Костянтин Ушинський: антропологічний принцип у психології

 

У сузір'ї корифеїв світової психолого-педагогічної думки ім'я Костянтина Ушинського (1824–1870), одного з основоположників педагогічної науки і народної школи, сяє зіркою першої величини. За масштабністю і глибиною висвітлення актуальної психолого-педагогічної проблематики він серед сучасників не мав собі рівних.

 

З 1852 р. К. Ушинський співпрацював у педагогічних часописах "Журнал для виховання" та "Російський педагогічний вісник". У першому з них він у 1857 р. опублікував свої статті "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Три елементи школи", "Шкільна реформа в Північній Америці" та ін. Ще у 1861 р. учений видав свій перший підручник для початкової школи “Дитячий світ” у двох частинах.

 

Головна праця К.Д. Ушинського “Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології”(1868–1869) охоплює три значні за обсягом книги (третя не була опрацьована до кінця). Це капітальне дослідження, в якому підсумовується розвиток психології від стародавніх часів до середини XIX ст.

 

Педагогічна антропологія, будучи оригінальним витвором, увібрала в себе найвизначніші досягнення в розкритті людської психології. Будь-яка однобічність у педагогічній антропології недопустима: адже йдеться про виховання людини в її праві на неповторне вираження своєї істоти, у праві на самовизначення в самопізнанні й самотворенні. Людина постає в ній у всебічності своєї природи: тіла й душі, душі й духу, в своєму індивідуальному розвиткові, що відображає історичний рух людства.

 

Педагогічна антропологія Ушинського не виступає як наука, хоч і ґрунтується на даних ряду наук, у тому числі психології. Ушинський вважає педагогіку мистецтвом, якими є також медицина, політика, адже вони пов'язані з практичною діяльністю людини. “Наука вивчає тільки те, що існує або існувало, а мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому проносяться мета й ідеал його творчості. Будь-яке мистецтво, щоправда, може мати свою теорію, але теорія мистецтва – не наука; теорія не викладає законів явищ і відношень, котрі вже існують, але вказує на правила для практичної діяльності, беручи підстави для цих правил у науці”. Такий підхід великою мірою визначає ставлення й до психології, яка виходячи з настановлення Ушинського є водночас мистецтвом і наукою, адже мистецтво педагогіки спрямоване на перетворення людської психіки. Педагогіка як мистецтво прагне задовольнити найвеличнішу потребу людини й людства – потяг до вдосконалення в самій людській природі – душі й тілі. При цьому ідеал такого мистецтва Ушинський бачив у досконалій людині. Оскільки антропологія вбирає в себе і психологію, остання має бути також своєрідним мистецтвом.

 

До великого кола антропологічних наук Ушинський зараховує, окрім психології, анатомію, фізіологію та патологію людини, логіку, філологію, географію, що вивчає Землю як оселю людини й людину як мешканця Земної кулі, статистику, політичну економію та історію в найширшому їх розумінні (з історією релігії), становлення філософських систем, літератур, мистецтв і власне виховання.

 

Те, що Ушинський говорить про педагогіку та її культурні засади, цілком переноситься й на психологію як її змістовий феноменологічний бік. Якщо психологія хоче досліджувати людину, вона має пізнати її всебічно – у повному феноменологічному викладі. Якщо анатомія та фізіологія вже стали на шлях справжньої науки, то психологія тільки прямує до цього рівня. Поки що вона більше будує теорії, ніж збирає факти.

 

Однобічність знань і мислення шкідлива як у педагогіці, так і в психології. Не можна дивитися на людину тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, політеконома, філолога і т. ін. Пізнати людину треба такою, якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями і в її величі – в сім'ї, в суспільстві, серед народу, людства, наодинці зі своєю совістю, в усіх віках, класах, ситуаціях, у радості й горі, у здоров'ї та хворобах і навіть на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Ушинський показує необхідність осягнути людину, мотиви її найогидніших і найвеличніших діянь, історію розвитку кожної пристрасті й кожного характеру. Тут маємо велику програму досліджень, що стала предметом уваги лише у XX ст.

 

Досліджуючи факти, Ушинський ретельно їх перевіряє, з великою відповідальністю кваліфікує, відділяючи від гіпотетичних міркувань. Побудова систем, у тому числі психологічної, була для Ушинського малопривабливою справою. Він віддавав перевагу (тут є вплив позитивізму, але не в його вульгарному вигляді) ясності викладу, і якщо йому вдавалося лише пояснити психічні явища, він і з цього мав задоволення. Немає нічого легшого, як розгорнути струнку систему, встановивши безліч підзаголовків для її викладу. Такі системи здавалися Ушинському не тільки непотрібними, а й шкідливими, коли, зокрема, дослідник заповнює клітки системи порожніми словесами.

 

Реалізуючи свій принциповий підхід, Ушинський вводить поняття педагогічного й психологічного такту. Саме такт психологічний конче потрібен літератору, поету, оратору, актору, політику, проповіднику – усім, хто впливає на душі інших людей. Природа психологічного такту, за Ушинським, є малоусвідомленим зібранням спогадів про різноманітні психічні явища, які ми самі пережили. На основі цих згадок душею своєї власної історії людина вважає за можливе впливати на душу іншого, вибирати для цього засоби, які вона вже випробувала на самій собі. Жодна психологія не може замінити людині психологічного такту. У практиці він незамінний, діє одразу. Він не вроджений, а формується поступово. Душа людини пізнає сама себе тільки у власній діяльності. Заняття психологією, вивчення психологічних творів спрямовують думку людини на природу її власної душі й сприяють розвиткові психологічного такту. Тут мається на увазі своєрідне настановлення на самопізнання й пізнання інших людей. Це також визначає поведінку та життєву стратегію, визначає моральність людини, її ставлення до світу й до самої себе. У понятті психологічного такту можна бачити головний осередок дослідження й вияв психічного. Цей осередок універсальний, він дає можливість збагнути поведінку людини у будь-якій сфері діяльності, визначити характер її особистості. Це інтегрувальна здатність людської психіки, з якої складаються тактика й стратегія поведінки, це їхня серцевина.

 

Подаючи величезний матеріал своєї антропологічної психології, Ушинський обережно будує саму систему викладу. Спочатку описуються фізіологічні явища, потрібні для розуміння явищ пси-хічних, далі – психофізичні, спільні для людини й тварини, і, нарешті, духовні, властиві тільки людині.

 

Відповідно у трьох книгах своєї головної праці вчений розкриває:

 

1) фізіологію та процес усвідомлення – починаючи від простих вихідних відчуттів і завершуючи складним розумовим процесом;

2) почуття сердечні й розумові;

3) роз'яснення природи бажань і волі.

 

Далі Ушинський наводить структуру духовних особливостей людини й цим завершує індивідуальну антропологію. Услід за Арістотелем, Авіценною, Декартом Ушинський визначає духовні особливості людини як “розумну душу” з її властивостями, що виражають потяг до істини, краси, добра.

 

Оцінюючи філософське спрямування своєї праці, Ушинський застерігає від того, щоб її кваліфікували як позитивістську – “останнє слово європейського мислення”. На його думку, ця філософія ще не має належної зрілості, щоб задовольнити вимогливий розум психолога-дослідника. Загалом свою працю “Людина як предмет виховання” Ушинський розглядає саме як психологічну, потрібну тим, хто визнав за необхідне вивчення психології для педагогічної справи.

 

Загальний поділ своєї психологічної системи Ушинський здійснює за певною традицією, але акценти робить власні. Це свідомість, почуття і воля. Свідомість поступається місцем інтелекту. Почуття при цьому поціновуються як головна підойма психічного життя людини. Свідомість має у своїй основі відчуття схожості (подібності) та відмінності. Все, що людина знає, що виражає словами, виходить зі здатності порівнювати й розрізняти; про почуття можна говорити лише остільки, оскільки вони пройшли через свідомість.

 

Свідомість, за Ушинським, – це звертання до зовнішнього світу. Почуття ж можуть бути поза свідомістю, адже ми знаходимо їх у душі вже готовими. Більше того, розвиток почуттів передує дії та розвиткові свідомості. Перші довільні рухи виникають не з відчуттів, а з почуттів (“учувань”), і найбільше тих, що пов'язані зі стражданнями.

 

Факти психічного розвитку дітей і навіть цілих народів можуть бути пояснені почуттями. Крики від страждань або вигуки від задоволення – перші вияви душевного зворушення людини. Далі Ушинський розгортає внутрішню логіку становлення психічного. Мова думки формується поступово з мови почуттів.

 

Ось чому, на противагу всім іншим психологам, Ушинський ставить у центр душевних явищ не свідомість, не волю, а почуття як перші прояви потягів. У розвитку свідомості та волі почуття стають необхідним посередником між ними. Почуття не тільки є опосередкувальною ланкою між свідомістю й волею, а й викликають їх. Із почуттів усе походить і все до них повертається: Ушинський вбачає в них першу причину людської діяльності у царині свідомості й волі. В них – остаточна мета цієї діяльності.

 

Отож психологічний такт і почуття виступають центральними категоріями психологічної системи Ушинського. При цьому почуття є мотиваційним аспектом логічного осередку, а психологічний такт – його дійовим аспектом; більше того, він визначає тактику поведінки. Тут маємо спіраль: свідомість – почуття – воля. Саме почуття зумовлюють внутрішній рух психічного.

 

Розвиваючи свою розлогу систему психології, Ушинський разом із цим зупиняється перед відповіддю на питання, що таке душа. Він вважає вирішення цього питання нездійсненним. Матерія і душа – поняття протилежні, й відшукати їхній зв'язок неможливо. Тим часом матерія і душа – це тільки гіпотетичні субстрати двох різних сфер, які доступні людській свідомості.

 

Ушинський неодноразово підкреслює, що не свідомість є сутністю душі, а її природний потяг до діяльності, до життя, для якого й сама свідомість слугує тільки засобом. Діяльність свідомості збагачує нас пізнанням як діяльності нашої душі, так і явищ зовнішньої фізичної природи. Ушинський висуває гіпотезу потягів, які передують діяльності свідомості.

 

Душа тлумачиться як істота, що прагне жити, тоді як організм прагне бути. Душа виражає прагнення не організму, а людини, але цим іще не визначається сенс людської душі, адже вона панує над цими органічними потягами.

 

Душа існує й тоді, коли не усвідомлює. Свідомість фіксує факти в душі, які сформувалися поза свідомістю. І все-таки свідомість залишається єдиним засобом здійснення актів самопізнання. Свідомість спрямовується на зовнішній і на внутрішній світ людини. Ці два спрямування переходять одне в одне, головним чином, за допомогою слова, мовлення. Останнє передусім виражає для особистості не зовнішній світ, а почуття, що виникають під впливом зовнішнього світу. Ушинський при цьому наполягає на необхідності серйозного дослідження несвідомих актів. У зв'язку з цим він окреслює можливі межі психології: вона може визнати матеріал свідомості таким, що існує до акту свідомості. Тут психологія і має зупинитися. Вихід за ці межі буде надто гіпотетичним.