

 

Однак головне завдання Гербарт бачить у математизації психології. Не знаючи математики та залежної від неї механіки духу, психологи не могли виявити шляхів, які дають можливість поступово ушляхетнити людський дух. Переконливості положень психології не можна досягти без математики. Гербарт повстає проти безплідної суперечки наукових партій у психології та філософії. Всі ці партії не мають рації та лише стримують інтерес до цих дисциплін.

 

Математика й повинна покласти край такому становищу. Математика має в собі неперевершену достовірність і дає змогу перенести її на доказовість в інших науках. Будь-яка теорія, що бажає бути узгодженою з досвідом, насамперед має прийняти кількісні значення, які перебувають у досвіді або є для нього засадовими. Без математики психологія буде “безплідною грою думок”.

 

Величин у психології, які Гербарт спочатку пропонував для обчислення, згодом побільшало. Він говорить про напруження уявлень, ступінь їх затримки, міцність зв'язку, кількість зв'язків, довжину низок уявлень, їхню подразливість у різних пунктах, щаблі інволюції або еволюції, сплетіння або ізолювання і (що зрозуміло за будь-якого душевного руху) швидкість або повільність зміни черговості станів, що йдуть один за одним.

 

У цих психологічних ідеях виявляється вплив монадології Ляйбніца, його математичної наснаги, застосованої до свідомих і несвідомих уявлень. У праці “Психологія як наука, заснована на досвіді, метафізиці та математиці” (1824), застерігаючи проти довільних інтуїцій у психології, Гербарт заявляє, що мета його твору в тому, щоб надати дослідженням про душу характеру досліджень про природу, адже він усюди передбачає цілком закономірний зв'язок явищ і відшукує його з допомогою різних фактів, обережних висновків, сміливих, випробуваних і виправлених гіпотез, нарешті, де це можливо, методом розгляду величин і обчислень.

 

Пафос своїх психологічних досліджень Гербарт формулює так: “Слід визнати велику важливість точної науки про нас самих, про наш дух і настрої”. Пошук науковості у психології, маючи підтримку філософії (монадологічний принцип), вступає, однак, у суперечність із педагогічними поглядами Гербарта, за якими людська індивідуальність має сама себе створювати. І тут в ідеях про індивідуалізацію Гербарт відтворює плідну спадщину Ляйбніца.

 

Принципи психології визначаються як факти свідомості, з яких можна пізнати закони того, що в нас відбувається. Факти свідомості – вихідний пункт будь-якого психологічного міркування. Хіба без них можна було б щось сказати про душу?

 

До фактів свідомості Гербарт зараховує всі дійсні уявлення. Однак у його міркуваннях імпліцитно присутня ідея несвідомого. Він твердить, що дані досвіду не можна мислити без припущення прихованого. Оскільки ж науці не дано нічого іншого, крім досвіду, то в ньому вона має пізнати сліди всього того, що рухається й діє за завісою. Наука має переступити досвід.

 

У теорії Гербарта поєднано основні принципи асоціанізму з традиційними підходами німецької психології – ідеєю апперцепції, активності душі, ролі безсвідомого. Гербарт виходив з того, що наш внутрішній світ дуже відносно пов'язаний зі світом зовнішнім, тому говорити про відображення, особливо відображення адекватне, що передає властивості навколишніх речей, неможливо.

 

Для того щоб відійти від обговорення питання про ступінь адекватності і точності відображення, питання, яке служило своєрідним вододілом між різними напрямами в теорії пізнання, Гербарт заміняє термін “відчуття” на термін “уявлення”, підкреслюючи тим самим відгородженість внутрішнього світу від зовнішнього.

 

Стосовно асоціації уявлень, Гербарт дійшов висновку, що уявлення не є пасивними елементами в душі людини, але мають власний заряд, активність, що визначає їх положення в сфері психічного. Для Гербарта збереження психології як науки про душу було важливим постулатом його концепції психічного, тому що душа, в його розумінні, є центром, у якому зберігаються і переробляються знання і яка є джерелом людської особистості. Поглиблюючи теорію Ляйбніця про структуру душі, Гербарт писав, що в ній можна виділити три прошарки – апперцепцію, перцепцію і несвідоме. При цьому під апперцепцією він розумів область ясної й виразної свідомості, а під перцепцією – область неясної свідомості. Таким чином, для Гербарта область душі була ширшою, ніж область свідомості, і велике значення для нього, як і для Ляйбніця, мало несвідоме.

 

Гербарт також уводить поняття “апперцептивної маси”, змістом якої є індивідуальний досвід людини. Апперцептивна маса формується в процесі життя, а тому залежить від способів виховання і навчання, обраних дорослим. Однак, якщо на початку життя зміст апперцептивної маси визначається зовнішніми впливами, то згодом вона сама вже визначає особливості сприйняття навколишнього світу, властиві людині. Тому різні люди по-різному сприймають одні й ті самі ситуації.

 

Величезне значення для розвитку об'єктивної психології і для проникнення в неї математичних способів обробки отриманих даних мала ідея Гербарта про динаміку уявлень. Він виходив із припущення, що кожне уявлення має визначену силу, заряд, і в такий спосіб ввів у психологію ще один параметр – силу, додавши його до вже існуючого параметру – часу. Наявність двох параметрів – сили і часу – давало можливість застосувати до дослідження психічних процесів математичний апарат, що додавав об'єктивності одержуваним при дослідженні даним. Не менше значення введення цього параметра мало і для дослідження порогів відчуттів, що згодом було розпочато Г. Фехнером.

 

З погляду Гербарта, кожне уявлення прагне потрапити в центральну область душі – область свідомості. Однак обсяг цієї області, як і області апперцепції, не безмежний, і тому потрапити туди може тільки уявлення, що володіє достатньою інтенсивністю, тобто такою силою, що може перебороти поріг, що відокремлює свідомість від несвідомого. Ще більшою інтенсивністю повинно володіти уявлення для того, щоб перебороти поріг апперцепції і потрапити в центр уваги людини, в область виразної свідомості.

 

Природно, що кожне сильне уявлення, потрапляючи у свідомість, витісняє звідти вже наявне там, але більш слабке уявлення. Звідси Гербарт робить висновок, що між протилежними уявленнями існують відносини конфлікту, витіснення. Однак, підкреслював він, є і подібні уявлення, які можуть з'єднуватися чи навіть зливатися в єдине. У тому випадку, якщо в області свідомості людини вже знаходиться подібне уявлення, новому знанню не треба мати дуже високу інтенсивність, тому що воно зливається зі старим і в такий спосіб потрапляє у свідомість. Більш того, якщо в області неясної свідомості чи несвідомого розташовані деякі уявлення, до яких додаються навіть і не дуже сильні, але подібні нові уявлення, зливаючись, вони можуть одержати достатню інтенсивність для переходу з несвідомої частини душі у свідомість.

 

Ця концепція Гербарта, що він назвав “теорією статики і динаміки уявлень”, зіграла велику роль і в теорії навчання. Гербарт висунув ідею про чотири принципи навчання, що повинні враховуватися при розробці нових методів і навчальних програм. Він говорив про необхідність ясності, асоціацій, системи і методу. З його погляду, методика навчання повинна будуватися так, щоб нове знання відразу ж попадало в центр уваги людини, для чого воно повинне бути досить привабливим, чи з'єднуватися з іншими, наявними вже у суб'єкта знаннями. У будь-якому випадку нове знання збережеться тільки в тому випадку, якщо воно входить до системи з іншими, уже наявними знаннями. Механізмом такого з'єднання понять є класичні закони асоціацій.

 

Теорія Гербарта, у якій з'явилися нові й актуальні для психології ідеї про динаміку уявлень, їхній зв'язок і конфлікти, їхнє розташування в душі людини, була однією з найпоширеніших і значимих психологічних теорій XIX століття.

 

Розкриваючи філософське визначення поняття “Я”, Гербарт критикує концепцію, де “Я” виступає як тотожність об'єкта і суб'єкта. “Я” навіть не форма, а безпосередній предмет психології. “Я” також є предметом метафізики. В цьому Гербарт убачає спільність позицій метафізики та психології.

 

Слід починати з дослідження “Я”, що допоможе впевненіше підійти до розкриття реальних психологічних принципів. Звідси одразу випливатимуть математично визначені закони свідомості.

 

Свою систему психології Гербарт виклав у “Підручнику психології” (1834), а також у місткому творі “Психологія як наука”. Утверджуючи цю дисципліну саме як науку, Гербарт виступає антиметафізиком, бореться з поняттями схоластичного ґатунку. Він виганяє з наукової психології “душевні здатності”, як свого часу з хімії було викинуто уявлення про флогістон – “вогненну матерію”, що нібито перебуває в горючих речовинах і виділяється у процесі горіння. Вихідним настановленням Гербарта є уникнення метафізичного поняття “душа”, а також ідеї духовної субстанції.

 

Підручник складається з трьох частин: “Засади психології”; “Емпірична психологія”; “Раціональна психологія”. Як одне з провідних понять тут виступає опір. Уявлення стають силами, коли чинять опір одне одному. Цей опір виникає тоді, коли сходяться разом кілька протилежних уявлень. Тільки-но зникає перешкода, уявлення знову постають уже в силу свого власного потягу. В цьому й полягає можливість відтворення досвіду, що пов'язується з діяльністю пам'яті. Обчисленням рівноваги та руху уявлень займаються статика і механіка духу.

 

Поглиблюючи монадологічний принцип у психології, Гербарт торкається також ляйбніцівських ідей про малі перцепції. Він зауважує: “Кожне людське уявлення складається з безконечно багатьох безконечно малих і притому нерівних між собою елементарних вражень, які поступово породжуються в різних відтинках часу, доки триває сприймання. Проте всі вони мають злитися в єдину й зовсім неподільну цілісну силу, якщо тільки під час сприймання не станеться затримка з боку минулих протилежних уявлень. З цієї ж причини цілісна сила стає помітно меншою за всі елементарні враження”.

 

Спростовуючи метафізичний погляд на уявлення, Гербарт відходить від ляйбніцівської метафізики. Ідея відношень душі й тіла тлумачиться цілком на рівні емпіричних засад. Проте Гербарт зазначає, що бурхливе нагромадження уявлень протягом життя робить необхідною наступну їх переробку. Зрозуміло, що після смерті це має відбуватися зовсім інакше, ніж за життя, серед чуттєвих земних речей. Адже після смерті, звільнившись від тіла, душа буде досконалішою, ніж будь-коли за життя. Одначе загальна рівновага уявлень ніколи не досягне досконалості, навіть у потойбічному світі.

 

Гербарт, зрештою, відходячи від проголошених ним позитивістських засад, повертає свою психологію до кардинальних філософських і навіть релігійних проблем. І це буде властиве більшості психологічних систем XIX ст. Деякі психологи, наприклад Г. Фехнер, присвячуватимуть цій проблемі спеціальні твори. Це буде запорукою того, що, звільнившись від філософії, психологія шукатиме вже у власних межах відповіді на ті питання, які не можуть бути розв'язані наукою. Крах сцієнтизму в психології починається з його колиски.