Табу: регламентація поведінки

 

На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське "не можна") – система заборон на виконання певних дій. Так, наприклад, у пастухів племені бахіма з Центральної Африки молоко корови, яка щойно отелилася вважається недоторканим (табу) на протязі декількох днів, поки у теляти не відпаде пуповина. Заподіяння шкоди тотемній тварині є рівноцінним смерті представника роду. Проте ставлення до "тотемного об’єкта" було подвійним: або він цілком виключався з раціону харчування, або, навпаки, дозволялося його поїдання для набуття відповідних властивостей.

 

Тотемні вірування первісних людей передбачають цілковиту або часткову заборону споживання таких продуктів, як, наприклад, м'ясо, сало, яйця та ін. Однак є урочисті випадки, коли дозволяється їсти м'ясо, фрукти чи ягоди тотемної рослини або тварини. Для людей похилого віку застосовується виняткова гігієнічна дієта, яка дозволяє або забороняє споживання окремих харчових запасів, що належать до тотемних ресурсів навколишнього середовища. Традиційна залежність австралійських тубільців від поглядів на вид і спосіб харчування прадавніх героїв, які мали безпосередній дозвіл від архаїчного божества чи місцевого духу на право вільно споживати так звані священні продукти, свідчить про забарвлення дієтичного права у релігійні кольори. Втім, якщо за тотемну речовину первісного клану обирається, наприклад, вода, то, як це фіксувалося в австралійських племенах каїтіш або варрамунга у XIX ст., вільне пиття обмежується чи стає декларативною забороною. Воду дозволяється споживати ви-нятково з рук третьої особи, здебільшого тієї, яка належить до іншого племені, роду чи фратрії. Але всі ці тотемні правила виявляються досить умовними, оскільки, перебуваючи на самоті, за бажанням або потребою, можна порушити сакральні заборони та кланові звичаї.

 

Моральні дозволи, обмеження і табу, встановлені звичаєвим правом, свідчать, фактично, про психологічне страхування власного здоров'я, яке охороняється дієтичним харчуванням і нормами поведінки. Дієтична їжа визначається потребою запобігти випадковому отруєнню чи уникнути шкідливого ожиріння. Вікові, професійні і статеві порушення, що можуть настати в результаті зловживання харчуванням, а також призвести до хворобливої вагітності, беруться до уваги майже в усіх, без винятку, первісних народів. Інколи пристарілим особам дозволяється те, що забороняється молодим, а прибульцям і туристам, – споживати тотемні овочі, рослини, тварини чи фрукти.

 

З прикладів, що належать до прадавніх вірувань вживання їжі, складається враження, що тотемний світогляд первісної доби формує своєрідне право містичної власності. Заборона вбивати тварину або знищувати рослину пов'язується, скажімо так, з обмеженими природними ресурсами, побоюванням набути випадкового захворювання чи страхом зазнати харчового отруєння. Тому, наприклад, у австралійського племені каїтіш, чужинець, щоб з'їсти тотемне зерно або насіння, повинен обов'язково попросити дозволу у вождів місцевого племені. Коли цей родовий звичай порушується, вважається, що зловмисник може захворіти, а потім вмерти. За деяких обставин вождь місцевого клану чи сім'ї спершу повинен особисто спробувати крихту їстівного продукту, щоб переконати чужинця в доброякісності зерен, овочів, фруктів або ягід.

 

Звичаєве право стародавніх народів жорстоко карає важкою хворобою усіх, хто грубо порушує моральні заповіді, в тому числі й ті з них, що належать до фізичної гігієни та повсякденного харчування.

 

Віра у добрих або злих духів, які мешкають в рослинному і тваринному світі, а також мають здатність вражати людський організм згубною хворобою, – це крок до примітивної вірусології, гігієни чи епідемології, можна навіть вважати, що вона означає первісне усвідомлення проблем екологічної медицини та общинної санітарії. Звичайно, у примітивних суспільствах, особливо в період ранньої доби, усе мислилося не так, як нині. Відкриття первісним знахарем лікувальних або отруйних рослин, водних і солярних процедур, які сприяють терапевтичним ефектам, засвідчило, напевне, становлення гомеопатії, але, звичайно, у міфологічному та містифікованому вигляді.

 

Виникнення у первісному суспільстві екзогамії, себто табу на статеві взаємини між членами однієї родової групи, тимчасова заборона будь-яких міжстатевих стосунків для певних осіб та інші обмеження, хоч і біологічні за своїм походженням, отримують у суспільному середовищі обов'язкову соціальну санкцію і через те стають нормою громадської моралі.

 

В. Вундт у "Психології народів" називає табу неписаним законодавчим кодексом людства. Табуювання складає два основні закони тотемізму: не вбивати тварину-тотем і уникати статевого контакту з товаришем по тотему. Табу – найбільш давні заборони, що передаються від покоління до покоління як успадковане психічне багатство. Підґрунтям табу є заборонна дія, яку жагуче прагне порушити несвідоме. Чудодійна сила табу спокушає. Але почуття страху сильніше, ніж прагнення до насолоди. Заборона індивідом усвідомлюється, прагнення до насолоди – несвідоме. Заборонна дія табу – результат амбівалентності почуттів. У душевних порухах архаїчних народів амбівалентність виражена більше, ніж у сучасної людини. Зменшення амбівалентності призводить до поступового зникнення табу, що є своєрідним компромісом амбівалентного конфлікту. Проте, наскільки сильна система заборон, свідчить випадок, що описує З. Фройд у роботі "Тотем і табу". Одного разу вождь забув на шляху залишки обіду, їх поїв раб, молодий, голодний юнак. І коли йому сказали, що він замірився на обід вождя, мужній і могутній раб-воїн впав і наступного дня помер.

 

Види та форми табу бувають найрізноманітнішими. Але численні табу первісної людини, згідно з З. Фройдом, подібні до симптомів неврозу нав'язливості, їм притаманні немотивованість, примусовість, здатність до зсуву, ритуалізм. Але між ними є різниця. Табу – результат розвитку культури, тому вони переважно ґрунтуються на соціальних потягах, що синтезують егоїстичні й еротичні мотиви. Характерна риса неврозу – домінування сексуальних потягів над соціальними.

 

З. Фройд вважав, що з проблемою табу пов'язаний такий феномен, як совість. Совість виникає на основі амбівалентності почуттів, як усвідомлення вини за порушення табу. Табу – це веління совісті, тому його порушення викликає почуття вини як сумлінного страху. "Табу є велінням совісті, порушення його спричиняє за собою жахливе почуття вини такою ж мірою незрозуміле, як і невідоме за своїм походженням".

Фаталізм: Доля і Талан

 

Як бачимо, міфологічний світогляд різних народів окреслює душу як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм (від лат. "fatalis" – наперед визначений долею) – усвідомлення певної власної безпорадності. Поширюється віра в панування над людиною невідворотних сил долі. Згідно з фаталізмом занадто багато в житті людини залежало від випадковості, дії невідомих сил.

 

В українському фольклорі є чимало міфологічних легенд про Долю як втілене співіснування людини. Доля сприяє більшому чи меншому статку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй у всьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або "п'є та гуляє". Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім'я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров'я.

 

Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти її й оволодіти нею. Найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як то можна оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, і той швидко багатіє; а хто не знайде Долі – б'ється, як риба об лід, і нічого з його починань не виходить.

 

Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота; а людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі; іноді ж це зумовлюється самою природою Долі.

 

За зовнішністю своєю Доля уявлялась то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину, причому, згідно з характером – активним чи пасивним, українські оповіді наділяють Долю відповідними ознаками й символами - діловитістю, бережливістю, турботливістю – і навпаки: пасивна Доля – "заспана, запухла, обтріпана, неряшниця, ненажерлива, валяється гола під колодою" і т. ін.

 

Подекуди на Україні Долю називали ще Таланом, і при цьому казали, що неодмінно в кожної людини є свій Талан. У декого Талан "невсипучий", працює непокладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі.

 

Грецька міфологія називала долю мойрою, яка плете нитку життя кожній людині настільки міцну, що її не може розірвати сам Зевс. Індуїзм і буддизм використовують для цього вчення про карму – закон перевтілення душ. Якщо людині зараз погано, то це означає, що її душа в минулому втіленні поводила себе непристойно і нині змушена терпіти кару. Іслам говорить про спасителя Махді, який прийде у світ і винагородить кожного за його заслуги. До пришестя Махді світ приречений скніти у злі, стражданнях. Християнство для пояснення історичної долі людства використовує концепцію проесхатології – здійснення пророцьких очікувань пришестя Христа, Армагеддону – всесвітньої війни Бога з дияволом тощо.