Дені Дідро: перевірка розуму розумом

 

Французький філософ Дені Дідро (1713–1784) – автор відомих праць "Думки про пояснення природи"(1754), "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Філософські принципи матерії та руху"(1770). У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. В єдиний процес еволюції світу Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення "Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел", якій він віддав понад 20 років життя.

 

Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває в постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло й зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям "матерія", яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

 

У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе. Природу як об'єкт пізнання Дідро уподібнює неосяжній книзі, у якій учені послідовно один за одним прочитують все нові й нові сторінки, але ніхто ніколи не може розраховувати, що коли-небудь зможе перегорнути її останню сторінку. Проте ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив, будучи переконаним у можливості розгадати найскладніші "світові загадки". У теорії пізнання Дідро поєднує переваги як емпіризму, так і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності із чуттєвим пізнанням, визначаючи суть філософської методології як перевірку розуму розумом, контроль розумом та експериментом чуттєвого пізнання, відображення чуттєвим досвідом природи. На думку Дідро, по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише мислитель, який органічно поєднає "раціональну" філософію з "експериментальною", що практично означало філософське осмислення природничо-наукового матеріалу.

 

Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед – локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування – комбінує їх, досвід – перевіряє результати цих комбінацій. Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні – це їх умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.

 

Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію "суспільної угоди", він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.

 

Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття "прекрасне", він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво "наслідуванням природі", включаючи до поняття "природи" і суспільне буття, Дідро стверджує, що в природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе в концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію "серйозного жанру", яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.

 

Етьєн Кондільяк: доторкнутися до "статуї " душі

 

У своєму "Трактаті про відчуття" французький філософ Етьєн Кондільяк (1715–1780) формулює головне завдання тогочасної психологічної науки – показати, яким чином усі людські знання та здатності походять із відчуттів.

 

Для пояснення своєї теорії вчений запропонував образ "статуї", що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (наприклад, нюхове), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив на рахунок уроджених ідей, а Локк – до рефлексії. При цьому Кондільяк зауважує, що відчуття є лише приводом (cause occasionale), адже відчувають не вони, а душа з приводу відповідних змін, які відбуваються в органах чуття. Душа бере з усіх відчуттів, що модифікують її, всі свої пізнання, всі свої здатності (здібності).

 

Кондільяк пропонує спостерігати себе від найперших відчуттів, дошукуватися причин перших операцій мислення, відкривати джерела ідей, з'ясовувати їхнє походження, простежувати за ними до меж, визначених природою. Так можна буде виконати завдання, поставлене Ф. Беконом: відродити увесь людський розум.

 

Кондільяк виводить із відчуттів емоційну сферу психіки, показуючи, як відчуття залишають сліди в душі у вигляді емоційної відповіді (приємне або неприємне). Саме тому людина прагне одних відчуттів, уникаючи інших. У разі відсутності жаданого виникають неспокій, потреба – мотиваційні сили психіки. Кондільяк, будуючи сенсуалістичну систему психології, тлумачить неспокій як перший принцип, який породжує звички дотику, бачення, слухання, смаку, порівняння, судження, міркування, бажання, любові, ненависті, страху, сподівання та інші душевні й тілесні звички.

 

Внутрішня логіка, загальний план "Трактату про відчуття" відкривають спочатку ті з них, які самі по собі не можуть судити про зовнішні предмети. Далі досліджується дотик – те єдине відчуття, яке здатне саме по собі судити про зовнішні предмети, навчати й інші відчуття такому судженню. Нарешті, досліджуються потреби, ідеї, діяльність людини, яка користується всіма своїми відчуттями. Загальну мету свого трактату Кондільяк убачає в тому, щоб показати характер людей, яким вони зобов'язані кожному відчуттю, яким чином ті відчуття у своїй сукупності дають людині знання, необхідні для її самозбереження. Цей індивідуалістичний принцип Просвітництва увійде у XIX й навіть у XX століття, набуваючи певних модифікацій (рівновага із середовищем, адаптація, реадаптація тощо).

 

Усупереч Локкові Кондільяк хоче показати, що вже у відчуттях містяться ідеї (думки), що поділ психіки (акту пізнання) на відчуття та рефлексію зайвий. Хоч око саме по собі не може судити про величини, фігури, розташування та відстані, відчуття дотику формує оку всі ці ідеї. Визнаючи одне джерело знань – відчуття, Кондільяк кваліфікує рефлексію за її походженням як те саме відчуття й указує, що вона є не стільки джерелом ідей, скільки каналом, яким вони випливають із відчуттів. Це дає йому підставу висунути узагальнюючі твердження, ніби судження, міркування, пристрасті, всі душевні операції – не що інше, як відчуття в його різних перетвореннях.

 

Увага виникає тоді, коли залишається одне відчуття в його оптимальній інтенсивності, а інші такої інтенсивності не мають. Коли ж відчуття актуально не діє в даний момент, а уявляється як таке, що минуло, слід говорити про пам'ять. Увага до двох ідей, порівняння їх між собою з визначенням різниці або схожості породжують здатність судження. Отже, акти порівняння та судження – це просто увага. Тому Кондільяк бачить повну підставу кваліфікувати увагу, порівняння, судження послідовними актами відчуття.

 

Якщо людина переносить увагу з одного предмета на інший, порівнює їхні якості, встановлює між ними відношення, такий процес уваги уподібнюється світлу, що відбивається від одного тіла на інше, освітлюючи обидва, а це і є міркування.

 

Якщо пам'ять нагадує нам про предмет, здатний сприяти щастю, діяльність усіх здатностей людини одразу спрямовується до цього предмета, а це і є бажанням. З нього народжуються пристрасті, любов, ненависть, надія, страх, воля, і всі вони можуть сприйматися як модифікації відчуття. При переході від однієї потреби, бажання до інших виникає уява, зароджуються пристрасті, а душа при цьому набуває більшої активності й підноситься від одного рівня пізнання до наступного.

 

Кондільяк робить важливе резюме: "Дотик – ось учитель усіх... відчуттів. Тільки-но предмети починають набувати під дією руки певних форм, величин, як нюх, слух, зір і смак починають наввипередки проектувати на них світ відчуття, внаслідок чого модифікації душі стають якостями всього того, що існує поза нею". Звичка відносити відчуття назовні переходить від дотику до інших відчуттів. Усі вони тепер виступають якостями довколишніх предметів, репрезентують їх, стають ідеями. Тому й саме тіло Кондільяк кваліфікує через відчуття сукупності якостей, що виступають у дотику, баченні тощо, але тільки в тому випадку, коли предмет об'єктивно існує. Якщо ж він зникає з поля дії органів чуття, ідеї стають абстрактно-інтелектуальними, але не слід забувати, що раніше вони мали чуттєве походження. Це дає підставу Кондільякові вважати теорію про вродженість ідей цілком помилковою.

 

Від самого початку Просвітництво своєю сенсуалістичною психологією серйозно заперечило думку психології XVII ст., насамперед Декарта, про існування вроджених ідей, а заразом було піддано критиці й суб'єктивізм як такий. Статуя виявилася за своїм психологічним змістом тим, що вона набула у своєму досвіді. Кондільяк при цьому слушно запитує: чому не стверджувати те саме й про живу людину?